Фотоколекція

Потоцький Юзеф Миколай – польський землевласник з роду Потоцьких гербу Пилява, цукрозаводчик, мандрівник, мисливець.

Народився Юзеф Миколай Потоцький 8 вересня 1862 р. у Львові в сім’ї графа Альфреда Потоцького (австрійський намісник Галичини у 1875–1883 рр.) та княжни Марії Санґушко. Від матері Марії Санґушко успадкував численні маєтки у Волинській губернії площею 63 тис. га, зокрема – в Антонінах, куди він і переїхав після отримання російського підданства у 1887 р. Граф був одружений із Хеленою Радзивілл (1874–1958). В родині було двійко синів: Роман Антоній (1893–1971) і Юзеф Альфред (1895–1968). З 1896 по 1901 рр. граф Потоцький був віцепрезидентом сільськогосподарського товариства у Києві. Був почесним головою сільськогосподарського товариства у Старокостянтинові. Він входив до числа 13 депутатів, які представляли інтереси волинян протягом 1906–1911 років і входили до складу Державної думи Російської імперії Першого скликання. Потоцький також належав до автономістів, входив до складу «Групи західних окраїн». Також його знали як підприємця-цукрозаводчика. Це тому, що Потоцький був власником Шепетівського та Кременчуцького цукрового заводів. На той час вони були одними із найбільших та найпотужніших у всій Волинській губернії. Серед маєтностей в графа був і лісопильний завод в урочищі Паньково Піщівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.

Юзеф Миколай був цікавою особистістю, у спадок сучасникам він залишив багато спогадів про свої подорожі, які він здійснював вкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до Африки, Азії, Далекого Сходу. Сьогодні фото мисливців та їх здобичі викликають справжній осуд у суспільства, проте ще 100 років тому мисливські трофеї сприймались абсолютно інакше. Серед знаті було популярно займатись мисливством, а справжньою розкішшю були так звані сафарі до Африки. Граф Потоцький був їх активним учасником. Правда окрім трофеїв, він ще з кожної подорожі привозив спогади, фото та малюнки. За це Потоцького вважали найвідомішим польським мисливцем свого часу. З подорожей по світу Потоцький привозив різних екзотичних тварин, які часто прогулювались по території маєтку в Антонінах. Також на Волині Потоцький організовував мисливські виправи, на які приїздили любителі полювання із цілої Європи.

Після Першої світової війни, він втратив більшість своїх земельних володінь та виїхав до Польщі, а пізніше – до Франції. До самої смерті він проживав у замку Монтрезор. У 1922 р. Юзеф Миколай Потоцький потрапив у автомобільну аварію під час подорожі Францією, внаслідок чого отримав пошкодження, які призвели до смерті 25 серпня 1922 р. Похований був один із найбагатших волинян на цвинтарі міста Монтрезор (Франція).

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Антонінський палац : фотоколекції [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/2540. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Граф Потоцький – депутат, мандрівник, цукровар [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17763-hraf-pototskyi-deputat-mandrivnyk-tsukrovar. – Назва з екрана.

Мальчевський Антоній – польський поет-романтик, один із засновників «української школи» в польській поезії.

Антоній Мальчевський народився 3 червня 1793 року в селі Княгинин на Волині (сьогодні це село Княгинине Дубенського району Рівненської області). Його батьками були Ян Мальчевський гербу Тарнава, генерал-лейтенант Тарговицької конфедерації, власник княгиненського маєтку на Волині. Матір – Констанція Блешинська гербу Окша. Коли Антонію виповнилось сім років, він втратив матір. Його опікуном стала добра знайома матері Юліана Блендовська-Скібіцька. Син Юліани, відразу став найкращим другом Антонія. В 1803 р. Антоній із новою родиною переїздить до Кременця. Освіту А. Мальчевський здобував у Кременецькій гімназії, яка на той час була одним із найпотужніших навчальних закладів. Навчався там впродовж 1805–1811 років. В Кременці Мальчевський товаришував із польським освітянином, істориком та економістом Тадеушом Чацьким. Підліткові роки поета витрачалися не лише на науку, він активно брав участь у різних балах, іграх та атракціонах. Мальчевський був частим гостем у домі Олександри та Теодора Янушевських, бабусі та дідуся поета Юліуша Словацького. Далі були роки служби у Наполеонівській армії (1811–1816). 1 вересня 1811 р. у м. Варшава поет вступив до корпусу інженерних військ. В 1812 р. став підпоручником війська. Військова служба не завадила Мальчевському вести дуже активне суспільне життя. Двері палаців стояли перед ним відчинені, включаючи будинок графа Олександра Ходкевича у Варшаві.

Джерелом натхнення для поета була Україна та все, що з нею пов’язане. Український степ для Мальчевського був місцем, де розкривається реальний, глибокий і загадковий вимір людського буття. Він є одним із трьох головних представників «української школи» в польській поезії. За своє життя Мальчевський багато мандрував по Європі. Він бував у таких країнах, як Англія, Італія, Швейцарія та Франція. В 1821 р., волинянин повернувся в Україну, мешкав у зруйнованому батьківському маєтку, пізніше перебрався у Львів. Світову славу А. Мальчевському принесла його українська повість «Марія», і сталось це вже після смерті автора. Твір був перекладений на англійську, білоруську, італійську, литовську, німецьку, російську, українську, французьку, чеську мови та есперанто. Також в доробку митця були вірші. Мальчевський досі залишається дуже популярним серед читачів. По сторінках його біографії написано десятки книг і дослідження тривають й досі. Помер А. Мальчевський у 32 роки, а саме 1826 р. Був похований на кладовищі у Варшаві (Польща).

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Яцечко-Блаженко Т. Волинянин Антоній Мальчевський – поет, який підкорив Монблан [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/20261-volynianyn-antonii-malchevskyi-poet-iakyi-pidkoryv-monblan. – Назва з екрана.

Мальчевський Антоній // Варковичі : док. та матеріали з історії / упоряд. А. А. Лозін. – Рівне : М. Дятлик, 2013. – С. 258–260.

Антоній Мальчевський – поляк за походженням, українець по духу : віртуальні виставки [Електронний ресурс] // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/107?module=virt#gsc.tab=0. – Назва з екрана.

Фелінська Єва – польська письменниця, авторка спогадів, учасниця польського національно-визвольного руху.

Народилася Єва Фелінська 26 грудня 1793 року у селі Узнога Слуцького повіту Волинської губернії (тепер село Узнога Клецького району, Білорусь). Фелінські були шляхетською родиною, проте не дуже заможною. Її батьком був новогрудський адвокат Зигмунд Вендорфф, а мати – Софія Сагайло. На жаль, після смерті батька, Єву віддали на виховання до родичів у сусіднє село. Коли дівчинці виповнилося вісімнадцять років, вона вийшла заміж. Обранцем став Герард Фелінський, власник маєтку у Воютині на Волині. Тоді це територія Луцького повіту Волинської губернії. Єва народила десять дітей, проте четверо з них померло у ранньому дитинстві. Всього в родині зростало троє доньок та троє синів. В 1833 р. після смерті чоловіка, Єва Фелінська переїхала до міста Кременця. Саме тут вона знайшла для дітей відповідні навчальні заклади. За участі Єви, влітку 1837 року у Кременці була заснована школа для дівчаток з бідних родин, учителями у якій служили син і дочка Фелінської. Уже будучи вдовою, Єва Фелінська захопилася революційними ідеями, познайомилася з польським революціонером Шимоном Конарським і ввійшла до підпільної організації «Співдружність польського народу». За порадою Ш. Конарського Єва створила і очолила «Жіноче товариство» – першу підпільну організацію жінок на Україні та Білорусі, куди входило 20 членів, склала його програму та статут. 1838 р. за доносом зрадника було  заарештовано, а згодом розстріляно Шимона Конарського. Пізніше заарештували і Єву, яку було засуджено на довічне заслання в місто Березов Тобольської губернії з конфіскацією майна. Проживши тут понад два роки, вона встигла завоювати авторитет серед тамтешніх жителів. Саме тут почала писати щоденник «Спогади з подорожі до Сибіру» – це повна картина із життя в засланні, звичаїв старожилів Сибіру, один із перших творів жіночої мемуаристики. Завдяки клопотанням друзів у 1841 р. Єві Фелінській дозволили переселитися до Саратова. Тут вона почала займатися літературною діяльністю. Одну з перших літературних спроб – повість «Думки», було надруковано в 1843 р. в журналі «Петербуржский еженедельник» під псевдонімом Венеранда Кокош. Згодом було написано повісті «Пан депутат» – антиліберального спрямування; соціально-побутові «Герсилія», «Помилка», «Племінниця і тітка». У травні 1844 р. на клопотання друзів Є. Фелінській прийшов дозвіл повернутися на Волинь. Вона і надалі продовжила займатися літературною творчістю, якою опікувався знаменитий польський літератор Й. І. Крашевський. Він друкував її твори в журналі «Атенеум», редактором якого був. Для історії є цінним її книга «Пам’ятки з життя» (Вільно, 1860 р.), де зображено історію, звичаї і побут Волині і Литви кінця ХVIII – поч. ХІХ століть.

Після повернення із заслання на Волинь вона проживала у с. Воютин аж до самої смерті. Померла Єва Фелінська 20 грудня 1859 р. Похована в с. Скірче Горохівського району, на католицькому цвинтарі. На жаль, усі твори Єви Фелінської зберігаються в бібліотеках Вільнюса та Любліна (Польща). Коло досліджених проблем, виклад та авторська своєрідність дозволяє віднести «Пам’ятки з життя» Є. Фелінської до найвидатніших творів волинських письменників. Ім’я Єви Фелінської носить Національно-культурне товариство у м. Луцьк.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Білявська В. Діяльність Єви Фелінської в контексті громадського життя Правобережної України / В. Білявська // Культурний простір Житомирщини – Волині ХІХ–ХХ століть : матеріали Всеукр. наук.-краєзн. конф., 24 квіт. 2012 р., м. Житомир. – Житомир : М. Косенко, 2012. – Т. 1. – С. 116–123.

Гарбарук А. Патронка сучасного польського товариства на Волині Єва Фелінська: життя, діялність, пам’ять / А. Гарбарук // ЕМІНАК. – 2016. – № 1 (13). – С. 69–72.

Яцечко-Блаженко Т. (Не) відомі волиняни: Єва Фелінська [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/19379-ne-vidomi-volyniany-ieva-felinska. – Назва з екрана.

Цезаре Розаліні – відомий луцький кондитер, власник однієї з найпопулярніший цукерень міжвоєнного Луцька. 

Народився Цезаре Розаліні у 1878 чи 1879 року в родині Фелікса Розаліні. Через таке ім’я існує припущення, що він має італійське походження. На портретах чоловік і справді схожий на італійця; акуратний, стильний.

Цукерня Розаліні з’явилася в Луцьку у 1912 році. Вона діяла до 1939 р. Це не було якесь велике підприємство з широкою територією, Цезаре вистачало кількох кімнат у будинку загальноміської забудови. Там він і його працівники творили чуда. Цукерня була найпопулярнішою в місті, тож можемо здогадуватися, що до закладу потрапив кожен лучанин бодай раз. А найбільше туди вчащала інтелігенція: театрали, політики, інженери, урядовці, журналісти. Цукерня була своєрідним культурним центром, де нерідко відбувалися якісь події. Наприклад, дансинги. Дуже популярна форма проведення вечірнього дозвілля у міжвоєнну пору. Протягом певного періоду – суботні концерти військового оркестру. У лютому 1931 р. цукерня Розаліні запровадила новинку – радіоконцерти. У той час радіо вважалося новим і прогресивним методом поширення інформації.

Цезаре Розаліні дуже часто займався благодійною діяльністю. Наприклад, коли у 1920-х будували залізничну колію Луцьк–Львів і більшість благодійників скидались по кількадесят злотих, кондитер дав 500. Через свою цукерню Цезаре Феліксович агітував допомагати й інших. Люди, які мали можливість, купували щось у його цукерні і залишали там на благодійність. А потім все передавалося на конкретну організацію. Наприклад, одного разу в травні 1927 р. таким чином зібрали 2 кг тістечок, 1 кг цукерок, бабки і передали сиротинцю. Чи діяла цукерня після початку війни і переходу Волині в склад СССР, невідомо. У списку підприємств міста, складеному, напевно, в 1939 р., цукерня значиться як «хлебная» серед інших хлібних в місті. У списку підприємств на 1 січня 1941 р. за адресою цукерні нічого не вказано.

В архівних документах вказано, що Розаліні був власником будинку на вулиці Петра Скарги, 1. Зараз такої вулиці немає, частина її називається Чайковського. Будинок має два поверхи та підвал. На обох поверхах – по чотири просторі кімнати з великими вікнами. В кожній була грубка. Найкраща – у вітальні господаря, кутова з білого кахелю, що служить і зараз. В покоях дому стояли масивні дерев’яні меблі. Кожен поверх мав окрему кухню та господарську кімнату. Фасад будинку повернений у двір – через єврейське кладовище, від якого при проектуванні “відвернули” будинок. З першого поверху є вихід на веранду з колонами. Над нею розташована відкрита тераса. У 1939 р. Розаліні виїхав із двома дорослими незаміжніми дочками до Польщі. Йог садиба залишилася без господаря. За радянської влади її поділили на чотири квартири. В одній з них жила дружина КДБшника, який загинув. Її помешкання КДБ зробило «явочною» та використовувало для таємних зустрічей, переважно вночі».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Котис О. Луцький кондитер Розаліні / О. Котис // На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 76–87.

Котис О. Незабутня цукерня Розаліні в Луцьку. Ласувати модним і смачним [Електронний ресурс] / О. Котис // Фотографії старого Львова : [сайт]. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/nezabutnya-tsukernya-rozalini-v-lutsku-lasuvaty-modnym-i-smachnym/. – Назва з екрана.
Цезаре Розаліні [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/223-tsezare-rozalini. – Назва з екрана.
Цукерня Розаліні: історія та цікаві факти виробництва [Електронний ресурс] // Lutsk-Day : [сайт]. – Режим доступу: https://lutsk-day.com/rosalini-candy-store-history-and-production/#google_vignette. – Назва з екрана.

Варковицьке городище (Х–ХІ ст.)

с. Варковичі, Дубенський район Рівненська область

Варковицьке городище – пам’ятка археології місцевого значення.

Городище біля села Варковичі, знаходиться ліворуч траси та у крайній північно-східній частині села в урочищі «Городище». Укріплене поселення розташоване на горбистому останці, відокремленому від височини, що прилягає до нього з північного сходу. Із західної та південно-західної сторін омивається широкою долиною річки Стубли.

Площадка городища має овальну форму, витягнуту з північного заходу на південний схід на 152 м при ширині 54 м. Місцями на ній простежено неглибокі западини, що утворилися внаслідок видобутку каміння і піску. По периметру площадки споруджено земляний вал висотою 1 м і шириною у нижній частині 2,0-2,5 м. На західному відтинку валу знаходився в’їзд на городище. В південній частині валу простежено кам’яну крепіду шириною 1,3-1,5 м, викладену з вапняку. У культурному шарі городища виявлено окремі фрагменти кружальних посудин Х–ХІ ст.

Варковицьке городище відоме з кінця ХІХ ст., з часів коли тут проводив археологічні розвідки Володимир Антонович. У середині 80-х років ХХ ст. городище обстежувалось археологічною експедицією Львівського державного університету імені Івана Франка під керівництвом Р. Чайки. Візуальні обстеження з короткими описами зробив наприкінці 90-х років ХХ ст. С. Терський. З початку 2000-х неодноразово обстежується спільними розвідками В. Ткача та А.Бардецького.

Варковицьке городище ховає багато таємниць та потребує подальшого детальнішого археологічного дослідження.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Горбаківське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/varkovyczke-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

 

Горбаківське городище (IX–XI ст.)

с. Горбаків, Рівненський район Рівненська область

Горбаківське городище розташоване на східній окраїні села Горбаків Бабинської сільської об’єднаної територіальної громади, на лівому березі р. Горині, в урочищі «Городище». Пам’ятка відома в науковій літературі від кінця XIX ст.

Давнє укріплення збудували на корінному березі, що підвищується над заплавою ріки на 5,0–5,5 м. Майданчик близький до чотирикутного в плані, із округленими кутами, розмірами 60×55 м (площа 0,3 га). З трьох сторін (за винятком північно-східної, звернутої до річки), захищений валом, який має найбільшу висоту із напільної південно-західної сторони (до 1,5 м), із північного заходу його висота 1,0–1,3 м, а із південного сходу не перевищує 1 м. Майданчик використовується під городи, внутрішній схил валу руйнується під час оранки.

Оборонний рів краще простежується з південно-західної сторони, а зі сходу і заходу він знівельований оранкою і слабко виражений у рельєфі. У центральній частині майданчик помітно нижчий, ніж біля країв. Сучасний в’їзд на городище знаходиться з південно-західної сторони, тут вал має розрив. Але в давнину, вірогідно, в’їзд було влаштовано біля східного кута укріплення.

У підйомному матеріалі на майданчику зібрано поодинокі уламки слов’яно-руських ліпних і гончарних посудин, тому час функціонування фортеці можна визначити IX – початком XI ст.

Поселення виявлене І. К. Свєшніковим у 1962 р. на південь від городища, на вузькому мисі лівого берега р. Горині. Обстежувалось Б. Прищепою у 1989 р. На східному схилі берега, на присадибних городах зібрано кераміку Х–ХІІ ст., матеріали бронзового і раннього залізного віків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Горбаківське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/gorbakivske-gorodishhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

Глинське городище (Х–ХІ ст.)

с. Глинськ, Рівненський район Рівненська область

Глинське городище – пам’ятка археології національного значення.

Глинське городище розміщене на південній околиці села Глинськ в урочищі «Городище», на правому березі річки Усті.

Укріплення на вершині пагорба овальне у плані, розмірами 120 × 100 м (площа 0,7 га), значно пошкоджене перекопами, вірогідно, тут добували камінь. Із північної та східної сторін по краю майданчика зберігся вал заввишки до 3 м. Схили пагорба круті, вірогідно ескарповані, на 7–8 м нижче від вершини площадки із півдня та заходу влаштована тераса завширшки 5–6 м, а з інших сторін на цьому рівні проходить дугоподібний у плані вал завдовжки близько 200 м, заввишки до 4–5 м, він захищає територію розмірами близько 110 × 50 м. Вся площа городища близько 1,5 га.

На північ і захід від городища на схилі височини розміщується поселення слов’яно-руського часу, воно було вперше обстежене у 1932 р. Тут археолог В. В. Ткач під час розвідки у 1999 р. в підйомному матеріалі зібрав уламки гончарного посуду X – початку XI ст. Більш сучасних археологічних досліджень немає.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Глинське Городище [Електронний ресурс] // Здолбунівський Інформаційний Портал : [сайт]. – Режим доступу: https://zdolbyniv.rv.ua/2024/01/glynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Глинське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/glynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

 

Ясининицьке городище (Х–ХІ ст.)

с. Ясининичі, Рівненський район Рівненська область

Ясининицьке городище – пам’ятка археології національного значення.

Ясининицьке городище розміщується на південно-західній окраїні села Ясининичі Дядьковицької сільської об’єднаної територіальної громади, займає мисоподібний виступ височини на правому березі р. Омелянівки.

На майданчику городища знаходиться церква. Майданчик овальний у плані, розмірами 55 × 45 м (площа 0,15 га), підвищується над долиною ріки на 6–7 м, захищений по периметру валом заввишки 2,0–2,5 м (з напільної, східної сторони) і 1,0–1,5 м з інших сторін. Перед валом з напільного боку був прокопаний рів, сучасна його глибина – 1,0–1,5 м, ширина – 8–10 м. Давній в’їзд, вірогідно, був влаштований з північного заходу, тут вал має розрив. За матеріалами із розташованого поряд поселення городище можна попередньо датувати Х–ХІ ст.

Поселення розміщується на південний схід від городища, на південному схилі височини. На площі 200 × 60 м зібрано уламки гончарних горщиків і металеві вироби Х–ХІІІ ст., а також матеріали бронзового віку. Обстеження городища проводились Б. Прищепою у 2003 та 2009 роках.

Джерело:

Текст та ілюстрації:

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

Ясининицьке городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/yasininiczke-gorodishhe/. – Назва з екрана.

Томаш Михальський

Mедальйон пророки «Аарон та Єзекіїль» (1768)

м. Луцьк, Волинська область

Медальйон прикрашений плоскорізьбленим листям аканту і увінчаний п'ятипелюстковою квіткою на довгому стеблі. Аарон зображений у одежах давнього іудейського священика, з тіарою на голові кадилом у руках. Тіара – натяк на християнське священство. Дим, що піднімається з кадила, символізує молитви віруючих, які возносяться до небес. Єзекіїль тримає перед собою двері, що вказує на його пророцтво про зачинені двері, через які може пройти лише Господь.

Розмір: 75 x 77

Матеріал і техніка: дерево, темпера, олія, сріблення, різьблення

Походить з каплиці Покладення Ризи Богородиці с. Кримне Старовижівського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Пророки «Аарон та Єзекіїль» // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 388–389 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Mедальйон «Страсті апостола Іоана» (ХVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Mедальйон «Страсті апостола Іоана» з навершя вівтаря оздоблений широким, реалістично трактованим різьбленим листям аканта з пальметою вгорі. Акант – східна декоративна рослина, зображення якої широко використовується як елемент орнаменту в архітектурі і мистецтві, починаючи з античних часів. Пальмета – мотив орнаменту у вигляді стилізованого листка пальми, який вперше з’являється в архітектурі Єгипту. У медальйоні зображена сцена катування апостола Іоана в казані з киплячою олією в часи жорстоких гонінь на християн під час правління імператора Доміціана. Кати підкидають дрова у вогонь, який за житійним переказом, гасне і олія стає холодною. Вражений дивом, імператор не наважується далі піддавати Іоана мукам і відправляє його у вигнання на острів Патмос.

Розмір: 52,5 x 80

Матеріал і техніка: дерево, темпера, олія, сріблення, різьблення

Походить з церкви Святого Дмитрія с. Жорнище Ківерцівського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Страсті апостола Іоана // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 386–387 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони