Фотоколекція

Церква святих апостолів Петра і Павла (1846)

с. Світязь, Шацький район, Волинська область 

Дані про церкву святих апостолів Петра і Павла та парафію села Світязь вперше знаходимо в архівних документах за 1531 рік, коли вони входили до складу Любомльської протопопії, а поселення відносилося до Любомльського староства Холмської землі Руського воєводства  Королівства Польського. Світязь на той час належав князям Сангушкам, які походили з роду князя Володимира. 

Після Берестейської унії 1596 року церква стає греко-католицькою. Князь Дмитро-Юрій Корибут Вишневецький, староста Любомльський, видає їй дозвіл на власні угіддя.

Після третього поділу Польщі у 1795 році всю територію Любомльського староства було приєднано до Волині. Розпочався процес «повернення у православ'я». Церква у Світязі стала належати до Любомльського благочинного округу Володимир-Волинського повіту Волинської єпархії. Клірова відомость від 23 грудня 1796 року зазначає, що храм дерев'яний, старий, але до священнослужіння придатний. Має приписні села Смоляри і Голядин. 22 січня 1834 року храм згорів від недопаленої свічки. Вдалося врятувати легкі речі, книги, копії метричних книг. Вже через рік жителі села звели ближче до озера дерев'яну каплицю з дзвіницею. А муровану церкву розпочали будувати у 1840-х роках стараннями родини Браницьких. За переказами, дружина графа Францішека Ксаверія – Олександра Браницька перед смертю заповіла рідним звести 12 церков. Відтак втілював її волю син – Владислав Гжегож Браницький. Закінчила будівництво храму дружина Владислава – графиня Роза Потоцька вже після смерті чоловіка. У 1846 році церква, як і попередня, була освячена на честь святих Петра і Павла. 

Храм у Світязі за розмірами – найменший. В основу церкви покладена традиційна для України тридільна схема, реформована під впливом класицизму в центральну ротондову композицію (вплив петербурзької архітектури XIX ст.) Розвинутий монументальний купол підкорює собі всі частини споруди, створюючи характерний для Волині силует. З півдня і півночі від центральної частини прибудовані чотириколонні тосканські портики з двосхилим дахом. Дах над притворною і вівтарною частинами двосхилий, покрівля з бляхи. Центральна частина виступає за відмітки даху притвору, вівтаря і портиків другим ярусом круглої форми, який завершується куполом, що переходить у невеликий барабан, завершений цибулиною з хрестом. Другий ярус завершується карнизом. Фасади церкви оштукатурені, плоскі, за винятком західного фасаду притвору, де з двох сторін від входу розміщені по два пілястри нескладної форми. Вікна прямокутні, з простими обрамленнями, винятком є аркові вікна над входом. На південь від храму по осі південного фасаду знаходиться трипілонна аркова дзвіниця без цоколя, увінчана трикутним фронтоном. Старі дзвони з дзвіниці зняли в час Першої світової війни, очевидно, для переплавлення на зброю. Церква як пам'ятник архітектури взята під охорону держави (охоронний номер 1043). Храм майже не перебудовувався. Капітальний ремонт проводився у 1926 році, у 1988 – внутрішні реставраційні роботи після 1999 року здійснено перекриття храму і побілку зовнішніх стін, деякі вікна другого ярусу були замуровані. До вівтарної частини храму добудована паламарка, проведене опалення у церкві, з південного боку церковного подвір’я змурована з червоної цегли вхідна арка. В інтер’єрі церкви збереглися стінопис ХIX століття, іконостас і царські врата ХIX століття, що є головною окрасою церкви, і також знаходяться під охороною держави. У храмі є місцево шановані ікони, з цікавими історіями: Почаївська ікона Богородиці, що вважається мироточивою і чудотворною, до якої йдуть сотні паломників, та ікона Святого Миколая, що має статус найдавнішого церковного образу зі слідом від кулі з часів Другої світової війни.

Довкола храму раніше був цвинтар, про що свідчать залишки поховань. То було перше сільське кладовище Світязя. Зараз тут є острівок із синіх надгробних пам’ятників – місцева традиція ставити хрести тим селянам, яких забрала війна і не повернула родинам. Усі хрести з іменами, деякі – з фотографіями, але під жодним нема могил. 

Храм – один з небагатьох у Західній Україні, що ніколи не переривав своєї діяльністі: під владою Польщі, у німецькій окупації, за часів СРСР, у незалежній Україні. Будучи православною чи унійною, перебуваючи у складі Автокефальної православної церкви у  Польщі, РПЦ чи УПЦ МП церква функціонувала за своїм призначенням. Тут служили священиками високоосвічені люди, що були громадськими діячами і великими патріотами, серед них: Анастасій Абрамович – відомий педагог, автор «Методики Закону Божого» (1938 р.). Впродовж багатьох років при церкві працювала церковно-приходська школа, існувало Братство Святого Пророка Іллі. Вже у незалежній Україні при храмі Петра і Павла був організований перший в Україні православний табір для дітей-сиріт, почала діяти недільна школа.

У 2003 році поблизу церкви розпочалося будівництво чоловічого монастиря, з’явилися чернечі келії та господарські приміщення. На подвір'ї храму встановили стелу з горельєфним зображенням Святих Апостолів та скульптурою Ангела (роботи скульптора І. Дацюк). Окрім церкви Петра і Павла, тут функціонують ще два храми – на честь ікони «Спорителька хлібів» та Олексія – Чоловіка Божого. Храм святих апостолів Петра і Павла – головний храм монастиря відкритий щодня з 7 до 21години. Тут здійснюються богослужіння добового кола та відправляються численні заказні треби. Для охочих у літній період проводяться екскурсії.

Текст та ілюстрації

Вигодник А. 175 років від початку будівництва Петропавлівської церкви в селі Світязь, тепер Шацького району (1846) / А. Вигодник // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2021 рік / Упр. к-ри з пит. релігій та нац., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк : Терези, 2020. – С. 291–295. 

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 173 с.

Демедюк О. І. Світязь. Підманево. Омельне. Села Шацького регіону / О. І. Демедюк. – Луцьк : Волинські старожитності, 2012. – 256 с.

Остапюк О. З історії Петро-Павлівської церкви с. Світязь Шацького району / О. Остапюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії України та Волині : матеріали ХІV Волин. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 13-й річниці Незалежності України та 680 річниці надання Володимир-Волинському Магдебурзького права. м. Володимир-Волинський, 2004. – Луцьк, 2004. – С. 449–452.

Остапюк О. 575 років від часу першої писемної згадки про с. Світязь, тепер Шацького району (1444) / О. Остапюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2019 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Київ, 2018. – С. 224–229.

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич, В. Свистун. – Луцьк : Вісник і К, 2004. – 130 с.

Костел Успіння Богородиці (1771)

 м. Ковель, Волинська область

Пам’ятка архітектури національного значення

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії у м. Ковель є найдавнішою унікальною пам’яткою дерев’яної архітектури Волині. Храм був побудований у 1639 році у с. Вишеньки Луцького повіту коштом місцевої католицької громади. Вперше село Вишеньки згадується у грамоті князя Любарта Гедиміновича 8 грудня 1322 року. Нині чисельність його населення лише трохи перевищує три сотні осіб. У другій половині XVII століття після наїзду татар і шведів костел був частково зруйнований та почав занепадати. В 1771 році Станіслав Манєцкі – власник села Вишеньки відбудував храм. Після пожежі у 1847 році його частково відновили на мурованому саме тоді фундаменті, а в 1858–1859 роках відбудували повністю завдяки старанням польської громади, очолюваної католицьким єпископом Кацпром Боровским. Архітектура костелу належить до типу «нетрадиційних дерев’яних храмів». Це – велика зрубова скриня, згідно з давнім теслярським мистецтвом будування, поставлена на фундаменті нижнього храму. У своєму об’ємі він має дві високі башти обабіч великого зрубу з двоярусним трикутним дахом, покритим гонтом. Головний вхід з класичним фронтоном. Такі деталі запозичені від мурованих костелів польської римо-католицької архітектури. Зовнішні і внутрішні стіни храму обшальовані деревом. 

У 30-х роках ХХ століття парафію, що налічувала 1700–1800 вірних та охоплювала три десятка сусідніх сіл, останніми настоятелями були о. Броніслав Федорович та, пізніше, о. Станіслав Домбровський. Храм пережив майже без втрат Другу світову війну, але з установленням радянської влади у Західній Україні з 1945 року святиня служила господарським приміщенням, місцем для збору молока у місцевому колгоспі. 

У жовтні 1993 року в Ковелі відроджується римо-католицька парафія Св. Анни. Біля року церковні служби відбувалися у тимчасовій каплиці приватного будинку на бульварі Лесі Українки. У 1994 році парафіяни звернулися до міської влади з проханням про виділення місця під будівництво костелу. Була виділена ділянка землі на місці колишнього автобусного парку та дозволено перенести унікальну пам'ятку архітектури – костел Успіння Діви Марії з села Вишеньки. На той час храм перебував у зруйнованому стані. 

5 грудня 1994 року розпочалися перші будівельні роботи під керівництвом ковельських архітекторів Олександра Ключука і Петра Пекарчука. Через два роки роботи з перенесення та реставрації храму були закінчені. У жовтні 1996 року по вулиці Вербицького постала найстаріша в Ковелі дерев`яна споруда – римо-католицький костел. Реставратори відновили його стародавній вигляд. У кам'яний фундамент парафіяльного будинку закладено священний камінь, привезений з Єрусалиму. Найціннішою пам'яткою храму є відновлений бароковий вівтар XVIII століття. Зовні храм облицьований дошками, покритий ґонтами, з двома куполами. Над входом влаштований орган. Його подарувала костелу німецька парафія міста Ліше. У 1996 році відбулося освячення оновленого костелу. Його здійснив єпископ Маркіян Трофим'як разом із єпископами, що прибули з Німеччини, Польщі та Києва. Служіння в римо-католицькому храмі проводиться українською і польською мовами.

Текст та ілюстрації

Карпюк Л. 250 років від часу відбудови костелу Успіння Богородиці у місті Ковелі (перенесений з села Вишеньки Рожищенського району) (1771) / Л. Карпюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2021 рік / Упр. к-ри з пит. релігій та нац., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк : Терези, 2020. – С. 284–286. 

Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині : матеріали XXIX Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 490-ій річниці надання Ковелю Магдебурзького права. м. Ковель : зб. наук. пр. - Луцьк : Надстир'я, 2008. – С. 74–75

Капітула І. Унікальна пам’ятка архітектури / І. Капітула // Нар. трибуна. – 1994. – 27 серп.

Державний реєстр національного культурного надбання : (пам’ятки містобудування і архітектури України) // Пам’ятки України: історія і культура.   – 1999. – № 2–3. – С. 54.

Церква Собору Пресвятої Богородиці (1776)

с. Бужковичі, Володимирський район, Волинська область 

Церква з дзвінницею є пам’яткою архітектури національного значення України.

Храм Собору Пресвятої Богородиці, побудований стараннями прихожан і освячений 7 (20) серпня 1776 року. Церква дерев’яна, тризрубна, однокупольна. Всі зруби рівновисокі, злегка витягнуті вздовж осі церкви. Менші зруби рівні між собою. В 1856 році були прибудовані невисокі квадратні в плані приміщення і передпокій. Центральний зруб перекритий зімкнутим склепінням на восьмерику, з глухим ліхтарем у завершенні. Внутрішній простір пам’ятки відкритий повністю. Церква обшальована вертикально з нащільниками. У центрі зрубу розташовані хори.

Поблизу церкви знаходиться дерев’яна, квадратна, двоярусна (четверик на четверику) з опоясуванням дзвіниця, вкрита куполом шатроподібної форми.

Архітектура церкви, як видно з плану, зробленого в 1876 році, дещо відрізнялась від сучасної. З трьох сторін, на рівні нижньої частини вікон, було піддашшя. У такому ж архітектурному стилі була побудована і дзвіниця, яка є ровесницею церкви. На плані за 1876 рік верхній ярус дзвіниці був відкритим. Зараз він обшитий дошками, як і два нижніх, і на кожній з чотирьох його стін є вікно, закрите дерев’яними віконницями. 

З часу відкриття і до нині церква була і є діючою. Коли Волинь з 1921 по 1939 роки була під владою Польщі, церква залишалась Автокефальною Православною церквою в Польщі і підпорядковувалась Волинській духовній консисторії, що знаходилась у м. Кременці.

Текст та ілюстрації

Бужковичі: тріумф і трагедія / ред. М. Панасюк. – Житомир : Рута, 2011. – 96 с.

Москалюк І.  250 років від часу спорудження церкви Собору Пресвятої Богородиці у с. Бужковичі, нині Володиирського району (1776) / І. Москалюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2026 рік / Волин. обл. рада, Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк : Терен, 2025. – С. 156–157. 

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк : Вісник, 2004. – 154 с.

Свято-Михайлівська церква (1776)

с. Омельне, Луцький район, Волинська область 

Церква є пам’яткою архітектури національного значення України.

Дерев'яний Свято-Михайлівський храм збудований в 1776 році. Історія не зберегла імен будівничих храму та відомо, що він дерев’яний і зведений у 1776 році поміщиком Велігорським і парафіянами на місці старого з ХVI століття. Церкву зрублено сокирою, всі деталі були з'єднані без жодного (металевого) цвяха.

Побудована в народній традиції. У XIX столітті була обшальована. Під сучасним карнизом зберігся старий на кронштейнах. Церква дерев’яна побудована на кам’яному фундаменті. Представляє поширений в українському будівництві тип тридільної однокупольної церкви з добудовами у східній і західній частинах храму. В композиції пам’ятки домінують вертикальні лінії. Цьому сприяють дуже високі зруби з вертикальним шалюванням, що підкреслює їх стрункість, вигнутий дах бабинця і східної частини, високий восьмигранний барабан центрального куполу, що завершується меншим куполом. Поруч із церквою знаходиться дерев’яна дзвіниця, двоярусна з шатровим завершенням із маківкою.

Після скасування панщини панський маєток декілька разів перепродавався. У 1902 році купує графський палац і липовий парк, висаджений польським письменником Юзефом Крашевським, таємний радник внутрішніх справ Росії Носенко. З приїздом нового господаря пов'язана поява у церкві позолоченого іконостасу, виконаного в російському стилі. Нині таких іконостасів, яким вже більше 100 років, на Волині є три.

З 1957 по 1981 р. храм був закритий, відправи не проводились, але всі ікони збереглись. За цим наглядав староста Іван Квач.

У 1981 році в приміщенні церкви відкрито музей атеїзму, який проіснував до 1991 року.

З 1991 р. церква діюча, належить до Волинської єпархії Київського патріархату. В 2003 р. майстри з Почаївської Лаври покрили її іконостас золотом.

Текст та ілюстрації

Корнелюк М. Михайлівська церква / М. Корнелюк // Вільн. шляхом. – 2012. – 4 серп. – С. 10.

Корнелюк М. Свято-Михайлівська церква села Омельне – пам’ятка архітектури / М. Корнелюк // Вільн. шляхом. – 2004. – 17 квіт.

Муравець М. 250 років від часу спорудження Михайлівської церкви у с. Омельне, нині Луцького району (1776) / М. Муравець // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2026 рік / Волин. обл. рада, Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк : Терен, 2025. – С. 157–159. 

Церква Святого Архангела Михаїла (1776)

с. Кисилин,  Володимирський район, Волинська область

Церква разом з дзвіницею є пам’яткою архітектури національного значення України. 

У багатьох публікаціях і навіть у пам’яткоохоронному договорі храм датують різними роками XVII століття, зустрічаються навіть припущення про аріанське минуле будівлі. Однак, опрацьовані документи, говорять про 250 років історії Свято-Михайлівського храму у Кисилині. 

Історія парафії документально фіксується з кінця XVII століття, коли кисилинський храм, тоді греко-католицький, був центром Кисилинської протопопії Володимирського крилоса Володимирсько-Берестейської єпархії. На кінець XVIII століття дерев’яна церква вже не надто пасував такому містечку як Кисилин, і було вирішено звести мурований храм. Фундатором був місцевий дідич Дмитро Ледуховський (1724–1789). Невідомо, чи новий храм збудували на місці старого чи десь поруч. Збудований поблизу ринкової площі, в її північно-західному куті, на противагу католицькій святині, що розташована в південно-східному куті. У костелі був похований фундатор церкви Дмитро Ледуховський

Довкола церковної території було споруджено мур з внутрішніми арками, та дві брами – головну та невелику, на сході. На території церкви недовгий час ж знаходився цвинтар. З часом усі кисилинські цвинтарі різних конфесій було перенесено за межі містечка. Біля церкви знаходилась дзвіниця. На 1806 рік мала 5 дзвонів, які датовані: один – 1663 року, чотири – 1770–1780-ми роками.

Кисилинський храм збудований у стилі пізнього бароко як трьохнавна псевдобазиліка, прямокутна у плані з видовженим бабинцем, коротким трансептом і чотирьохсторонньою апсидою з двома ризницями. Бічні нави мають форму окремих ніш, що відкриваються всередину. Над схрещенням навів здіймається дворівнева вежа на широкій основі, увінчана декоративним шпилем. Дах церкви, як і дзвіниці, початково був критий гонтом.

З третім поділом Речі Посполитої, захід Волині, разом з Кисилином, опинилися в російській імперії. Кисилинська парафія, як і сотні інших, вимушено стала православною. Відомі імена священників, які правили у Михайлівській церкві в Кисилині: Василь Зосимович – з 1798 року впродовж 35 років; Василь Блонський – у 1841 році; Іоанн Харкевич – впродовж 46 років, помер у 1887 році, поховани й на парафіяльному цвинтарі біля церкви. Наводимо імена відомих нам кисилинських священників та роки їхнього служіння: Конашинський Олексій (1886–1897), Сакович Іоанн (1898, 1901), Ганжулевич Андрій (1898), Михалевич Антон (1898-1901), Антонович Петро (до 1908), Левкович Севастян (1908-1916), Барщевський Аверкій (з 1917), Яковкевич Тит (1924), Марквевич Іван (до 1930), Бойковський Антоній (1930), Білошицький Іоанн (1930-ті — 1941) та Барщевський (з 1941). 

У 1905 році церкву стараннями отця Петра Антоновича було оновлено. Поставлено новий іконостас (зберігся донині. Священник власноруч розписав храм. Розпис частково зберігся і виглядає з-під пізніших нашарувань.

У період Першої світової війни Кисилин впродовж двох років знаходився на лінії фронту. Від російських обстрілів містечко було практично знищене. Храм практично не постраждав. Німецькі (пруські) війська використовували його приміщення під шпиталь. На старих фото та військових планах видно, що пошкоджений гонтовий дах дзвіниці, поруч з якою знаходився бліндаж зв’язківців. 

Свято-Михайлівська церква залишалася діючою у роки Другої світової війни та в радянський час. У 1992 році громада обрала підпорядкування Київському Патріархатові (тепер Православна церква України). 

Текст та ілюстрації 

Альошин А.  250 років від часу закладання Михайлівської церкви у с. Кисилин, нині Володимирського району (1776) / А. Альошин // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2026 рік / Волин. обл. рада, Управління культури, з питань релігій та національностей Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк : Терен, 2025. – С. 159–162. 

Волощук А. Храм – як фортеця / А. Волощук // Волин. новини. – 2017. – 10 серп. – С. 19.

Сегейда Х. Кисилинській Свято-Михайлівській церкві – 370 років (1645–2015 рр.) / Х. Сегейда // Селян. життя. – 2015. – 5 груд. – С. 4 ; 12 груд. – С. 4 ; 19 груд. – С. 4 ; 26 груд. – С. 6 ; 16 січ. – С. 4 ; 23 січ. – С. 7 ; 30 січ. – С. 4. 

Церква Святого Архистратига Михаїла (1771)

Село Несвіч, Луцький район, Волинська область

Свято-Михайлівська церква у селі Несвіч була побудована на кошти прихожан у 1771 р. з дерева без застосування металевих і кам’яних частин. У плані споруда – хрещатий п’яти зрубний храм з одним розташованим по центру восьмигранним верхом. Рамена хреста, утвореного бабинцем, видовженою вівтарною частиною, бічними об’ємами нави перекриті двосхилими дахами, формуючи таким чином трикутні причілки. До бабинця прибудований невисокий і вужчий, закритий ганок, завершений також двосхилим дахом, що формує трикутний причілок. Церква по-особливому скомпонована і врівноважена, як ззовні, так і всередині: приділи і бабинець об'єднані із навою співмірними арками, утворюючи єдиний простір. Підлога у храмі дощата, стіни покриті олійною фарбою голубого кольору. Церква є типова для свого часу, максимально наближена до сільських осель XVIII століття. У храмі збереглися різьблені царські врата XVIII століття та іконостас XIX століття з іконами XVIII і XIX століть, які мають художньо-мистецьку цінність.

Одночасно з церквою з північно-східного боку була збудована двоярусна дзвіниця типу «восьмерик на четверику» з характерним для споруд псевдоруського стилю шатровим завершенням з маківкою. Разом з церквою дзвіниця утворює єдиний архітектурний ансамбль. 

Завдяки своєрідній видовженій формі вівтарної частини, філігранному моделюванню окремих декоративних деталей Михайлівську церкву нині можна віднести до найбільш вишуканих зразків хрещатого храму цього стилістичного напрямку на території Волині.

Михайлівська церква і дзвіниця внесені до Державного реєстру національного культурного надбання по Волинській області.

Текст та ілюстрації

Василевська С. 250 років від часу побудови Свято-Михайлівської церкви в селі Несвіч, тепер Луцького району (1771) / С. Василевська // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2021 рік / Упр. к-ри з пит. релігій та нац., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк : Терези, 2020. – С. 286–289. 

Державний реєстр національного культурного надбання : (пам’ятки містобудування і архітектури України) // Пам’ятки України: історія і культура. – 1999. – № 2/3. – С. 52

Коструба Н. Свято-Михайлівський храм – окраса села Несвіч / Н. Коструба // Слава праці. – 2012. – 20 листоп. – С. 8.

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк : Вісник і К, 2002. – 154 с.

Церква Святого Архістратига Михаїла (1775)

Село Грудки, Камінь-Каширський район, Волинська область

Храм на честь Святого Архістратига Михаїла у селі був зведений у 1775 році на кошти прихожан. Церква розташована на рівному місці, посеред села. Побудована на давньому закритому цвинтарі, де, за переказами, до 1771 року стояв старий невеликий храм. Церква дерев’яна, хрестоподібна, з трьома банями. У 1862 році у церкві скріпили стіни і підняли храм на кам’яний фундамент, а у 1870 році покрили металом і пофарбували саму церкву та окремостоячу з п’ятьма дзвонами дзвінницю, яку повністю перебудували у 1882році. 

Іконостас з усіма іконами, за словами старожилів, був перевезений з церкви с. Доротище, але запис про його купівлю не зберігся. З 1886 року при церкві діяла парафіяльна школа, де навчалось біля 20 дітей. Церква була закрита радянською владою. У 1961 році, богослужіння були заборонені, приміщення перетворене на склад. Храм поступово руйнувався, а дзвінниця була зруйнована повністю. На початку 1980-х рр. споруда перебувала в аварійному стані і загрожувала обвалом. У 1989 році зусиллями громади церква була  повністю відновлена і того ж року освячена. Першим настоятелем відновленого храму став священник Петро Черевко. 

Декілька ікон з церкви передані до Музею волинської ікони. Храм перебуває у користуванні громади УПЦ МП.

Текст та ілюстрації

Вигодник А. 250 років від часу спорудження Свято-Михайлівської церкви у с. Грудки, тепер Камінь-Каширського району (1775) / А. Вигодник // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2024. – С. 207–208. 

Денисюк В. Грудки / В. Денисюк // Літопис Камінь-Каширщини / В. Денисюк. – Луцьк, 2001. – С. 383–388.

Москалюк І. Образ Богородиці Одигітрії у волинському іконописі ХVІІ – ХVІІІ ст. / І. Москалюк // Історія та сучасність Православ'я на Волині : матеріали VII наук.-практ. конф. 8 листоп. 2016 р. – Луцьк, 2016. – С. 175–179.

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк : Вісник, 2002. – 154 с.

Церква Собору Пресвятої Богородиці (1766)

с. Бужковичі, Володимирський район, Волинська область

Церква Собору Пресвятої Богородиці і дзвіниця при ній – пам’ятки архітектури та містобудування національного значення відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.63 №970 (охоронний номер церкви 87/1, дзвіниці – 87/2). 

Церква була побудована стараннями прихожан 1766 р. Це – дерев’яна, тризрубна, одноглава будівля, поділена на три частини: притвор, центральну частину та  вівтар. Всі зруби рівновисокі, прямокутні у плані, витягнуті повздовж. Над центральним зрубом розташований купол. Церква збудована без жодного цвяха. У 1856 р. прибудовані невисокі, квадратні приміщення і тамбур. При вівтарній частині з півночі є ризниця, а з півдня –  паламарня. При притворі  – невеликі сіни.  

Архітектура церкви, як видно з плану, зробленого в 1876 р., дещо відрізнялася від сучасної. З трьох сторін, на рівні нижньої частини вікон, було піддашшя. У такому ж архітектурному стилі була побудована і дзвіниця, яка є ровесницею церкви. Дзвіниця – дерев’яна двоярусна, квадратна у плані  з шатровим дахом. На плані верхній ярус дзвіниці був відкритим. Зараз він обшитий дошками, як і два нижніх, і на кожній з чотирьох його стін – вікно, закрите дерев’яними віконницями. Окрасою церкви є дерев’яний іконостас кінця XVIII ст., прикрашений різьбою по дереву.  

З церквою Собора Богородиці пов’язані імена видатних людей. У 30-х роках ХХ ст. церкву відвідав єпископ Полікарп Сікорський. А в 1927–1928 рр. настоятелем храму був священик Петро Огризко, котрого рішенням Священного Собору єпископів православної церкви в Польщі 20 березня 2003 р. у Любліні було причислено до лику святих священномучеників Холмських і Підляських. Мученицьку смерть прийняв у селі Чортовець (Замойський повіт), яке входило до його парафії. У квітні 1944 р. на Страсну Седмицю, у Великий понеділок, о. Петро служив Божественну Літургію. Польські вояки з Армії Крайової вивели священика в церковному одязі з церкви, зірвали з нього облачення, відвели за село і жорстоко закатували. Місце поховання не встановлено.

За даними церковних архівів у 1806 р., парафіянами церкви були жителі сіл Бужковичі, Луковичі та Лисів (нині уже неіснуючого). У 1902 р. відійшло до Ориської парафії с. Лисів, а в Бужковичівській залишилися села Бужковичі та Луковичі. Коли з 1962 по 1989 р. була закрита церква у с. Орищі, частина його парафіян стала ходити у Бужковичівську церкву. Закриті були у цей період і церкви багатьох інших сусідніх сіл. Тому парафіянами церкви стали жителі Маркостава, Марія Волі, Нехворощ (Володимир-Волинського району), Замлич, Бермешева (Локачинського району). Зараз Бужковичівська парафія досить мала, адже у селі лише 67 дворів, у 17 з них живе по 1 людині, ще у 17 – по 2. Всього нараховується приблизно 170 парафіян.

Із моменту заснування церква була і є діючою,  завжди залишаючись православною. Коли Волинь з 1921 по 1939 рр. була під владою Польщі і багато православних церков закривалися, руйнувалися чи переводилися в католицькі, Богородицька у селі Бужковичі залишалась Автокефальною Православною церквою і підпорядковувалася Волинській духовній консисторії, що знаходилась у м. Кременці.

У радянський час церква залишилася діючою завдяки тому, що була однією з найстаріших в окрузі. Нині Богородицька церква належить до Української  Православної Церкви (МП).

Текст та ілюстрації

Державний реєстр національного культурного надбання: (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України: історія і культура. – 1999. – №2/3. – С. 46–55.

Атлас історії культури Волинської області / відп. ред. В. Ф. Зузук. – Луцьк : волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2008. – 112 с.

Бужковичі. Тріумф і трагедія  / ред. М. Панасюк. – Житомир : Рута, 2011. – 96 с.

Важатко О.  250 років   від часу побудови церкви Собору Пресвятої  Богородиці – пам’ятки містобудування та архітектури України національного значення в с. Бужковичі, тепер Іваничівського району (1766) / О. Важатко // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк, 2015. – С. 326–328. 

Свято-Троїцька церква (1841)

селище Головне, Любомльський район, Волинська область

Уперше у документах церква в с. Головне згадується під 1482 р. Тоді вона входила в Любомльську протопопію. З поборових реєстрів за 1533 р. відомо, що церква сплачувала податку в рік 16 грошів і додатково ще 8 грошів. У 1618 р. настоятель Св. Покровської церкви с. Головне звертався разом з іншими священиками в Холмський Гродський суд з оскарженням рішення збирача контрибуції із землі Холмської. Невідомо, коли церква перейшла в унію, але вже в 1620 р., за вказівкою уніатського єпископа Афанасія Пакости, у Любомлі проводився церковний «Собор», де був також священик церкви с. Головне. 

17 жовтня 1650 р. комісари польської королеви, призначені для ревізії її Любомльського староства, підтвердили у м. Любомль угіддя Головнянської православної церкви по фундушевому запису, пред’явленому тодішнім священиком Олександром Оліхрововичем. 

Власник Любомльського староства, гетьман Іван Виговський, підтвердив цю фундацію «як православний пан» у Любомлі 22 червня 1661 р. Окрім того, ним виконано одну із умов Гадяцької унії, а саме – виведено усі церкви староства з-під юрисдикції уніатського єпископа Якова Суші і переведено їх у православ’я. Серед переліку храмів згадувалась і церква в с. Головне. Згодом, після смерті І. Виговського, усі церкви знову перейшли уніатство.

У 1795 р. територія Любомльщини відійшла до Російської імперії і розпочалося навернення з унії у православ’я. Вже в 1796 р. місцевий благочинний доповідав, що парафіяни Троїцької церкви с. Головне прийняли православ’я. Цікаво, що настоятель цього храму Гадзевич Іоанн відмовився перейти у православ’я, за що був позбавлений парафії. У кліровій відомості за грудень 1796 р. церква записана під назвою Зішестя Святого Духа і належала до Житомирської єпархії. Храм мав найбільшу парафію в благочинні – всього 441 двір і 2050 жителів. У зв’язку з великою кількістю населених пунктів і парафіян в штаті церкви з 1811 р. вже було два священики і паламар. 8 травня 1820 р. в с. Головне сталася пожежа і церква повністю згоріла. 

Через 20 років, у 1841 р, старанням графа Браницького була побудована нова мурована церква і при вході – кам’яна дзвіниця. Церква побудована в класичному стилі, є різновидом центричної споруди, в композиції якої відчувається вплив петербурзької архітектури ХІХ ст. Цегляна, тинькована, хрестовидна в плані (західна частина видовжена), з ротондою у центральній частині, перекритій куполом на високому барабані. Гілки хреста перекриті напівциркульними зводами з розпалубками, розкриті в підкупольний простір високими арочними прорізами, ззовні купол увінчаний колоною з яблуком. Усі частини споруди згруповані в суворому підпорядкуванні центру, підкреслюють його основне значення у загальній композиції. Площини фасадів розкреслені горизонтальним рустом.

Церква за рішенням Ради Міністрів УРСР № 442 від 6.09.1979 р. є пам’яткою архітектури державного значення.

Текст та ілюстрації

Державний реєстр національного культурного надбання: (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України: історія і культура. – 1999. – №2/3. – С. 46–55.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 173 с.

Музей Волинської ікони / В. С. Александрович [і ін.]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2013. – 399 с. 

Остапюк О.  З історії церкви смт. Головне Любомльського району / О. Отапюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Любомль в історії України та  Волині : матеріали XXV Волин. обл.  іст.-краєзн. наук. конф.,  присвяч. 16-й річниці Незалежності України, 720-й річниці першої писемної згадки міста Любомля і 800-й річниці першої писемної згадки Угровська. – Луцьк, 2007. – Вип. 25. – С. 320–325. 

Фініковський Ю.  175 років від часу побудови Троїцької церкви і Надбрамної дзвіниці Троїцької церкви – пам’ятки містобудування і архітектури України національного значення в смт. Головне, тепер Любомльського району (1841) / Ю. Фініковський // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк, 2015. – С. 333–335. 

Церква святого арх. Михайла  (1691)

с. Карасин, Маневицький район, Волинська область

Церква – пам’ятка містобудування та архітектури національного значення відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 24. 08. 1963 за №970. Охоронний номер 121. Належить до давнього типу монументальних дерев’яних церков Волині, реконструйована у другій половині ХІХ ст. у „неомосковському” стилі. Побудована на кошти поміщиці, яка мешкала у Карасині у 1691 р. Споруда дерев’яна, чотиризрубна, одноповерхова. Зруби рівновисокі. За планом із заходу на схід розташовані дзвіниця, бабинець, центральна частина та  п’ятибічна апсида, до якої з правого боку прибудована паламарня. Центральний зруб значно ширший і довший відносно бабинця та апсиди, перекритий склепінням, яке імітує купольне. Яким було склепіння при будівництві у XVII ст. – невідомо. Нині існуюче перекриття, а також купол, який увінчує центральну частину, церква отримала після перебудови у ХІХ ст. Тоді ж, а саме у 1882 р., із заходу перед бабинцем, до церкви прибудована  дзвіниця. Вона є також дерев’яною, триярусною. Два нижні яруси дзвіниці – квадратні у плані, третій, як і основа купола над центральною частиною церкви, восьмибічний у плані. В інтер’єрі церкви збереглась дерев’яна декоративна різьба XIX ст. 

На початку ХХ ст. Свято-Михайлівська церква нараховувала 1810 парафіян. Церковний причт складали священик і псаломщик. Причтові приміщення, що розташовувалися поблизу церкви, були збудовані коштом Синоду у 1906 р., але були тісними та холодними. Мала церква й надвірні споруди. При притчовому будинку був сад та город. Усього ж місцевій церкві належало 124 десятини 363 квадратних сажнів землі в 72 наділах, розкидана від храму аж на 15 верст, серед них присадибної землі – 2 десятин 834 кв. с., орної – 61 десятин 1803 кв. с., сінокосу – 52 десятин 2147 кв. с., лісу – 7 десятин 379 кв. с. На всі ці землі був план. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа. До карасинського храму було приписним сусіднє село Замостя. 

За радянських часів у 1962 р. релігійна громада с. Карасин була знята з реєстрації, церква закрита. Богослужіння відновили лише у 1988 р. 16 жовтня відбулася перша служба після довгих років перерви. Нині до Карасинської парафії входять села Карасин та Замостя. Парафіяльним священиком з 2012 р. є отець Микола Калуш. У 2015 р. у селі Замостя відкрито новозбудований храм, і тепер отець Микола проводить почергово служби в двох церквах. 

Текст та ілюстрації

Маневиччина крізь віки : наук. – краєзн. нарис / ред., уклад. та керівник авт. колективу П. Хомич. – Луцьк : Медіа, 2005. – 399 с.

Важатко О.  325 років від часу побудови Михайлівської церкви – пам’ятки містобудування і архітектури України національного значення в с. Карасин, тепер Маневицького району (1691) / О. Важатко // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк, 2015.  – С. 316–318. 

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк, Вісник і К, 2002.  – 154 с.