Фотоколекція

Свято-Михайлівська церква (1775)

Село Грудки, Камінь-Каширський район, Волинська область

Свято-Михайлівська церква є пам’яткою архітектури національного значення.

Храм на честь Святого Архістратига Михаїла у селі був зведений у 1775 році на кошти прихожан. Церква розташована на рівному місці, посеред села. Побудована на давньому закритому цвинтарі, де, за переказами, до 1771 року стояв старий невеликий храм. Церква дерев’яна, хрестоподібна, з трьома банями. У 1862 році у церкві скріпили стіни і підняли храм на кам’яний фундамент, а у 1870 році покрили металом і пофарбували саму церкву та окремостоячу з п’ятьма дзвонами дзвінницю, яку повністю перебудували у 1882 році. 

Іконостас з усіма іконами, за словами старожилів, був перевезений з церкви с. Доротище, але запис про його купівлю не зберігся. З 1886 року при церкві діяла парафіяльна школа, де навчалось біля 20 дітей. Церква була закрита радянською владою. У 1961 році, богослужіння були заборонені, приміщення перетворене на склад. Храм поступово руйнувався, а дзвінниця була зруйнована повністю. На початку 1980-х рр. споруда перебувала в аварійному стані і загрожувала обвалом. У 1989 році зусиллями громади церква була  повністю відновлена і того ж року освячена. Першим настоятелем відновленого храму став священник Петро Черевко. Декілька ікон з церкви передані до Музею волинської ікони. Храм перебуває у користуванні громади УПЦ МП.

Література

Вигодник А. 250 років від часу спорудження Свято-Михайлівської церкви у с. Грудки, тепер Камінь-Каширського району (1775) / А. Вигодник // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2024. – С. 207–208. 

Денисюк В. Грудки / В. Денисюк // Літопис Камінь-Каширщини / В. Денисюк. – Луцьк, 2001. – С. 383–388.

Москалюк І. Образ Богородиці Одигітрії у волинському іконописі ХVІІ – ХVІІІ ст. / І. Москалюк // Історія та сучасність Православ'я на Волині : матеріали VII наук.-практ. конф. 8 листоп. 2016 р. – Луцьк, 2016. – С. 175–179.

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк : Вісник, 2002. – 154 с.

Свято-Михайлівська церква (1771)

Село Несвіч, Луцький район, Волинська область

Михайлівська церква внесена до Державного реєстру національного культурного надбання по Волинській області

Михайлівська церква у селі Несвіч була побудована на кошти прихожан у 1771 р. з дерева без застосування металевих і кам’яних частин. У плані споруда – хрещатий п’яти зрубний храм з одним розташованим по центру восьмигранним верхом. Рамена хреста, утвореного бабинцем, видовженою вівтарною частиною, бічними об’ємами нави перекриті двосхилими дахами, формуючи таким чином трикутні причілки. До бабинця прибудований невисокий і вужчий, закритий ганок, завершений також двосхилим дахом, що формує трикутний причілок. Церква по-особливому скомпонована і врівноважена, як ззовні, так і всередині: приділи і бабинець об'єднані із навою співмірними арками, утворюючи єдиний простір. Підлога у храмі дощата, стіни покриті олійною фарбою голубого кольору. Церква є типова для свого часу, максимально наближена до сільських осель XVIII століття. У храмі збереглися різьблені царські врата XVIII століття та іконостас XIX століття з іконами XVIII і XIX століть, які мають художньо-мистецьку цінність.

Одночасно з церквою з північно-східного боку була збудована двоярусна дзвіниця типу «восьмерик на четверику» з характерним для споруд псевдоруського стилю шатровим завершенням з маківкою. Разом з церквою дзвіниця утворює єдиний архітектурний ансамбль. 

Завдяки своєрідній видовженій формі вівтарної частини, філігранному моделюванню окремих декоративних деталей Михайлівську церкву нині можна віднести до найбільш вишуканих зразків хрещатого храму цього стилістичного напрямку на території Волині.

Текст та ілюстрації:

Василевська С. 250 років від часу побудови Свято-Михайлівської церкви в селі Несвіч, тепер Луцького району (1771) / С. Василевська // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2021 рік / Упр. к-ри з пит. релігій та нац., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. - Луцьк : Терези, 2020. – С. 286–289. 

Державний реєстр національного культурного надбання : (пам’ятки містобудування і архітектури України) // Пам’ятки України: історія і культура. – 1999. – № 2–3. – С. 52

Коструба Н. Свято-Михайлівський храм – окраса села Несвіч / Н. Коструба // Слава праці. – 2012. – 20 листоп. – С. 8.

Храми Волині : фотозбірник / упоряд. Л. Бабич. – Луцьк : Вісник і К, 2002. – 154 с.

Єловицька (Четвертинська) Яніна – відома композиторка та співачка Волині.

Яніна Четвертиська народилась у 1840 році в містечку Антопіль (Рівненщина). Її батьками були князь Леопольд та Казиміра Четвертинські. Дівчинку виховували в культурному та патріотичному середовищі. З дитячих років вона проявила любов до музики. Яніна з юних років навчалась співу та грі на музичних інструментів і досить у ранньому віці почала й сама писати музику. В чотирнадцять років Яніну Четвертинську, за порадою її вчителя Юзефа Коженьовського, відправили здобувати музичну освіту у Флоренцію (Італія). Там її вчителем став відомий італійський композитор Джоакіно Антоніо Россіні. Він був автором кількох десятків популярних опер, багато з яких поставили у всіх столичних театрах Європи. Композитор мав тоді світову славу. Другим вчителем Яніни Четвертинської, але вже по оперному співу був відомий французький оперний співак Жильбер Дюпре. До нього на навчання, Яніна, цілеспрямовано вирушила до Парижу.

Яніна Четвертинська була талановитою поетесою. Її вірші, часто цитували в паризькому середовищі та навіть при дворі Наполеона ІІІ. З часом слава про молоду композиторку та співачку докотилась до самого правителя Франції. Одними із найбільших концертів Яніни в Парижі, був той, що відбувся в готелі «Ламберт» та в одній із резиденцій Наполеона ІІІ.

У 1863 р. Яніна Четвертинська вийшла заміж за волинського землевласника Адольфа Єловицького. Молодята переїхали жити в розкішний палац в с. Арестів (нині село Орестів, Рівненщина). Проте, наступні два роки життя були досить трагічними для Яніни. Через рік після заміжжя, в подружжя народжується син, якого називають на честь батька Адольф. Одного разу, коли немовля захворіло, Яніна переплутала ліки, і дитина померла. Жінка не змогла пережити трагедію і через рік теж померла. Не зміг жити в палаці і сам Адольф Єловицький. Продавши маєток, вирішує переїхати на батьківщину до своєї другої дружини у Вітебщину (сучасна Білорусь). Новою власницею палацу в Арестові стає росіянка, на прізвище Бєлєнко. Її нащадки були власниками палацу до 1921 року.

На жаль, багато творів Яніни Четвертинської були знищені в роки Першої світової війни. Проте її історія і коротке, але яскраве життя, варте не однієї книги.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Копистенський З. [Про князів Четвертинських] / З. Копистенський // Корені та парості: український генеалогікон / упоряд. В. Шевчук. – Київ : Либідь, 2008. – С. 165–177.

Четвертинська Яніна Леопольдівна [Електронний ресурс]  // Генеограф: князівські династії Русі і Литви : [сайт]. – Режим доступу: http://rurik.hostenko.com/gallery-portret/chetvertinska-janina/. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. (Не) відомі волиняни: співачка та композиторка Яніна Єловицька (Четвертинська) [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/20259-ne-vidomi-volyniany-spivachka-ta-kompozytorka-ianina-ielovytska-chetvertynska. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Палаци Волині: Орестів [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/20260-palatsy-volyni-orestiv. – Назва з екрана.

Палац графині Кароліни Дзембовської (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Палац графині Кароліни Дзембовської – резиденція Кароліни Дзембровської ХІХ ст, пам’ятка архітектури місцевого значення.

Палац родини Дзембовських побудований біля підніжжя Хрестової у другій чверті ХІХ ст. в стилі псевдоготики. Первісно повстала двоповерхова споруда із восьмигранною вежею. Автентичний вигляд будівлі засвідчує літографія Карла Арльдта (сер. ХІХ ст.). Автором архітектурного проєкту є Юзеф Гофман. Перед садибою було висаджено парк в англійському стилі, а за нею – фруктовий сад. Башта була обладнана гвинтовими сходами, якими підіймалися на оглядовий майданчик. Зовсім скоро палац від Дзембровських перейшов до графа і знатного дворянина Волинської губернії – Павла Демидова. Однак і він не довго керував маєтком. У 1903 році віллу викупила міська дума і відкрила там комерційне училище.

На початку ХХ ст. споруду добудували двома об’ємними навчальними корпусами для потреб комерційного училища. Тут навчався видатний кременчанин, український композитор Михайло Вериківський. У комерційному училищі викладали відомі українські художники Тимофій Сафонов та Андроник Лазарчук.

У 1920–1939 рр. у будинку розміщувалася міська комунальна гімназія із польською мовою навчання, а згодом – одна із середніх шкіл. Вже у 30-х рр. за проєктом львівського архітектора Вавжинця Дайчака до центрального корпусу добудовано портик у стилі ар-деко. Первісне планування споруди не збереглося.

Тут діяли чоловіча середня школа № 1, агротехнічна школа, сільськогосподарський технікум. У 1988 році в колишньому палаці розмістилася загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 2, що діє тут і досі.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Багнюк Н. Палацова архітектура Кременця: від приватних резиденцій до осередків освіти / Н. Багнюк // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали міжнар. наук. конф. молодих учених, 17–18 квіт. 2025 р. У 2 ч. Ч. 1 / ред. Н. Рябухи та ін. – Харків : ХДАК, 2025. – С. 72–74.

Палац графині Дзембовської [Електронний ресурс] // Мандруй Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://discover.ua/locations/palac-dzembovskih. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Палац графині Кароліни Дзембовської (ХІХ ст.) [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/palats-grafyni-karoliny-dzembovskoi/. – Назва з екрана.

 

Палац, маєток (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Палац, маєток (музична школа) – історична будівля, пам’ятка архітектури місцевого значення у місті Кременці.

Споруда є унікальним прикладом міської забудови палацового типу другої половини ХІХ століття. Двоповерхова цегляна будівля П-подібної форми з шатровим чотирисхилим дахом, виконана у стилі класицизму, архітектурної пишності фасаду додає двоярусний двоколонний портик, прикрашений аттиком і невеликим шпилем, а також наче розрізані пілястрами і обрамлені карнизами стіни.

Первісне призначення будівлі достеменно невідоме, цілком ймовірно, що вона могла бути родовим шляхетським маєтком/особняком. З початком Першої світової війни колишній палац був переобладнаний у військовий шпиталь, а в міжвоєнний період (20–30-ті роки ХХ ст.) у приміщеннях будинку розташувалася міська кооперативна лікарня. З входженням у 1939 році міста до складу СРСР будівля була остаточно націоналізована, а у її стінах відкрилась Кременецька музична школа, яка продовжила свою діяльність уже по завершенню Другої світової війни. У повоєнні роки її директором став український культурний і громадський діяч, музикант, диригент і педагог Іван Гіпський.

У 70-х роках ХХ століття споруду реконструювали, внаслідок чого до тильної сторони будівлі була добудована концертна зала і просторий вестибюль, однак первісний вигляд інтер’єру був майже остаточно втрачений.

У наші дні у стінах будівлі функціонує Кременецька школа мистецтв імені Михайла Вериківського – кременчанина, відомого українського композитора ХХ століття, диригента і фольклориста, що за час своєї творчості написав понад 400 музичних творів.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Шовчко В. Музична школа Кременця [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1199/muzichna-shkola-krementsya. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Палац ХІХ ст. / Музична школа [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/palats-muzychna-shkola/. – Назва з екрана.

Будинок бібліотеки (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Будинок бібліотеки – громадська споруда, пам’ятка архітектури місцевого значення.

Громадська споруда побудована у другій половині ХІХ століття і входила у діловий та культурний центр історичного середмістя Кременця. Будинок зведений, як типова житлова споруда своєї епохи з яскраво вираженими елементами стилю класицизму з цокольним приміщенням, шатровим двосхилим дахом, обрамленим фронтоном з південно-східної сторони фасаду.

У роки Другої світової війни прилеглі території навколо споруди за наказом голови окупаційної адміністрації ґебітскомісара Міллера, були огороджені й перетворені на єврейське гетто. У 1942 році під час пожежі гетто було знищено, майже повністю була зруйнована і дана будівля, від якої залишилося лише цокольне приміщення. Після завершення війни будівля була відбудована із збереженням її первісних архітектурних рис, і переобладнана для потреб дитячої міської бібліотеки, яка розташовується там і до нашого часу.

На сучасному етапі за своїм функціональним призначенням будівля виконує культурно-освітні та адміністративно-господарські функції, вміщуючи на цокольному поверсі господарський відділ Кременецько-Почаївського ДІАЗу, а на першому Кременецьку міську філію для дітей Публічної бібліотеки імені Юліуша Словацького.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Яцюк Р. Будинок бібліотеки ХІХ століття [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/budynok-biblioteky/. – Назва з екрана.

Храм Воздвиження Чесного Хреста (1887–1889)

м. Кременець, Тернопільська область

Храм Воздвиження Чесного Хреста (Чеснохрестський храм) – дерев’яна церква є пам’яткою архітектури місцевого значення.

У кінці XVІІ ст. на Дубенському передмісті було збудовано новий храм замість церкви св. Параскеви П’ятниці, що існував на «Запоточчі». Ділянка знаходиться навпроти давнього монастиря реформатів на дещо нижчому узвишші. Храм був дерев’яним і часто зазнавав руйнувань.

Сучасну споруду храму Воздвиження Чесного Хреста зведено у 1887–1889 рр. на місці давньої двохсотлітньої церкви у волинському єпархіальному стилі, сформованому у ХІХ ст. і затвердженим Синодом. Споруди зводили за типовим проєктом із дерева, фарбували на блакитний чи синій колір, використовували характерний декор екстер’єру. Первісно поряд з храмом стояла дерев’яна дзвіниця, а сам храмовий комплекс був приписним до Миколаївського собору міста Кременця.

Чеснохрестський храм єдиний із дерев’яних споруд Кременця, що пережив пожежу 1942 року, яка знищила центральну забудову міста. У радянський час використовувався, як складське приміщення. У 1990-х рр. храм почали використовувати за призначенням. Це був перший храм УАПЦ у Кременці. Церкву прикрашає багатоярусний іконостас, який виконав місцевий різьбяр Володимир Чумакевич.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Шовчко В. Хрестовоздвиженська церква Кременця [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1197/khrestovozdvizhenska-tserkva-krementsya. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Храм Воздвиження Чесного Хреста ХІХ ст. [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/hram-vozdvyzhennya-chesnogo-hresta/. – Назва з екрана.

Всіхсвятська церква (1773–1775)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Всіхсвятська церква (церква Всіх Святих) – каплиця в стилі пізнього бароко, пам’ятка архітектури національного значення.

У XVIII ст. Почаївський монастир стає значним осередком унійного монастирського життя. Поряд із розвитком видавничої діяльності та освіти, тут велося значне будівництво.

Завдяки дбайливості фундатора Миколи Потоцького у 1773 році римським папою Климентом XIV Почаївську ікону Божої Матері короновано і доєднано до числа чудотворних святинь. Недалеко від монастиря у полі відбулися урочистості з цієї нагоди і до цієї події, протягом 1773–1775 рр., збудовано каплицю в стилі пізнього бароко.

Храм збудований у формі ротонди із прямокутним притвором, оздоблений ліпниною, однокупольний. Всіхсвятська церква стоїть недалеко від лаври, в кінці Липової вулиці. Поруч з церквою розташоване діюче історичне монастирське кладовище кінця XVІІІ–ХХ ст. Саме тут був похований преподобний Амфілохій, костоправ та лікар ХХ ст.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Церква всіх святих [Електронний ресурс] // Прадідівська слава: база даних українських пам’яток і визначних місць : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pslava.info/PochajivM_CerkVsixSvjatyx,232178.html. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Всіхсвятська церква 1773–1775 рр. [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/vsihsvyatska-tserkva/. – Назва з екрана.

Почаївський Свято-Духівський скит-монастир (ХVІІ–ХХ ст.)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Почаївський Свято-Духівський скит-монастир – православний чоловічий монастир, комплекс споруд пам’яток архітектури місцевого значення.

Від Почаївської лаври на південний схід тягнеться вулиця Липова, гострим кутом оминаючи монастирське кладовище прямує до Свято-Духівського скиту. На горі, на відстані трьох кілометрів від лаври розташувався монастир. Датою заснування вважають 1219 рік, саме тоді було закладено церкву Преображення Господнього і монастир грецьким монахом Мефодієм при сприянні меценатів. Спокійне життя в молитві і праці порушували татарські набіги і моровиця (чума). Відновлення датується аж ХVІІ ст., від отців Василіян переходить до магнатів Чарторийських, так діяльність з друкарнею і просвітництвом чергується забуттям. 1900 рік – вкотре відновлення, будуються церкви, житлові приміщення (келії). У 1960-х обитель було пристосовано під психіатричну лікарню. У 1990-у відновлюються богослужіння.

На початок ХVIII ст. скит і Почаївський монастир належав громаді греко-католиків. Третій поділ Речі Посполитої 1795 року спричинив приєднання Волині до Російської імперії, як наслідок навернення до православ’я. Коли скит припинив своє існування – невідомо, але у документах 1831 року про повернення Почаївського монастиря православній громаді, серед майна він не числиться.

1898 року археологи виявили старовинний рукопис з історією першого почаївського монастиря. Вже за 2 роки землю «Скиток» було викуплено, щоб знову закласти скит в ім’я Святого Духа. Особливі зусилля до відновлення доклав єпископ Житомирський і Волинський Модест.

Нова кам’яна церква архітектурою повторювала стару. Головний скитський храм цегляний на два поверхи. Зведена на найвищій точці монастирського подвір’я – є ця двоярусна церква, верхній поверх – це Свято-Духівський храм, а нижній – св. Серафима Саровського. До монастиря веде надбрамний корпус із воротами і надбрамною церквою, що зведена у цегляному стилі у кольорі вохри.

Завершення будівництва (освячення) церкви у псевдоруському стилі або ж російського модерну датується 1903 роком. Храм має поновлені розписи 90-х рр. ХХ ст., оскільки його приміщення використовували для інших потреб протягом 60–80-х рр. ХХ ст. Ззовні храм має багатий архітектурний декор у вигляді цегляної кладки, фарбовані стіни та блакитного кольору стрілчастої форми куполи.За абсидою храму стоїть Всіхсвятська церква, що характеризується особливою цегляною кладкою стін та відсутністю зовнішнього тинькування. Храм пофарбовано у колір вохри.

Ліворуч від Свято-Духівського храму вже у ХХІ ст. збудовано церкву на честь Іверської ікони Божої Матері. Це найбільший храм монастиря, де відбуваються всі уставні служби. У цей ж період зведено сучасну дзвіницю, приміщення іконної крамниці, які створюють своєрідний мур, що огороджує подвір’я праворуч від надбрамного корпусу. На території монастиря є колодязь, глибиною понад сто метрів. Вода тут вважається цілющою. У монастирі зберігаються чудотворні Богородичні ікони («Іверська», написана у 1912 на Афоні, «Федорівська», «Споручниця грішних»), є частинки мощей святих із різних куточків світу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Ричков П. А. Почаївська Свято-Успенська лавра / П. А. Ричков, В. Д. Луц . – Київ : Техніка, 2000. – 133 с. : іл. – (Національні святині України)

Чернихівський Г. І. Почаївська Свято-Успенська Лавра / Г. І. Чернихівський ; [авт. англ. тексту О. Свідерська; авт. пол. тексту Р. Старжецькі; фото В. Балюх]. – 2-ге вид., доповн. – Тернопіль : Новий колір, 2007. – 47 с. : іл. – (Духовні святині України)

Яцюк Р. Почаївський Свято-Духівський скит-монастир [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/pochaivskiy-svyato-duhivskiy-skyt-monastyr/. – Назва з екрана.

 

Свято-Успенська Почаївська лавра (1597)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Свято-Успенська Почаївська лавра – комплекс споруд пам’яток архітектури національного значення, найбільша православна святиня на заході України. 

На відстані 20 км від Кременця на одній із вершин низькогірного пасма Вороняків, що входять до складу Гологоро-Кременецького кряжу знаходиться давнє місто Почаїв. Воно відоме монастирським комплексом, що височіє над міською забудовою. Перша згадка про місто датується 1441 роком у привілеї великого князя литовського Казимира Ягайловича.

Свято-Успенська Почаївська лавра – це чоловічий монастир, легендарне заснування якого пов’язують із переселенням монахів із зруйнованого ханом Батиєм Києва у 1240 році. У ХІІІ ст., за переказами, тут з’явилась Богородиця у вогняному стовпі, яка залишила слід своєї ноги на камені почаївської гори.

У 1597 р. Ганна Гойська (Гостська) склала лист про заснування монастиря при давній Успенській церкві, що стояла на горі, надаючи йому численні землі для утримання. Також монастирський переказ пов’язує із фундаторкою появу у монастирі чудотворної ікони Божої Матері, що їй подарував грецький митрополит Неофіт. Сьогодні ця святиня відома як Почаївська ікона Божої Матері і серед християн східного та західного обрядів вважається чудотворною.

Зі сторони міста до лаври можна потрапити крізь Надбрамний корпус, який збудували у 1835 році у стилі класицизму. Споруда оздоблена колонами на яких спирається багато декорований фронтон, що вінчається куполом з хрестом. Центральною спорудою ансамблю Свято-Успенської Почаївської лаври є Успенський собор, збудований за проєктом Готфріда Гофмана у 1771–1784 рр. на кошти белзького воєводи, магната Миколи Потоцького. Цей прекрасний бароковий собор збудований на міцному фундаменті. Храм первісно розписав художник Лука Долинський, а у ХІХ ст. розписи виконали художники М. Нестеров, І. Горбунов, Є. Васильєв, С. Верховцев. Тут знаходиться іконостас авторства художника Боссе, в якому вмонтовано ікони, писані на мідних бляхах та над Царськими вратами – Почаївська ікона Божої Матері. Стіни розписані живописом на тему почаївських чудес, де глядач може побачити типовий одяг, характерний для різних прошарків волинського регіону.

Під Успенським храмом знаходиться Печерна церква або храм Преподобного Іова Почаївського. Тут зберігаються мощі преподобних Іова та Амфілохія Почаївських. Із храму є вхід до печери, де колись молився преподобний Іов, перший ігумен почаївського монастиря. Храм містить розписи виконані у 70-х рр.

Лаврська дзвіниця є однією з найвищих в Україні (її висота 65 м) і її споруджено у 1871 р. за проектом волинського єпархіального архітектора Костянтина Раструханова. Серед дзвонів є один гігант – 11,5 тонн ваги, а вінчає споруду годинник-куранти, що вмонтований на даху та відбиває кожну чверть години.

На початку ХХ ст. за проєктом архітектора Олексія Щусєва зведено Троїцький собор з характерними рисами російського модерну. Храм прикрашений мозаїчним панно авторства Миколи Реріха «Спас Нерукотворний». Зовні храм прикрашає цегляна візерунчаста кладка, а у середині він розписаний у стилі фрескового живопису XVI ст. Не типовою тематикою декорування стін притвору обрано біблійні сцени творення світу. Окрасою собору є тягловий іконостас із 33 ікон.

Навпроти Троїцького собору видніється Архієрейський будинок, зведений у 1825 році у стилі класицизму. Зі сторони монастирського подвір’я будинок одноярусний, тоді як зі сторони міста він має три повноцінних поверхи і балкон на консолях.

У 1846 році Тарас Шевченко зарисував Почаївський монастир із чотирьох сторін, перебуваючи на Волині у складі Археографічної комісії. Одна з акварелей зображує внутрішній простір Успенського собору ще до реконструкції кінця ХІХ ст.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Iларіон (митрополит). Фортеця православія на Волині – Свята Почаївська Лавра : церковно-історична монографія / Iларіон, митрополит. – Вiннiпег : Волинь, 1961. – 398 c.

Ричков П. А. Почаївська Свято-Успенська лавра / П. А. Ричков, В. Д. Луц . – Київ : Техніка, 2000. – 133 с. : іл. – (Національні святині України)

Чернихівський Г. І. Почаївська Свято-Успенська Лавра / Г. І. Чернихівський ; [авт. англ. тексту О. Свідерська; авт. пол. тексту Р. Старжецькі; фото В. Балюх]. – 2-ге вид., доповн. – Тернопіль : Новий колір, 2007. – 47 с. : іл. – (Духовні святині України)

Яцюк Р. Свято-Успенська Почаївська лавра [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/svyato-uspenska-pochaivska-lavra/. – Назва з екрана.