Фотоколекція

Палац Мйончинських

смт Луків, Ковельський район Волинська область

Палац Мйончинських – палац-резиденція, збудована польським шляхтичем Мйончинськими, за різними даними, у другій половині ХVІІІ століття чи в першій половині ХІХ століття.

В 1557 р. польський король Сигізмунд Август своєю грамотою дозволив Станіславу Мацейовському перейменувати село Лукове на Мацеїв, а згодом містечку було надано магдебурзьке право та право на будівництво замку. Збудований у другій половині XVI ст. замок був оточений ровом, мав 2 підйомні мости і 4 вежі. В пізніші часи Мацеїв змінював власників, але вже не змінював своєї назви. У 1680 р. містечко купив луцький староста Атанасій Мйончинський. Тут він заснував шпиталь та кілька храмів. Його син Петро на початку XVIII ст. перебудував замок. Вважають, що автором проєкту палацу Мйончинських був дрезденський архітектор Поппельман. Внутрішнім облаштуванням займався Джузеппе Барателло. Палац у плані мав форму прямокутника з трьома виступами. Центральний виступ – це вхід до приміщення. Він був виконаний у вигляді чотирьох колон тосканського ордера, які підтримували портик. Симетричний план фасаду вказував на архітектурний стиль класицизм. Цей стиль був саме в моді на Волині того часу. Будівля мала 2 поверхи і розгалужені підземелля – залишки давнього замку. На першому поверсі були кімнати для помешкання, а на другому – зали для прийому гостей. Мйончинські мали надзвичайно багаті, як на ті часи колекції. Найцінніша їх частина походила з давнього дрезденського палацу Коловратів, що був ліквідований у 1805 р. після смерті Марії Клавдії, матері Францішка Ксаверія Мйончинського. З Дрездена були привезені меблі у стилі Людовіка XV і Людовіка XVI. Серед речей, які мали велику мистецьку цінність, була статуя Діани, що утримувала на повідку дванадцять хортів. Скульптура була кована з срібла. Діану разом із дозволом на великі королівські лови подарував Атаназію Мйончинському король Ян III Собеський за заслуги у Віденській операції. Не меншу цінність мав столовий сервіз із драконами з майсенської порцеляни, що складався з 200 предметів. Крім згаданого сервізу, було у палаці багато інших порцелянових виробів різних європейських фабрик, а також виробів із бронзи та срібла. Окрема збірка – портрети і живописні полотна. Відмічають також колекцію старовинної зброї, кінської зброї. Була в палаці чимала бібліотеки і родинний архів. Навколо палацу був парк в англійському стилі з липовою алеєю і фруктовий сад. У 1860-х роках резиденцію Мйончинських у Мацеєві відвідав Наполеон Орда. Він залишив акварельні малюнки палацу та костелу святої Анни. У 1891 р., щоб вийти з фінансової скрути, останній власник маєтку Франциск Ксаверій Мйончинський продав його Милецькому духовному училищу. Перед тим, він влаштував розпродаж речей з палацу. Це стосується як меблів, посуду і подібного дріб’язку, так і цінних колекцій. Палац після зміни власника перебудували всередині.

Під час Першої світової війни у колишньому палаці квартирувалися австро-угорські війська. У 1919 р. в палац прибули представники католицького ордену Непорочного зачаття Діви Марії. Тут вони влаштували монастир, школу, притулок, учительську семінарію. Після Другої світової війни у палаці розмістили туберкульозну лікарню, яка є і до нині. Сьогодні це пам'ятка архітектури місцевого значення.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Котис О. Палаци Волині: затишний Луків [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6157-palatsy-volyni-zatyshnyi-lukiv. – Назва з екрана.

Рудецький П. Об’єкти культурної спадщини на території Локачинського району [Волинської області] / П. Рудецький // Затурці в історії України та Волині : наук. зб. : матеріали наук.-практ. конф. приурочена 500-й річниці першої писемної згадки про с. Затурці Локачинського р-ну Волинської обл., с. Затурці 2003 р. – Луцьк, 2004. – С. 109–113.

Якименко М. Від Мацейова до Лукова : виповнюється 470 років з часу першої згадки про селище Луків і 450 – надання йому Магдебурзького права / М. Якименко // Голос України. – 2008. – 14 лют. – С. 21.

 

Палацово-парковий ансамбль «Самчики»

с. Самчики, Хмельницький район Хмельницька область

Палацово-парковий ансамбль «Самчики» – пам’ятка історії та архітектури національного значення, яка являє собою приклад архітектурного стилю неокласицизму. Комплекс включає палац, парк, господарські та культові споруди, поєднуючи архітектурні та садово-паркові мистецтва.

Садибу в селі Самчики почав облаштовувати Ян Хоєцький на початку ХVІІІ ст. З тих часів зберігся так званий Старий палац 1725 р. побудови. Невиразна архітектура старої будівлі спонукала інших власників використовувати її переважно як службове приміщення нового палацу. Наступним власником був полковник Петро Чечель (1754–1843), гайсинський староста. Чечелі – давній шляхетський рід литовського походження, який згодом розділився на руську і польську частини. Петро Чечель продав свої маєтки на Брацлавщині і вирішив осісти на Волині. Саме він був ініціатором будівництва великого палацового комплексу. Історики припускають, що палац вибудували перед 1800 р. Хоча споруди, які розташовувалися на території довкола, поставали і на початку ХІХ століття. Автором проєкту палацу вважають архітектора Якуба Кубицького.

Резиденція у стилі класицизму гайсинського старости складалася з головного палацу та цілого ряду споруд, які розташовувалися поруч. Це нагадувало млинівський маєток Ходкевичів з музичною залою, філософським будиночком для хімічних дослідів, різними альтанками, оранжереєю тощо. Таке планування маєтку відносить Самчики до одного з найкращих палаців Волині. Родзинкою усіх споруд був, звісно, сам палац – мурований одноповерховий будинок з високим дахом і підвалом. Головний фасад, який прикрашали 6 колон іонічного ордера з широким портиком, виходив на північ. Посередині фронтону містилася велика овальна рама, оточена лавровим вінком й увінчана короною з гербами власників. Біля овальної рами ліворуч – скульптура Церери, римської богині родючості та хліборобства. Праворуч – богиня садів і фруктових дерев Помона. Непросту структуру мав і задній фасад палацу. Його головний акцент – ризаліт, розташований по центру, декорований орлами і гірляндами. Іншими словами, це дворовий вхід до приміщення, оформлений чотирма колонами, невеликим портиком з ліпнинним барельєфом і ламаними стінами, на яких вікна мають аркове завершення. Обіруч сходів – невеликі скульптури левів. Незвично багатий архітектурний декор отримали 5 зал палацу і кімнати, які вікнами виходили на сад. Найбільшою залою була овальна. Вона справді була округлою у плані, а також мала куполоподібну стелю, всю декоровану ліпнинним орнаментом. Овальна зала містила вигладжені колони кольору слонової кістки. Над карнизом тягнулася ліпнина з рослинним орнаментом. Декор стелі характеризують як майстерно виконаний. Він переходив у голубу люстру з зображеними хмарами. Сама стеля також була блакитного кольору. Тут також – піч і мармуровий класицистичний камін. Овальна зала мала вікна і кілька дверей. Деякі з них вели до інших вишуканих зал. Ліворуч – вихід у велику залу з чотирма вікнами, яка раніше слугувала за їдальню. Тут також була піч і камін з темного мармуру. У стінах – ніші, біля яких розставлені меблі і предмети мистецтва. Поверх – ліпнинні барельєфи на різні міфологічні сюжети з рослинним орнаментом, ангелами, зображенням богів. Кімнату прикрашали старовинні годинники, невеликі статуетки, інші предмети розкоші. Направо від овальної зали – зелений салон, також оздоблений напівкруглими нішами. В одній із них – кахельна піч. Декор зеленого салону був трохи скромнішим за попередні дві зали. В основному виділявся карниз і ліпнина на стелі. Серед помітних салонів був ще один, який називали римським через характер декору. Дві колони тосканського ордера ділили залу на 2 частини з різною висотою стель. Дерев’яні колони покривав алебастр у жовто-червоному кольорі з блакитними жилками. На стінах – ліпнина з зображенням давньої римської зброї, як шоломи, луки, щити і подібне. Можна тут знайти і фігури орлів. У римському кабінеті були «секретні» двері, які вели до трикутних кімнат. Ще одні двері з римського салону вели до японського, який замикав анфіладний спосіб розташування кімнат. Стіни усієї кімнати покриті малюнками в рамах. Кожен малюнок на іншу тему: квіткова, людська, орнаментальна, тваринна. Малюнкам притаманний і повторюваний мотив хризантем. За деякою інформацією, автором розписів палацу в Самчиках є Михайло Врубель. Палац розташовувався посеред парку площею 10 гектар. Перед в’їздом у парк – велика брама, за нею – газон. На стовпах брами – скульптури левів з пісковика, звернених головами один до одного. Недалеко від брами стояли два ідентичні сторожові будиночки з низьким ґонтовим чотирисхилим дахом. Тут також було ще два павільйони. Першим, імовірно, був костел, який з певних причин занепав і його пристосували під псарню. У 1905 р. тут уже просто поставили хрест як пам’ять про храм. В’їзна брама з двома будиночками і двома павільйонами, поєднані муром, творили величний і урочистий вхід на територію парку. За брамою розлягалася алея, що вела до палацу з газоном. Поруч росли пірамідальні тополі, замінені потім на граби. Ще одна алея, обсаджена старими липами, вела вглиб парку. У ньому розміщувалися альтанки і росли різноманітні породи дерев.

Власник Самчиків Якуб Чечель поплатився смертю за підтримку польського повстання у 1863 р. Російський уряд конфіскував маєток і продав. Він вцілів під час Першої світової війни. Був трохи понищений всередині, твори мистецтва з нього вивезли. Після Другої світової війни палац використовував місцевий радгосп під житло, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, в літній час – під піонерський табір. Для господарських потреб розібрали оранжерею, конюшню й каретну із мезоніном, будинок для службовців. У 1950-х роках увесь комплекс із парком і спорудами знову зазнав руйнувань. Тільки згодом його оголосили пам’яткою, у 1990 р. тут створили музей.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Козельський Я. Самчики: диво-перлина / Я. Козельський // Хмельниччина справжня : фотокнига. – Хмельницький : Поліграфіст-2, 2007. – С. 125.

Котис О. Палаци Волині: добре збережені Самчики [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/7556-palatsy-volyni-dobre-zberezheni-samchyky. – Назва з екрана.

Пажимський Б. Маєтки (палацово-паркові ансамблі) Хмельниччини XVIII–ХІХ ст. / Б. Пажимський, О. Пажимський ; Упр. культури, туризму й курортів Хмельниц. облдержадмін., Держ. іст.-культур. заповідник «Самчики». – Хмельницький : Пантюк, 2006. – 158 с.

Михайлишин О. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ї половини XVIII – XIX століть / Ольга Михайлишин ; Н.-д. ін-т теорії та історії архітектури і містобудування. — Київ : НДІТІАМ, 2000. – 236 с.

 

   

   

Палац Ходкевичів (ХVІІІ ст.)

смт Млинів, Дубенський район Рівненська область

Палац Ходкевичів – пам’ятка архітектури у селищі Млинів, що на Рівненщині. Побудований наприкінці ХVІІІ ст. у стилі класицизму.

Достеменно невідомо коли Млинів став власністю Ходкевичів – роду, який походив з Великого князівства Литовського. Припускають, що це сталося в 1560-х роках і пов’язано з віленським каштеляном і великим гетьманом литовським Григорієм Ходкевичем. Містечко начебто було посагом його дружини Катерини Вишневецької. Наприкінці XVIII століття багатства Ходкевичів були досить великими. Вони володіли багатьма селами і містечками. У 1789 р. власники Млинова добилися влаштування тут двох щорічних ярмарків. Разом з тим господарі містечка вирішують саме тут збудувати свою резиденцію. Ініціаторами будівництва була Людвіка Ходкевич зі своїм чоловіком Миколаєм. Будівництво розпочалося у 1790 р. Архітектором проєкту був варшавський Кароль Шютц. Наприкінці нагляд за роботами вів інший архітектор – Ян Слонєвський. Комплекс усіх споруд був чимось справді цікавим. Так посеред розпланованого парку будувалося кілька споруд. Серед них головний корпус двоповерхового палацу з 6 колонами на головному вході. Бічний флігель був дещо меншим, його головний вхід оздоблювали 4 колони. До колони з обох боків і по центру підходили під’їзні доріжки. На фронтоні портика, який завершував колони – багата ліпнина з ініціалами фундаторки – L.C. В овалах композиції – герб Ходкевичів. На фасадах у проміжках між вікнами виділялися пілястри. Всередині палац був влаштований в системі анфіляди. За часів фундаторки будівля отримала багатий декор. Стіни та стеля були покриті розписами на різні сюжети. На стелі – ліпнина з рослинними мотивами і розписами на гротескну тематику. У деяких кімнатах містилися мармурові і муровані каміни. Деякі мали ліпні ніші у вигляді мушлі, які скоріше були творами мистецтва. Нерозписані стіни прикрашалися тканиною чи іншим видом обшивки у тональності всього приміщення. Над цим спеціально працювали художники Вінцентій Боркевич та Мьодушевський. Права частина палацу була репрезентаційною. Вона більше декорована і краще розписана. Тут була більярдна зала, передпокій з тосканськими мотивами у декорі, парадна зала з вишуканими меблями і римськими старожитностями у розписах. У палаці були різні порцелянові вироби, старовинні годинники, статуетки, які прикрашали різні кімнати. Користувалися Ходкевичі окремою мозаїковою залою. І таких різноманітних кімнат у палаці ще було дуже багато. Їх детальний опис зберігся і зараз, перебуває в архіві у Польщі. Цінні колекції в млинівській резиденції Ходкевичів – бібліотека, архів, картини та інші твори мистецтва. В малярській збірці були роботи відомих авторів, родинні портрети. Протягом ХІХ століття ці колекції тільки поповнювалися. Сам палац завершили будувати в першій половині ХІХ століття (хоча деякі частини добудовувалися значно пізніше) і мав він риси класицизму за модою тих часів. З описів палацу відомо також і про паркові павільйони, які знаходилися на території палацо-паркового ансамблю. Споруда, камера-обскура називали ящик з отвором для проходження світла. На протилежній стінці ящика отримувалося зображення. Це був простий пристрій, прототип майбутніх фотоапаратів. З опису цього критого ґонтом павільйону стає зрозуміло, що і в волинській резиденції Ходкевичів камера-обскура використовувалася за призначенням. У камері була дубова підлога, складена з квадратних тафель. Тут стояло кілька столиків та стільців. Алебастрова урна, дві вази марки «Бельведер» і колони з мозаїкою додавали мистецького смаку усій будівлі. Чимось близьким до природничої тематики була «Брама з 12 знаками небесними». Невелика споруда, накрита ґонтом, з настінними розписами. Ще однією частиною ансамблю був Філософський будиночок. Тинькування стін імітувало «скельний камінь», дах ґонтовий з двома коминами, висота – на півтора поверхи. З правого боку до будиночка примикала печера, зроблена Олександром Ходкевичем з глини і землі. Тут він проводив наукові експерименти, натхненний діяннями предків та модними віяннями науковців XVIII століття. Хімічні досліди стали головним захопленням волинського шляхтича. Не один відвідувач був подивований цим будиночком – місцем, де можна віддатися науковій думці і творчості вдалині від усіх. Всередині Філософський будиночок мав окрему кімнату для житла, окрему для дослідів, для зберігання реактивів тощо. Стіни також були розписані малюнками. Млинівський парк Ходкевичів складався з двох частин. У більшій частині зліва палацу був виритий канал. Господиня Людвіка Ходкевич особливо потурбувалася про те, аби парк набув вигляду «італійського саду». Вона замовляла цілий ряд рослин, дерев, які потрібно було тут висадити. За зразок їй служили магнатські резиденції інших родів. Вкінці XVIII ст. тут висадили понад 400 італійських тополь, 150 – ломбардських, 115 бальзамічних тополь, кілька білих тощо. Садівник жив в окремому будинку, де доглядав як за парком так і за оранжереєю, в якій росли ананаси, фіги, лимони, апельсини й інші екзотичні фрукти.

У 1915 р. палац опинився у вирі війни. Тут пролягав фронт між австро-угорською та російською арміями. За час війни в маєток потрапило 138 артилерійських снарядів. Палац був дуже сильно пошкоджений і згодом його довелося розібрати. Колекції, правда, залишилися недоторканими. Втратилися тільки окремі предмети. У 1919 р. у маєтку проживали мати власника Юлія Ходкевич і її дочка Софія. 28 травня їх замордували «революційні нападники», як пише Р. Афтаназі. Палац сплюндрували, а колекції розграбували. Після 1920 р. залишки колекції перевезли до маєтку під Львовом, а архів – у Львів та Краків. Більшість споруд у маєтку збереглися після Першої світової війни. Флігель був повністю відновлений і став використовуватися, палац покрили новим дахом, хоч він і перебував у занедбаному стані. Після Другої світової палац повністю розібрали, на його місці збудували зооветеринарний технікум. У 1970-х роках у приміщенні флігеля відкрили Млинівський краєзнавчий музей. Збереглися ротонда «Templum» (музичний павільйон) і філософський будиночок. Млинівська резиденція – один з найкраще збережених шляхетських маєтків Волині. Хоча минули часи та багато чого втрачено, але Млинів може слугувати добрим зразком аристократичної культури Волині.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Котис О. Палаци Волині: зразковий Млинів [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6952-palatsy-volyni-zrazkovyi-mlyniv. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Гільйотина для Рози, або привид із Млинівського палацу / Т. Яцечко-Блаженко // Гомін [Млинів]. – 2018. – 13 верес. – С. 5.

Михайлишин О. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ї половини XVIII – XIX століть / О. Михайлишин ; Н.-д. ін-т теорії та історії архітектури і містобудування. – Київ : НДІТІАМ, 2000. – 236 с.

 

  

Муравицьке городище

смт Млинів, Дубенський район Рівненська область

Муравицьке городище (Муравиця) – залишки давньоруської фортеці (городища) на річці Ікві в Рівненській області. Пам’ятка археології (2 тис. – 10 ст. до н.е., 9–13 ст.).

Археологічні пам’ятки поблизу колишнього села Муравиці, нині об’єднаного з селищем Млинів Рівненської області. Центральне місце тут займає середньовічне городище, на якому виявлені сліди ранньослов’янського поселення VIII–IX ст., потужні культурні нашарування і різноманітні об’єкти X–XII ст., насичені керамікою, знаряддями праці, предметами побуту та озброєння. Єдину згадку про Муравицю знаходимо в літописі під 1149 роком у зв’язку з міжусобною війною волинського князя Ізяслава Мстиславича з Юрієм Довгоруким, який в той час княжив у Києві [Літопис Руський, 1989, с. 227]. Назва поселення походить від іменника «мурава» і означає «соковита лугова трава, дерн», «мокре місце, вкрите травою» [Етимологічний словник, 1985, с. 90]. Назва якнайкраще розкриває особливості розташування поселення – на окремому пагорбі, що підвищується над заболоченою, порослою високою травою долиною ріки. Ранні історичні епохи представлені на Муравиці матеріалами мідного і бронзового віків. В періоди розвитку лендельської культури та стжижовської культури шнурової кераміки тут існували стаціонарні поселення. Це підтверджують досліджені залишки жител та господарських об’єктів, численні знахідки фрагментів кераміки, виробів з кременю та інших матеріалів. Найбільш пізні археологічні матеріали містить верхній культурний шар Муравицького городища. Вони датуються XV–XVII ст. В XVI ст. Муравиця була містечком, в якому нараховувалося 193 будинки, тут щорічно проводились ярмарки. В роки Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, у 1648 р., маєток Муравицю було зруйновано. З того часу життя на території городища не відновлювалося.

Археологічні дослідження на території городища проводилися з початку XX ст. – короткі відомості про це містяться в Археологічній карті Волинської губернії, яку підготував Антонович В. Б. Перше детальне обстеження пам’ятки було проведено у 1960 р. П. О. Раппопортом. Тоді ж було складено план городища, перевірено шурфами культурний шар, який має потужність 1,9–2,0 м. Перші розкопки у 1965 р. здійснив І. К. Свєшніков. З 1976 р. розкопки Муравиці продовжено експедицією Нікольченка Ю. М. (експедиція проводилась у 1976–1980 роках). У 1982, 1984, 1985 роках розкопки проводилися експедицією під керівництвом Б. А. Прищепи.

Муравицьке городище нині включене до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Муравицьке городище [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/kgyeyj. – Назва з екрана.

Нікольченко Ю. Літописна Муравиця у контексті розвитку міст Південно-Західної Русі (Х–ХІІ ст.) / Ю. Нікольченко // Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини : (колектив. моногр.) / упоряд. і наук. ред.-проф. В. Г. Виткалов. – Рівне : ПП ДМ, 2010. – С. 116–128.

Прищепа Б. А. Муравицьке городище / Б. А. Прищепа, Ю. М. Нікольченко / Рівненський інститут слов’янознавства, Маріупольський гуманітарний інститут. ‒ Маріуполь : Рената, 2001. ‒ 80 с.

Антонінський палац

с. Антоніни, Хмельницький район Хмельницька область

Антонінський палац – палац, побудований в XVIII столітті в селі Антонінах.

Перша згадка про село Антоніни (раніше село Голодки, Голодиківці) розташоване в Хмельницькій області припадає на XVI століття. Спочатку воно належало Острозьким, тоді Заславським, потім Любомирським, а відтак Сангушкам. Нічим особливим не виділялося, було звичайним маленьким селом.

У 1760-х роках Барбара Уршуля Сангушкова, у власності якої перебувало с. Антоніни (Голодки), віддала його у довготермінове користування регенту коронної канцелярії Ігнацію Мальчевському, який був одружений з її сестрою Антоніною. Саме на її честь було перейменовано село. Чоловік Антоніни збудував у селі родинний маєток, який складався з кількох двоповерхових корпусів, а також заклав великий парк. На початку ХІХ століття двір було перебудовано. Через часті перебудови палац не мав чіткої логічної структури. Корпуси з’єднувалися коридорами. Головний вхід у палац був оформлений у класицистичному стилі. Чотири колони підтримували великий портик. Ця частинка споруди з’явилася внаслідок перебудови після 1803 р. Вона була прилаштована до коридору, який з’єднував основний корпус із бібліотекою. Тим, що насправді прославило Антонінський маєток Сангушків, був парк, в якому росло дуже багато рідкісних екзотичних рослин. У середині століття тут налічували 3500 видів квітів і кущів. Садівник роду Сангушків Вінцентій Зєньковський видав каталог з цими видами. У другій половині ХІХ ст. Антоніни перейшли у власність Потоцьких. Вони трактували цю резиденцію як літню і особливо дбали за розвиток і підтримку парку. Та під кінець ХІХ ст. Юзеф Миколай Потоцький, який невдовзі став членом Державної думи Російської імперії від Волинської губернії, ініціював перебудову давнього палацу в необароковий стиль. Це суттєво змінило образ усього маєтку. У 1897 р. зупинилися на проєкті тоді відомого і шанованого французького архітектора Франсуа Арво, який оселився у Варшаві і працював на замовлення різних магнатів. Проєкт Арво полягав в архітектурному врівноваженні комплексу споруд. Почалися активні роботи. Прибудову здійснили у правій частині комплексу. Для симетрії підвищили також лівий корпус, перебудували дах усього маєтку та зробили ще цілий ряд заходів. Реставрували також бібліотечний корпус, стіни всередині оббили шовком. Завезли нові меблі з Англії. Перед палацом проходила громадська дорога, яку довелося перенести, оскільки передпалацовий майдан розширювали. Поруч стояли стайні з помпою, які качали воду для коней. У 1900 р. за проєктом архітектора Арво маєток оточили новим парканом з чавунними вставками між мурованих стовпчиків з новою в’їзною брамою висотою 10 метрів. Паркан оздобили ліпниною з маскаронами, вазами, гербовими щитами Сангушків, Потоцьких і близьких до них родів та іншими декоративними елементами. Відбувалися масштабні перебудови парку. Автором планування був садівник Кайзер. Парк був повен лип, кленів та інших видів дерев, мав площу 40 акрів. Його прикрашали численні різнобарвні клумби. В різних напрямках розходилися стежки. По каналах плавали лебеді. У парку розташувалися споруди звіринця. Тут навмисно створювали умови для розмноження видів, щоб потім випустити їх і використати для мисливства. Екзотичними тут були верблюд, який вільно гуляв по полянах парку, страуси, подаровані Паризьким акліматизаційним товариством. Після цих робіт Антонінський палац став величезною представницькою резиденцією Потоцьких. Вражав усіх відвідувачів та надихав письменників. Але 1905–1908 рр. весь комплекс черговий раз було перебудовано і надано ознак необароко. Автором ідеї став віденський архітектор Фердинанд Фелнер. Повній заміні підлягала головна вхідна частина комплексу. На її місці збудували дуже привабливих форм і обрисів двоповерховий корпус, який нагадував дух віденської забудови (ідеться про забудову цього міста в ХІХ столітті – те, що дало «обличчя» сучасному «старому Відню»). Над вхідними арками вивищувався балкон, вихід на який відбувався з другого поверху. Корпус накрили мансардним дахом, прикрасили бароковим декором. Знову перебудували дах усіх споруд, щоб комплекс виглядав гармонійно. Відповідної зміни зазнав декор інтер’єру. Його прикрашали пишно оздоблені каміни, дерев’яні різьблені сходи, ліпний декор стель і стін. Про щедру колекцію порцеляни, позолоченого і кришталевого посуду, мармурових виробів і говорити не доводиться. На стінах висіли портрети представників роду Потоцьких, а також великі картини відомих європейських малярів. Була окрема колекція опудал звірів, впольованих в Африці. Головний зал палацу наповнили меблями у стилі рококо. Стіни різних кімнат були оббиті дорогими позолоченими тканинами, шовком тощо. Бібліотека розміщувалася у двох залах і налічувала 20 тисяч томів. Особлива частина книгозбірні – 1500 витончених цінних видань, що були однією з кращих подібних колекцій в усій імперії. Окремо виділялася збірка старих рідкісних англійських, французьких, італійських та польських гравюр. Пишалися власники колекцією перських диванів, турецьких гобеленів. Окремо оберігали збірку меблів і речей з корецького і заславського замків. Внутрішнє оздоблення палацу Потоцьких в Антонінах мало високу мистецьку вартість й історичну цінність. Останній власник маєтку в Антонінах мав автопарк на 9 авто.

Перша світова війна стала трагедією для багатьох палаців Волині. Антонінський маєток горів. Потоцькі цього не застали, бо виїхали роком раніше, забравши частину колекцій. У 1919 р. палац підпалили більшовики. Маєток горів кілька днів, повністю згоріла остання прибудова. Палац втратив свою колишню велич, але не був втрачений повністю. Збереглися деякі корпуси, паркан, брама, гараж, возівня, флігелі, кінний манеж.

Намагаючись зберегти історичну спадщину, котра дійшла до наших днів, у вересні 2018 р. в селищі було відкрито «Музею Потоцьких в Антонінах». Організаторами та ініціаторами музею є Антонінська селищна рада. Авторами музейної експозиції є праправнук графа Юзефа Потоцького Марек Потоцький з Франції, мистецтвознавець музею-замку Ланцут (Польща) – Тереса Багінська-Журавська та архітектор-дизайнер Вжеслав Журавський.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вихованець В. Антоніни: «Шмат заходу, на полудень Русі перенесений» / В. Вихованець // Архітектурна спадщина Волині : зб. наук. пр. – Рівне : ДМ, 2012. – Вип. 3. – С. 16–30.

Єсюнін С. Колишня розкіш Антонін [Красилівського району Хмельницької області. Палацо-паркова садиба] / С. Єсюнін // Хмельниччина справжня : фотокнига. – Хмельницький : Поліграфіст-2, 2007. – С. 124.

Котис О. Палаци Волині: розкішне бароко Антонін [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6325-palatsy-volyni-rozkishne-baroko-antonin. – Назва з екрана.

 

   

 

Палац Плятерів (1802)

м. Берестечко, Луцький район Волинська область

Палац Плятерів – пам’ятка архітектури ХVІІІ століття у стилі класицизму, розташований у місті Берестечко на Волині.

Спочатку Берестечко належало боярському роду Боговитіних, а з плином історії переходило у власність представників інших родів. У XVI столітті на острові серед річки Стир був збудований замок. З часом його не стало. З 1795 р. Берестечком володів Йозеф Вінцентій Плятер. Його дружина Катерина у 1802 р. на місці колишнього замку ініціювала будівництво палацу. Це була двоповерхова споруда у стилі класицизму з портиком на головному фасаді і чотирма тосканськими колонами. На задньому фасаді містився двоповерховий еркер (кімната-виступ у стіні). Звідти відкривався вигляд на парк. На другому поверсі головного фасаду кутові вікна були квадратні і без декору, на відміну від прямокутних вікон, які по периметру оперізували всю споруду. Чотирисхилий дах палацу спочатку був покритий ґонтом, а згодом бляхою. Частина приміщення призначалася для житла, інша – для світських прийомів. Парадні зали були оздоблені фресками роботи італійського маляра Кормароні. Ріг палацу Плятерів дотикався до рогу старого будинку польського шляхтича Яна Якуба Замойського. З часом будинок занепав і його переобладнали під зимовий сад з великими вікнами. Поряд із палацом був закладений парк, запроектований Діонісієм Макклером, який розкинувся на двох берегах Стиру. Частиною парку був великий газон перед палацом. На іншому березі росли кедрові сосни, бархат амурський, сріблясті клени та інші види дерев та кущів. Палац постраждав під час Першої світової війни. Його відбудували, проте були знищені рештки давніх фресок. Палац вистояв у Другій світовій війні. Після війни у 1959 р. було відкрито психоневрологічний інтернат. Так ця споруда використовується і до нашого часу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Берестечко // Ї : незалежний український культурологічний часопис. – 2007. – № 49 : Волинський усе-світ. – С. 384–399.

Берестечко [Електронний ресурс] // Велика українська енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/hasnfm. – Назва з екрана.

Котис О. Палаци Волині: інше Берестечко [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6808-palatsy-volyni-inshe-berestechko. – Назва з екрана.

Палац Стецьких (ХVІІІ ст.)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Маєток Стецьких – історичний комплекс, розташований на берегах р. Стави у с. Великі Межирічі, Рівненської області. До його складу входили палац, два флігелі, парк із ботанічним садом і штучним ставом, будинки для челяді, стайня, псарня, фільварки, костел із родовим склепом.

Першим представником цієї родини, який отримав у власності волинські землі, став Казимір Станіслав Стецький (прибл. 1670–1748 pp.) – хорунжий, каштелян Київський, староста Овруцький, згодом, полковник. Казимір був визначною особистістю свого часу. Завдяки військовій вправності та політичним переконанням здобув славу й милість у польського короля Августа II, який усіляко сприяв Стецькому й допоміг йому стати сенатором. Казимір був двічі одружений. З першою дружиною Йоганною Нусеровською дітей не мав. А в другому шлюбі з Антоніною Корвін-Коссаковською народилося дві доньки Маріанна та Кароліна й син Ян, який по смерті батька успадкував його володіння та родовий маєток у Кустині. Проте для власної резиденції Ян Казимір обирає інший населений пункт – Межиріч Корецький (нині Великі Межирічі). Краєзнавча література, має дві версії, як Ян Казимір Стецький став власником Межиріч. За однією, поданою Тадеушем Єжи Стецьким у книзі «З бору і степу», Ян Казимір придбав село в коронного мечника Франциска Фердинанда Любомирського 1773 р. За іншою, яку наводить в «Ілюстрованому путівнику по Волині» Мечислав Орлович, Стецький виграв Межиріч у пана Яблоновського під час гри в карти. Власне у новопридбаному селі староста Овруцький Ян Казимір Стецький створює власну резиденцію. Провівши осушення широких боліт навколо містечка, впорядкував ринок, заклав шпиталь для убогих і почав зводити палац. Для його будівництва з Європи було запрошено відомого архітектора італійського походження Доменіко Мерліні.

Межиріцький палац був розлогою двоповерховою віллою у стилі класицизму, яка складалася з трьох частин – головного палацу та двох двоповерхових бічних корпусів (флігелів), з’єднаних з основною спорудою галереями (коридорами). Дослідники відзначають гармонійну цілісність усього комплексу. По центру головного фасаду палацу містився високий шестиколонний псевдоризаліт (виступ) з чотирма колонами іонічного ордера. Ближче до будівлі він розширювався і вже містив 6 колон. На фронтоні красувався виліплений герб. На задньому фасаді з боку парку була простіша конструкція. У верхній частині – балкони. Палац був потинькований темно золотим кольором, а капітелі колон, обрамлення вікон, двері та багато інших декоративних елементів були білими. Палац накривав гладкий чотирискатний дах. Один із бічних корпусів використовувався для кухні, яка розташовувалася на першому поверсі. Тут же дві великі кімнати керівника маєтку та господарчі приміщення. На другому поверсі – покої музикантів і слуг. Інший флігель використовувався для проживання гостей. Розташування кімнат у палаці було анфіладним, тобто кімнати були між собою послідовно поєднані. Головний вхід виводив гостей до округлих сіней. Ліворуч – сходи на другий поверх. Праворуч – вхід до великої більярдної зали з глибокою шафою із вівтарем всередині. Коли її відкривали, зала ставала як домова каплиця. На першому поверсі ще була велика їдальня, житлові кімнати, які використовували для невеликих прийомів. А, от, другий поверх був розрахований саме для багатолюдних балів, які так любив власник маєтку Ян Казимір Стецький. Вікна великої бальної зали із місцем для оркестру виходили на парк. Щоб стіни не здавалися монотонними, архітектори постаралися їх урізноманітнити та прикрасити. Їх оздоблювали пілястри з корінфськими капітелями. У проміжках між ними – ліпнина з рослинним орнаментом, яка творила оправу дверям. На бічних стінах розташовувалися ніші, оздоблені кесонами (декоративними заглибленнями), призначеними для опалювальних печей. Верхня частина бальної зали була поділена на прямокутні фрагменти, покриті розписами. На карнизах – стилізовані ліри, що мали вказувати на музичне призначення зали. Тут також були виліплені маски і «роги достатку». В інших кімнатах другого поверху також було багато ліпнини, стіни прикрашав живопис авторства Юзефа Маньковського. Біля палацу був парк, який складався з кількох частин. В одній із них було аж 5–6 оранжерей, де вирощували квіти. Частина парку призначалася для вирощування овочів та фруктів. Фруктовий сад від решти парку відділяла липова алея. Поряд із палацом і флігелями у парку розташовувалися конюшні на сто коней і театр. Про вигляд останнього нічого невідомо. Польський історик Роман Афтанази пише, що театр міг уміщувати кількасот глядачів. Тут діяла як місцева аматорська трупа, так і виступали приїжджі артисти. Недалеко розташовувалася лазня, яка з одного боку мала один поверх, а з іншого – два. Тут же була окрема кімната з паркетом і меблями, де оглядач коней міг випити кави і чаю.

Після польського повстання 1831 р. маєток Стецьких був конфіскований царською владою та перетворений на школу для лісників та гмінних писарів. Після довгих років конфіскації він перебував у занедбаному стані: був знищений театр, деякі господарські будівлі, пошкоджене оздоблення інтер'єру. Відновити палац до попереднього стану так і не вдавалося. Останнім власником Межиріча з родини Стецьких, став Юзеф, який був одружений із Марією Микульською. У вересні – жовтні 1939 р. після встановлення радянської влади на Західній Україні сім'ю Стецьких заарештували працівники НКВС. Після арешту власників палац Стецьких назавжди втратив роль шляхетської резиденції. Спершу тут розташовувалися радянські війська, але з початком Другої світової війни у ньому розміщувався німецький гарнізон. Після закінчення війни тут знаходилася сільськогосподарська школа. У 60-х роках ХХ ст. приміщення палацу було відпочинком під загальноосвітньою школою-інтернатом, яка діє й сьогодні.

Драматичним моментом в історії палацу стала пожежа, яка знищила його внутрішнє оздоблення, зокрема, фрески Юзефа Маньковського, що збереглися під час війни. Тому початкового вигляду інтер'єр не має. Портик зі сторони парку був перебудований, колони з коринфськими капітелями надмірно спрощені. Знищений ліпний герб Стецьких на фронтоні. Зміненим є навколо палацовий простір: ботанічний сад із декоративними деревами перетворений на фруктовий, центральна алея тепер оточена ялинами. Але все ж палац і досі існує, на відміну від чисельних волинських магнатських резиденцій, що цілком втрачені.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Бурченя В. Контрасти палацу [Стецьких] у Великих Межирічах [Корецького району Рівненської області] / В. Бурченя // Вісті Рівненщини. – 2019. – 27 груд. – С. 4–5.

Котис О. Палаци Волині: гармонійна класика Великих Межиріч [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/7857-palatsy-volyni-harmoniina-klasyka-velykykh-mezhyrich. – Назва з екрана.

Обарчук А. Стецькі-Олехновичі – власники Межиріча Корецького / А. Обарчук // Наукові записки : 190 р. від дня народження П. Куліша. – Рівне : Олег Зень, 2009. – Вип. 7. – С. 100–107.

 

Палац Ледуховських (ХІХ ст.)

с. Острожець, Дубенський район Рівненська область

Острожець відоме було з ХІV ст., але на підставі документів письмових та історичних актів відомо про містечко Острожець лише в першій половині ХVІ ст., а саме в 1528 році, коли місто Острожець отримало Магдебурзьке право, дане Сигізмундом, королем Речі Посполитої. Власниками села був рід Семашко. В XVI ст. містечком певний час володіла родина Малинських. У XVIII ст. містечко Острожець належало родині Олізарів. Останнім великим землевласником був рід Ледуховських. Саме появу палацу пов’язують з цією родиною. Першим представником цієї родини, що оселився в Острожці був Лукаш Ледуховській гербу Шалава. Герб Шалава має давньоукраїнське походження ще від часів Київських князів. Лукаш Ледуховській (1756–1844) із 1820 р. був дубенським маршалком. Його дружиною була Текля Стецька (1784–1863). У подружжя народилось п’ятеро дітей: Ромуальд, Емілія, Людвіка, Олімпія та Маріанна. Наступним власником Острожця став Ромуальд Ледуховській. Його дружиною була Леонтина Чацька, донька Михайла Чацького та Теклі Піліховської. В подружжя була єдина донька Марія, яка вийшла заміж за Владислава Ледуховського, представника іншої гілки роду Ледуховських.

У 1840-х рр. в Острожці Ромуальд Ледуховській розпочинає будівництво палацу в стилі класицизму. Проте є версія, що палац був до того часу, і Ромуальд його лише перебудував. Але остаточно це невідомо. Архітектором для зведення будівлі був обраний Генрик Марконі. Це був польський архітектор італійського походження, що від 1822 р. працював у Польщі та Україні. Палац в Острожці в основі мав форму прямокутника. Це була мурована будівля. Палац був покритий чотирисхилим дахом. На фасаді широкий портик, прикрашений шістьма іонічними колонами. Поверхня їх не була гладкою. Під портиком знаходилась тераса, на яку вели сходи. Кімнати були як для господарів, так і для гостей. Цікавим було приміщення вестибюля. Там стелю підтримували стовпи, верх яких був оформлений у вигляді голів із бородами. Посеред великого та просторого залу знаходився мурований камін, який був прикрашений візерунком, що був зроблений із тропічного дерева – палісандр. Також усі парадні двері в палаці були покриті палісандром або були зроблені із явора. Стелі та стіни прикрашені ліпниною у формі листків. В кімнатах були дорогі люстри та каміни. Біля основної будівлі палацу знаходилась будівля офіцини. Перед палацом був чудовий газон. Автором проєкту великого парку в Острожці був Валер’ян Кроненберг. В парковій зоні росли буки, липи, італійські тополі. Маєток займав на той час 1850 га.

В роки Першої світової війни певний час будівля палацу використовувалась військами австро-угорської армії для адміністративних цілей. Потім палац зазнав руйнувань. Були втрачені твори мистецтва. За свої політичні погляди Ромуальда Ледуховського, було заарештовано російською імперською владою та вислано до Воронежа. Палац в Острожці разом із маєтностями перейшов у спадок до його доньки Марії. У міжвоєнний час палац було відновлено, там проживав його останній власник, Август Ледуховській, син Марія Ледуховської. Август був неодружений. З приходом нової влади, яка була встановлена в селі у 1939 р. він був арештований та утримувався в Луцькій тюрмі. Офіційна його смерть датується 1939 р. Власне, так закінчилася лінія родини Ледуховських.

В роки Другої світової війн палац був частково зруйнований. Після війни будівлю палацу все ж відновили, до 1959 р. там знаходився районний комітет партії, нині розташований протитуберкульозний диспансер. Зберігся до наших часів і парк. На його території збереглися вікові різновидові породи дерев. Серед них є унікальне для нашого регіону дерево – бук червоний, яке в кліматичних умовах Острожця насіння не утворює і не розмножується.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Оліх А. Репресовані волинські поляки: Граф Август Ледуховський / А. Оліх // Волинський Монітор. – 2024. – 6 черв. – С. 10–11.

Тарасюк В. Психотерапія... історією / В. Тарасюк // Гомін [Млинів]. – 2013. – 14 листоп. – С. 4.

Яцечко-Блаженко Т. Палаци Волині: Острожець [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17157-palatsy-volyni-ostrozhets. – Назва з екрана.

Церква святих апостолів Петра і Павла (1733) і дзвіниця (1848)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Церква святих апостолів Петра і Павла (Петропавлівська церква) – чинна дерев’яна церква, пам’ятка архітектури в селі Великі Межирічі на Рівненщині.

Дерев’яний, тризрубний, одноверхий храм з рівновисокими зрубами і прибудованою дзвіницею. Розпланувальне рішення складається з квадратного в плані центрального зрубу, а з також прямокутних бабинця та вівтарної частини. Нава має доволі високий надбудований восьмигранний барабан з віконними отворами на усіх восьми гранях, що створює сприятливе природне освітлення всередині храму. У внутрішньому просторі перехід від четверика до восьмерика здійснюється завдяки трикутним «вітрилам» у внутрішніх кутах. Головна баня має восьмигранну грушоподібну форму і завершується невеликою декоративною маківкою. Класицистичний мотив простежується у використанні шести трикутних фронтонів по зовнішньому периметру храму. Доволі великі віконні отвори мають півциркульне завершення з надвіконними сандриками та підвіконними карнизами. Використано також круглі вікна для освітлення центрального зрубу і абсиди. Зовнішні стінові поверхні опоряджено вертикальною шалівкою з нащільниками. Два нижніх яруси триярусної дзвіниці мають прямокутні плани, верхній ярус зі дзвонами на плані рівнобічного восьмигранника. Завершується дзвіниця восьмигранним наметовим верхом з трикутними фронтонами. Покрівля головної бані та шатра дзвіниці виконані з жерсті жовтого кольору (так званий «златосвєт»). Інші частини покрівлі храму з жерсті, фарбованої в темно-синій колір. Храм має два притвори: зі сторони головного входу та на південній стіні нави. До південної стіни абсиди прибудовано приміщення різниці. Колористична гама на момент обстеження (2016) – голубі стіни, білі та темно-сині деталі, жовта покрівля верхів, темно-синя покрівля дахів.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 68.

Див. також:

Великі Межирічі [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/vel-mezhyrichi.html. – Назва з екрана.

Скульптура «Євангеліст» (ХVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Фігура євангеліста виконана у повен зріст. Лівою рукою він притримує розкриту книгу, права рука втрачена по лікоть. Євангеліст зображений у підперезаному хітоні та плащі, що перекинутий через ліве плече і спадає донизу. Одежі виконані зеленим лаком по сріблу. Худорляве аскетичне обличчя з гострим носом, близько розташованими очима – суворе і рішуче.

Розмір: 99 x 42

Матеріал і техніка: дерево, поліхромія, різьблення

Походить з церкви Собору Пресвятої Богородиці с. Бужковичі Іваничівського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Євангеліст // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 374–375 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони