Фотоколекція

Церкву було закладено 1848 року й невдовзі збудовано на гроші генеральші Єкатерини Красовської, на могилі її чоловіка генерала Степана Красовського на честь святого первомученика архідиякона Стефана. Раніше на цьому місці була каплиця.
Освячена церква 23 лютого 1850 року.
Будівля дерев’яна, разом з такою ж дзвіницею, крита бляхою. Як зазначає Віктор Завада: «Пам’ятка відповідає найсуворішим художньо-стильовим вимогам класицизму, починаючи від хрещатої схеми плану і чіткої пропорціональної будови всіх без винятку елементів і кінчаючи півциркульною формою віконних отворів, трикутними фронтонами і характерною пластикою чотирисхилої каркасної бані над навою».
Церква знаходиться на одному з найстаріших в Рівному цвінтарі «Грабник», яке вважається історичною пам’яткою. Перші поховання на ньому відносяться до 20-х років XIX століття. Кладовище біля Стефанівської церкви стало останнім притулком для людей різних поколінь, національностей, віросповідань. Тут поховані : рівненські лікарі Микола Прохоров, Олександр Виноградов, директор Рівненського реального училища Cергій Соколов, вчителі Юліага Захаржевський, Віра Канторовська, Іван Куліш, Костянтин Квашенко, батько та сестра відомого письменника Володимира Короленка та інші.
Вхід на територію кладовища перекривали ковані ворота – витвор ковальського мистецтва кінця XVIII – початку XIX століття, які були перенесені до Свято-Покровського собору.

Розташування: вулиця Соборна 6 а, Рівне, Рівненська область, Україна

(кладовище «Грабник», поблизу Свято-Покровського кафедрального собору)

Фото С. Клименка, 2013 р.

Татарська башта

(друга пол. XV – поч. XVI ст.)

м. Острог, Рівненська область

Точна дата побудови Татарської башти невідома. Існують припущення, які дуже різняться між собою. Башту датують XIV, і XV, а найчастіше XVI ст. Як найбільш точну дату побудови башти архітектор О. М. Годованюк називає другу половину XV – початок XVI ст. В цьому вона орієнтується на час створення барбаканів Варшави і Кракова, з якими на її думку, Острозькі башти (Татарська і Луцька) виявляють композиційну схожість. Вперше башта згадується в акті від 20 травня 1603 року про поділ маєтків Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького.

Татарська башта, як і все місто, постраждала під час національно-визвольної війни 1648–1654 років, коли козацькі загони кілька разів здобували Острог. Зокрема, був знищений єзуїтський монастир, який стояв поруч з Татарською баштою. З початку XVIII ст. архівно-літературноі відомості про Татарську башту перериваються і поновлюються знову з середини XIX ст., коли в наукових і культурних колах України, Росії і Польщі зростає зацікавленість історією Острозьких пам’яток та починається їх дослідження з метою відновлення. У 1904 році м. Острог відвідав, з метою дослідження його пам’яток, академік Київського університету Т. Г. Павлуцький, який зробив описи, малюнки і фотографії Острозьких руїн. Під час реставрації Мурованої вежі на Замковій горі (1913–1914 рр.) частково були поновлені Луцька і Татарська башти. Тоді поновили аттик, а прогалину в овальному об’ємі споруди закрили цегляною стіною, в якій влаштували хвіртку. Останній раз, і теж частково, башта була реставрована у 1960-х роках Львівською реставраційною майстернею.

Пам’ятка є унікальним типом укріплених міських воріт, який є своєрідно трактованою різновидністю невеликого барбакану, яка поєднувала функції міських воріт і оборонної башти.

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога

               

Тараканівський форт (1885)

с. Тараканів, Рівненська область

Тараканівський форт (Дубенський форт, Форт-застава Дубно, Нова Дубенська фортеця) – оборонна споруда, пам’ятка історії та архітектури XIX століття. Тараканівський форт розташований поруч із селом Тараканів, звідси його назва.

Будівництво форту було обумовлено військово-політичними подіями. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі. Українське Поділля увійшло до складу Російської імперії. Від Австрії Росія була відокремлена кордоном по лінії Збараж – Броди – Берестечко – Сокаль. Необхідно було зміцнити цей західний кордон. Російський уряд вирішує створити нові оборонні укріплення. Їх розробкою займався генерал-інженер Едуард Тотлебен (деякі автори проекту називають військового інженера-полковника Борисова). Дубенський форт, відомий у народі як Тараканівський форт, був побудований для захисту залізничної лінії Львів – Київ. Перші роботи розпочалися в 60-х роках XIX століття – підготовляли місце для майбутнього форту, робився насип. Спорудження стін і будівель відбувалося в 1885–1890 роках. В якості будівельних матеріалів використовувалися цегла та цемент. Будівництво Дубенської фортеці було завершено в 1890 р.

Тараканівський форт за формою нагадує ромб. Зовні його оточує широкий та глибокий рів із земляними валами, які укріплені потужними стінами. У центральній частині форту побудовано двоповерхову будівлю. Це казарма. Свого часу тут був штаб коменданта форту, а також складські, господарські та житлові приміщення артилерійської роти. По периметру Тараканівської фортеці розташовувалися безпечні каземати. Загальна кількість каземат на території Дубенського форту – 105. У казематах могло вільно поміститися близько 800 осіб. Каземати були оснащені опаленням, вентиляцією, водопроводом та каналізацією. Тараканівський форт буквально весь пронизаний численними підземними ходами та колодязями.

Перші випробування для форту припадають на роки Першої світової війни. У червні 1915 р. частини південно-західного російського фронту відійшли з форту після короткого бою, підірвавши кофри в рові, бункери на бойових позиціях та частину безпечних казематів. Влітку 1916 р. під час Брусиловського прориву російські частини вибили з цих укріплень частини 4-ї австрійської армії. В цих боях загинуло 200 австрійських солдатів, які поховані біля форту. 1920 р., під час Польсько-радянської війни, війська Будьонного не змогли сходу вибити поляків з форту, в боях брала участь військова авіація та бронепоїзд «Хоробрий». Гарнізон форту під командуванням В. Матчинського бився в оточенні, допоки мав припаси, після чого вдало здійснив прорив. Під час Другої світової війни форт мало використовувався. 1939 року польський гарнізон покинув споруду без бою. Про якісь військові події 1941 р. на форту не відомо, хоч у тих місцях відбувалася потужна Дубно-Бродівська танкова битва. Німецькі війська розташовувались на території форту, облаштувавши тут склади боєприпасів. У 1944 р. на території форту відбувся стрілецький бій. У роки радянської влади Дубенський форт хотіли пристосувати під склад для зберігання продуктів, але безуспішно з-за високої вологості. У 1965 р. Міністерство торгівлі УРСР зробило спробу обладнати на базі форту склад консервованої продукції. Були проведені роботи з розчистки казематів, виготовлені стелажі, двері, проведено освітлення, але надмірна вологість і випаровування не дали можливості зберігати продукти. Штаб Прикарпатського військового округу також зробив спробу обладнати склад автотракторних запчастин. Були проведені трудомісткі підготовчі роботи, але від ідеї відмовилися з тієї ж причини.

Джерела: 

Дудко Л. І. Тараканівський (Дубенський) форт (с.Тараканів, Рівненська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] / Л. І. Дудко // Дримба [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034844-tarakanivskyy-dubenskyy-fort-tarakaniv. – Назва з екрану.

Тараканівський форт – місто привидів [Електронний ресурс] // Відвідай : [сайт]. – Режим доступу: https://vidviday.ua/blog/tarakanivskyj-fort-misto-pryvydiv/. – Назва з екрану.

Форт-застава Дубно [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://is.gd/KQKlB7. – Назва з екрану.

     

Свято-Миколаївський собор (1606)

м. Кременець, Тернопільска область

Свято-Миколаївський собор (раніше Францисканський монастир) – пам’ятка архітектури національного значення, заснований 1606 р. єпископом Марціном Шишковським при дерев’яному парафіяльному костелі Успіння Діви Марії, фундований 1538 р. королевою Польщі Боною Сфорцею.

У ХVІ ст. у м. Кременець збудували дерев’яний парафіяльний костел Успіння Пресвятої Богородиці, при якому католицький єпископ М. Шишковський вирішив заснувати монастир. Достеменно не відомо чи орден францисканців запросив у Кременець луцький біскуп Марцін Шишковський, чи ні, але ченці даного ордену отримали цей костел у своє розпорядження. У місті спочатку функціонував дерев’яний монастирський комплекс, який був збудований у 1538 р. Пізніше, вже у першій половині XVІІ ст. на кошти меценатів української шляхти було змуровано костел і двоповерховий чернечий корпус, у якому оселилися монахи-францисканці, які вирішили відділитися від міста за допомогою цегляної стіни і ровом з підйомним мостом перед надбрамною вежею. Францисканський монастир був зведений у 1606 р. у стилі бароко для ченців монашого ордену францисканців у самому центрі міста, біля підніжжя гори Бона з Кременецьким замком, навпроти колегіуму єзуїтів. У період національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, у середині XVІІ ст. обитель була зруйнована, проте згодом її відновили і навіть доповнили новими прибудовами, серед яких – бокові нефи і притвор. У XVІІІ ст. звели двох'ярусну дзвіницю у стилі пізнього бароко. У XІX ст. костел чернечого ордену францисканців вважався головною сакральною спорудою у Кременці, на той час їхня парафія охоплювала місто Кременець і кілька десятків навколишніх сіл. За наказом російського царя Миколи І після поразки Польського повстання у 1830–1831 р. монастир припинив своє існування. Його територію і всі споруди передали православній громаді Московського патріархату, яка здійснила у храмі реконструкцію, тож костел у грудні 1832 р. переосвятили у православний Свято-Миколаївський собор, який функціонує під цим титулом і на сьогодні. Наприкінці XІX ст. у храмі нараховувалося два престоли – св. Миколая і св. Онуфрія, у цій святині також знаходилася чудотворна ікона Божої Матері та св. Миколая зі знищеного пожежею у 1802 р. дерев'яного храму. У свій час у північній частині нинішнього Свято-Миколаївського собору у боковому вівтарі св. Онуфрія відправляли богослужіння священики драгунського полку, що перебував на той час у м. Кременці. На згадку про ці події тут збереглася цікава рельєфна ікона св. Онуфрія, яка розміщена на північній стіні. У інтер'єрі собору знаходиться старовинний іконостас і витончені художні роботи різьбярів. До північного фасаду сакральної споруди прилягає житловий корпус келій, кам'яний двоповерховий будинок, що нагадує літеру «Г». Крім того, з правого боку до головного нефа прибудована накрита каплиця, яка є найдавнішою частиною церкви, оскільки була зведена ще у 1539 р. на кошти польської королеви Бони Сфорци.

До наших днів з ансамблю францисканського монастиря зберігся монастирський корпус, двох'ярусна дзвіниця у стилі пізнього бароко, а також фрагменти мурів огорожі з нішами, у яких були зображення євангельських сцен. Безпосередньо перед собором розміщена колишня площа Ринок, на якій у 30-тих роках минулого століття розбили сквер, а у 80-тих роках на його місці побудували Меморіал Слави, де знайшли вічний спокій воїни, що загинули під час Другої світової війни. Колишній Францисканський монастир Кременеці функціонує за своїм призначенням як православний, разом із Свято-Миколаївським собором входить до складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Джерела: 

Головатюк О. Кременець – місто церков і соборів: Собор Святого Миколая: історичні факти [Електронний ресурс] / О. Головатюк // Kremenets.City : [сайт]. – Режим доступу: https://kremenets.city/articles/256864/kremenec-misto-cerkov-i-soboriv-sobor-svyatogo-mikolaya-istorichni-fakti. – Назва з екрану.

Францисканський монастир та костел (м.Кременець, Тернопільська обл.): карта, фото, опис [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1032630-frantsyskanskyy-monastyr-kremenets-ternopilska. – Назва з екрану.

      

Свято-Воскресенський кафедральний собор / Orthodox Cathedral of the Holy Resurrection / Katedra Sw. Zmartwychwstania

Соборна церква (дерев’яна) у Рівному була побудована в 1731 році в районі теперішнього міського продовольчого ринку. Проіснувала вона 150 років і згоріла в пожежі 1881 року.

Проектом нового собору займався архітектор Дейнека. Закладання споруди та освячення місця вівтаря та престолу нової церкви Свято-Воскресенського соборного храму відбулось 30 серпня (за ст. ст.) 1890 року. Храм будувався з благословення імператора Олександра III. Основною метою перебування царя на Волині були великі військові маневри. Він заклав перший камінь у фундамент майбутнього храму. Збереглися свідчення, що закладання собору супроводжувалося хресним ходом, участь у якому взяли близько 100 священників.

Воскресенський собор – хрестовокупольний, чотиристовпний, триапсидний з позакомарним покриттям. Споруда збудована з цегли, з великою кількістю рустів та декору на фасадах. Собор складної об’ємної композиції завершений п’ятьма верхами. Верхи складаються з шоломовидної форми куполів та вершень у вигляді маківок, які спираються на гранчасті в плані барабани. Над об’ємом притвору розташована дзвіниця, яка являє собою ажурну цегляну надбудову арочної форми з завершенням у вигляді маківки. З правої сторони від головного входу влаштовані закриті сходи до підземного храму. Вхід до підземного храму влаштований і в вівтарній частині храму. Входи в собор розташовані з західного, північного та південного боків. Це багато декоровані перспективні портали. До входів ведуть широкі парадні сходи, викладені з каменю-пісковика.

Інтер’єр вражав своєю красою. Завдяки графу Ігнатьєву, для собору в м. Москві були закуплені бронзові позолочені вироби, Євангеліє. Іконостасна робота була зроблена у майстерні Олександра Івановича Мурашка, в Києві. Триярусний головний іконостас, позолочений, Всі місцеві ікони зображені на золотому фоні з карбуванням, скопійовані з ікон кращих художників. Погост навколо храму площею 400 квадратних метрів забрукований каменем.

20 жовтня (8 жовтня за ст. ст.) 1895 року відбулось освячення новозбудованого православного собору.

У 1932-1933 роках на пожертви вдови генерала Конопка біля собору з боку головної вулиці була побудована велична дзвінниця з головним арочним входом на церковне подвір’я.

За радянських часів, згідно з планом реконструкції центру міста, передбачалося знесення храму. У лютому 1962 року влада закриває собор та зносить дзвіницю разом із капличкою та огорожею соборного подвір’я. У приміщенні собору відкрили музей космонавтики та наукового атеїзму.

У 1988 році, в період святкування тисячоліття Хрещення Русі, храм повернули православній громаді міста. Були відновлені та реставровані розписи на стінах, споруджено новий іконостас.

2003 року до 720-річчя Рівного біля собору відновили колону Божої Матері.

Ілюстрація: Листівка з видом Свято-Воскресенського собору поч. ХХ ст.

Розташування: вулиця Соборна 39, Рівне, Рівненська область, Україна

Свято-Василівський собор (1190)

м. Овруч, Житомирська область

Свято-Василівський собор (Василівська церква) – православна святиня, відома з часів Київської Русі. Василівська церква являє собою п’ятибанну споруду. В основі лежить чотиристовпна конструкція з масивними стінами. Центральний купол увінчаний хрестом.

Василівська церква – один із найстаріших храмів на території України. Овруч був древлянским містом і називався в часи Київської Русі Вручий. Будівництво Василівської церкви зумовлено історичними подіями. Це була епоха міжусобних воєн в Київській Русі, коли брат йшов на брата. Під Вручим у 977 році були розбиті війська древлянського князя Олега Святославовича старшим братом Ярополком. Побачивши, що битва програна, Олег спробував сховатися в стінах міста, але зірвався з моста у рів і загинув. Про ці події йде мова в «Повісті временних літ». На згадку про загиблого Олега за наказом князя Володимира був побудований дерев'яний собор Святого Василя Великого, який у 1190 році замінили новим кам'яним, вже з ініціативи та при фінансуванні князя Рюрика Ростиславовича. Керувати будівництвом був запрошений відомий у той час зодчий Петро Милонєг. У період кровопролитних воєн собор Святого Василя, як і більшість старовинних православних храмів, не міг залишитися неушкодженим. Василівська церква в Овручі була двічі зруйнована під час татарських набігів у 1240 і 1299 роках, а в 1321 році постраждала від вторгнення в Овруч литовців. На місці зруйнованого храму щоразу зводили новий. Ні пожежа, ні війни XVII століття не могли повністю стерти з лиця землі православну святиню. Загроза зникнення нависла над нею в 1842 р., коли впало склепіння. Це не дивно – на той час дерев'яна будівля храму сильно постаріла і була закрита для відвідувань. Від церкви Святого Василя тоді практично нічого не залишилося, крім вівтарної східній частині та частини північної стіни з аркою перед входом у вівтар. Було організовано збір коштів на відновлення храму. Відновлювальні роботи тривали з 1907–1909 роки. За основу був узятий проект п'ятиверхої церкви, запропонований випускником художнього училища Імператорської Академії мистецтв Олексієм Щусєвим – тоді ще нікому не відомим архітектором. Проект настільки всім сподобався, що О. Щусєва стали називати засновником неоруського стилю, а після реставрації Василівської церкви він був удостоєний звання академіка архітектури. В основі реставраційних робіт лежав принцип максимально зберегти всі вцілілі стародавні споруди та деталі, аж до того, що кожну цеглинку пронумерували і поклали у нову кладку. Були також збережені фрагменти стародавніх фресок. Розписом нового храму займався художник Олександр Блазнов. Разом із відновленням церкви Святого Василя побудували і жіночий Свято-Василівський монастир. Було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. 3 вересня 1911 р. на освяченні Василівської церкви був присутній сам імператор Микола II. Наприкінці 20-х – початку 30-х років XX століття жіночий монастир і Василівська церква були закриті. Функціонувати Свято-Василівський монастир почав у 1941 р. У 1947 р. парафіяльна громада повернула монастирю Василівську церкву. У 1958 р. черниць знову вигнали з монастиря. У чернечій обителі розмістили лікарню, а пізніше – професійно-технічне училище. Лише в 60-70-х роках церква і монастир були визнані архітектурними пам'ятками та реставровані. З цього часу православні святині перебувають під захистом держави. Василівська церква і Свято-Василівський монастир нині є діючими.

Джерела: 

Василівська церква в Овручі [Електронний ресурс] // Визначні пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://viznachni-pam-yatki-ukrajini.webnode.com.ua/zhitomir/vasilivska-tserkva-v-ovruchi/. – Назва з екрану.

Михайлишин О. Л. Місто і храм: церква св. Василія і міське середовище Овруча [Електронний ресурс] / О. Л. Михайлишин // Овруч.інфо : [сайт]. – Режим доступу : https://is.gd/JgVCi7. – Назва з екрану.

Якимчук М. Ф. Овруцький Свято-Василіївський жіночий монастир [Електронний ресурс] / М. Ф. Якимчук // Енциклопедія Сучасної України : [сайт]. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-75150. – Назва з екрану.

   

Річ Посполита 1635 р.; Волинське воєводство/Rzeczpospolita Obojga Narodów w 1635 r.; województwo Wołyńskie/Polish-Lithuanian Commonwealth in 1635; Wołyń Voivodeship

Дата публікація: 30 жовтня 2006 р

Джерело:

Wikimedia Commons 

Римо-католицький костел Святих Апостолів Петра і Павла / Rzym.-kat. Kościół Garnizonowy św. Piotra i Pawła w Równem

В найбільшому місті Волинського воєводства – Рівному після 1921 року продовжилась розбудова військового містечка. Збільшення чисельності військового контингенту стало приводом для спорудження тут гарнізонного костелу. Восени 1930 року розпочалося будівництво і за неповних два роки було завершено. Кошти на будівництво храму зібрали стараннями Міністерства військових справ, офіцерами та солдатами 21 Полку Надвіслянських уланів, князя Я. Радзівіла та сенатора Скосовського.
Костел – зразок витонченої рафінованої архітектури польського модернізму початку 1930-х років. Загальна композиція задумана автором проекту архітектором Вітольдом Чеготтом як динамічна система, що розвивається зі сходу на захід, вздовж головної вулиці міста, її кульмінаційним пунктом є масивна вежа-дзвіниця. Світла гладка штукатурка надає формам костьолу вишуканої елегантності. Віконні отвори (від широких квадратних в напівкруглій стіні абсиди до високих вузьких у головній наві, а також щілиноподібних у верхній частині дзвіниці) підкреслюють локальний ритм висоти будівлі.
8 грудня 1932 року костел був освячений та його віддали в користування війську.
З приходом у 1939 р. радянської влади святиню зачинили, а згодом почали використовувати як стайню для коней, кінотеатр. Пізніше, розділивши приміщення храму на 2 поверхи, на першому розмістили спортивний зал військової частини, а на другому – управлінські приміщення. Знизу також містилися кілька майстерень та меблевий магазин.
У 1991 році храм та прилеглі території повернули Римо-католицькій парафії Святих Петра і Павла. Завдяки старанням настоятеля храму ксьондза-декана Владислава Чайки, праці багатьох парафіян, цю святиню відремонтували. Кожного, хто заходить до костелу, зустрічає фігура Христа, яка розташована над вівтарем. Над ним – вітраж із символічним зображенням св.Трійці. Вівтар і підлога центрального нефу викладені плиткою з натурального каменю. Дарохранильниця і посудина для священної води виконані у досить сучасному стилі. Стіна , де знаходиться вхід до храму, майже повністю закрита трьома величезними живописними полотнами – копіями «Звернення св. Павла», «Розп’яття св. Петра» М. Караваджо, «Зняття Ісуса з Хреста» Ель-Греко. В правому нефі костелу поставлено врятовану скульптуру із колишнього рівненського костелу. Лівий присвячено св. Діві Марії Фатимській. Поряд з відродженим костелом споруджено Хресну дорогу Ісуса та триповерховий Дом Парафіяльний. Біля костелу на площі святого Розарію встановлено фігуру Фатімської Божої Матері. Обабіч неї розміщені таблички із молитвами. Тут же встановлено «Стіну пам’яті», що вшановує пам’ять жертв трагічних подій ХХ століття. При кожній дошці – урна із землею. Перша дошка з іконою Матері Божої Почаївської, присвячена жертвам Чорнобильської катастрофи. Наступна – жертвам Другої світової війни і польським офіцерам, вбитим НКВС у Катині, Харкові, Мєдному, в’язням, розстріляним гестапо у Рівному та всім мученикам Волині й Полісся. Особливою є дошка, присвячена сьогоднішнім жертвам людського егоїзму - дітям, що вбиті абортами. На іконі Мати Божа тримає тіло мертвого малюка. В урні немає землі. Тільки напис «Вони не мають могили».
Храм був освячений 26 жовтня 1991 року єпископом Рафаїлом Керницьким.

Ілюстрація: Rzym.-kat. Kościół Garnizonowy św. Piotra i Pawła w Równem. Листівка 1930-х р.

Розташування: вулиця Соборна, 213, Рівне, Рівненська область, Україна 

(Перехрестя вулиць Дубенська - Соборна)

Вгорі - Польща вісімнадцятого століття; Нижче - послідовні ропозділи Польщі (1772-1795) / Above - Poland of theEighteenth Century; Below - the Successive Partitionsof Poland (1772-1795) // Review of reviews and world's work. - New York Review of Reviews Corp, 1890. - S. 285

Author:  Internet Archive Book Images

Contributing Library: Robarts - University of Toronto
Digitizing Sponsor: University of Toronto

Джерела:

Wikimedia Commons

https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14793347573/

Олицький замок (1558)

селище Олика, Волинська область

Олицький замок – визначна пам’ятка селища Олика, що впродовж століть належала родині Радзивіллів. Перший на території України прямокутних замків бастіонного типу.

Олицький замок Радзивіллів – це володіння старовинного і могутнього роду литовських князів Радзивіллів. Радзивіллам належало безліч земель у Литві і на території нинішньої Республіки Білорусь. Радзивілли отримали Олику від імператора Карла V в 1547 році і володіли нею аж до 1939 року. Ян Радзивілл Чорний у 1558 році зводить в Олиці замок. Це була одна з перших на території України бастіонних споруд. Олицький замок виконував оборонну функцію. Ніхто не міг взяти його штурмом – ні татари, ні шведи. Його могутні стіни витримали безліч облог протягом тривалого періоду. Близько 200 гармат забезпечували обороноздатність Олицького замку. Фортеця в Олиці постійно реконструювалася й удосконалювалася. Довершив його будівництво у першій половині XVII ст. Альбрехт Станіслав Радзивілл, за панування якого Олика досягнула піку свого розквіту. Замкові корпуси були збудовані в квадратний двір. Кутові бастіони посилювали захист фортеці. За наказом Альбрехта Радзивілла біля замку було зведено Троїцький колегіальний костел («Коллегіата»). Після його смерті Олика перейшла до несвізької гілки роду та втратила статус постійної резиденції Радзивіллів. З часом замок втратив свою оборонну здатність і у XVIII ст. був перебудований у палацовий комплекс та набув сучасного вигляду. На початку Другої світової війни у 1939 році останній з володарів резиденції – князь Януш – залишив замок. Відтоді унікальний історичний і архітектурний комплекс зазнав катастрофічних змін. Палац та інші споруди повністю вигоріли, обвалилися перекриття та дахи. Неушкодженими залишилися лише стіни і склепіння над першими поверхами та укріплені цегляними мурами бастіони. Після 1945 року в окремих приміщеннях замку тулився державний кінський завод, а з середини 1950-х років руїни були перебудовані під Волинську психіатричну лікарню, яка діяла тут до 2021 року. З 1 липня 2021 року Олицький замок перебуває на балансі Волинського краєзнавчого музею.

Джерело: Олицький замок [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України : [сайт]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-76722. – Назва з екрану.

Ілюстрація: Олицький замок [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://is.gd/ibtRPM. – Назва з екрану.

Див. також: Олицький замок