Фотоколекція

Ікона «Пророки» (ХVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Традиція зображення пророків у рядах волинських іконостасів починається з XVII ст. Оригінальна композиційна схема представляє зображення шести пророків та царів, виконаних у стилі класицизму. Маляр вписує їх постаті в тісні рамки ікони, надаючи кожного індивідуальними ликами та певними традиційними атрибутами. На першому плані – пророк Захарія в одежах первосвященика, з семисвічником; поряд – Ісая з кліщами із жариною та древньоєврейський цар Давид у горностаєвій мантії зі скіпетром. За їхніми спинами – ще три постаті, зображені оглавно.

Розмір: 126 x 100

Матеріал і техніка: дерево, полотно, олія, різьблення, золочення

Походить з церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Баїв Луцького району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Пророки // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 338–339 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Хоругва «Розп’яття. Богородиця Мати Милосердя» (XVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Двостороннє полотно є середником церковної хоругви. Вважається, що слово «хоругва, корoгва» походить від монгольського «знака, знамення». Хоругви є обов’язковою деталлю в інтер’єрі православного та греко-католицького храмів, найчастіше розміщуються перед клиросом, місцем, де стоять читці і клирики (співці) і використовуються у процесіях з нагоди різних свят чи урочистих подій. Хоругва символізує перемогу Церкви Христової у духовній битві.

На лицевій стороні хоругви – зображення Розп’яття з предстоячими Богородицею та Іоаном, яке найчастіше писалося на поховальних хоругвах. За західноєвропейською іконографією, хрест – однораменний, ноги Ісуса пробиті одним цвяхом, а Його тіло тонально модельоване. На звороті хоругви – образ Богородиці Матері Милосердя, який поширився в українському іконописі з кінця XVII ст., як копія західноєвропейських полотен «Мадонна делла Мізерекордія». У сцені відтворений монументальний образ коронованої Богородиці – Небесної цариці, яка покриває плащем групу людей старшого віку. Мафорій Богородиці, за західним взірцем, скріплений на грудях круглою декорованою брошкою.

Розмір: 91 x 75

Матеріал і техніка: полотно, олія

Походить з церкви Усікновення голови Іоанна Предтечі с. Гута-Камінська, Камінь-Каширського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Розп’яття. Богородиця Мати Милосердя // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 334–337 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Свято-Микитівська церква (1773)

с. Тур, Ковельський район Волинська область

Свято-Микитівська церква (церква Св. Микити) – пам’ятка архітектури національного значення в с. Тур Ковельського району Волинської області.

У 1773 р. в с. Тур коштами прихожан була побудована церква Св. Микити. Ймовірно, більш давній храм на честь Св. Миколая, був спалений татарами. Відомості про його існування відносяться до 1618 р., коли власниця ратненського маєтку Єлизавета з Лезенців, оплатила контрибуцію за православних (руських) священників, серед них згадувався й священник з с. Тур. У ХVІ – ХVІІ ст. це село, як і землі окремих північно-західних волинських територій, належали до королівських володінь і утворювали особливу адміністративно-територіальну одиницю – Ратненське староство. 

Теперішня церква знаходиться у центрі села, при головній дорозі. Дерев’яний тридільний храм є типовим для давньої волинської народної архітектури. З півдня і півночі до вівтаря примикають ризниці, з заходу до бабинця – присінок. Вікна в стінах нави розташовані майже під самим карнизом. В інтер’єрі підкреслений вертикальний акцент – простір центральної частини нави відкритий до основи купола. Під час ремонтних робіт у 1883–1884 рр., церква була перекрита шатровим завершенням, яке увінчує невеликого розміру баня. Дерев’яна, триярусна, окремо стояча дзвіниця, розташована на захід від церкви, була побудована у 1778 р. Первісно, другий та третій яруси дзвіниці були відкритими галереями – аркадами, але після ремонту у кінці ХІХ ст., їх зашили дошками.

До нашого часу церкву суттєво не перебудовували. У 2006 р., під час заміни старих дощок підлоги, під ними знайшли заховані російські, австрійські та польські гроші періоду 1898–1919 рр. Зовнішній ремонт церкви проведений у 2010 р. (дзвіниця в той час вже була оновлена).

Текст та ілюстрації:

Дем’янюк О. Православна храмова архітектура північних районів Волинської області / О. Дем’янюк // Історія та сучасність Православ’я на Волині : матеріали III наук.-практ. конф. 15-16 листоп. 2012 р. – Луцьк, 2013. – С. 47–52.

Карпюк Л. 250 років від часу спорудження Свято-Микитівської церкви у с. Тур, тепер Ковельського району (1773) / Л. Карпюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2023 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2022. – С. 264–266.

Тучемський М. По глухих закутках Волинського Полісся / М. Тучемський. – Луцьк : Надстир’я, 2007. – 162 с.

        Про Свято-Микитівську церкву в селі Тур, тепер Ковельського району – с. 57–63.

Матеріал надано ВОУНБ імені Олени Пчілки

Свято-Миколаївський храм Жидичинського чоловічого монастиря (1723)

с. Жидичин, Луцький район Волинська область

Свято-Миколаївський храм є композиційним центром архітектурного ансамблю Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря.

Монастир вперше згадується в Іпатіївському літописі 1227 р., коли князь Данило Романович їздив в Жидичин поклонитися і помолитися Святому Миколаю. На початках монастирські будівлі були дерев’яні. Існуючий комплекс споруд зведений на початку XVIII ст. У другій половині XIX ст. побудовані нові келії, розташовані на північний схід від церкви. Дата побудови Свято-Миколаївської церкви «1723» зазначена у ліпному написі на тимпані західного порталу. У 1982 р. під час капітального ремонту зняли архітектурну деталь, так зване підкупольне яблуко, на якому є два написи: «Цей храм закладено львівським єпископом Гедеоном Балабаном у 1594 році»; «Цей храм закладено холмським єпископом Йосифом Левицьким у 1723 році». Залишається відкритим питання, чи церква відбудовувалася на початку XVIII ст. чи будувалася заново.

Свято-Миколаївський храм був монастирським до часу ліквідації уніатського монастиря за Російської імперії (1828–1833 рр.), після чого він був переданий громаді і став парафіяльним. Це врятувало його від руйнувань, на відміну від монастирських будівель. У Першу світову війну, під час квартирування у Жидичині австрійських військових, були понищені ікони XVIII ст. з старого іконостасу, що знаходилися в ризниці; вівтар перетворили на спальню, хоругви використали на онучі, з оксамитової ризи зробили попону для коня. Значні ремонтні роботи були проведені у храмі після бомбардування у лютому 1944 р., коли повністю був зруйнований дах східної частини храму, пошкоджені стіни, вікна. Дах церкви перекрили, встановили вікна і двері. За радянських часів храм завжди був діючим. Ремонтні роботи проводилися у 1954 р. Зовнішні і внутрішні стіни були оштукатурені і побілені, панелі всередині храму пофарбовані олійною фарбою. У лютому 2019 р. церковна громада Свято-Миколаївського храму перейшла до Православної церкви України. Настоятелем храму був призначений о. Константин – намісник Свято-Миколаївського монастиря, який відродився у 2003 р. з передачею архієрейських палат УПЦ КП. Нині Свято-Миколаївский храм знову став центром відбудованого монастирського комплексу.

Будівля храму у стилі бароко – тринефна, представляє чотиристовпову базиліку з напівкруглою апсидою, з південного боку якої знаходиться двоповерховий об’єм. Перекрита хрестовими склепіннями на підпружних арках. Центральний вхід обрамлений порталом із сегментним фронтоном. Невеликі прямокутні вікна центрального нефа декоровані трикутними сандриками. Давній портал з датою побудови, ліпним гербом та ініціалами єпископа Холмського і Белзького Йосифа Левицького, архімандрита Жидичинського був зруйнований під час Другої світової війни. Відремонтований у 1954 р., тоді ж зроблений ліпний напис «РБ 1723». Під церквою знаходяться крипта та підвали. Іконостас 1862 р., царські врата поч. XVIII ст. В оздобленні врат використане акантове стебло та квіти-розети. Квіти, переплетені стрічкою, прикрашають різьблену колонку, увінчану митрою з хрестом. Ікони в іконостасі написані у 1941 р. художником Стецюк за ескізами І. Їжакевича. Окрасою інтер’єру є пристінні вівтарі, які поширилися після Берестейської унії і за архітектонікою були схожі на римо-католицькі зразки. Барокові вівтарі храму поч. XVIII ст. виконані у вигляді багатоярусної декоративної стінки, прикрашені пишним різьбленням, у центральній частині встановлені образи «Преображення» та святого, якому присвячувався цей вівтар. 

У храмі знаходяться дві ікони з іконостасу XVII ст. київської традиції – «Христос Вседержитель» та «Богородиця Одигітрія». Ікона «Богородиця Одигітрія» прикрашена багаторізьбленим срібним золоченим окладом, який покриває одяг Богородиці та Ісуса Христа. На окладі вигравіюваний герб замовника. 

Свято-Миколаївська церква є пам’яткою національного значення. Тут щоденно відбуваються богослужіння, приймаються паломницькі групи, проводяться пізнавальні екскурсії «Святинями Жидичинського монастиря».

Текст та ілюстрації: 

Галета В. Церква у Жидичині / В. Галета // Історія і сучасність Волині. Жидичин – крізь віки : наук. зб. : матеріали IV наук.-практ., іст.-краєзн. конф., присвяч. 780-річчю села Жидичин Ківерцівського району. – Луцьк, 2007. – Вип. 3. – С. 6–7.

Єлісєєва Т.  300 років від часу спорудження Свято-Миколаївського храму Жидичинського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, тепер Луцького району (1723) / Т. Єлісєєва // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2023 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2022. – С. 256–259. 

Майданець І. М. Жидичин / І. М. Майданець. – Луцьк : Волин. обл. друк., 1998. – 68 с.

Майданець І. М. Жидичин. Давня православна обитель / І. М. Майданець. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2019. – 303 с.

Марчук Г. Свято-Миколаївські храми Волині пам’ятки національного значення / Г. Марчук // Миколаївські читання : матеріали 1-го наук. семінару, присвяч. пам'яті Луцького князя і Св. православ. церкви Святослава-Миколи Святоші та Св. Чудотворця Миколая Мирлікійського, с. Жидичин. Ківерцівського р-ні, Волинської обл. 28 жовт. 2007 : наук. зб. – Луцьк, 2008. – Вип. 1. – С. 5–7.

Настенко В. П. Минуле й сучасне Жидичина / В. П. Настенко. – Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2004. – 64 с.

Семенюк В. Архітектурні пам’ятники Жидичина / В. Семенюк // Історія і сучасність Волині. Жидичин – крізь віки : матеріали IV наук.-практ., іст.-краєзн. конф., присвяч. 780-річчю села Жидичин Ківерцівського району : наук. зб. – Луцьк, 2007. – Вип. 3. – С. 37–38.

Матеріал надано ВОУНБ імені Олени Пчілки

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни (1752)

м. Володимир, Волинська область

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни – римо-католицька церква, побудована у стилі бароко XVIIІ століття.

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни збудований у 1752 р. на місці дерев’яного костелу 1557 р. Розташований у центрі міста на північ від давньої ринкової площі, храм являє собою тринавову базиліку з однією прямокутною апсидою та невеликим нартексом. Головний (південний) фасад, що виходить на площу, фланкований двома триярусними квадратними в плані баштами, завершеними невисокими чотиригранними банями з декоративними ліхтариками. Між баштами трикутний фронтон, декорований композицією з трьох глухих аркових ніш з обрамленнями; фасади розчленовані пілястрами.

Біля південно-західного рогу костелу Йоакима та Анни розміщувалась кам’яна плита з епітафією (зникла в 1960-х роках). Якщо для увічнення пам’яті магнатів чи представників купецької верхівки споруджували монументальні надгробки, то починаючи з другої половини XVII ст., менш заможні верстви розв’язували ці питання скромнішими засобами – замовляли невеликі епітафії та вмуровували їх у стіни храмів у вигляді кам’яних плит із зображеннями. У даному випадку на кам’яній плиті в пишному облямуванні геральдичного картуша був зображений її замовник – Мартин Підгороднянський (або Підгородинський), який у лицарських латах, стоячи навколішки, молиться перед образом Богоматері. Виконавцем був, напевне, місцевий майстер – каменяр, який наслідував зразки професійного мистецтва.

З досить скромним зовнішнім оздобленням контрастував інтер’єр храму. Два масивні пілони та система попружних арок поділяють основний об’єм костелу на три нави. Середня нава домінує в плані та в композиції об’ємів. Нави перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками, апсида та нартекс – хрещатими склепіннями. Стіни розчленовані пучковими пілястрами. Велику художню цінність мав бароковий двоярусний вівтар, пишно оздоблений колонами, дерев’яними позолоченими скульптурами, декоративними вазами, барельєфним орнаментом та елементами розірваного фронтону (знищений у 1960-х роках).

У єдиному ансамблі з костелом була мурована дзвіниця, що стояла перед ним у створі огорожі (знищена під час перепланування площі в 1970-х роках). Це була двоярусна споруда, збудована в бароково-класицистичних архітектурних формах. Нижній ярус мав вигляд стіни, розчленованої пілястрами та завершеної розвиненим антаблементом, фриз якого прикрашали тригліфи. Між пілястрами розміщувалися три високі наскрізні аркові прорізи для дзвонів. Верхній ярус, який завершував центр споруди, прикрашали подвійні пілястри, а увінчував його лучковий фронтон.

Орден монахів-капуцинів опікувався костелом від початку його існування. Варто відзначити, що пам’ятка архітектури руйнувалася внаслідок пожеж, однак вже у середині XVІІІ ст. відновилася у стилі віленського бароко. У 1832 р. капуцинський монастир було закрито, його приміщення передані казенному відомству. На початку ХХ століття деякі приміщення були розібрані, де у 1912 р. з’явився новий житловий будинок. Від старого комплексу залишилася лише кам’яна стіна з напівкруглими нішами в товщі. В міжвоєнний період ХХ століття під прапором католицької Польщі костел Іоакима і Анни пережив сплеск свого розвитку, що за підсумками Другої світової війни опинитися практично неушкодженим. У 1958 р. храм все ж був закритий. Його на три десятиліття радянська влада перетворила спочатку на меблевий магазин, а потім – концертний зал з кафетерієм. Саме у цей період комплекс позбувся своєї двох’ярусної кам’яної дзвіниці в східній частині двору. Проте, у 1992 р. діяльність храму знову було відновлено. Споруда доволі добре збереглася і функціонує як римо-католицька церква. Для дослідників надзвичайно цікавими є кам’яний барельєф поч. XVІІ ст., який є унікальним на Волині, а також – настінні фрески храму, що потребують детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Костел свв. Йоахима i Анни (1752) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&p=vlvvvvja. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Костел св. Йоакима і Анни [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034966-kostel-yoakyma-anny-monastyr-kaputsyniv.– Назва з екрана.

Шовчко В. Костел Іоакима та Анни Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2238/kostel-ioakima-ta-anni-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана. 

Домініканський монастир Святої Трійці (1497)

м. Володимир, Волинська область

Домініканський монастир Святої Трійці (Домініканський монастир) – пам'ятка місцевого значення у місті Володимир.

Домініканський монастир Святої Трійці розміщений у західній частині старого міста. Заснував його в 1497 р. Великий князь Литовський і король польський Олександр Ягеллончик. Ансамбль мурованих споруд склався протягом XVII–XVIII ст. У монастирських келіях з міцними стінами оселилися монахи Ордену домініканів. При монастирі існував шпиталь і будинок для вбогих. Відомо, що монастирю належала велика земельна ділянка зі ставком і садом, водяний млин, кілька дворів. Монастир мав право утримувати корчму, варити та продавати пиво, мед, горілку, вино. В 1789 році його було вирішено перебудувати. До Домініканського монастиря був прибудований Троїцький костел. Як свідчать скупі документальні джерела, вирізнявся розкішним внутрішнім убранством, мав 22 вікна і 12 дзеркальних люстр. На жаль, на початку ХІХ ст. сталася сильна пожежа, яка зруйнувала храм і частину чернечих приміщень. У 1850 році указом імператора Миколи І монастир отців-домініканів закрили. Будівлю костелу розібрали, а в келіях розмістилися присутствені місця (адміністративні органи Російської імперії). На першому поверсі знаходився міський архів та музей. В 1940-х роках монастирські корпуси займав прикордонний загін. В наш час тут розміщене місцеве ПТУ. Інтер'єр повністю змінений.

Монастир домініканців мав типову для католицьких монастирів XVII–XVIII ст. композицію: костел разом із двоповерховими корпусами келій утворював замкнене прямокутне подвір’я, на яке вів проїзд в одному з корпусів. Цей ансамбль протягом ХІХ–ХХ ст. зазнав таких значних перебудов, що встановлення його первісного вигляду потребує детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Домініканський монастир [Електронний ресурс] // Володимир - місто твоєї історії : [сайт]. – Режим доступу: https://volodymyr.travel/listing/dominikanskij-monastir/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Домініканський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2232/dominikanskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Свято-Василівська церква-ротонда (XIII–XIV ст.)

м. Володимир, Волинська область

Свято-Василівська церква-ротонда (Василівська церква) – пам’ятка давньої української сакральної архітектури не має аналогів ні в Україні, ані в Європі. Поєднала цілком оригінальну композицію зі впливом архітектурної спадщини Далмації і Великої Моравії та стилістикою готики.

Храм збудований у південній частині історичного ядра міста над заплавою р. Луги. Точна дата спорудження невідома. На північній стіні храму в ХІХ ст. існувала шиферна плита з датою 6702 (1194 р.), проте більшість дослідників датують його XIII – початком XIV ст., тобто періодом розквіту Галицько-Волинського князівства, що видається цілком вірогідним.

Василівська церква-ротонда у плані – октоконх, який складається з чотирьох сегментних конх більшого діаметра, розміщених за сторонами світу, та чотирьох сегментних конх меншого діаметра, що чергуються з ними. Східна конха (апсида) активно виступає з зовнішнього восьмипелюсткового контуру. Вражає творче використання конструктивних засад готики в об’ємно-просторовій структурі храму. Вісім контрфорсів (два з них знищені під час добудови притвору в ХІХ ст.), що підсилюють стіни будівлі ззовні, сприймають розпір від восьми попружних арок (своєрідних нервюр). Вони утворюють каркас для восьмипелюсткового зімкненого склепіння, яке перекриває складний план храму. Риси готики притаманні стрілчастому порталу північної конхи, білокам’яне профільоване обрамлення якого оздоблене різьбленням. Вплив романської архітектури помітний у півциркульному перспективному цегляному порталі західної конхи.

З кінця ХVІІ і до середини ХІХ століть храм знаходився в запустінні. Відродження церкви пов'язують з реконструкцією 1900–1901 років. Завдяки російському архітектору К. Козлову ротонда знайшла риси російсько-візантійського стилю. Було добудовано ганок, над нартексом з'явився другий ярус з дзвонами, а над ним надбудована невелика російська лазня. Також над ротондою був зведений цибулеподібний купол на барабані, декорованому кокошниками. Віконні отвори прикрасили зображення місяця і сонця, на північній стіні з'явився кам'яний портал. Все це до невпізнання змінив первісний вигляд храму.

Недоторканим залишилося саме незвичайне в зовнішності церкви – її фундамент. Він виконаний у вигляді квітки з вісьмома пелюстками. Великі округлені виступи чергуються з маленькими і створюють ілюзію хвилястих стін. З давнього майна церкви до наших днів дійшов лише образ Святої Богоматері, який був привезений з Греції, але ким і коли невідомо.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Василівська церква-ротонда [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034962-vasylivska-tserkva-rotonda-volodymyr-volynskyy. – Назва з екрана.

Вечерський В. В. Василівська ротонда у Володимирі [Електронний ресурс] / В. В. Вечерський // Великої української енциклопедії : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/epuvun. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл.. – (Національні святині України)

Котис О. Колесо історії: Василівська ротонда у Володимирі-Волинському [Електронний ресурс] / О. Котис // Волинські новини : [сайт]. – Режим доступу: https://www.volynnews.com/news/culture/koleso-istoriyi-vasylivska-rotonda-u-volodymyri-volynskomu/. – Назва з екрана.

 

Собор Різдва Христового (1755)

м. Володимир, Волинська область

Собор Різдва Христового (колишнiй костел єзуїтiв Серце Iсуса, костел Послання Апостолів) – костел єзуїтів, побудований у XVIII столітті, є пам’яткою архітектури національного значення.

Монастир єзуїтів розміщений у центральній частині міста на схід від давньої площі Ринок. Костел Послання Апостолів (або Серця Ісусового) збудований у 1718–1755 рр. на кошти слонімського старости І. Садовського за проєктом архітектора-єзуїта М. Радзимінського. Це однонавова будівля з трансептом та однією ззовні прямокутною, а в інтер’єрі криволінійною в плані апсидою. Головний (західний) фасад фланкують дві башти, поставлені під кутом до площини фасаду. Триярусні башти (у двох нижніх ярусах – восьмигранні, у верхньому – квадратні в плані) перекриті невисокими чотирисхилими наметами. Площина головного фасаду між баштами сегментно ввігнута, що характерно для розвиненого бароко, і завершена лучковим фронтоном досить невиразного малюнка. Фасади розчленовані пілястрами; внутрішнє оздоблення знищене. Південніше костелу розташований докорінно перебудований двоповерховий мурований корпус келій XVIII ст.

Збудований у стилі бароко монастир єзуїтів був одним з основних архітектурних ансамблів історичної частини міста і зараз належить до визначних пам'яток архітектури другої половини XVIII ст. Дві вежі західного фасаду є висотними домінантами серед забудови старого міста. Після скасування ордену єзуїтів, у 1774 р. монастирські будівлі були передані монахам-василіанам, а в 1840 р. – православному чоловічому першокласному монастиреві. Костел став монастирським храмом Різдва Христового.

В період Першої світової війни, домінування православ’я на волинських землях 1914 р., усе цінне майно храму було евакуйовано до Харкова, а колишній єзуїтський кляштор на період польського міжвоєнного правління ХХ ст. повернувся в лоно католицької церкви під ім’ям Послання Апостолів. Тоді ж була проведена часткова реставрація комплексу. Під час Другої світової війни вибухом бомби було пошкоджено північну ризницю та пресбітерій храму. В період радянського правління величний комплекс перетворився в склад. У 1983 р. починається його відновлення в статусі пам’ятки архітектури. Справжнє відродження колишнього єзуїтського монастиря відбулося в період незалежності України, що уможливило передачу комплексу православній громаді міста Володимира. Від 1995 – діючий Свято-Різдва Христового жіночий монастир Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП. Монастирем від часу його відродження опікувався Митрополит Луцький і Волинський Яків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Колишній костел Пресвятого Серця Ісуса / Розіслання Апостолів (1755–1770) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&f=csp&p=vlvvvvra. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Завалій Є. В. Володимир-Волинський монастир [Електронний ресурс] / Є. В. Завалій // Енциклопедія Сучасної України : [сайт]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-27797. – Назва з екрана.

Шовчко В. Єзуїтський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2246/iezuyitskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Вежа-стовп у Белавіно (1259)

c. Белавіно, Холмський повіт Люблінське воєводство (Польща)

Вежа у Белавіно (вежа-стовп у Белавіно) – рештки фундаментів оборонної і репрезентативної вежі ХІІІ – початку XIV століття у селі Белавіно неподалік Холма – столиці короля Данила Галицького.

У Літописі Руському під 1259 роком подано згадки про оборонні вежі навколо стольного міста Холм. Вони мали утворювати зовнішню лінію оборони, виконуючи роль сторожових постів. Вежа у Белавіно розташована на північ від Холма на пагорбі понад болотистою рівниною річки Угерки та її приток Дарки і Сличівки. Її фундатором вважають одного з князів династії Романовичів – Данила Галицького чи його сина Лева І, онука Юрія І.

Припускають, що вежа була знищена у другій половині XIV ст. в час польсько-литовської війни за Волинь, Холмщину, після чого її не відбудовували. Північна стіна стовпа з рештками прилеглих мурів заввишки 16,6 м простояла до 1 квітня 1944 року, коли її підірвали в час боїв. На залишках фундаментів у 1990-х роках було відновлено мур на висоту до 1 м.

Вежа мала форму прямокутника із зовнішнім розміром 12,4 м × 11,8 м та внутрішнім розміром 9,2 м × 8,5 м, що відповідає давньоруському розміру 41 стопа на 39 стіп (внутрішній 30 на 28 стіп). Була збудована з ламаного каміння на вапняному розчині. Припускають, що на першому ярусі містилась кухня та зберігались продовольчі запаси, а під ними знаходився невеликий льох, виложений деревом. На 2–3 ярусах з дерев’яними перекриттями знаходились житлові приміщення із барвними тинькованих стінах. Підлога четвертого ярусу була викладена поливяною плиткою, тиньковані стіни ймовірно прикрашали фрески. Прорізи великих вікон, дверей були декоровані різьбою, зеленим каменем глауконітом. Ярус перекривало склепіння з полив’яної цегли-пальцівки, а зовні оперізувала дерев’яна галерея гурдиція. Верхній п’ятий ярус призначався для розміщення сторожі і спостереження за околицями. Ймовірно, вежу завершував наметовий дах.

Археологічні дослідження навколо вежі проводились у роках 1909—1911 та 1976, 1979, 1994, 1996, 1998. Згідно з цими дослідженнями на теренах Заслуп'я навколо вежі розміщувались поселення протягом VI–XIV ст., що займали площу до 20 гектар і не мали укріпленого городища. На межі ХІІІ–XIV ст. навколо вежі ймовірно існували дерев’яні будівлі, але археологи так і не знайшли залишків укріплень навколо вежі.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вежа-стовп у Белавіно [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/sdqugv. – Назва з екрана.

Годованюк О. Прояви готики в мурованому монументальному будівництві Волині в кінці XIII – упродовж XVI століття / О. Годованюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ : ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 203–210.

Форпост західного кордону Русі – Оборонна вежа Короля Данила // Загадкова Історія [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=onM5gnMuD2o. – Назва з екрана.

Вежа у Столп’є (XIII ст.)

с. Стовп’є, Люблінське воєводство (Польща)

Вежа у Столп’є – архітектурно-археологічна пам’ятка, оборонно-культовий комплекс давньоруського часу. Найстаріша мурована будівля на теренах східної Польщі, що не має відомих аналогів. Розташована за 10 км на північний захід від міста Холм, у селі Стовп’є, на лівому березі річки Гарка (притока Угерки, басейн Вісли).

Вежа в селі Столп’є збудована князями Володимирськими в другій половині XIII ст., – порівняно невелика в плані (5,8 м х 6,3 м) споруда, зовні прямокутна, вимурована з каменю-вапняку, всередині – кругла, діаметром близько 3 м, обмурована брусковою цеглою. Висота стін, які збереглися, сягає 19,5 м. Мала 4 яруси, найвищий з яких становив 8-ми кутне в плані приміщення з апсидою й виконував функцію каплиці.

Уперше згадано в Галицько-Волинському літописі під 6712 (насправді під 1208 або 1210), коли краківський князь Лешек Білий змусив князя Олександра Всеволодича передати князю Васильку Романовичу Белз в обмін на Угровськ, Верещин, Столп’є та Комов (нині с. Кумув Люблінського воєводства). Невдовзі Олександр Всеволодич втратив ці «городи», бо вже 1217/18 їх відбив у того ж Лешека Білого князь Данило Романович.

В 2003–2005 рр. польські вчені комплексно дослідили залишки вежі в Стовп’є, реконструювавши всі етапи історії цієї пам’ятки. Вежа, судячи з усього, була зведена як фортеця на волинсько-польському прикордонні ще на рубежі 12–13 ст. волинським князем Романом Мстиславичем. Ґрунтовної перебудови вежа зазнала приблизно в 1230-ті рр., одночасно зі спорудженням князівської резиденції в місті Холм. У цей час вежа функціонує як укріплений монастир. Висловлене припущення, що на цьому етапі своєї історії Стовп’є було монастирем-резиденцією вдови Романа Мстиславича Анни, яка згідно із джерелами, від 1220-х рр. і до самої смерті (1253/54) була монахинею. Третій етап історії пам’ятки розпочався в 1280-ті рр., коли споруди були значно перебудовані та розширені. Саме цей період характеризується черговим загостренням взаємин між Романовичами та польськими князями. Та вже на рубежі 13–14 ст. архітектурна пам’ятка зазнала руйнівної пожежі і в подальшому не відновлювалося.

Пам’ятка є городищем, пагорб якої має висоту 4–5 м і площею понад 400 м2. Археологічні дослідження вежі проводилися у XIX ст., а саме: 1909–1912 роках, 1970-х роках та 2003–2005 роках.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. Прояви готики в мурованому монументальному будівництві Волині в кінці XIII – упродовж XVI століття / О. Годованюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ : ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 203–210.

Домбровський Д. Стовп’є, архітектурно-археологічна пам’ятка, оборонно-культовий комплекс давньоруського часу [Електронний ресурс] / Д. Домбровський // Інститут історії України НАН України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/cvvqaz. – Назва з екрана.

Стовп’є [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/teyniz. – Назва з екрана.

Форпост західного кордону Русі – Оборонна вежа Короля Данила // Загадкова Історія [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=onM5gnMuD2o. – Назва з екрана.