Новини

25 лютого 2026 року виповнюється 155 років від дня народження ЛесіУкраїнки (1871–1913) – української письменниці, поетеси, драматурга та громадської діячки.

Народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) у м. Новограді-Волинському. Її дитинство минуло на берегах старовинної річки, яку так поетично оспівала Леся Українка в циклі поезій «Подорож до моря».

У чотири роки вона уміла читати, у п'ять  ̶  писати, у шість  ̶  шити й вишивати. Саме у шість років уперше вишила батькові сорочку.

У 1879 році родина переїжджає на проживання до міста Луцька, куди на службу був переведений батько Павло Антонович. У Луцьку Леся Українка написала свою першу поезію «Надія», яку присвятила тітці по батькові Олені Антонівні Косач-Приходько. В Луцьку Леся Українка тяжко і невиліковно захворіла на кістковий туберкульоз. За спогадами сестри Ольги Косач-Кривинюк, Леся дістала простуду, коли зі старшим братом Михайлом ходили освячувати воду на річку Стир, побачити водохрещення. Як писала сама письменниця, з того часу розпочалася її «тридцятилітня війна з туберкульозом». Постійна боротьба за своє життя та спадкова міцна косачівська жіноча лінія сформували у Лесі сильний характер, сильний дух, одночасно любов до життя і стоїцизм. 

У 1882 році родина Косачів переїжджає з Луцька на постійне проживання до свого родового маєтку в село Колодяжне Ковельського повіту. У своєму «Білому» домику вона написала понад 80 поезій. Готувала до друку першу поетичну збірку «На крилах пісень», підручник по історії «Стародавня історія східних народів». 

Хронологія перебування поетеси у Колодяжному охоплює більше двадцяти років. Вона позначена коротшим чи довшим перебуванням  ̶  виїздами письменниці до Луцька, Києва, Гадяча, Одеси, Криму, Варшави, Берліна, Риги, Тарту, Мінська, Швейцарії, Італії, Єгипту, на Кавказ та інших країв. 

За свій вік Леся Україна видала три прижиттєві поетичні збірки: «На крилах пісень» (1893 р. Львів), «Думи і мрії» (1899 р.), «Відгуки» (1902 р. Чернівці). Написала близько двадцяти драматичних творів. 

Будучи тяжко хворою, залишивши писати своє останнє оповідання з історії арабської жінки «Екбаль ганем», почала надиктовувати тексти українських народних пісень. 225 текстів пісень Климент Квітка записав з голосу Лесі Українки і видав у Києві збіркою, яку назвав «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (1917 р.). 

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року у грузинському місті Сурамі.

Література

Вісич О. Естетика нон-фініто у творчості Лесі : монографія / О. Вісич. – Луцьк : Твердиня, 2014. – 196 с.

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. Кн. 2 / ред., авт. проекту Т. Скрипка. – Київ ; Нью-Йорк, 2015. – 536 с.

Якубський Б. В. Творчий шлях Лесі Українки / Б. В. Якубський. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – 471 с. 

У лютому 2026 року виповнюється 500 років від дня народження Костянтина-Василя Острозького (1526–1608) – князя, військового, політичного, культурного і релігійного діяча, магната, мецената, засновника Острозької академії. За його сприянням була видана Острозька Біблія.

Народився у лютому 1526 року в Турові. Названий при народженні Василем. З середини 1540-х років почав іменуватися Костянтином на честь батька. Тому в літературі фігурує під подвійним ім'ям Василь-Костянтин.

Після смерті батька (1530) виховувався матір'ю. У 15 років (1541) вступив у публічне життя. Військову службу розпочав у 18 років (1543–1544) під керівництвом маршалка Волинської землі князя Федора Санґушка. Успішно командував військами, відбиваючи татарські набіги, брав участь у численних битвах. В 1550 році отримав від литовського князя посаду володимирського старости і маршалка Волинської землі. В 1553 році взяв шлюб з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського – Софією. У пари народилось 5 дітей.

В 1559 році князь стає Київським воєводою. Цю посаду він обіймав до кінця свого життя – цілих 49 років. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко зробили К.-В. Острозького «некоронованим королем Русі», що проводив відносно незалежну політику в руських землях. Йому належала третина земель історичної Волині (зараз це переважно землі Рівненської, Хмельницької та Тернопільської областей), 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 – на Брацлавщині, 4 – на Галичині, 32 – на території Польщі.

Рішуче виступав проти Люблінської унії 1569 і лише під загрозою втрати власних маєтків змушений був підписати акт про приєднання Волині, а як київський воєвода – Київщини до Королівства Польського.

У 1574 році переніс князівську резиденцію до Острога, де розпочав перебудову Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

Був покровителем православ'я та заснував перші дві друкарні в Україні – в Дермані та Острозі. Запрошений ним до Острога Іван Федоров створив у друкарні «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Виступав фундатором численних церков та монастирів. В.-К. Острозький заснував першу в Східній Європі вищу школу – Острозьку академію. Ця школа проіснувала близько 60-и років. З її стін вийшло чимало видатних культурних діячів, письменників, вчителів, вчених, священнослужителів. Випускник цієї академії, Мелетій Смотрицький, створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами. Завдяки сприянню Острозького було зібрано велику бібліотеку західноєвропейської та грецької богословської літератури, словники, передруки античних творів, граматики та космографії.

Наприкінці свого життя Костянтин Острозький був найбагатшою людиною Речі Посполитої і найбільшим землевласником після короля. Йому належало 2760 сіл та 80 міст. Прибуток князя становив 10 млн золотих на рік. За його ініціативи багато міст отримали магдебурзьке право.

Помер великий князь Василь-Костянтин Острозький 24 лютого 1608 року в Острозі і був похований у замковій церкві.

Уславився військовою майстерністю, провівши 63 битви, програвши лише 2. Утримував за власний кошт 20-тисячне військо для захисту земель від татарських набігів. Був одним із перших князів, котрий відбив загрозу з боки Москви для України, розбивши війська Василія ІІІ, князя Московського.

Література:

Кралюк П. М. Князі Острозькі / П. М. Кралюк. – Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. – 128 с.

Ліщук Д. С. Князь К.-В. Острозький. Воєвода. Державний діяч. Просвітитель / Д. С. Ліщук. – Чернівці : Яворський С. Н., 2011. – 48 с. – (Видатні постаті в історії України).

Саух П. Ю. Князь Василь-Костянтин Острозький / П. Ю. Саух. – Рівне : Волин. обереги, 2002. – 244 c.

Князь Василь-Костянтин Острозький: постать, що творила епоху : до 500-річчя від дня народження (1526-1608) [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/20318. – Назва з екрана.

6 лютого 2026 року виповнилося 130 років від дня народження Григорія Філіповича (1896–1987) – волинського краєзнавця, організатора музейної справи.

Народився Григорій Євстахійович 6 лютого 1896 р. в м. Берестечку. З юних літ мріяв обрати гуманну і мирну професію вчителя. У 1915 р. після шести років навчання в духовній семінарії в м. Почаєві одержав свідоцтво, яке давало право на педагогічну роботу. Проте вчителювати не довелося. Події Першої світової війни змінили його плани. Він був мобілізований, служив у 44-у піхотному полку, який дислокувався в Херсоні. Згодом працював у губернській міліції в Кам’янці-Подільському. У 1924 р. після закінчення спеціальних курсів у Києві його направили на Чернігівщину, пізніше – на Київщину. У 1946 р. з сім’єю повернувся в рідне Берестечко. Працював у місцевій школі, викладав російську мову та літературу, але його справжнім захопленням була історія. «Берестечко – це свого роду хрещата дорога, на якій творилась історія» – говорив Григорій Євстахійович. Думка про створення музею зародилася у нього давно. Разом зі своїм колегою, таким же палким ентузіастом-краєзнавцем Д. П. Шпаньком, вміло спрямовує пошукову роботу як учнівського колективу, так і громадськості. Розмови з дітьми, зацікавленість історією, заохочення їх до створення музею незабаром дало свої результати. Діти приносили для майбутнього музею різні речі: ремісничі інструменти, археологічні знахідки, предмети побуту тощо. Сам же поглиблено вивчає історичну літературу, бере участь в археологічних розкопках на місцях битви війська Богдана Хмельницького з армією польського короля Яна Казимира під Берестечком влітку 1654 р., налагоджує контакти з науковцями обласного краєзнавчого музею, працює в архівах Ленінграда, Львова, Рівного, Черкас – і все це під час відпусток, за особисті кошти, з власної ініціативи. І завдяки ентузіазму Григорія Євстахійовича місцевий історичний музей гостинно відкрив свої двері для відвідувачів навесні 1961 р. Надбанням музею стали десятки оригінальних предметів з життя міщан та ремісників древнього Берестечка, унікальні реліквії часів козацтва та славетної Берестецької битви. Берестечківський історичний музей, один з перших музейних закладів на Волині, з перших днів існування здобув широку популярність у відвідувачів. У 1968 р. музею присвоїли почесне звання «народний». Краєзнавча робота, започаткована Г. Є. Філіповичем, і сьогодні плідно примножується місцевими краєзнавцями. 

Література

Чучман Л. Берестечко : іст.-краєзн. нарис / Л. Чучман. – Луцьк : Надстир’я, 1997. – 72 c. 

Лагановський Л. Ранок вечором багатий / Л. Лагановський // Рад. Волинь. – 1986. – 1 лют. 

Нагорна О. Дослідник козацької слави : до 105-річчя від дня народж. Г. Філіповича – фундатора Берестецького народного історичного музею / О. Нагорна // Волинь. – 2001. – 6 лют. – С. 4.

Комунальна установа «Бродівський історико-краєзнавчий музей» Бродівської міської ради запрошує взяти участь у XVII-ій науково-краєзнавчій конференції «Брідщина – край на межі Галичини й Волині», яка відбудеться в червні 2026 р.

Пропонована тематика досліджень

1. Історія та краєзнавство.

а) археологічні дослідження регіону;

б) суспільно-політичне та економічне життя краю;

в) видатні особистості;

г) культура (історичні пам’ятки, етнографія та фольклор Брідщини);

ґ) географія та природа краю.

2. Музейна справа на Брідщині.

а) історія Бродівського історико-краєзнавчого музею;

б) музейні колекції, збірки, окремі предмети;

в) діячі музейної справи.

3. Брідщина у боротьбі за незалежність України.

а) воєнна історія регіону;

б) визвольні змагання 1918–1923 рр.;

в) збройне підпілля ОУН та УПА;

г) новітня війна за незалежність та її герої.

4. Джерелознавство, історіографія.

До конференції планується видання науково-краєзнавчого збірника. 

Для участі в роботі конференції до 5 квітня 2026 року необхідно подати заявку та статтю, оформлену відповідно до встановлених вимог.

Вимоги до матеріалів

• Обсяг роботи 6–8 сторінок тексту (Текст у форматі Word, шрифт Times New Roman, 12 кегль, міжрядковий інтервал 1,5. Поля: зліва – 2,5 см, справа – 2 см, зверху – 2 см, знизу – 2 см.

• Оформлення списку літератури та джерел має відповідати усталеними державними вимогами до наукових публікацій.

• Посилання на джерела та літературу в тексті у квадратних дужках: [1, с.12], відповідно до списку використаних джерел та літератури (Джерела та література), що розміщується за абеткою наприкінці тексту.

• Ілюстрації в електронному варіанті в форматі JPEG, TIF (не менше 300 dpi) з підписом до них.

• Роботи подаються в електронному вигляді на електронну адресу музею bikm@ukr.net.

• Необхідно подати відомості про автора: ім’я та прізвище автора; науковий ступінь, вчене звання, посада, місце роботи, контактні дані для зворотного зв’язку (телефон, емейл).

• Матеріали, які не відповідають зазначеним вимогам або раніше публікувалися чи були отримані після зазначеного терміну, до збірника не увійдуть.

• Редколегія залишає за собою право відбирати та редагувати надіслані матеріали.

За довідками звертатись:

Комунальна установа «Бродівський історико-краєзнавчий музей» Бродівської міської ради, майдан Свободи, 5, м. Броди, Львівська область, 80600

Тел. +38 (03266) 4-21-13

E-mail: bikm@ukr.net

https://www.facebook.com/bikmuseum 

26 січня 2026 року виповнюється 140 років від дня народження Михайла Теодоровича Тележинського (1886–1939) – українського композитора, діяча музичної культури, ім’я якого довгий час було забуте.

Народився 26 січня 1886 р. в селі Булаї Бердичівського повіту. Закінчив Києво-Подільське духовне училище та Київську духовну семінарію. Він мав прекрасний слух і голос. 1913 р. був висвячений, але відмовився стати священиком. Любов до музики та пісні перемогла. У 1917 р. став членом Української Центральної Ради. Пізніше Михайла Тележинського призначили державним інспектором військ УНР. Коли розпочалися воєнні дії проти УНР, Тележинський переїзджав з одного міста в інше, згодом працював у Кам'янці-Подільському.

Подальша доля композитора пов'язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919 р. Місцем свого проживання та діяльності Тележинський обрав місто Володимир-Волинський. Працюючи регентом однієї з церков Володимира-Волинського, він організував хор «Замочок» - один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився з Арсеном Річинським, разом з яким виступав за українізацію церкви.

1922 р. у Станіславському видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень і забав для дітей». З 1927 р. він займався вивченням фольклору. Часто виступав з критичними статтями в газеті «Українська нива», висвітлював сторінки біографій композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, О. Кошиця.

У 1929 р. М. Тележинський прийняв пропозицію зайняти посаду регента хору Чеснохресного братства у Луцьку. У 1930 р. – працював інспектором українських народних хорів при шкільній кураторії. Організував диригентські курси, розробив статут українських народних хорів.

У 1931 р. був обраний послом до Сейму. Разом з журналістом П. Певним започаткували нову політичну організацію «Волинське Українське об’єднання». Особливої уваги заслуговує період творчої роботи Тележинського в Луцьку (1931–1935) на посаді генерального секретаря ВУО, пізніше –  Голови управи «Рідної Xати» у Ковелі (1935–1936).

У 1930-ті рр. з'являється багато творів композитора : 4 десятки хорових обробок, збірник із 160 українських народних пісень, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірні й ранішні відправи». На слова Олександра Олеся він створив цикл пісень «Айстри». У 1937 р. вийшов останній церковний твір композитора «Співи на літургії св. Іоанна Златоуста».

Життєві обставини склалися так, що у 1939 р. Михайло Тележинський прийняв духовний сан і став священиком. Він служив у Василівській церкві Володимира-Волинського. У 1939 р. був заарештований радянською владою і розстріляний «при спробі втечі».

Література

1.      Борщевич В. Т.   Волинський пом’янник : [біограф. нариси про православ. єпископів, священників, дияконів ченців і черниць, церковнослужителів Волині – жертв тоталітар. режимів ХХ ст.] / В. Т. Борщевич. – Рівне : Рівн. друк., 2004. – 408 с. 

2.      Кревська Л.   26 січня 130 років від дня народження М. Т. Тележинського (1886– 1939) – українського композитора, діяча музичної культури / Л. Кревська // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури Волин. облдержадмін. [та ін.] ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2015. – С. 48–49.

3.      Філоненко Л.   Жанр біографічного нарису в музично-публіцистичній творчості Михайла Тележинського / Л. Філоненко, У. Молчко // Музичне мистецтво Волині ХІХ – ХХ століття : колективна моногр. / за заг. ред. П. Й. Шиманського. – Луцьк, 2012. – С. 51–78.

25 січня 2026 року виповнюється 220 років від дня народження Ореста Новицького (1806–1884) – церковного і освітнього діяча, філософа. У 1816–1821 рр. навчався в Острозькому духовному училищі.

Народився 25 січня 1806 р. у с. Пилинах Новгород-Волинського повіту Волинської губернії в родині священика, який належав до дворянського стану. Початкову освіту Орест здобув удома з допомогою батька і старших братів-семінаристів. У 10 років Орест вступив до духовного училища у м. Острозі. Під час навчання він був першим учнем. З 1821 p. О. Новицький вчився в семінарії, яку у 1927 р. закінчив з високими оцінками. Після закінчення духовного училища і семінарії в Острозі закінчив Київську духовну академію, де здобув ступінь магістра богослов'я і словесних наук захистивши магістерську дисертацію «Про духоборів».

Посів посаду професора філософії Полтавської семінарії. Був також бібліотекарем семінарії. Започаткував студентську бібліотеку Полтавської духовної семінарії .

Після відкриття Університету Св. Володимира був запрошений очолити кафедру філософії, де впродовж 16 років працював професором і деканом першого відділення філософського факультету. Викладав історію філософії, логіку, психологію, «моральну філософію у поєднанні з природним правом» та основи педагогіки.

Після виходу із духовного звання та затвердження на посаді штатного екстраординарного професора філософії Університету Св. Володимира звільнився із духовної академії, з якою в подальшому зберігав тісні зв'язки. За ініціативою митрополита Євгенія і ректора Інокентія долучився до кола перших вітчизняних дослідників слов'янської Біблії (1835–1837).

Висока культура, ерудованість, ораторська майстерність, якою відзначався професор, викликала повагу і любов студентів. Звільнений з посади у зв’язку із санкціонованим урядом закриттям університетських кафедр філософії і майже до кінця життя працював цензором Київського цензурного комітету.

У 1869 р. Новицький вийшов у відставку за вислугою років. Помер 4 червня 1884 року, похований на Замковій горі в Києві (некрополь Флорівського монастиря).

Література

1.     Манько М. Під знаком святого Володимира / М. Манько // Замкова гора. – 2017. – 22 лип. – С. 8.

2.     Новицький Орест Маркович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. – Київ : Абрис, 2002. – С. 431.

3.     Смирнов А. Перший професор філософії Київського університету Орест Новицький – вихованець духовної семінарії в Острозі [Рівненської області] / А. Смирнов // Острозький краєзнавчий збірник. – Острог, 2004. – Вип. 1. – С. 58.