Фотоколекція

Антонінський палац

с. Антоніни, Хмельницький район Хмельницька область

Антонінський палац – палац, побудований в XVIII столітті в селі Антонінах.

Перша згадка про село Антоніни (раніше село Голодки, Голодиківці) розташоване в Хмельницькій області припадає на XVI століття. Спочатку воно належало Острозьким, тоді Заславським, потім Любомирським, а відтак Сангушкам. Нічим особливим не виділялося, було звичайним маленьким селом.

У 1760-х роках Барбара Уршуля Сангушкова, у власності якої перебувало с. Антоніни (Голодки), віддала його у довготермінове користування регенту коронної канцелярії Ігнацію Мальчевському, який був одружений з її сестрою Антоніною. Саме на її честь було перейменовано село. Чоловік Антоніни збудував у селі родинний маєток, який складався з кількох двоповерхових корпусів, а також заклав великий парк. На початку ХІХ століття двір було перебудовано. Через часті перебудови палац не мав чіткої логічної структури. Корпуси з’єднувалися коридорами. Головний вхід у палац був оформлений у класицистичному стилі. Чотири колони підтримували великий портик. Ця частинка споруди з’явилася внаслідок перебудови після 1803 р. Вона була прилаштована до коридору, який з’єднував основний корпус із бібліотекою. Тим, що насправді прославило Антонінський маєток Сангушків, був парк, в якому росло дуже багато рідкісних екзотичних рослин. У середині століття тут налічували 3500 видів квітів і кущів. Садівник роду Сангушків Вінцентій Зєньковський видав каталог з цими видами. У другій половині ХІХ ст. Антоніни перейшли у власність Потоцьких. Вони трактували цю резиденцію як літню і особливо дбали за розвиток і підтримку парку. Та під кінець ХІХ ст. Юзеф Миколай Потоцький, який невдовзі став членом Державної думи Російської імперії від Волинської губернії, ініціював перебудову давнього палацу в необароковий стиль. Це суттєво змінило образ усього маєтку. У 1897 р. зупинилися на проєкті тоді відомого і шанованого французького архітектора Франсуа Арво, який оселився у Варшаві і працював на замовлення різних магнатів. Проєкт Арво полягав в архітектурному врівноваженні комплексу споруд. Почалися активні роботи. Прибудову здійснили у правій частині комплексу. Для симетрії підвищили також лівий корпус, перебудували дах усього маєтку та зробили ще цілий ряд заходів. Реставрували також бібліотечний корпус, стіни всередині оббили шовком. Завезли нові меблі з Англії. Перед палацом проходила громадська дорога, яку довелося перенести, оскільки передпалацовий майдан розширювали. Поруч стояли стайні з помпою, які качали воду для коней. У 1900 р. за проєктом архітектора Арво маєток оточили новим парканом з чавунними вставками між мурованих стовпчиків з новою в’їзною брамою висотою 10 метрів. Паркан оздобили ліпниною з маскаронами, вазами, гербовими щитами Сангушків, Потоцьких і близьких до них родів та іншими декоративними елементами. Відбувалися масштабні перебудови парку. Автором планування був садівник Кайзер. Парк був повен лип, кленів та інших видів дерев, мав площу 40 акрів. Його прикрашали численні різнобарвні клумби. В різних напрямках розходилися стежки. По каналах плавали лебеді. У парку розташувалися споруди звіринця. Тут навмисно створювали умови для розмноження видів, щоб потім випустити їх і використати для мисливства. Екзотичними тут були верблюд, який вільно гуляв по полянах парку, страуси, подаровані Паризьким акліматизаційним товариством. Після цих робіт Антонінський палац став величезною представницькою резиденцією Потоцьких. Вражав усіх відвідувачів та надихав письменників. Але 1905–1908 рр. весь комплекс черговий раз було перебудовано і надано ознак необароко. Автором ідеї став віденський архітектор Фердинанд Фелнер. Повній заміні підлягала головна вхідна частина комплексу. На її місці збудували дуже привабливих форм і обрисів двоповерховий корпус, який нагадував дух віденської забудови (ідеться про забудову цього міста в ХІХ столітті – те, що дало «обличчя» сучасному «старому Відню»). Над вхідними арками вивищувався балкон, вихід на який відбувався з другого поверху. Корпус накрили мансардним дахом, прикрасили бароковим декором. Знову перебудували дах усіх споруд, щоб комплекс виглядав гармонійно. Відповідної зміни зазнав декор інтер’єру. Його прикрашали пишно оздоблені каміни, дерев’яні різьблені сходи, ліпний декор стель і стін. Про щедру колекцію порцеляни, позолоченого і кришталевого посуду, мармурових виробів і говорити не доводиться. На стінах висіли портрети представників роду Потоцьких, а також великі картини відомих європейських малярів. Була окрема колекція опудал звірів, впольованих в Африці. Головний зал палацу наповнили меблями у стилі рококо. Стіни різних кімнат були оббиті дорогими позолоченими тканинами, шовком тощо. Бібліотека розміщувалася у двох залах і налічувала 20 тисяч томів. Особлива частина книгозбірні – 1500 витончених цінних видань, що були однією з кращих подібних колекцій в усій імперії. Окремо виділялася збірка старих рідкісних англійських, французьких, італійських та польських гравюр. Пишалися власники колекцією перських диванів, турецьких гобеленів. Окремо оберігали збірку меблів і речей з корецького і заславського замків. Внутрішнє оздоблення палацу Потоцьких в Антонінах мало високу мистецьку вартість й історичну цінність. Останній власник маєтку в Антонінах мав автопарк на 9 авто.

Перша світова війна стала трагедією для багатьох палаців Волині. Антонінський маєток горів. Потоцькі цього не застали, бо виїхали роком раніше, забравши частину колекцій. У 1919 р. палац підпалили більшовики. Маєток горів кілька днів, повністю згоріла остання прибудова. Палац втратив свою колишню велич, але не був втрачений повністю. Збереглися деякі корпуси, паркан, брама, гараж, возівня, флігелі, кінний манеж.

Намагаючись зберегти історичну спадщину, котра дійшла до наших днів, у вересні 2018 р. в селищі було відкрито «Музею Потоцьких в Антонінах». Організаторами та ініціаторами музею є Антонінська селищна рада. Авторами музейної експозиції є праправнук графа Юзефа Потоцького Марек Потоцький з Франції, мистецтвознавець музею-замку Ланцут (Польща) – Тереса Багінська-Журавська та архітектор-дизайнер Вжеслав Журавський.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вихованець В. Антоніни: «Шмат заходу, на полудень Русі перенесений» / В. Вихованець // Архітектурна спадщина Волині : зб. наук. пр. – Рівне : ДМ, 2012. – Вип. 3. – С. 16–30.

Єсюнін С. Колишня розкіш Антонін [Красилівського району Хмельницької області. Палацо-паркова садиба] / С. Єсюнін // Хмельниччина справжня : фотокнига. – Хмельницький : Поліграфіст-2, 2007. – С. 124.

Котис О. Палаци Волині: розкішне бароко Антонін [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6325-palatsy-volyni-rozkishne-baroko-antonin. – Назва з екрана.

 

   

 

Палац Плятерів (1802)

м. Берестечко, Луцький район Волинська область

Палац Плятерів – пам’ятка архітектури ХVІІІ століття у стилі класицизму, розташований у місті Берестечко на Волині.

Спочатку Берестечко належало боярському роду Боговитіних, а з плином історії переходило у власність представників інших родів. У XVI столітті на острові серед річки Стир був збудований замок. З часом його не стало. З 1795 р. Берестечком володів Йозеф Вінцентій Плятер. Його дружина Катерина у 1802 р. на місці колишнього замку ініціювала будівництво палацу. Це була двоповерхова споруда у стилі класицизму з портиком на головному фасаді і чотирма тосканськими колонами. На задньому фасаді містився двоповерховий еркер (кімната-виступ у стіні). Звідти відкривався вигляд на парк. На другому поверсі головного фасаду кутові вікна були квадратні і без декору, на відміну від прямокутних вікон, які по периметру оперізували всю споруду. Чотирисхилий дах палацу спочатку був покритий ґонтом, а згодом бляхою. Частина приміщення призначалася для житла, інша – для світських прийомів. Парадні зали були оздоблені фресками роботи італійського маляра Кормароні. Ріг палацу Плятерів дотикався до рогу старого будинку польського шляхтича Яна Якуба Замойського. З часом будинок занепав і його переобладнали під зимовий сад з великими вікнами. Поряд із палацом був закладений парк, запроектований Діонісієм Макклером, який розкинувся на двох берегах Стиру. Частиною парку був великий газон перед палацом. На іншому березі росли кедрові сосни, бархат амурський, сріблясті клени та інші види дерев та кущів. Палац постраждав під час Першої світової війни. Його відбудували, проте були знищені рештки давніх фресок. Палац вистояв у Другій світовій війні. Після війни у 1959 р. було відкрито психоневрологічний інтернат. Так ця споруда використовується і до нашого часу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Берестечко // Ї : незалежний український культурологічний часопис. – 2007. – № 49 : Волинський усе-світ. – С. 384–399.

Берестечко [Електронний ресурс] // Велика українська енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/hasnfm. – Назва з екрана.

Котис О. Палаци Волині: інше Берестечко [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6808-palatsy-volyni-inshe-berestechko. – Назва з екрана.

Палац Стецьких (ХVІІІ ст.)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Маєток Стецьких – історичний комплекс, розташований на берегах р. Стави у с. Великі Межирічі, Рівненської області. До його складу входили палац, два флігелі, парк із ботанічним садом і штучним ставом, будинки для челяді, стайня, псарня, фільварки, костел із родовим склепом.

Першим представником цієї родини, який отримав у власності волинські землі, став Казимір Станіслав Стецький (прибл. 1670–1748 pp.) – хорунжий, каштелян Київський, староста Овруцький, згодом, полковник. Казимір був визначною особистістю свого часу. Завдяки військовій вправності та політичним переконанням здобув славу й милість у польського короля Августа II, який усіляко сприяв Стецькому й допоміг йому стати сенатором. Казимір був двічі одружений. З першою дружиною Йоганною Нусеровською дітей не мав. А в другому шлюбі з Антоніною Корвін-Коссаковською народилося дві доньки Маріанна та Кароліна й син Ян, який по смерті батька успадкував його володіння та родовий маєток у Кустині. Проте для власної резиденції Ян Казимір обирає інший населений пункт – Межиріч Корецький (нині Великі Межирічі). Краєзнавча література, має дві версії, як Ян Казимір Стецький став власником Межиріч. За однією, поданою Тадеушем Єжи Стецьким у книзі «З бору і степу», Ян Казимір придбав село в коронного мечника Франциска Фердинанда Любомирського 1773 р. За іншою, яку наводить в «Ілюстрованому путівнику по Волині» Мечислав Орлович, Стецький виграв Межиріч у пана Яблоновського під час гри в карти. Власне у новопридбаному селі староста Овруцький Ян Казимір Стецький створює власну резиденцію. Провівши осушення широких боліт навколо містечка, впорядкував ринок, заклав шпиталь для убогих і почав зводити палац. Для його будівництва з Європи було запрошено відомого архітектора італійського походження Доменіко Мерліні.

Межиріцький палац був розлогою двоповерховою віллою у стилі класицизму, яка складалася з трьох частин – головного палацу та двох двоповерхових бічних корпусів (флігелів), з’єднаних з основною спорудою галереями (коридорами). Дослідники відзначають гармонійну цілісність усього комплексу. По центру головного фасаду палацу містився високий шестиколонний псевдоризаліт (виступ) з чотирма колонами іонічного ордера. Ближче до будівлі він розширювався і вже містив 6 колон. На фронтоні красувався виліплений герб. На задньому фасаді з боку парку була простіша конструкція. У верхній частині – балкони. Палац був потинькований темно золотим кольором, а капітелі колон, обрамлення вікон, двері та багато інших декоративних елементів були білими. Палац накривав гладкий чотирискатний дах. Один із бічних корпусів використовувався для кухні, яка розташовувалася на першому поверсі. Тут же дві великі кімнати керівника маєтку та господарчі приміщення. На другому поверсі – покої музикантів і слуг. Інший флігель використовувався для проживання гостей. Розташування кімнат у палаці було анфіладним, тобто кімнати були між собою послідовно поєднані. Головний вхід виводив гостей до округлих сіней. Ліворуч – сходи на другий поверх. Праворуч – вхід до великої більярдної зали з глибокою шафою із вівтарем всередині. Коли її відкривали, зала ставала як домова каплиця. На першому поверсі ще була велика їдальня, житлові кімнати, які використовували для невеликих прийомів. А, от, другий поверх був розрахований саме для багатолюдних балів, які так любив власник маєтку Ян Казимір Стецький. Вікна великої бальної зали із місцем для оркестру виходили на парк. Щоб стіни не здавалися монотонними, архітектори постаралися їх урізноманітнити та прикрасити. Їх оздоблювали пілястри з корінфськими капітелями. У проміжках між ними – ліпнина з рослинним орнаментом, яка творила оправу дверям. На бічних стінах розташовувалися ніші, оздоблені кесонами (декоративними заглибленнями), призначеними для опалювальних печей. Верхня частина бальної зали була поділена на прямокутні фрагменти, покриті розписами. На карнизах – стилізовані ліри, що мали вказувати на музичне призначення зали. Тут також були виліплені маски і «роги достатку». В інших кімнатах другого поверху також було багато ліпнини, стіни прикрашав живопис авторства Юзефа Маньковського. Біля палацу був парк, який складався з кількох частин. В одній із них було аж 5–6 оранжерей, де вирощували квіти. Частина парку призначалася для вирощування овочів та фруктів. Фруктовий сад від решти парку відділяла липова алея. Поряд із палацом і флігелями у парку розташовувалися конюшні на сто коней і театр. Про вигляд останнього нічого невідомо. Польський історик Роман Афтанази пише, що театр міг уміщувати кількасот глядачів. Тут діяла як місцева аматорська трупа, так і виступали приїжджі артисти. Недалеко розташовувалася лазня, яка з одного боку мала один поверх, а з іншого – два. Тут же була окрема кімната з паркетом і меблями, де оглядач коней міг випити кави і чаю.

Після польського повстання 1831 р. маєток Стецьких був конфіскований царською владою та перетворений на школу для лісників та гмінних писарів. Після довгих років конфіскації він перебував у занедбаному стані: був знищений театр, деякі господарські будівлі, пошкоджене оздоблення інтер'єру. Відновити палац до попереднього стану так і не вдавалося. Останнім власником Межиріча з родини Стецьких, став Юзеф, який був одружений із Марією Микульською. У вересні – жовтні 1939 р. після встановлення радянської влади на Західній Україні сім'ю Стецьких заарештували працівники НКВС. Після арешту власників палац Стецьких назавжди втратив роль шляхетської резиденції. Спершу тут розташовувалися радянські війська, але з початком Другої світової війни у ньому розміщувався німецький гарнізон. Після закінчення війни тут знаходилася сільськогосподарська школа. У 60-х роках ХХ ст. приміщення палацу було відпочинком під загальноосвітньою школою-інтернатом, яка діє й сьогодні.

Драматичним моментом в історії палацу стала пожежа, яка знищила його внутрішнє оздоблення, зокрема, фрески Юзефа Маньковського, що збереглися під час війни. Тому початкового вигляду інтер'єр не має. Портик зі сторони парку був перебудований, колони з коринфськими капітелями надмірно спрощені. Знищений ліпний герб Стецьких на фронтоні. Зміненим є навколо палацовий простір: ботанічний сад із декоративними деревами перетворений на фруктовий, центральна алея тепер оточена ялинами. Але все ж палац і досі існує, на відміну від чисельних волинських магнатських резиденцій, що цілком втрачені.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Бурченя В. Контрасти палацу [Стецьких] у Великих Межирічах [Корецького району Рівненської області] / В. Бурченя // Вісті Рівненщини. – 2019. – 27 груд. – С. 4–5.

Котис О. Палаци Волині: гармонійна класика Великих Межиріч [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/7857-palatsy-volyni-harmoniina-klasyka-velykykh-mezhyrich. – Назва з екрана.

Обарчук А. Стецькі-Олехновичі – власники Межиріча Корецького / А. Обарчук // Наукові записки : 190 р. від дня народження П. Куліша. – Рівне : Олег Зень, 2009. – Вип. 7. – С. 100–107.

 

Палац Ледуховських (ХІХ ст.)

с. Острожець, Дубенський район Рівненська область

Острожець відоме було з ХІV ст., але на підставі документів письмових та історичних актів відомо про містечко Острожець лише в першій половині ХVІ ст., а саме в 1528 році, коли місто Острожець отримало Магдебурзьке право, дане Сигізмундом, королем Речі Посполитої. Власниками села був рід Семашко. В XVI ст. містечком певний час володіла родина Малинських. У XVIII ст. містечко Острожець належало родині Олізарів. Останнім великим землевласником був рід Ледуховських. Саме появу палацу пов’язують з цією родиною. Першим представником цієї родини, що оселився в Острожці був Лукаш Ледуховській гербу Шалава. Герб Шалава має давньоукраїнське походження ще від часів Київських князів. Лукаш Ледуховській (1756–1844) із 1820 р. був дубенським маршалком. Його дружиною була Текля Стецька (1784–1863). У подружжя народилось п’ятеро дітей: Ромуальд, Емілія, Людвіка, Олімпія та Маріанна. Наступним власником Острожця став Ромуальд Ледуховській. Його дружиною була Леонтина Чацька, донька Михайла Чацького та Теклі Піліховської. В подружжя була єдина донька Марія, яка вийшла заміж за Владислава Ледуховського, представника іншої гілки роду Ледуховських.

У 1840-х рр. в Острожці Ромуальд Ледуховській розпочинає будівництво палацу в стилі класицизму. Проте є версія, що палац був до того часу, і Ромуальд його лише перебудував. Але остаточно це невідомо. Архітектором для зведення будівлі був обраний Генрик Марконі. Це був польський архітектор італійського походження, що від 1822 р. працював у Польщі та Україні. Палац в Острожці в основі мав форму прямокутника. Це була мурована будівля. Палац був покритий чотирисхилим дахом. На фасаді широкий портик, прикрашений шістьма іонічними колонами. Поверхня їх не була гладкою. Під портиком знаходилась тераса, на яку вели сходи. Кімнати були як для господарів, так і для гостей. Цікавим було приміщення вестибюля. Там стелю підтримували стовпи, верх яких був оформлений у вигляді голів із бородами. Посеред великого та просторого залу знаходився мурований камін, який був прикрашений візерунком, що був зроблений із тропічного дерева – палісандр. Також усі парадні двері в палаці були покриті палісандром або були зроблені із явора. Стелі та стіни прикрашені ліпниною у формі листків. В кімнатах були дорогі люстри та каміни. Біля основної будівлі палацу знаходилась будівля офіцини. Перед палацом був чудовий газон. Автором проєкту великого парку в Острожці був Валер’ян Кроненберг. В парковій зоні росли буки, липи, італійські тополі. Маєток займав на той час 1850 га.

В роки Першої світової війни певний час будівля палацу використовувалась військами австро-угорської армії для адміністративних цілей. Потім палац зазнав руйнувань. Були втрачені твори мистецтва. За свої політичні погляди Ромуальда Ледуховського, було заарештовано російською імперською владою та вислано до Воронежа. Палац в Острожці разом із маєтностями перейшов у спадок до його доньки Марії. У міжвоєнний час палац було відновлено, там проживав його останній власник, Август Ледуховській, син Марія Ледуховської. Август був неодружений. З приходом нової влади, яка була встановлена в селі у 1939 р. він був арештований та утримувався в Луцькій тюрмі. Офіційна його смерть датується 1939 р. Власне, так закінчилася лінія родини Ледуховських.

В роки Другої світової війн палац був частково зруйнований. Після війни будівлю палацу все ж відновили, до 1959 р. там знаходився районний комітет партії, нині розташований протитуберкульозний диспансер. Зберігся до наших часів і парк. На його території збереглися вікові різновидові породи дерев. Серед них є унікальне для нашого регіону дерево – бук червоний, яке в кліматичних умовах Острожця насіння не утворює і не розмножується.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Оліх А. Репресовані волинські поляки: Граф Август Ледуховський / А. Оліх // Волинський Монітор. – 2024. – 6 черв. – С. 10–11.

Тарасюк В. Психотерапія... історією / В. Тарасюк // Гомін [Млинів]. – 2013. – 14 листоп. – С. 4.

Яцечко-Блаженко Т. Палаци Волині: Острожець [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17157-palatsy-volyni-ostrozhets. – Назва з екрана.

Церква святих апостолів Петра і Павла (1733) і дзвіниця (1848)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Церква святих апостолів Петра і Павла (Петропавлівська церква) – чинна дерев’яна церква, пам’ятка архітектури в селі Великі Межирічі на Рівненщині.

Дерев’яний, тризрубний, одноверхий храм з рівновисокими зрубами і прибудованою дзвіницею. Розпланувальне рішення складається з квадратного в плані центрального зрубу, а з також прямокутних бабинця та вівтарної частини. Нава має доволі високий надбудований восьмигранний барабан з віконними отворами на усіх восьми гранях, що створює сприятливе природне освітлення всередині храму. У внутрішньому просторі перехід від четверика до восьмерика здійснюється завдяки трикутним «вітрилам» у внутрішніх кутах. Головна баня має восьмигранну грушоподібну форму і завершується невеликою декоративною маківкою. Класицистичний мотив простежується у використанні шести трикутних фронтонів по зовнішньому периметру храму. Доволі великі віконні отвори мають півциркульне завершення з надвіконними сандриками та підвіконними карнизами. Використано також круглі вікна для освітлення центрального зрубу і абсиди. Зовнішні стінові поверхні опоряджено вертикальною шалівкою з нащільниками. Два нижніх яруси триярусної дзвіниці мають прямокутні плани, верхній ярус зі дзвонами на плані рівнобічного восьмигранника. Завершується дзвіниця восьмигранним наметовим верхом з трикутними фронтонами. Покрівля головної бані та шатра дзвіниці виконані з жерсті жовтого кольору (так званий «златосвєт»). Інші частини покрівлі храму з жерсті, фарбованої в темно-синій колір. Храм має два притвори: зі сторони головного входу та на південній стіні нави. До південної стіни абсиди прибудовано приміщення різниці. Колористична гама на момент обстеження (2016) – голубі стіни, білі та темно-сині деталі, жовта покрівля верхів, темно-синя покрівля дахів.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 68.

Див. також:

Великі Межирічі [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/vel-mezhyrichi.html. – Назва з екрана.

Скульптура «Євангеліст» (ХVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Фігура євангеліста виконана у повен зріст. Лівою рукою він притримує розкриту книгу, права рука втрачена по лікоть. Євангеліст зображений у підперезаному хітоні та плащі, що перекинутий через ліве плече і спадає донизу. Одежі виконані зеленим лаком по сріблу. Худорляве аскетичне обличчя з гострим носом, близько розташованими очима – суворе і рішуче.

Розмір: 99 x 42

Матеріал і техніка: дерево, поліхромія, різьблення

Походить з церкви Собору Пресвятої Богородиці с. Бужковичі Іваничівського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Євангеліст // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 374–375 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Скульптура «Святий Онуфрій» (XVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Автор зображує святого Онуфрія аскетом, ілюструючи його усамітнене життя у Єгипетський пустелі впродовж шестидесяти років. Стражденний лик із загостреними рисами, запалі щоки, довга борода і довге хвилясте волосся підкреслюють його відлюдництво. Втрачений фарбовий шар збільшує ефект сильної скульптурної пластики.

Розмір: 110 x 51

Матеріал і техніка: дерево, різьблення

Походить з костелу Апостолів Петра і Павла м. Луцька

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Святий Онуфрій // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 372–373 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Скульптура «Апостоли Петро і Павло» (ХVІІІ ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Апостоли Петро і Павло – різні за характером люди, прожили різне життя і померли по-різному. Але щира відданість Ісусу Христу і надзвичайно важлива роль обох у ствердженні християнства об’єднали Петра і Павла у нероздільний образ двох «стовпів Церкви».

Худорляве обличчя Павла з гострим довгим носом і маленькими рожевими вустами обрамлене темним хвилястим волоссям та короткою борідкою. Виразні очі випромінюють внутрішній спокій. Петра майстер зобразив з видовженим обличчям, великою лисиною, сивим волоссям та короткою кучерявою бородою. На хітонах апостолів поліхромія виконана зеленим лаком по сріблу, плащі золочені. Скульптура різьблена без надмірної експресії, стримано і врівноважено.

Розмір: 101 x 40

Матеріал і техніка: дерево, поліхромія, різьблення

Походять з церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Здомишель Ратнівського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Апостоли Петро і Павло // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 370–371 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Царські врата (поч. XIX ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Автор використовує тонкі варіації високого та низького рельєфу, майстерно поєднуючи їх з наскрізним різьбленням. Виноградні галузки виростають з перехрещених рогів достатку, щоб розміщені посередині стулок. Галузки перевиті вусиками з натуралістично трактованими виноградними гронами і великим видовженим листям. На вратах вміщені два ромбоподібні медальйони зі сценою «Благовіщення». Богородиця зображена зовсім юною. Вона стоїть навколішки, опустивши руки донизу. Перед нею стілець, на якому лежить білий плащ. Архангел намальований у повен зріст з лілією у правій руці. Різьба врат легка, пластична, ажурна, золочена.

Розмір: 130 x 94 x 2

Матеріал і техніка: дерево, левкас, золочення, різьблення

Походять з церкви Архістратига Михайла с. Великий Окорськ Локачинського району

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Царські врата // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 366–369 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Царські врата (друга пол. XVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Царські врата виконані у стилі рококо. Перфоровані рокайлі – мушлі різної величини, стилізовані пагони аканту розташовані у стулках на «трельяжі» – скісній решітці, прикрашеній дрібними розетами. На завершенні стулок – S-подібні волюти. Над колонкою – фігурка голуба в оточенні хмарок та променів. Позолочена і посріблена різьба вражає своєю розкішною пишністю.

Розмір: 181 x 113,5 x 3

Матеріал і техніка: дерево, левкас, сріблення, золочення, різьблення

Походять з Волині

Джерело:

Текст та ілюстрація з книги:

Царські врата // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 362–365 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони