Фотоколекція
Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів
Розділ: Архітектура Тернопільщини
Рік: 1650
Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів (1650)
селище Вишнівець, Кременецький район Тернопільська область
Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів – пам’ятка архітектури XVII–XVIII століття, розташована поблизу палацової резиденції князів Вишневецьких. Ансамбль монастиря «босих кармелітів».
Князь Єремія (Ярема) Вишневецький ревний католик-неофіт, прагнув вибудувати в родовому гнізді монастир кармелітів. Місце для монастиря обрали у Новому Вишнівці в оточенні укріплень «підзамча» – форпосту на схід від замку. Розпочате 1645 р. будівництво костелу, не дивлячись на негаразди, було закінчено до 1650 р. і освячено на честь св. Ганни. Невдовзі, у серпні 1651 р. помер фундатор. Ховати князя, згідно з заповітом «у Вишнівецькому костелі новозбудованому», з огляду на неспокійні часи остерігалися. Тіло поклали в крипті сокальського костелу, а потім перевезли на Сандомирщину, на гору св. Хреста, де лише 1653 р., у костелі бернардинів, відбувся скромний погреб. В тестаменті Єремія доручав дружині Гризельді сплатити Вишнівецьким кармелітам 60000 злотих на «прожиток і потреби», а синові Михайлу, майбутньому королю, довершити будівництво монастиря.
Впродовж усього XVII століття монастир і костел неодноразово руйнували козаки та турки. Особливо значні втрати зазнав костел у 1649 році під час визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Новий етап існування монастиря пов’язаний з ім’ям Михайла Сервація. У 1716 році оселившись у Вишнівці князь зайнявся відновленням занепалої споруди. Спершу Михайло Сервацій 1718 р. підтвердив первісний вигляд монастиря, збагатив його новими наданнями і презентував кармелітам родинну реліквію – благодатну ікону Божої Матері, що її привіз з Костроми Костянтин Вишневецький ще у 1608 р. Керівництво роботами до 1724 р. здійснював архітектор, майор королівського війська Яків Блангей Депрес, що також будував Вишневецький палац. За пріорства о. Боніфація Славковича (1728–1733 рр.) костел в основному було закінчено.
Новозведений костел являв собою тринавну базиліку, витягнуту з заходу на схід, з підвищеними центральною навою, трансептом і вівтарною частиною, де по боках підіймались прямокутні вежі. Довжина споруди становила 32,5 м, ширина – 22 м, центральна нава, як і квадратовий пресбітеріум, дорівнювала 10,5 м. Ці розміри не перебільшували норм, визначених орденськими «правилами» 1614 р., 1617 р. та 1620 р. для «великих» костелів. Подальші зміни у формуванні його території були тісно пов’язані з урбаністичними тенденціями і розбудовою Вишневецької резиденції наступними власниками – графами Мнішками. У кінці XVIII ст. формування комплексу остаточно завершилось. Корпус монастиря складався з трьох частин: східної, південної та західної. У східному крилі розміщувалися приміщення, функціонально пов’язані з костелом та життєвими потребами монастиря. Двоповерховий корпус мав високий цоколь, пристосований під складські приміщення. Довжина його сягала 49 м., ширина 11,5 м. Південне та східне крило монастиря займали келії. Невдовзі після польського повстання у 1831 році монастир ліквідували. У 1832 р. костел віддали православній громаді. Через необережне поводження з вогнем у 1863 році, відбулася пожежа, внаслідок якої костел, а особливо монастирські корпуси, були значно пошкоджені. Багато врятованого від вогню згодом було залишене просто неба. Допоміжні будівлі обителі незабаром відновили, а ось костел так і залишився стояти в руїнах аж до початку ХХ століття. Поховання фундаторів та ченців у криптах костелу були пограбовані. На початку ХХ ст., власником Вишнівця став генерал Павло Демидов. У 1910 році Православна церква вирішує відремонтувати монастирський костел, що стояв в руїнах з часів пожежі 1863 року. Тоді ж було організовано перепоховання тіл на католицький цвинтар, де згодом було споруджено надгробну арку та встановлено гранітний обеліск. В ході ремонту передбачалося надати костелу риси православного храму. Обраний вектор ремонту понівечив будівлю, зокрема, в костелі були знищені всі основні ознаки його приналежності до католицтва, з фасадів і з приміщень храму були прибрані всі скульптури. Частина цих скульптур після «чистки» храму валялася просто у дворі. За вказівкою Павла Демидова деякі скульптури, викинуті з костелу, прикрасили каплицю, зведену на місцевому католицькому кладовищі, інша частина скульптур прикрасила парк. На початку 1931 року відремонтований костел повернули кармелітам. Новостворений комітет відбудови костелу ліквідував усі перебудови, які зробили в костелі за час його підпорядкування православному урядництву. Того ж року до монастиря повернулися кармеліти. На фасаді знову відновили дошку фундаторів, а в нішах встановили кам’яні скульптури святих. В той час відремонтували і мур навколо монастиря. Монастирський сад звільнили від сміття. На значній його частині висадили лікарські рослини, які використовувалися у фітотерапії. Восени 1939 р. радянська влада закрила монастир. Як фарний костел залишався чинним до лютого 1944 р. У післявоєнний період костел та споруди монастиря використовували як складські приміщення. На початку 60-х років ХХ ст. радянська влада підірвала храм Святого Михайла, руїни повністю розібрали. Зберігся келійний корпус та огорожа з монументальними воротами у стилі бароко.
У наш час на теренах колишнього монастиря розміщуються корпуси місцевого професійно-технічного ліцею, а в єдиній вцілілій будівлі, де розташовувалися келії братів кармелітів зараз знаходиться гуртожиток професійного ліцею. Та попри величезні втрати, ансамбль колишнього кармелітського монастиря залишається значною історико-архітектурною пам’яткою пізнього бароко в Україні.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Вишнівець. Монастир Босих Кармелітів. Костел святого Міхала (Михайла) [Електронний ресурс] // Поділля, Галичина та Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/zffvrj. – Назва з екрана.
Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів у Вишнівці [Електронний ресурс] // Вишнівецька територіальна громада : [сайт]. – Режим доступу: http://vyshnivetska-gromada.gov.ua/karmelits#. – Назва з екрана.
Шовчко В. Монастир кармелітів у Вишнівці [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki.in.ua: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1345/monastir-karmelitiv-u-vishnivtsi. – Назва з екрана.
Костел святого Станіслава
Розділ: Архітектура Тернопільщини
Рік: 1757
Костел святого Станіслава (1757)
селище Старий Вишнівець, Кременецький район Тернопільська область
Костел святого Станіслава – пам’ятка сакральної архітектури XVIII століття в селищі Старий Вишнівець на Тернопільщині.
Костел святого Станіслава розташований на правому березі Горині у Старому Вишнівці. Храм був збудований уже після вигасання роду Вишневецьких, коли містечко перейшло до їхніх родичів Мнішеків. Сталося це у 1757 році з ініціативи Яна Кароля Мнішека (1716–1759), що володів землями на той час. Після 1832 року, коли царська влада відібрала у кармелітів костел у Новому Вишнівці, храм у Вишнівці Старому виконував роль парафіяльного.
Костел має хрестоподібну основу. Збереглися фрагменти внутрішнього оздоблення, зокрема аркові галереї та сходи, які вели на хори. На фасаді відкритий напівзруйнований вхід, а з тильного боку у спеціальній ніші досі видно дерев'яне розп'яття Ісуса Христа. Усередині частково збереглися стінні розписи, зокрема у пресвітерії – залишки фрески XVIII століття із зображенням Пресвятої Трійці. Наприкінці ХІХ століття у цьому костелі був образ святого Антонія Падуанського, який вважали чудотворним.
На території храму розташована триаркова мурована дзвіниця, в якій є пошкоджена скульптура, ймовірно, святого Станіслава. У підземеллі святині, ймовірно, поховані представники родини фундаторів.
Працював костел до початку Другої світової війни, а в 1944 року сильно постраждав від пожежі, чорні вигорілі сліди в костелі помітні й досі. Це стало основною причиною його капітального руйнування.
У 2019 році волонтери благодійного фонду “Пам’ять і любов” під керівництвом Андрія Савчука розпочали роботи з відновленням унікальної історичної пам’ятки. Завершити відновлення костелу до кінця не вдалося. Станом на сьогодні споруда перебуває в стані глибокої руїни.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Вишнівецький костел Святого Станіслава [Електронний ресурс] // Тернопільщина історична та туристична: історичні пам’ятки Тернопілля : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/bkjegu. – Назва з екрана.
Мороз В. Вишнівець релігійний: старий і новий [Електронний ресурс] / В. Мороз // Релігійнo-інформаційна служба України : [сайт]. – Режим доступу: https://risu.ua/vishnivec-religiyniy-stariy-i-noviy_n75468. – Назва з екрана.
Руїни костелу у Старому Вишнівці [Електронний ресурс] // Вишнівецька територіальна громада : [сайт]. – Режим доступу: http://vyshnivetska-gromada.gov.ua/church#!. – Назва з екрана.
Палац Уварових-Мезенцевих
Розділ: Архітектура Житомирщини
Палац Уварових
м. Звягель, Житомирська область
Палац Уварових-Мезенцевих (палац Уварових) – садиба родини Мезенцевих розташована на правому березі річки Случ, навпроти руїн фортеці Звягель. Пам'ятка архітектури.
Містечко Звягель відоме з часів Київської Русі. Після Другого поділу Польщі воно увійшло до складу Російської імперії й дістало статус столиці Волинської губернії. У той час містечко належало князям Любомирським, а їхня резиденція розташовувалася в передмісті Новий Звягель, на правому березі річки Случ. Одна із доньок Любомирських, Маріана, вийшла заміж за графа Ф. П. Уварова, бойового генерала, учасника Вітчизняної війни 1812 року. Відтоді маєток на довгі роки став власністю роду Уварових. На початку ХІХ століття Уваровими було закладено величезний дендропарк.
Жили в ньому сестри Уварови, Марія та Євгенія. Остання була дружиною С. М. Мезенцева, тому палац у Звягелі називали ще будинком Мезенцевих. В кінці ХІХ століття полковник Сергій Мезенцев розпочав реконструкцію садиби. Будівництво завершив в 1903 р. син полковника Борис Мезенцев. Він і став останнім власником маєтку.
Палац має незвичайний зовнішній вигляд. Він поєднує в собі елементи відразу трьох стилів: бароко, класицизму і ренесансу. В кінці ХІХ століття такий напрямок в будівництві був дуже популярним й іменувався стилем історизму. Двоповерховий цегляний палац з баштою покритий штукатуркою і пофарбований жовтою фарбою. Восьмигранні вежі, увінчані зубцями, і вузькі вікна з напівциркульним завершенням надають будівлі схожості з середньовічним замком. Адже саме до отримання такого ефекту прагнув архітектор. Будинок побудований з двох частин, з'єднаних холом і широкими сходами. Спочатку біля палацу було дві вежі, але одна була зруйнована і не зведена заново.
Після революції тут розмістився навчальний заклад, а з 1930-х років і до сьогодні палац займає військова частина.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Палац Мезенцева [Електронний ресурс] // IGotoWorld.com : [сайт]. – Режим доступу: https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/71015_dvorec-mezenceva.htm#/google_vignette. – Назва з екрана.
Палац Мєзенцева, Звягель [Електронний ресурс] // Inclusive Travels in Ukraine: доступність музеїв України : [сайт]. – Режим доступу: https://travels.in.ua/,/object/3364/palats-myezentseva#google_vignette. – Назва з екрана.
Палац Терещенка в Турчинівці
Розділ: Архітектура Житомирщини
Рік: 1899
Палац Терещенка в Турчинівці (1899–1900)
с. Турчинівка, Житомирський район Житомирська область
Палац Терещенка в Турчинівці (маєток Терещенків-Уварової) – садиба ХІХ ст., побудована у стилі неоренесансу, оформлена елементами готики.
Двоповерховий палац зведено з теракотової цегли. Головний фасад прикрашають дві центральні ризаліти, будівля оздоблена башточками, ліпленням і маскаронами – це довершений зразок заміського палацового зодчества у ренесансному стилі, самобутня перлина у Житомирській архітектурній короні. За палацом розташована двоповерхова цегляна споруда з асиметрично приставленою до неї триярусною баштою з фантазійним завершенням. На фасаді знаходиться родовий сімейний герб, в основі якого виділено букву «У». Маєток побудований у 1899–1900 роках представником найзаможнішої сім’ї українських магнатів-цукрозаводчиків Федором Артемійовичем Терещенком (1832–1894) і був подарований наймолодшій дочці Наталії, у заміжжі – Уваровій (1890–1987). Наталія була активною і діяльною жінкою, відомою доброчинницею. Вона працювала в пологовому будинку для незаможних, який організовував її батько.
Родина Уварових мешкала у Києві. У Турчинівці господарі бували зрідка. З лютого 1917 року Наталія Федорівна переїздить до маєтку. Тут вона жила аж до Громадянської війни, хоча знала, що рано чи пізно більшовики заарештують її. Так і сталося. Коли вони приїхали, двері відчинила жінка в дуже простій сукні, яку прийняли за покоївку. Вона обіцяла покликати хазяйку, а сама вийшла через чорний хід, сіла верхи і зникла в невідомому напрямку. Закінчилося все благополучно – Наталії вдалися зустрітися з чоловіком і виїхати за кордон. Вона прожила довге життя і померла в Парижі у віці 97 років.
Після того, як родина Уварових вдало втекла за кордон, палац націоналізували і приміщення стали використовувати як робітничу школу, потім як агротехнікум. Під час Другої Світової війни в стінах палацу розмістився шпиталь з пораненими. Потім тут функціонувало ПТУ №30, яке трансформувалося в професійний ліцей.
З 1999 р. будівля палацу перебуває у Державному реєстрі національного культурного надбання. Навколо маєтку знаходиться парк – пам'ятка садово-паркового мистецтва першої половини XIX ст., площею 11 га. У парку збереглися дерева, посаджені Наталією Уваровою. З 1970 року парк входить до складу природно-заповідного фонду України. Сьогодні обидві пам'ятки служать лише далеким нагадуванням того колишнього пишного багатства і розкоші, якими славилися всі творіння родини Терещенків.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Маєток родини Терещенків-Уварової (палац та парк) XIX ст., с. Турчинівка [Електронний ресурс] // Чуднівська міська рада : [сайт]. – Режим доступу: https://chudniv-miskrada.gov.ua/maetok-rodini-tereschenkiv-uvarovoi-palac-ta-park-xix-st-s-turchinivka-chudnivskij-rajon-zhitomirskoi-oblast-08-47-16-03-07-2020/. – Назва з екрана.
Турчинівка: маєток Уварової-Терещенко [Електронний ресурс] // Архітектурні та природні пам'ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://landmarks.in.ua/oblast/zhytomyrska/turchynivka. – Назва з екрана.
Палац Уварової-Терещенко / Про Житомирщину [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=Ci6veuTMZWg&t=66s. – Назва з екрана.
Турчинівка. Експонат із колекції Терещенків [Електронний ресурс] // Україна Інкогніта : [сайт]. – Режим доступу: https://ukrainaincognita.com/zhytomyrska-oblast/chudnivskyi-raion/turchynivka/turchynivka-eksponat-iz-kolektsii-tereshchenkiv. – Назва з екрана.
Ікона «Старозавітна Трійця»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Старозавітна Трійця» (XVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Робота народного маляра має оповідний характер. Автор точно йде за текстом Святого письма, розповідаючи про явлення трьох ангелів Аврааму і його гостинність. Акцент робить на іпостасі Сина Божого, тому центральний ангел ніби здіймається над двома іншими, вказуючи на трикутник – символ Святої Трійці – у зеленій кроні дуба. На столі і на тарілі у руках Сари зображена риба – ранньохристиянський символ Ісуса Христа. Біля Авраама на поземі намальовані глек із посудиною для омовіння ніг подорожнім: «... і ноги свої помийте, і спочиньте під деревом» (Бут. 18, 4). Ця традиція знайшла продовження і отримала новий зміст у християнстві: Ісус Христос омив ноги своїм учням перед Тайною вечерею – обряд омовіння ніг дванадцяти священикам здійснює архієрей у Великий четвер Страсного тижня.
Розмір: 118 x 88
Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, гравіювання, сріблення
Походить з церкви Архістратига Михаїла с. Смолигів Луцького району
Джерела:
Василевська С. Ікона «Старозавітна Трійця» [Електронний ресурс] / С. Василевська // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/339-ikona-starozavitna-triitsia/. – Назва з екрана.
Волинська ікона: «Старозавітна Трійця» з Луцького району [Електронний ресурс] // Район.in.ua : [сайт]. – Режим доступу: https://history.rayon.in.ua/news/604334-volinska-ikona-starozavitna-triytsya-z-lutskogo-rayonu. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Старозавітна Трійця // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 288–291 ; іл.
Див. також:
Ікона «Різдво Христове»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Різдво Христове» (XVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Про народження Ісуса Христа розповідається у Євангелії від Луки (Лк. 2, 6-7).
Ікона, створена народним іконописцем, дещо наївна, але надзвичайно лірична і вражає поетичністю та щирістю художнього вислову. Вона ніби народилася з різдвяних колядок. Печера подається у вигляді української шопки. В колористичній гамі переважають холодні «зимові» кольори: синьо-голубий, зелений, сірий, вохристий. Але це не робить ікону похмурою. Усміхнені миловидні обличчя персонажів випромінюють радість і ніжність, що приходять з появою людини на світ. Темна синява нічного неба розірвана світлом, що лине від Віфлеємської зірки. Широка тепла хвиля заливає все навкруги, несучи з собою тишу і спокій. Звідси фольклорне звучання ікони, в якій закладено глибокий релігійний зміст і благоговіння автора перед чудом Різдва.
Розмір: 50 х 41
Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера
Походить з церкви Святого Стефана с. Усичі Луцького району. Не реставрована
Джерела:
Обухович Л. Ікона «Різдво Христове» [Електронний ресурс] / Л. Обухович, Т. Єлісєєва // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/194-ikona-rizdvo-khrystove/. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Різдво Христове // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 286–287 ; іл.
Див. також:
Ікона «Коронування Богородиці. Непорочне зачаття»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Коронування Богородиці. Непорочне зачаття» (ХVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Від ХVIII ст. у процесійній іконі збереглися різьблене обрамлення зі стилізованого листя аканту у поєднанні з рокайльними елементами та образ Святої Анни у наверші. Анна, матір Діви Марії, традиційно одягнена у мантію зеленого кольору, що символізує безсмертя, і хітон, червоний колір якого означає любов. Вона тримає книгу – символ на вчання Діви Марії. Лик Святої Анни наділений життєвою мудрістю і чистотою помислів. Олійний живопис медальйонів пізній і датується ХІХ ст. Сцена «Коронування Богородиці» зображує Марію, яка стоїть на колінах, смиренно приймаючи вінець Цариці небесної від Святої Трійці. Зображення Непорочного зачаття майже втрачене.
Розмір: 126 х 92
Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, олія, різьба, золочення
Походить з церкви Архістратига Михаїла с. Окорськ Локачинського району
Джерела:
Текст та ілюстрація з книги:
Коронування Богородиці. Непорочне зачаття // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 284–285 ; іл.
Див. також:
Двостороння ікона «Богородиця Одигітрія. Євангеліст Лука»
Розділ: Волинська ікона
Двостороння ікона «Богородиця Одигітрія. Євангеліст Лука» (XVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Процесійна, виносна, двостороння ікона використовується під час хресних ходів (урочистих процесій) у дні релігійних свят.
З одного боку ікони зображена Богородиця Одигітрія, колористичне вирішення одеж якої є особливим: синій мафорій покриває червоний хітон. Зображення Богородиці повторюється у наверші ікони в образі «Мадонна делла Мізерікордіа» (Мадонна милосердя), коли Вона зображена серед людей, яких покриває своїм плащем. Ця західноєвропейська іконографічна схема поступово асимілюється в Україні як «Покров Богородиці». З другого боку подається образ Святого Луки за написанням Євангелія. У на верші – образ Святого Миколая Чудотворця. Ікона прикрашена золоченою наскрізною різьбою з акантового листя, що завершується різьбленими поліхромними фігурками ангелів, які підтримують корону.
Розмір: 124,5 x 80
Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, олія, різьба, золочення
Походить з церкви Святого Луки с. Городно Любомльського району
Джерела:
Текст та ілюстрація з книги:
Богородиця Одигітрія. Євангеліст Лука // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 280–283 ; іл.
Див. також:
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Розділ: Архітектура Рівненщини
Церква Успіння Пресвятої Богородиці (11–12 ст.)
с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область
Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Свято-Успенська церква) – унікальний витвір української архітектури ХІ–ХІІ ст. Вважається найдавнішою збереженою спорудою Рівненщини, що занесена до Реєстру пам'яток України національного значення.
Дорогобуж був одним з найдавніших міст і вперше був згаданий у літописі 1084 року після заволодіння містом князем Давидом Ігоровичем. В цей час у Дорогобужі мав би бути закладений монастир і зведена церква на місці сучасної. При дослідженнях в ХІХ столітті Орестом Фотинським, було виявлено у мурах ренесансної на вигляд Успенської церкви, фрагменти кладки із давньоруської плінфи. Відкриття підтвердили у 1980-х роках: виявилося, що великі ділянки плінфи другої половини ХІІ ст. збереглися в усіх стінах церкви, окрім північної. Тоді ж одну таку ділянку традиційно лишили нетинькованою для огляду відвідувачів. Дослідники припускають, що храм зруйнували монголи у 1241 році, але не дощенту. Тож при його відновленні у ХVІ ст. збережені рештки послужили основою нових стін. Це дає підстави зарахувати дорогобузьку церкву до давньоруських пам'яток. Будівлі монастиря з двох сторін були прибудовані до нової Успенської церкви. Після смерті Костянтина Острозького, Іллі Острозького (1539) Дорогобуж дістався Костянтину Василю Острозькому. З 1644–1834 рр. будівля перебувала у володінні базиліан, єзуїтів та греко-католиків. У 1786 р. греко-католики повністю перебудували стару церкву з помітним прагненням надати їй «латинських рис». Архітектурний вигляд побудови відзначався лаконізмом як в побудові об’ємних частин, так і в зовнішньому декорі. До початку ХІХ ст. при церкві ще функціонував монастир. Після заборони у Російській імперії чину василіан монастир був зачинений, а Успенська церква стала парафіяльною. В 1840 р. волинський єпархіальний архітектор Михаловський оглянувши церкву, яка вимагала ремонту (було пошкоджене перекриття), розробив проєкт перебудови церкви. Зокрема для усунення слідів УГКЦ. Гонтове покриття дахів 1875 р. замінили на бляшане. Залишки монастирських будівель 1908 р. розібрали, використавши будівельний матеріал для будівництва огорожі, ремонту церкви. У 1950 р. до фасаду церкви прибудували дерев'яну дзвіницю, але 1961 р. в ході хрущовської антирелігійної компанії церковну громаду зняли з обліку, а церкву перетворили на клуб.
В 1982 р. досліджуючи церкву були виявлені первісні елементи будівлі. За даними дослідженнями припущено, що первісна церква була одноапсидною чотиристовпною орієнтованою по осі захід-схід. На основі її фундаментів з частковим використанням стін збудували нову прямокутну однонавну церкву орієнтовану по осі північ-південь. Пізніше до неї добудували вівтарну частину, посилену двома контрфорсами. Проєкт реставрації передбачав експонування елементів первісного давньоруського храму, протрасування його фундаментів, будівництво окремої дзвіниці. Початок відновлення церкви прийшовся на передачу церкви віруючим, котрі провели реставрацію зі збереженням дерев'яної дзвіниці перед фасадом.
Під час археологічної експедиції у 1991 році під керівництвом археолога Богдана Прищепи у Дорогобужі розкопали житло ХІІ–ХІІІ століть. Однією із знахідок був меч ХІ (!)-го століття, який не має аналогів в Україні. Реставрація його тривала чотири роки. У березні 2021 року стародавня зброя повернулася у Рівненський обласний краєзнавчий музей.
Храм за розмірами вважається великим – 20,5 на 12 м, але однонавова будівля укріплена позаду потужними контрфорсами, все це надає масивності та якогось відчуття середньовічності та монолітності, навіть незважаючи на дивний колір – рожевий.
Тут зберігається копія однієї з найстаріших Богородичних ікон, ще із Дорогобузького монастиря княжих часів XII століття – одна з рідкісних пам’яток давнього українського малярства, волинської школи іконопису. Благодатна ікона Божої Матері – «Богородиця Одигітрія з Дорогобужа» написана на полотні, наклеєному на дерев’яну дошку. Мати Божа на ній зображена до пояса, з дитятком Ісусом на лівій руці.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Дорогобуж [Електронний ресурс] // Архітектурні та природні пам'ятки України: [сайт]. – Режим доступу: https://landmarks.in.ua/oblast/rivnenska/dorohobuzh. – Назва з екрана.
Свято-Успенська церква (Дорогобуж) [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://salo.li/490a8f2. – Назва з екрана.
Успенська церква Українська [Електронний ресурс] // Українська церковна архітектура : [сайт]. – Режим доступу: https://parafia.org.ua/UCA/church/uspenska-tserkva-polotsko-smolenska-shkola/. – Назва з екрана.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці [Електронний ресурс] // Мандруй Рівненщиною : [сайт]. – Режим доступу: https://rivne.travel/locations/cerkva-uspinna-presvatoi-bogorodici. – Назва з екрана.
Палац Грохольських-Терещенків
Розділ: Архітектура Житомирщини
Рік: 1851
Палац Грохольських-Терещенків (1851)
смт Червоне, Бердичівський район Житомирська область
Палац Грохольських-Терещенків – збудований в неоготичному стилі на замовлення польського шляхтича Адольфа Норберта Еразма Грохольського. Пам’ятка архітектури місцевого значення.
Палац Грохольських-Терещенків у селищі Червоне на Житомирщині був зведений у 1851 р. графом Адольфом Грохольським у стилі неоготики. Граф Адольф Грохольський займався розведенням арабських скакунів. Згодом, у 1863 р. згідно із заповітом, палац після смерті графа повинен був відійти його дружині. Однак, удова невдовзі виїхала за кордон, тож маєток у неї викупив відомий меценат і цукрозаводчик Микола Терещенко і передав у володіння своєму братові Федору, який прославився як колекціонер витворів мистецтва. Упродовж певного періоду часу тут навіть знаходилася картинна галерея.
У своєму архітектурному вирішенні – це симетричний триповерховий палац, у плані – витягнутий чотирикутник, на головному фасаді якого красується восьмибічна вежа, а до бічних фасадів прилягали дві чотирибічні вежі. Мурована споруда упродовж історії свого існування неодноразово реконструювалася, проте під час перебудов вона ніколи не втрачала свого неоготичного образу. Після смерті Федора Артемовича Терещенка у 1894 р. палац став власністю його сина – відомого київського авіаконструктора Федора Федоровича Терещенка (1888–1950 рр.), саме у ті роки будівля зазнала найбільшої реконструкції, оскільки молодий багатій займався будівництвом літаків для повітряного флоту тогочасної Російської імперії. У зв'язку з цим палац особисто відвідував російський цар Микола ІІ. Відомо, що перший літак Федір Федорович збудував у віці 21 року. Пізніше світ побачив літак Терещенко – 2, 3, 4, 5 і 6, а також у співпраці з авіаконструктором Дмитром Григоровичем з’явилися – Т-7, Г-2 і Г-3. У селищі побували відомі авіатори: Павло Нестеров (автор мертвої петлі) та Любов Галанчикова, яка працювала за контрактом льотчиком-випробувачем. У співпраці із засновником вертольотобудування Ігорем Сікорським Федір Терещенко створив найбільший тогочасний літак – «Ілля Муромець».
Однак, після більшовицької революції 1917 р. Федір Терещенко залишив свій маєток і був вимушений виїхати з України. У ті часи палац було розграбовано, а на початку 20-х років XX ст. тут створили інтернат для безпритульних, що і призвело, скоріш за все, до жахливої пожежі 1928 р., під час якої були знищені усі палацові інтер’єри: парадні сходи з білого мармуру, візерунковий паркет, театральна зала, люстри з венеціанського кришталю та мармурові каміни і статуї. У 1948 р. у приміщеннях колишнього палацу облаштували фабрично-заводське училище, яке пізніше було реорганізовано у ПТУ і працювало аж до 90-х років XX ст. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Святого Різдва Христового УПЦ МП. В 2014 році частину палацу займав жіночий монастир, а у прилеглих спорудах проживали місцеві мешканці, однак загалом будівля перебуває у руїнах. Навколо колишнього палацу збереглася 250-ти метрова липова алея, яка була закладена Федором Федоровичем Терещенком, ставок з фонтанами, авіаційні майстерні та допоміжні споруди з баштами, які були також збудовані у неоготичному стилі.
Станом на 2021 році будівля перебуває у напівзруйнованому стані. Палац входить до реєстру культурної спадщини місцевого значення. У будівлі регулярно проводяться екскурсії. В серпні 2023 року Господарський суд Житомирської області повернув у державну власність будинок-садибу Терещенків.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Замок у Червоному. Палац Грохольських-Терещенків на Житомирщині [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=JxDrdhX_IuU. – Назва з екрана.
Палац Терещенків [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1046105-palats-tereschenkiv-chervone. – Назва з екрана.
Палац Терещенків у Червоному [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/fhjahn. – Назва з екрана.
Перший авіазавод в Україні був на Житомирщині? Маєток Терещенків в Червоному [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=0eGz3XJM4vs. – Назва з екрана.
