Фотоколекція
Кам’янецька вежа
Розділ: Інше
Рік: 1289
Кам’янецька вежа (1289)
м. Кам’янець, Брестська область (Білорусь)
Кам’янецька вежа (Кам’янецький стовп) – унікальна пам’ятка руського зодчества, оборонна вежа-донжон волинського типу.
Кам’янецька вежа збудована протягом 1271–1289 років на березі річки Лісна зодчим Олексою за наказом волинського князя Володимира Васильковича як донжон Кам’янецького граду – форпосту Волинського князівства на кордоні з литовцями. Відреставрована в 1903 р. за проєктом В. Суслова. Це цегляна циліндрична споруда діаметром 13,5 м, висотою близько 19 м. Товщина її стін сягає 2,5 м. Всередині об’єм башти було поділено на п’ять ярусів помостами на дерев’яних балках. П’ятий ярус з верхньою бойовою площадкою сполучається цегляними сходами в товщі муру. Майданчик захищають 14 масивних прямокутних зубців. Верхній ярус вежі, висота якого вдвічі перевищує висоту нижніх, перекривало нервюрне готичне склепіння; нервюри були викладені з лекальної цегли, спиралися на консольну п’яту – білокам’яну профільовану деталь. Віконні отвори мають перемички напівциркульної, дещо стрілчастої або трилопасної форми. На четвертому ярусі зберігся вихід на своєрідний балкон – дверний отвір зі стрілчастою перемичкою, обрамлений напіввалом з лекальної цегли, а у верхній частині – цегляним поребриком. Чотири ряди поребрика підкреслюють низ оборонних зубців. Отже, в архітектурі цієї вежі конструктивні елементи готики поєднані з традиційним давньоруським декором.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Кам’янецька вежа [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/jjiqdh. – Назва з екрана.
Хотинське городище
Розділ: Археологічні пам’ятки Волині
Хотинське городище (Х–ХІ ст.)
с. Хотин, Рівненський район Рівненська область
Хотинське городище – пам’ятка давньоруського часу, одне із численних та малознаних Погоринських міст Волині, що розташоване на північно-західній околиці села Хотин, на мисі високого лівого берега річки Горинь.
На майданчику Хотинського городища гумусний ґрунт залягає до глибини 0,8 м, в ньому трапляється кераміка X – початку XI ст., ХІІ–ХІV ст. i XVII–XVIII ст. Хотинське городище – унікальна багатошарова археологічна пам’ятка давньоруського часу, зі значним потенціалом для подальшого вивчення та перетворення її як елементу культурної спадщини на ресурс для місцевої громади та розвитку туристичного маршруту Міста Погориння. Саме на замовлення Шпанівської громади на Хотинському городищі було розпочато археологічні розкопки. У серпні 2020 року експедиція під керівництвом Олексія Войтюка розкопала кілька горщиків ранньозалізного часу із характерним оздобленням у вигляді наліпних валиків та округлих вдавлень, а також різноманітні знаряддя праці. Ці матеріали засвідчують довготривалу історію локації, що не обмежується давньоруською добою.
Історія вивчення Хотинського городища розпочалась наприкінці ХІХ століття. Саме тоді пам’ятка увійшла до наукового обігу, про що свідчить згадка в «Археологічній карті Волинської губернії», підготовленій видатним істориком та археологом Володимиром Антоновичем. У міжвоєнний час пам’ятку обстежували Роман Якимович (1931) та Левко Чикаленко (1933). Згодом, у 1960 р., Павло Раппопорт здійснив обміри та виконав рисунки об’єкта на місцевості. Він також прокопав на городищі шурф та зафіксував гумусний ґрунт, насичений керамікою ХVІІ–ХVІІІ ст. Повторно городище обстежили Ігор Свєшніков (1961) та Юзеф Нікольченко (1976) у рамках складання «Довідника з археології. Рівненська область». У 1986 року археолог Богдан Прищепа провів обстеження майданчика городища і прилеглих територій. Микола Хомич у 2012 р. перевірив тут культурний шар. Тоді у шурфі, закладеному в центральній частині городища, було знайдено уламки гончарних горщиків ХІІ–ХІІІ ст. і залізні черешкові ножі.
Хотинське городище має грушеподібну форму розмірами 110×45–60 м (площа 0,6 га), підвищується над заплавою річки Горинь на 10 м. По периметру майданчика проходить вал заввишки 1,0-1,5 м, зі східної напільної сторони укріплення відділене дугоподібним у плані ровом, прокопаним на всю висоту мису, завширшки до 30 м. Із північно-західної сторони оборонний вал майданчика має розрив на місці давнього в’їзду. Сліди ще одного в’їзду простежуються із південно-східної напільної сторони. Північно-західний кінець мису відділений від укріпленого майданчика ровом і перетворений на окремий округлий майданчик діаметром близько 10 м, з рівною горизонтальною поверхнею, зручною для влаштування оборонної вежі.
Біля підніжжя Хотинського городища знаходиться «Острів фестів», де щорічно відбувається чимало цікавих подій. Найпопулярніші: всеукраїнський велофестиваль «Марафон Поліська Січ», фестиваль «Вогняна сова», історико-культурний фестиваль «Погорина. Урочище Чадорож».
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Дослідження Хотинського городища [Електронний ресурс] // Спілка археологів України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lt/bgpblt. – Назва з екрана.
Хотинське городище [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/lupdzb. – Назва з екрана.
Хотинське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/hotynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.
Яськевич Р. Городище / Р. Яськевич // Яськевич Р. С. З глибини віків : нариси з історії сіл Шпанів, Олексин, Хотин, Зозів / Р. С. Яськевич. – Рівне : ДМ, 2012. – С. 92–93.
Білівське городище
Розділ: Археологічні пам’ятки Волині
Білівське городище (Х–ХІ ст.)
с. Білів, Рівненський район Рівненська область
Білівське городище – пам’ятка археології національного значення, що розташована на південь від села Білів, на мисі правого високого берега річки Стубли.
За археологічними джерелами Білівське городище датується Х–ХІ ст. Тут був розміщений поселенський комплекс, що охоплював городище, поселення та курганний могильник. На межі ХІ–ХІІ ст. Білівське городище почало занепадати.
Городище відоме з кінця ХІХ ст. Нові матеріали для його характеристики були отримані під час розвідки П. О. Раппопорта у 1960 р. і розкопок В. В. Ауліха у 1966 р. Дослідження П. О. Раппопорта показали, що укріплення Білівського городища були збудовані в другій половині чи наприкінці Х ст. Археологічні знахідки свідчать, що найбільш активно фортеця використовувалася в ХІ ст. Поряд з городищем існувало значне поселення Х–ХІ ст. Воно було виявлене роботами Б. А. Прищепи та В. С. Терського у 80-х роках ХХ ст. У ХІІ ст. Білівська фортеця занепала і більше не відроджувалась.
Фортецю було збудовано на краю мису, обмеженого із заходу заплавою ріки, із півдня глибоким яром, з інших сторін дугоподібним ровом завширшки до 25 м і завглибшки до 7 м. Площадка городища підвищується над заплавою ріки на 25–26 м, вона має неправильну овальну форму (45×80 м), по периметру оточена валом, висота якого з напільної сторони досягає 5 м, а з інших сторін він підвищується над площадкою на 1,5–2,0 м. Західна та північна ділянки валу пошкоджені окопами. В закладених В. В. Ауліхом траншеях слов’яно-руський культурний шар залягає до глибини 0,8–1,2 м, а материковий лес виявлено на глибині 1,2–1,6 м. Досліджено житло-напівземлянку з глинобитною піччю, дві наземні печі, господарські ями.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Білівське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/bilivske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.
Білівське городище [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому : [сайт]. – Режим доступу: https://culture-rivne.com.ua/outcity/bilivske-gorodyshhe-dodaty-foto/. – Назва з екрана.
Парфенюк В. Білів і сусіди. Клеванські сторінки. Зорянські мемуари / В. Парфенюк. – Луцьк : Іванюк В. П., 2020. – 415 с.
Дорогобузьке городище
Розділ: Археологічні пам’ятки Волині
Дорогобузьке городище (Х–ХІІІ ст.)
с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область
Дорогобузьке городище – пам'ятка археології національного значення, що розташована на північній околиці села Дорогобуж, на лівому березі річки Горинь.
Дорогобузьке городище неодноразово згадується у літописах від кінця XI до початку XIII ст. Перше повідомлення про нього знаходимо в «Повісті минулих літ» у розповіді про події 1084 р. Тоді великий київський князь Всеволод Ярославич віддав місто у володіння Давиду Ігоревичу, внуку Ярослава Мудрого. Дорогобуж стає центром удільного князівства. У літописі йдеться про вже наявне поселення, яке виникло раніше. Підтвердження такому висновку знаходимо у «Правді Ярославичів» – кодексі юридичних норм, затвердженому в 1072 р. У статті 23 «Правди» встановлено штраф («віру») обсягом 80 гривен за вбивство старшого конюха при стаді (мається на увазі слуга в князівському господарстві), а далі йде посилання на прецедент: «его же убиле Дорогобудьци». Події, згадані у цій статті, вчені пов’язують з київським повстанням 1068 р. Тоді київський князь Ізяслав Ярославин змушений був утікати від народного гніву на захід, до Польщі, а згодом повернувся із великим чужоземним військом і відновив свою владу в Києві. Досить часто Дорогобуж згадується в середині XII ст. у зв’язку з боротьбою за київський стіл Юрія Довгорукого та Ізяслава Мстиславича. Як тільки Юрію вдавалося заволодіти Києвом, а Ізяслав змушений був відступити на Волинь, між ними виникав конфлікт за порубіжне Погориння та його головні центри – Дорогобуж і Пересопницю. Кожен із суперників намагався посадити тут свого сина чи союзного князя. Через нестабільну політичну ситуацію від 1149-го до 1154 р. в Погоринні змінюється сім удільних князів.
У XII ст. Дорогобуж розвивається як середньовічне місто, його площа досягає 30 га. Серед важливих факторів, які впливали на розвиток Дорогобужа в епоху Київської Русі, можна назвати його статус адміністративно-політичного центру Погориння, центру удільного князівства, зручне розміщення на перехресті шляхів – водного по Горині й сухопутного, який вів із Києва до Володимира-Волинського, порубіжне положення Погоринської волості на пограниччі Київського і Волинського князівств. Після монгольської навали, у другій половині XIII ст., Дорогобуж не згадується у літописах. Пізніше він названий серед волинських міст у «Списку руських городів дальніх і ближніх», складеному наприкінці XIV ст. На думку М. М. Тихомирова, автор «Списку» під городом розумів укріплене місце. Це повідомлення свідчить, що поселення не запустіло, життя в ньому тривало і в XIV ст. Середньовічний Дорогобуж лежав на високій терасі лівого корінного берега р. Горині поблизу впадіння у неї струмка. Тут збереглися рештки городища та виявлено великі ділянки посаду.
Дорогобузьке городище належить до пам’яток складномисового типу, воно охоплює три укріплені частини загальною площею 5,5 га. Дитинець площею 1,7 га було збудовано на мисі, із напільної сторони він оточений валом заввишки до 4 м. Із півночі дитинець був захищений трьома паралельними валами, які не збереглися. На старих планах тут простежується узвіз чи ділянка дороги, яка виводила до Горині, вірогідно, до дерев’яного мосту, згаданого в літописах. На південний схід від дитинця міститься майданчик окольного міста. Це ділянка розмірами 125×110 м, із трьох сторін (за винятком західної, прилеглої до дитинця) захищена дугоподібним у плані валом заввишки до 4 м. Західний відрізок валу на початку XX ст. було зруйновано і перетворено на систему терас. Далі на південь, за 100 м від валу східної ділянки окольного міста, проходила ще одна лінія оборони, яка захищала другий майданчик окольного міста. Збережені ділянки валу й рову починаються на сході біля яру, перетинають височину та спускаються по західному схилу до заплави струмка.
Джерела:
Текст та ілюстрації:
Дорогобузьке городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/dorogobuzke-gorodyshhe/. – Назва з екрана.
Прищепа Б. А. Дорогобуж на Горині у Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2011. – 250 с.
Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2016. – 297 с.
Ікона «Страшний суд»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Страшний суд» (поч. ХІХ ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Іконографія Страшного Суду є однією з найскладніших тем в українському сакральному мистецтві. До нашого часу збереглося лише кілька ікон волинських малярів на цю тему, одна з них – у колекції Музею волинської ікони.
Сюжет ікони ґрунтується на біблійному вченні про Друге Пришестя Ісуса Христа і Суд, який він чинитиме над усім людством, починаючи від першої людини Адама і до останніх живих. Образ у загальних рисах повторює композицію, яка склалася у візантійському мистецтві Х–ХІ ст., в її основі лежать книги Одкровення Іоана Богослова, а також твори візантійської та давньоруської літератури.
Композиція твору поділена на кілька горизонтальних регістрів. У верхній частині зображений возсідаючий на веселці Христос – Суддя людства, який тримає вогняний меч правосуддя. Обабіч нього – Богородиця та Іоан Предтеча, біля них – постаті ангелів на чолі з архістратигами Гавриїлом і Михаїлом, нижче зображені апостоли.
У центрі ікони представлений «Престол Уготований до Суду», на ньому – розгорнуте Євангеліє з фрагментом тексту від Матвія. Під Престолом – «Правиця Божа» з терезами справедливості, «мірою людських справ». Біля них змальована боротьба бісів за людські душі, що лежать на шальках, зображені у вигляді фігурок немовлят у білих пеленах. Обабіч Престолу навколішки стоять Адам та Єва.
У нижній частині ікони представлені традиційні для Страшного Суду теми: зліва шестя праведників на чолі з апостолом Петром до раю, справа – сцени пекельних мук, а у центрі – воскресіння мертвих. Особливо багато уваги автор приділяє зображенню пекельних мук грішних душ. Пекло – це вогняна ріка, що витікає з пащі Левіафана (ця частина полотна втрачена). Ілюстрація індивідуальних покарань, деякі з них підписані, виносить на розсуд глядача моральні погляди тогочасного суспільства.
У композиції ікони панує атмосфера урочистої суворості і драматизму, яка посилена кольоровим рішенням, а також втіленням емоційної виразності у зображенні постатей грішників. Автор оминає певні богословські аспекти образу, спростивши іконографічну схему, яка перегукується із західноєвропейськими творами на тему Страшного Суду.
Розмір: 156 х 161
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить із собору Святої Трійці м. Луцьк
Джерела:
Москалюк І. Ікона «Страшний суд» [Електронний ресурс] / І. Москалюк // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/69-ikona-strashnyi-sud/. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Страшний суд // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 330–333 ; іл.
Див. також:
Ікона «Апофеоз Почаївської ікони Богородиці»
Розділ: Волинська ікона
Рік: 1840
Ікона «Апофеоз Почаївської ікони Богородиці» (1840)
Ян Квятковський
м. Луцьк, Волинська область
Маляр поєднує зображення Почаївської ікони Богородиці з темою «З’явлення Богородиці на горі Почаївській». Чудотворний образ підтримують ширяючі у хмарах ангели, один з яких тримає червону подушку з царськими атрибутами – короною і скіпетром, а другий підносить до образу вінок з різнобарвних квітів. Над іконою ангели тримають розгорнуту білу стрічку зі словами вітання архангела Гавриїла Діві Марії у Благовіщенні: «Радуйся, Благодатная, Господь съ Тобою» (Лк. 1, 28). В нижній частині ікони зображене явлення Богородиці на горі Почаївській, яке відбулося за церковними переказами у 1240 році. Богородиця явилася у вогненому стовпі з короною на голові та скіпетром у руці, залишивши слід своєї стопи на камені. Свідками події були пастух Іван Босий та чернець монастиря, яких маляр зобразив навколішки перед пагорбом з сяючим слідом Діви. Подібна урочиста композиція, яка символізує прославлення образу Богородиці, ймовірно, була замовлена на честь 600-ліття явлення Діви Марії на горі Почаївській. У нижньому лівому куті ікони частково зберігся авторський підпис польською мовою: «Pinxit У. Kwiatkowsk... Kowel Л. U. 1840».
Розмір: 71,5 x 52,5
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить з Волині. Не реставрована
Джерела:
Текст та ілюстрація з книги:
Апофеоз Почаївської ікони Богородиці // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 328–329 ; іл.
Див. також:
Ікона «Христос – Недремне око»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Христос – Недремне око» (XVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Назва ікони пов’язана зі словами книги Старого Заповіту – «Я сплю, а серце моє пильнує» (Пісн. 5,2). Композиція представляє символічний тип зображення Христа, який склався на основі старозаповітних пророкувань: «Не задрімає і не засне Той, Хто охороняє Ізраіля» (Пс. 120.4). За візантійським каноном, на хресті зображувався сплячий з відкритими очима Ісус – Дитя, який споглядає у сні свої майбутні страждання. Сон Ісуса трактується богословами, як прообраз майбутньої жертовної смерті. У цій композиції Він є втіленням Агнця, приготовленого у жертву, і Царем Месією «недремлючим» і «несплячим». В українській традиції Дитя завжди писали з закритими очима. Хрест з Ісусом оточують знаряддя страстей: спис з губкою, копіє, батіг, цвяхи, терновий вінець, тростина, прив’язана до стовпа. На червоній багряниці лежать ігрові кості, як нагадування про розіграш воїнами одягу Христа біля розп’яття. Чорна пальчатка – символ побиття Христа, півень – символ відречення Петра. Потир символізує таїнство євхаристії. Популярна у ХVIII–ХІХ ст. ікона рідко зустрічалася у храмах Волині.
Розмір: 66,5 x 53
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить з церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Мизово Старовижівського району
Джерела:
Василевська С. Ікона «Недремне Око» [Електронний ресурс] / С. Василевська // Волинська епархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://arkhiv.pravoslaviavolyni.org.ua/gazeta/stattja/?newsid=3960&ncategory=volyn_ikony. – Назва з екрана.
З колекції Музею волинської ікони: «Христос Недремне Око» [Електронний ресурс] // Волинський краєзнавчий музей : [сайт]. – Режим доступу: https://volyn-kray-mus.at.ua/news/z_kolekciji_muzeju_volinskoji_ikoni_ikona_khristos_nedremne_oko/2020-04-15-2228. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Христос – Недремне око // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 326–327 ; іл.
Див. також:
Ікона «Коронування Богородиці»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Коронування Богородиці» (XVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Ікона невідомого маляра представляє символічну композицію, яка є своєрідним гімном Пречистій Діві Марії. В основі сюжету лежить обряд коронації чудотворних ікон Богородиці, що поширився у католицькій церкві з XVII ст. Тема, у якій Свята Трійця увінчує короною Діву, підкреслює її богообраність, заступницьку та посередницьку місію. Маляр не виконав рисунку корони, тому що вона була викарбувана зі срібла та окремо кріпилася до полотна. У композиції ікони об’єднані дві теми: «Коронування Богородиці» та «Непорочне зачаття Діви Марії». Під Її ногами зображена земна куля, яку обвиває змій з яблуком у пащі, як алюзія на слова Старого Заповіту: «І сказав Господь Бог змієві: ...проклятий ти... і ворожнечу покладу між тобою і між жінкою...» (Бут. 3,14, 15). Змій символізує спокусу і гріхопадіння, тому Діва Марія, згідно вчення католицької церкви, є визволителькою роду людського від гріха Єви.
Розмір: 112 x 99
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить з церкви Казанської ікони Богородиці с. Садів Луцького району
Джерела:
З колекції Музею волинської ікони: «Коронування Богородиці» [Електронний ресурс] // Волинський краєзнавчий музей : [сайт]. – Режим доступу: https://volyn-kray-mus.at.ua/news/z_kolekciji_muzeju_volinskoji_ikoni_koronuvannja_bogorodici/2020-06-02-2290. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Коронування Богородиці // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 322–325 ; іл.
Див. також:
Ікона «Трійця Святої Анни»
Розділ: Волинська ікона
Рік: 1732
Ікона «Трійця Святої Анни» (1732)
м. Луцьк, Волинська область
У композиції втілена містична тема духовного єднання трьох поколінь Святого сімейства – Анни, Марії та Ісуса Христа. Іконографія такого зображення була поширена з XV–XVI ст. у Північній Німеччині, Італії і Франції. У західноєвропейській традиції сюжет називався – «Anna selbdritt», дослівно з німецької – «Анна – сама третя» чи «Трійця Святої Анни».
Статична, симетрично побудована композиція об’єднує три постаті у єдину нерозривну сукупність. Наслідуючи західноєвропейських художників XV–XVII ст., маляр наділяє індивідуальними рисами лики персонажів, а вгорі на хмарах малює невеличких ангелів-путті. У центральній частині композиції яскравий жовтий стовп світла ніби виокремлює тему Святої Новозавітної Трійці: зображення Бога Отця від якого на Ісуса сходить Святий Дух (голуб). У нижній частині полотна дата – «1732» та частково втрачений донаторський напис «... ОБ ХА ДОЦРВИ...САДОВСКОЙ РАДИ СПАСЕ...». Іконографічний сюжет «Трійця Святої Анни» характерний для костельного живопису, проте нерідко зустрічався у греко-католицьких храмах.
Розмір: 126 х 86
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить з церкви Казанської ікони Богородиці с. Садів Луцького району
Джерело:
Волинська ікона: «Трійця Святої Анни» [Електронний ресурс] // Район ін.юа : [сайт]. – Режим доступу: https://history.rayon.in.ua/news/598325-volinska-ikona-triytsya-svyatoi-anni. – Назва з екрана.
Текст та ілюстрація з книги:
Трійця Святої Анни // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 320–321 ; іл.
Див. також:
Ікона «Святий Іоан Богослов»
Розділ: Волинська ікона
Ікона «Святий Іоан Богослов» (ХVIII ст.)
м. Луцьк, Волинська область
Простір картини займає монументальна постать юного апостола Іоана. Чан над вогнищем та чаша у руках ангела символізують перенесені тортури, після яких Іоан залишився неушкодженим. Образ Святого, виконаний у бароковому стилі, наділений тілесним і душевним здоров’ям; вільний рух піднятої руки з затиснутим пером, позбавляє його будь-якої скутості. Другою рукою апостол невимушено опирається на масивну книгу – символ його авторства кількох біблійних книг. Привертає увагу молодий лик Іоана з округлими щоками та підборіддям, яскравим рум’янцем, масивним носом та повними губами. Очі молитовно підняті вгору. Під ногами апостола зображений орел з розгорнутими крилами, як символ злету його богословської думки. В нижній частині полотна частково збережений донаторський напис, зроблений латиною.
Розмір: 208 x 148
Матеріал і техніка: полотно, олія
Походить з церкви Святого Симеона с. Любохини Старовижівського району
Текст та ілюстрація з книги:
Святий Іоан Богослов // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 318–319 ; іл.
Див. також:
