Фотоколекція

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни (1752)

м. Володимир, Волинська область

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни – римо-католицька церква, побудована у стилі бароко XVIIІ століття.

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни збудований у 1752 р. на місці дерев’яного костелу 1557 р. Розташований у центрі міста на північ від давньої ринкової площі, храм являє собою тринавову базиліку з однією прямокутною апсидою та невеликим нартексом. Головний (південний) фасад, що виходить на площу, фланкований двома триярусними квадратними в плані баштами, завершеними невисокими чотиригранними банями з декоративними ліхтариками. Між баштами трикутний фронтон, декорований композицією з трьох глухих аркових ніш з обрамленнями; фасади розчленовані пілястрами.

Біля південно-західного рогу костелу Йоакима та Анни розміщувалась кам’яна плита з епітафією (зникла в 1960-х роках). Якщо для увічнення пам’яті магнатів чи представників купецької верхівки споруджували монументальні надгробки, то починаючи з другої половини XVII ст., менш заможні верстви розв’язували ці питання скромнішими засобами – замовляли невеликі епітафії та вмуровували їх у стіни храмів у вигляді кам’яних плит із зображеннями. У даному випадку на кам’яній плиті в пишному облямуванні геральдичного картуша був зображений її замовник – Мартин Підгороднянський (або Підгородинський), який у лицарських латах, стоячи навколішки, молиться перед образом Богоматері. Виконавцем був, напевне, місцевий майстер – каменяр, який наслідував зразки професійного мистецтва.

З досить скромним зовнішнім оздобленням контрастував інтер’єр храму. Два масивні пілони та система попружних арок поділяють основний об’єм костелу на три нави. Середня нава домінує в плані та в композиції об’ємів. Нави перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками, апсида та нартекс – хрещатими склепіннями. Стіни розчленовані пучковими пілястрами. Велику художню цінність мав бароковий двоярусний вівтар, пишно оздоблений колонами, дерев’яними позолоченими скульптурами, декоративними вазами, барельєфним орнаментом та елементами розірваного фронтону (знищений у 1960-х роках).

У єдиному ансамблі з костелом була мурована дзвіниця, що стояла перед ним у створі огорожі (знищена під час перепланування площі в 1970-х роках). Це була двоярусна споруда, збудована в бароково-класицистичних архітектурних формах. Нижній ярус мав вигляд стіни, розчленованої пілястрами та завершеної розвиненим антаблементом, фриз якого прикрашали тригліфи. Між пілястрами розміщувалися три високі наскрізні аркові прорізи для дзвонів. Верхній ярус, який завершував центр споруди, прикрашали подвійні пілястри, а увінчував його лучковий фронтон.

Орден монахів-капуцинів опікувався костелом від початку його існування. Варто відзначити, що пам’ятка архітектури руйнувалася внаслідок пожеж, однак вже у середині XVІІІ ст. відновилася у стилі віленського бароко. У 1832 р. капуцинський монастир було закрито, його приміщення передані казенному відомству. На початку ХХ століття деякі приміщення були розібрані, де у 1912 р. з’явився новий житловий будинок. Від старого комплексу залишилася лише кам’яна стіна з напівкруглими нішами в товщі. В міжвоєнний період ХХ століття під прапором католицької Польщі костел Іоакима і Анни пережив сплеск свого розвитку, що за підсумками Другої світової війни опинитися практично неушкодженим. У 1958 р. храм все ж був закритий. Його на три десятиліття радянська влада перетворила спочатку на меблевий магазин, а потім – концертний зал з кафетерієм. Саме у цей період комплекс позбувся своєї двох’ярусної кам’яної дзвіниці в східній частині двору. Проте, у 1992 р. діяльність храму знову було відновлено. Споруда доволі добре збереглася і функціонує як римо-католицька церква. Для дослідників надзвичайно цікавими є кам’яний барельєф поч. XVІІ ст., який є унікальним на Волині, а також – настінні фрески храму, що потребують детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Костел свв. Йоахима i Анни (1752) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&p=vlvvvvja. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Костел св. Йоакима і Анни [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034966-kostel-yoakyma-anny-monastyr-kaputsyniv.– Назва з екрана.

Шовчко В. Костел Іоакима та Анни Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2238/kostel-ioakima-ta-anni-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана. 

Домініканський монастир Святої Трійці (1497)

м. Володимир, Волинська область

Домініканський монастир Святої Трійці (Домініканський монастир) – пам'ятка місцевого значення у місті Володимир.

Домініканський монастир Святої Трійці розміщений у західній частині старого міста. Заснував його в 1497 р. Великий князь Литовський і король польський Олександр Ягеллончик. Ансамбль мурованих споруд склався протягом XVII–XVIII ст. У монастирських келіях з міцними стінами оселилися монахи Ордену домініканів. При монастирі існував шпиталь і будинок для вбогих. Відомо, що монастирю належала велика земельна ділянка зі ставком і садом, водяний млин, кілька дворів. Монастир мав право утримувати корчму, варити та продавати пиво, мед, горілку, вино. В 1789 році його було вирішено перебудувати. До Домініканського монастиря був прибудований Троїцький костел. Як свідчать скупі документальні джерела, вирізнявся розкішним внутрішнім убранством, мав 22 вікна і 12 дзеркальних люстр. На жаль, на початку ХІХ ст. сталася сильна пожежа, яка зруйнувала храм і частину чернечих приміщень. У 1850 році указом імператора Миколи І монастир отців-домініканів закрили. Будівлю костелу розібрали, а в келіях розмістилися присутствені місця (адміністративні органи Російської імперії). На першому поверсі знаходився міський архів та музей. В 1940-х роках монастирські корпуси займав прикордонний загін. В наш час тут розміщене місцеве ПТУ. Інтер'єр повністю змінений.

Монастир домініканців мав типову для католицьких монастирів XVII–XVIII ст. композицію: костел разом із двоповерховими корпусами келій утворював замкнене прямокутне подвір’я, на яке вів проїзд в одному з корпусів. Цей ансамбль протягом ХІХ–ХХ ст. зазнав таких значних перебудов, що встановлення його первісного вигляду потребує детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Домініканський монастир [Електронний ресурс] // Володимир - місто твоєї історії : [сайт]. – Режим доступу: https://volodymyr.travel/listing/dominikanskij-monastir/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Домініканський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2232/dominikanskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Свято-Василівська церква-ротонда (XIII–XIV ст.)

м. Володимир, Волинська область

Свято-Василівська церква-ротонда (Василівська церква) – пам’ятка давньої української сакральної архітектури не має аналогів ні в Україні, ані в Європі. Поєднала цілком оригінальну композицію зі впливом архітектурної спадщини Далмації і Великої Моравії та стилістикою готики.

Храм збудований у південній частині історичного ядра міста над заплавою р. Луги. Точна дата спорудження невідома. На північній стіні храму в ХІХ ст. існувала шиферна плита з датою 6702 (1194 р.), проте більшість дослідників датують його XIII – початком XIV ст., тобто періодом розквіту Галицько-Волинського князівства, що видається цілком вірогідним.

Василівська церква-ротонда у плані – октоконх, який складається з чотирьох сегментних конх більшого діаметра, розміщених за сторонами світу, та чотирьох сегментних конх меншого діаметра, що чергуються з ними. Східна конха (апсида) активно виступає з зовнішнього восьмипелюсткового контуру. Вражає творче використання конструктивних засад готики в об’ємно-просторовій структурі храму. Вісім контрфорсів (два з них знищені під час добудови притвору в ХІХ ст.), що підсилюють стіни будівлі ззовні, сприймають розпір від восьми попружних арок (своєрідних нервюр). Вони утворюють каркас для восьмипелюсткового зімкненого склепіння, яке перекриває складний план храму. Риси готики притаманні стрілчастому порталу північної конхи, білокам’яне профільоване обрамлення якого оздоблене різьбленням. Вплив романської архітектури помітний у півциркульному перспективному цегляному порталі західної конхи.

З кінця ХVІІ і до середини ХІХ століть храм знаходився в запустінні. Відродження церкви пов'язують з реконструкцією 1900–1901 років. Завдяки російському архітектору К. Козлову ротонда знайшла риси російсько-візантійського стилю. Було добудовано ганок, над нартексом з'явився другий ярус з дзвонами, а над ним надбудована невелика російська лазня. Також над ротондою був зведений цибулеподібний купол на барабані, декорованому кокошниками. Віконні отвори прикрасили зображення місяця і сонця, на північній стіні з'явився кам'яний портал. Все це до невпізнання змінив первісний вигляд храму.

Недоторканим залишилося саме незвичайне в зовнішності церкви – її фундамент. Він виконаний у вигляді квітки з вісьмома пелюстками. Великі округлені виступи чергуються з маленькими і створюють ілюзію хвилястих стін. З давнього майна церкви до наших днів дійшов лише образ Святої Богоматері, який був привезений з Греції, але ким і коли невідомо.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Василівська церква-ротонда [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034962-vasylivska-tserkva-rotonda-volodymyr-volynskyy. – Назва з екрана.

Вечерський В. В. Василівська ротонда у Володимирі [Електронний ресурс] / В. В. Вечерський // Великої української енциклопедії : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/epuvun. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл.. – (Національні святині України)

Котис О. Колесо історії: Василівська ротонда у Володимирі-Волинському [Електронний ресурс] / О. Котис // Волинські новини : [сайт]. – Режим доступу: https://www.volynnews.com/news/culture/koleso-istoriyi-vasylivska-rotonda-u-volodymyri-volynskomu/. – Назва з екрана.

 

Собор Різдва Христового (1755)

м. Володимир, Волинська область

Собор Різдва Христового (колишнiй костел єзуїтiв Серце Iсуса, костел Послання Апостолів) – костел єзуїтів, побудований у XVIII столітті, є пам’яткою архітектури національного значення.

Монастир єзуїтів розміщений у центральній частині міста на схід від давньої площі Ринок. Костел Послання Апостолів (або Серця Ісусового) збудований у 1718–1755 рр. на кошти слонімського старости І. Садовського за проєктом архітектора-єзуїта М. Радзимінського. Це однонавова будівля з трансептом та однією ззовні прямокутною, а в інтер’єрі криволінійною в плані апсидою. Головний (західний) фасад фланкують дві башти, поставлені під кутом до площини фасаду. Триярусні башти (у двох нижніх ярусах – восьмигранні, у верхньому – квадратні в плані) перекриті невисокими чотирисхилими наметами. Площина головного фасаду між баштами сегментно ввігнута, що характерно для розвиненого бароко, і завершена лучковим фронтоном досить невиразного малюнка. Фасади розчленовані пілястрами; внутрішнє оздоблення знищене. Південніше костелу розташований докорінно перебудований двоповерховий мурований корпус келій XVIII ст.

Збудований у стилі бароко монастир єзуїтів був одним з основних архітектурних ансамблів історичної частини міста і зараз належить до визначних пам'яток архітектури другої половини XVIII ст. Дві вежі західного фасаду є висотними домінантами серед забудови старого міста. Після скасування ордену єзуїтів, у 1774 р. монастирські будівлі були передані монахам-василіанам, а в 1840 р. – православному чоловічому першокласному монастиреві. Костел став монастирським храмом Різдва Христового.

В період Першої світової війни, домінування православ’я на волинських землях 1914 р., усе цінне майно храму було евакуйовано до Харкова, а колишній єзуїтський кляштор на період польського міжвоєнного правління ХХ ст. повернувся в лоно католицької церкви під ім’ям Послання Апостолів. Тоді ж була проведена часткова реставрація комплексу. Під час Другої світової війни вибухом бомби було пошкоджено північну ризницю та пресбітерій храму. В період радянського правління величний комплекс перетворився в склад. У 1983 р. починається його відновлення в статусі пам’ятки архітектури. Справжнє відродження колишнього єзуїтського монастиря відбулося в період незалежності України, що уможливило передачу комплексу православній громаді міста Володимира. Від 1995 – діючий Свято-Різдва Христового жіночий монастир Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП. Монастирем від часу його відродження опікувався Митрополит Луцький і Волинський Яків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Колишній костел Пресвятого Серця Ісуса / Розіслання Апостолів (1755–1770) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&f=csp&p=vlvvvvra. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Завалій Є. В. Володимир-Волинський монастир [Електронний ресурс] / Є. В. Завалій // Енциклопедія Сучасної України : [сайт]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-27797. – Назва з екрана.

Шовчко В. Єзуїтський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2246/iezuyitskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Вежа-стовп у Белавіно (1259)

c. Белавіно, Холмський повіт Люблінське воєводство (Польща)

Вежа у Белавіно (вежа-стовп у Белавіно) – рештки фундаментів оборонної і репрезентативної вежі ХІІІ – початку XIV століття у селі Белавіно неподалік Холма – столиці короля Данила Галицького.

У Літописі Руському під 1259 роком подано згадки про оборонні вежі навколо стольного міста Холм. Вони мали утворювати зовнішню лінію оборони, виконуючи роль сторожових постів. Вежа у Белавіно розташована на північ від Холма на пагорбі понад болотистою рівниною річки Угерки та її приток Дарки і Сличівки. Її фундатором вважають одного з князів династії Романовичів – Данила Галицького чи його сина Лева І, онука Юрія І.

Припускають, що вежа була знищена у другій половині XIV ст. в час польсько-литовської війни за Волинь, Холмщину, після чого її не відбудовували. Північна стіна стовпа з рештками прилеглих мурів заввишки 16,6 м простояла до 1 квітня 1944 року, коли її підірвали в час боїв. На залишках фундаментів у 1990-х роках було відновлено мур на висоту до 1 м.

Вежа мала форму прямокутника із зовнішнім розміром 12,4 м × 11,8 м та внутрішнім розміром 9,2 м × 8,5 м, що відповідає давньоруському розміру 41 стопа на 39 стіп (внутрішній 30 на 28 стіп). Була збудована з ламаного каміння на вапняному розчині. Припускають, що на першому ярусі містилась кухня та зберігались продовольчі запаси, а під ними знаходився невеликий льох, виложений деревом. На 2–3 ярусах з дерев’яними перекриттями знаходились житлові приміщення із барвними тинькованих стінах. Підлога четвертого ярусу була викладена поливяною плиткою, тиньковані стіни ймовірно прикрашали фрески. Прорізи великих вікон, дверей були декоровані різьбою, зеленим каменем глауконітом. Ярус перекривало склепіння з полив’яної цегли-пальцівки, а зовні оперізувала дерев’яна галерея гурдиція. Верхній п’ятий ярус призначався для розміщення сторожі і спостереження за околицями. Ймовірно, вежу завершував наметовий дах.

Археологічні дослідження навколо вежі проводились у роках 1909—1911 та 1976, 1979, 1994, 1996, 1998. Згідно з цими дослідженнями на теренах Заслуп'я навколо вежі розміщувались поселення протягом VI–XIV ст., що займали площу до 20 гектар і не мали укріпленого городища. На межі ХІІІ–XIV ст. навколо вежі ймовірно існували дерев’яні будівлі, але археологи так і не знайшли залишків укріплень навколо вежі.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вежа-стовп у Белавіно [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/sdqugv. – Назва з екрана.

Годованюк О. Прояви готики в мурованому монументальному будівництві Волині в кінці XIII – упродовж XVI століття / О. Годованюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ : ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 203–210.

Форпост західного кордону Русі – Оборонна вежа Короля Данила // Загадкова Історія [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=onM5gnMuD2o. – Назва з екрана.

Вежа у Столп’є (XIII ст.)

с. Стовп’є, Люблінське воєводство (Польща)

Вежа у Столп’є – архітектурно-археологічна пам’ятка, оборонно-культовий комплекс давньоруського часу. Найстаріша мурована будівля на теренах східної Польщі, що не має відомих аналогів. Розташована за 10 км на північний захід від міста Холм, у селі Стовп’є, на лівому березі річки Гарка (притока Угерки, басейн Вісли).

Вежа в селі Столп’є збудована князями Володимирськими в другій половині XIII ст., – порівняно невелика в плані (5,8 м х 6,3 м) споруда, зовні прямокутна, вимурована з каменю-вапняку, всередині – кругла, діаметром близько 3 м, обмурована брусковою цеглою. Висота стін, які збереглися, сягає 19,5 м. Мала 4 яруси, найвищий з яких становив 8-ми кутне в плані приміщення з апсидою й виконував функцію каплиці.

Уперше згадано в Галицько-Волинському літописі під 6712 (насправді під 1208 або 1210), коли краківський князь Лешек Білий змусив князя Олександра Всеволодича передати князю Васильку Романовичу Белз в обмін на Угровськ, Верещин, Столп’є та Комов (нині с. Кумув Люблінського воєводства). Невдовзі Олександр Всеволодич втратив ці «городи», бо вже 1217/18 їх відбив у того ж Лешека Білого князь Данило Романович.

В 2003–2005 рр. польські вчені комплексно дослідили залишки вежі в Стовп’є, реконструювавши всі етапи історії цієї пам’ятки. Вежа, судячи з усього, була зведена як фортеця на волинсько-польському прикордонні ще на рубежі 12–13 ст. волинським князем Романом Мстиславичем. Ґрунтовної перебудови вежа зазнала приблизно в 1230-ті рр., одночасно зі спорудженням князівської резиденції в місті Холм. У цей час вежа функціонує як укріплений монастир. Висловлене припущення, що на цьому етапі своєї історії Стовп’є було монастирем-резиденцією вдови Романа Мстиславича Анни, яка згідно із джерелами, від 1220-х рр. і до самої смерті (1253/54) була монахинею. Третій етап історії пам’ятки розпочався в 1280-ті рр., коли споруди були значно перебудовані та розширені. Саме цей період характеризується черговим загостренням взаємин між Романовичами та польськими князями. Та вже на рубежі 13–14 ст. архітектурна пам’ятка зазнала руйнівної пожежі і в подальшому не відновлювалося.

Пам’ятка є городищем, пагорб якої має висоту 4–5 м і площею понад 400 м2. Археологічні дослідження вежі проводилися у XIX ст., а саме: 1909–1912 роках, 1970-х роках та 2003–2005 роках.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. Прояви готики в мурованому монументальному будівництві Волині в кінці XIII – упродовж XVI століття / О. Годованюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ : ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 203–210.

Домбровський Д. Стовп’є, архітектурно-археологічна пам’ятка, оборонно-культовий комплекс давньоруського часу [Електронний ресурс] / Д. Домбровський // Інститут історії України НАН України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/cvvqaz. – Назва з екрана.

Стовп’є [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/teyniz. – Назва з екрана.

Форпост західного кордону Русі – Оборонна вежа Короля Данила // Загадкова Історія [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=onM5gnMuD2o. – Назва з екрана.

Кам’янецька вежа (1289)

м. Кам’янець,  Брестська область (Білорусь)

Кам’янецька вежа (Кам’янецький стовп) – унікальна пам’ятка руського зодчества, оборонна вежа-донжон волинського типу.

Кам’янецька вежа збудована протягом 1271–1289 років на березі річки Лісна зодчим Олексою за наказом волинського князя Володимира Васильковича як донжон Кам’янецького граду – форпосту Волинського князівства на кордоні з литовцями. Відреставрована в 1903 р. за проєктом В. Суслова. Це цегляна циліндрична споруда діаметром 13,5 м, висотою близько 19 м. Товщина її стін сягає 2,5 м. Всередині об’єм башти було поділено на п’ять ярусів помостами на дерев’яних балках. П’ятий ярус з верхньою бойовою площадкою сполучається цегляними сходами в товщі муру. Майданчик захищають 14 масивних прямокутних зубців. Верхній ярус вежі, висота якого вдвічі перевищує висоту нижніх, перекривало нервюрне готичне склепіння; нервюри були викладені з лекальної цегли, спиралися на консольну п’яту – білокам’яну профільовану деталь. Віконні отвори мають перемички напівциркульної, дещо стрілчастої або трилопасної форми. На четвертому ярусі зберігся вихід на своєрідний балкон – дверний отвір зі стрілчастою перемичкою, обрамлений напіввалом з лекальної цегли, а у верхній частині – цегляним поребриком. Чотири ряди поребрика підкреслюють низ оборонних зубців. Отже, в архітектурі цієї вежі конструктивні елементи готики поєднані з традиційним давньоруським декором.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. Прояви готики в мурованому монументальному будівництві Волині в кінці XIII – упродовж XVI століття / О. Годованюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ : ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. – Вип. 9. – С. 203–210.

Кам’янецька вежа [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/jjiqdh. – Назва з екрана.

  

Хотинське городище (Х–ХІ ст.)

с. Хотин, Рівненський район Рівненська область

Хотинське городище – пам’ятка давньоруського часу, одне із численних та малознаних Погоринських міст Волині, що розташоване на північно-західній околиці села Хотин, на мисі високого лівого берега річки Горинь.

На майданчику Хотинського городища гумусний ґрунт залягає до глибини 0,8 м, в ньому трапляється кераміка X – початку XI ст., ХІІ–ХІV ст. i XVII–XVIII ст. Хотинське городище – унікальна багатошарова археологічна пам’ятка давньоруського часу, зі значним потенціалом для подальшого вивчення та перетворення її як елементу культурної спадщини на ресурс для місцевої громади та розвитку туристичного маршруту Міста Погориння. Саме на замовлення Шпанівської громади на Хотинському городищі було розпочато археологічні розкопки. У серпні 2020 року експедиція під керівництвом Олексія Войтюка розкопала кілька горщиків ранньозалізного часу із характерним оздобленням у вигляді наліпних валиків та округлих вдавлень, а також різноманітні знаряддя праці. Ці матеріали засвідчують довготривалу історію локації, що не обмежується давньоруською добою.

Історія вивчення Хотинського городища розпочалась наприкінці ХІХ століття. Саме тоді пам’ятка увійшла до наукового обігу, про що свідчить згадка в «Археологічній карті Волинської губернії», підготовленій видатним істориком та археологом Володимиром Антоновичем. У міжвоєнний час пам’ятку обстежували Роман Якимович (1931) та Левко Чикаленко (1933). Згодом, у 1960 р., Павло Раппопорт здійснив обміри та виконав рисунки об’єкта на місцевості. Він також прокопав на городищі шурф та зафіксував гумусний ґрунт, насичений керамікою ХVІІ–ХVІІІ ст. Повторно городище обстежили Ігор Свєшніков (1961) та Юзеф Нікольченко (1976) у рамках складання «Довідника з археології. Рівненська область». У 1986 року археолог Богдан Прищепа провів обстеження майданчика городища і прилеглих територій. Микола Хомич у 2012 р. перевірив тут культурний шар. Тоді у шурфі, закладеному в центральній частині городища, було знайдено уламки гончарних горщиків ХІІ–ХІІІ ст. і залізні черешкові ножі.

Хотинське городище має грушеподібну форму розмірами 110×45–60 м (площа 0,6 га), підвищується над заплавою річки Горинь на 10 м. По периметру майданчика проходить вал заввишки 1,0-1,5 м, зі східної напільної сторони укріплення відділене дугоподібним у плані ровом, прокопаним на всю висоту мису, завширшки до 30 м. Із північно-західної сторони оборонний вал майданчика має розрив на місці давнього в’їзду. Сліди ще одного в’їзду простежуються із південно-східної напільної сторони. Північно-західний кінець мису відділений від укріпленого майданчика ровом і перетворений на окремий округлий майданчик діаметром близько 10 м, з рівною горизонтальною поверхнею, зручною для влаштування оборонної вежі.

Біля підніжжя Хотинського городища знаходиться «Острів фестів», де щорічно відбувається чимало цікавих подій. Найпопулярніші: всеукраїнський велофестиваль «Марафон Поліська Січ», фестиваль «Вогняна сова», історико-культурний фестиваль «Погорина. Урочище Чадорож».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дослідження Хотинського городища [Електронний ресурс] // Спілка археологів України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lt/bgpblt. – Назва з екрана.

Хотинське городище [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/lupdzb. – Назва з екрана.

Хотинське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/hotynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Яськевич Р. Городище / Р. Яськевич // Яськевич Р. С. З глибини віків : нариси з історії сіл Шпанів, Олексин, Хотин, Зозів / Р. С. Яськевич. – Рівне : ДМ, 2012. – С. 92–93.

Білівське городище (Х–ХІ ст.)

с. Білів, Рівненський район Рівненська область

Білівське городище – пам’ятка археології національного значення, що розташована на південь від села Білів, на мисі правого високого берега річки Стубли.

За археологічними джерелами Білівське городище датується Х–ХІ ст. Тут був розміщений поселенський комплекс, що охоплював городище, поселення та курганний могильник. На межі ХІ–ХІІ ст. Білівське городище почало занепадати.

Городище відоме з кінця ХІХ ст. Нові матеріали для його характеристики були отримані під час розвідки П. О. Раппопорта у 1960 р. і розкопок В. В. Ауліха у 1966 р. Дослідження П. О. Раппопорта показали, що укріплення Білівського городища були збудовані в другій половині чи наприкінці Х ст. Археологічні знахідки свідчать, що найбільш активно фортеця використовувалася в ХІ ст. Поряд з городищем існувало значне поселення Х–ХІ ст. Воно було виявлене роботами Б. А. Прищепи та В. С. Терського у 80-х роках ХХ ст. У ХІІ ст. Білівська фортеця занепала і більше не відроджувалась.

Фортецю було збудовано на краю мису, обмеженого із заходу заплавою ріки, із півдня глибоким яром, з інших сторін дугоподібним ровом завширшки до 25 м і завглибшки до 7 м. Площадка городища підвищується над заплавою ріки на 25–26 м, вона має неправильну овальну форму (45×80 м), по периметру оточена валом, висота якого з напільної сторони досягає 5 м, а з інших сторін він підвищується над площадкою на 1,5–2,0 м. Західна та північна ділянки валу пошкоджені окопами. В закладених В. В. Ауліхом траншеях слов’яно-руський культурний шар залягає до глибини 0,8–1,2 м, а материковий лес виявлено на глибині 1,2–1,6 м. Досліджено житло-напівземлянку з глинобитною піччю, дві наземні печі, господарські ями.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Білівське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/bilivske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Білівське городище [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому : [сайт]. – Режим доступу: https://culture-rivne.com.ua/outcity/bilivske-gorodyshhe-dodaty-foto/. – Назва з екрана.

Парфенюк В. Білів і сусіди. Клеванські сторінки. Зорянські мемуари / В. Парфенюк. – Луцьк : Іванюк В. П., 2020. – 415 с.

Дорогобузьке городище (Х–ХІІІ ст.)

с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область

Дорогобузьке городище – пам'ятка археології національного значення, що розташована на північній околиці села Дорогобуж, на лівому березі річки Горинь.

Дорогобузьке городище неодноразово згадується у літописах від кінця XI до початку XIII ст. Перше повідомлення про нього знаходимо в «Повісті минулих літ» у розповіді про події 1084 р. Тоді великий київський князь Всеволод Ярославич віддав місто у володіння Давиду Ігоревичу, внуку Ярослава Мудрого. Дорогобуж стає центром удільного князівства. У літописі йдеться про вже наявне поселення, яке виникло раніше. Підтвердження такому висновку знаходимо у «Правді Ярославичів» – кодексі юридичних норм, затвердженому в 1072 р. У статті 23 «Правди» встановлено штраф («віру») обсягом 80 гривен за вбивство старшого конюха при стаді (мається на увазі слуга в князівському господарстві), а далі йде посилання на прецедент: «его же убиле Дорогобудьци». Події, згадані у цій статті, вчені пов’язують з київським повстанням 1068 р. Тоді київський князь Ізяслав Ярославин змушений був утікати від народного гніву на захід, до Польщі, а згодом повернувся із великим чужоземним військом і відновив свою владу в Києві. Досить часто Дорогобуж згадується в середині XII ст. у зв’язку з боротьбою за київський стіл Юрія Довгорукого та Ізяслава Мстиславича. Як тільки Юрію вдавалося заволодіти Києвом, а Ізяслав змушений був відступити на Волинь, між ними виникав конфлікт за порубіжне Погориння та його головні центри – Дорогобуж і Пересопницю. Кожен із суперників намагався посадити тут свого сина чи союзного князя. Через нестабільну політичну ситуацію від 1149-го до 1154 р. в Погоринні змінюється сім удільних князів.

У XII ст. Дорогобуж розвивається як середньовічне місто, його площа досягає 30 га. Серед важливих факторів, які впливали на розвиток Дорогобужа в епоху Київської Русі, можна назвати його статус адміністративно-політичного центру Погориння, центру удільного князівства, зручне розміщення на перехресті шляхів – водного по Горині й сухопутного, який вів із Києва до Володимира-Волинського, порубіжне положення Погоринської волості на пограниччі Київського і Волинського князівств. Після монгольської навали, у другій половині XIII ст., Дорогобуж не згадується у літописах. Пізніше він названий серед волинських міст у «Списку руських городів дальніх і ближніх», складеному наприкінці XIV ст. На думку М. М. Тихомирова, автор «Списку» під городом розумів укріплене місце. Це повідомлення свідчить, що поселення не запустіло, життя в ньому тривало і в XIV ст. Середньовічний Дорогобуж лежав на високій терасі лівого корінного берега р. Горині поблизу впадіння у неї струмка. Тут збереглися рештки городища та виявлено великі ділянки посаду.

Дорогобузьке городище належить до пам’яток складномисового типу, воно охоплює три укріплені частини загальною площею 5,5 га. Дитинець площею 1,7 га було збудовано на мисі, із напільної сторони він оточений валом заввишки до 4 м. Із півночі дитинець був захищений трьома паралельними валами, які не збереглися. На старих планах тут простежується узвіз чи ділянка дороги, яка виводила до Горині, вірогідно, до дерев’яного мосту, згаданого в літописах. На південний схід від дитинця міститься майданчик окольного міста. Це ділянка розмірами 125×110 м, із трьох сторін (за винятком західної, прилеглої до дитинця) захищена дугоподібним у плані валом заввишки до 4 м. Західний відрізок валу на початку XX ст. було зруйновано і перетворено на систему терас. Далі на південь, за 100 м від валу східної ділянки окольного міста, проходила ще одна лінія оборони, яка захищала другий майданчик окольного міста. Збережені ділянки валу й рову починаються на сході біля яру, перетинають височину та спускаються по західному схилу до заплави струмка.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дорогобузьке городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/dorogobuzke-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Дорогобуж на Горині у Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2011. – 250 с.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2016. – 297 с.