Фотоколекція

Ікона «Різдво Христове» (XVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Про народження Ісуса Христа розповідається у Євангелії від Луки (Лк. 2, 6-7).

Ікона, створена народним іконописцем, дещо наївна, але надзвичайно лірична і вражає поетичністю та щирістю художнього вислову. Вона ніби народилася з різдвяних колядок. Печера подається у вигляді української шопки. В колористичній гамі переважають холодні «зимові» кольори: синьо-голубий, зелений, сірий, вохристий. Але це не робить ікону похмурою. Усміхнені миловидні обличчя персонажів випромінюють радість і ніжність, що приходять з появою людини на світ. Темна синява нічного неба розірвана світлом, що лине від Віфлеємської зірки. Широка тепла хвиля заливає все навкруги, несучи з собою тишу і спокій. Звідси фольклорне звучання ікони, в якій закладено глибокий релігійний зміст і благоговіння автора перед чудом Різдва.

Розмір: 50 х 41

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера

Походить з церкви Святого Стефана с. Усичі Луцького району. Не реставрована

Джерела:

Обухович Л. Ікона «Різдво Христове» [Електронний ресурс] / Л. Обухович, Т. Єлісєєва // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/194-ikona-rizdvo-khrystove/. – Назва з екрана.

Текст та ілюстрація з книги:

Різдво Христове // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 286–287 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Ікона «Коронування Богородиці. Непорочне зачаття» (ХVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Від ХVIII ст. у процесійній іконі збереглися різьблене обрамлення зі стилізованого листя аканту у поєднанні з рокайльними елементами та образ Святої Анни у наверші. Анна, матір Діви Марії, традиційно одягнена у мантію зеленого кольору, що символізує безсмертя, і хітон, червоний колір якого означає любов. Вона тримає книгу – символ на вчання Діви Марії. Лик Святої Анни наділений життєвою мудрістю і чистотою помислів. Олійний живопис медальйонів пізній і датується ХІХ ст. Сцена «Коронування Богородиці» зображує Марію, яка стоїть на колінах, смиренно приймаючи вінець Цариці небесної від Святої Трійці. Зображення Непорочного зачаття майже втрачене.

Розмір: 126 х 92

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, олія, різьба, золочення

Походить з церкви Архістратига Михаїла с. Окорськ Локачинського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Текст та ілюстрація з книги:

Коронування Богородиці. Непорочне зачаття // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 284–285 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Двостороння ікона «Богородиця Одигітрія. Євангеліст Лука» (XVIII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Процесійна, виносна, двостороння ікона використовується під час хресних ходів (урочистих процесій) у дні релігійних свят.

З одного боку ікони зображена Богородиця Одигітрія, колористичне вирішення одеж якої є особливим: синій мафорій покриває червоний хітон. Зображення Богородиці повторюється у наверші ікони в образі «Мадонна делла Мізерікордіа» (Мадонна милосердя), коли Вона зображена серед людей, яких покриває своїм плащем. Ця західноєвропейська іконографічна схема поступово асимілюється в Україні як «Покров Богородиці». З другого боку подається образ Святого Луки за написанням Євангелія. У на верші – образ Святого Миколая Чудотворця. Ікона прикрашена золоченою наскрізною різьбою з акантового листя, що завершується різьбленими поліхромними фігурками ангелів, які підтримують корону.

Розмір: 124,5 x 80

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, олія, різьба, золочення

Походить з церкви Святого Луки с. Городно Любомльського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Текст та ілюстрація з книги:

Богородиця Одигітрія. Євангеліст Лука // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 280–283 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (11–12 ст.)

с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Свято-Успенська церква) – унікальний витвір української архітектури ХІ–ХІІ ст. Вважається найдавнішою збереженою спорудою Рівненщини, що занесена до Реєстру пам'яток України національного значення.

Дорогобуж був одним з найдавніших міст і вперше був згаданий у літописі 1084 року після заволодіння містом князем Давидом Ігоровичем. В цей час у Дорогобужі мав би бути закладений монастир і зведена церква на місці сучасної. При дослідженнях в ХІХ столітті Орестом Фотинським, було виявлено у мурах ренесансної на вигляд Успенської церкви, фрагменти кладки із давньоруської плінфи. Відкриття підтвердили у 1980-х роках: виявилося, що великі ділянки плінфи другої половини ХІІ ст. збереглися в усіх стінах церкви, окрім північної. Тоді ж одну таку ділянку традиційно лишили нетинькованою для огляду відвідувачів. Дослідники припускають, що храм зруйнували монголи у 1241 році, але не дощенту. Тож при його відновленні у ХVІ ст. збережені рештки послужили основою нових стін. Це дає підстави зарахувати дорогобузьку церкву до давньоруських пам'яток. Будівлі монастиря з двох сторін були прибудовані до нової Успенської церкви. Після смерті Костянтина Острозького, Іллі Острозького (1539) Дорогобуж дістався Костянтину Василю Острозькому. З 1644–1834 рр. будівля перебувала у володінні базиліан, єзуїтів та греко-католиків. У 1786 р. греко-католики повністю перебудували стару церкву з помітним прагненням надати їй «латинських рис». Архітектурний вигляд побудови відзначався лаконізмом як в побудові об’ємних частин, так і в зовнішньому декорі. До початку ХІХ ст. при церкві ще функціонував монастир. Після заборони у Російській імперії чину василіан монастир був зачинений, а Успенська церква стала парафіяльною. В 1840 р. волинський єпархіальний архітектор Михаловський оглянувши церкву, яка вимагала ремонту (було пошкоджене перекриття), розробив проєкт перебудови церкви. Зокрема для усунення слідів УГКЦ. Гонтове покриття дахів 1875 р. замінили на бляшане. Залишки монастирських будівель 1908 р. розібрали, використавши будівельний матеріал для будівництва огорожі, ремонту церкви. У 1950 р. до фасаду церкви прибудували дерев'яну дзвіницю, але 1961 р. в ході хрущовської антирелігійної компанії церковну громаду зняли з обліку, а церкву перетворили на клуб.

В 1982 р. досліджуючи церкву були виявлені первісні елементи будівлі. За даними дослідженнями припущено, що первісна церква була одноапсидною чотиристовпною орієнтованою по осі захід-схід. На основі її фундаментів з частковим використанням стін збудували нову прямокутну однонавну церкву орієнтовану по осі північ-південь. Пізніше до неї добудували вівтарну частину, посилену двома контрфорсами. Проєкт реставрації передбачав експонування елементів первісного давньоруського храму, протрасування його фундаментів, будівництво окремої дзвіниці. Початок відновлення церкви прийшовся на передачу церкви віруючим, котрі провели реставрацію зі збереженням дерев'яної дзвіниці перед фасадом.

Під час археологічної експедиції у 1991 році під керівництвом археолога Богдана Прищепи у Дорогобужі розкопали житло ХІІ–ХІІІ століть. Однією із знахідок був меч ХІ (!)-го століття, який не має аналогів в Україні. Реставрація його тривала чотири роки. У березні 2021 року стародавня зброя повернулася у Рівненський обласний краєзнавчий музей.

Храм за розмірами вважається великим – 20,5 на 12 м, але однонавова будівля укріплена позаду потужними контрфорсами, все це надає масивності та якогось відчуття середньовічності та монолітності, навіть незважаючи на дивний колір – рожевий.

Тут зберігається копія однієї з найстаріших Богородичних ікон, ще із Дорогобузького монастиря княжих часів XII століття – одна з рідкісних пам’яток давнього українського малярства, волинської школи іконопису. Благодатна ікона Божої Матері – «Богородиця Одигітрія з Дорогобужа» написана на полотні, наклеєному на дерев’яну дошку. Мати Божа на ній зображена до пояса, з дитятком Ісусом на лівій руці.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дорогобуж [Електронний ресурс] // Архітектурні та природні пам'ятки України: [сайт]. – Режим доступу: https://landmarks.in.ua/oblast/rivnenska/dorohobuzh. – Назва з екрана.

Свято-Успенська церква (Дорогобуж) [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://salo.li/490a8f2. – Назва з екрана.

Успенська церква Українська [Електронний ресурс] // Українська церковна архітектура : [сайт]. – Режим доступу: https://parafia.org.ua/UCA/church/uspenska-tserkva-polotsko-smolenska-shkola/. – Назва з екрана.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці [Електронний ресурс] // Мандруй Рівненщиною : [сайт]. – Режим доступу: https://rivne.travel/locations/cerkva-uspinna-presvatoi-bogorodici. – Назва з екрана.

Палац Грохольських-Терещенків (1851)

смт Червоне, Бердичівський район Житомирська область

Палац Грохольських-Терещенків – збудований в неоготичному стилі на замовлення польського шляхтича Адольфа Норберта Еразма Грохольського. Пам’ятка архітектури місцевого значення.

Палац Грохольських-Терещенків у селищі Червоне на Житомирщині був зведений у 1851 р. графом Адольфом Грохольським у стилі неоготики. Граф Адольф Грохольський займався розведенням арабських скакунів. Згодом, у 1863 р. згідно із заповітом, палац після смерті графа повинен був відійти його дружині. Однак, удова невдовзі виїхала за кордон, тож маєток у неї викупив відомий меценат і цукрозаводчик Микола Терещенко і передав у володіння своєму братові Федору, який прославився як колекціонер витворів мистецтва. Упродовж певного періоду часу тут навіть знаходилася картинна галерея.

У своєму архітектурному вирішенні – це симетричний триповерховий палац, у плані – витягнутий чотирикутник, на головному фасаді якого красується восьмибічна вежа, а до бічних фасадів прилягали дві чотирибічні вежі. Мурована споруда упродовж історії свого існування неодноразово реконструювалася, проте під час перебудов вона ніколи не втрачала свого неоготичного образу. Після смерті Федора Артемовича Терещенка у 1894 р. палац став власністю його сина – відомого київського авіаконструктора Федора Федоровича Терещенка (1888–1950 рр.), саме у ті роки будівля зазнала найбільшої реконструкції, оскільки молодий багатій займався будівництвом літаків для повітряного флоту тогочасної Російської імперії. У зв'язку з цим палац особисто відвідував російський цар Микола ІІ. Відомо, що перший літак Федір Федорович збудував у віці 21 року. Пізніше світ побачив літак Терещенко – 2, 3, 4, 5 і 6, а також у співпраці з авіаконструктором Дмитром Григоровичем з’явилися – Т-7, Г-2 і Г-3. У селищі побували відомі авіатори: Павло Нестеров (автор мертвої петлі) та Любов Галанчикова, яка працювала за контрактом льотчиком-випробувачем. У співпраці із засновником вертольотобудування Ігорем Сікорським Федір Терещенко створив найбільший тогочасний літак – «Ілля Муромець».

Однак, після більшовицької революції 1917 р. Федір Терещенко залишив свій маєток і був вимушений виїхати з України. У ті часи палац було розграбовано, а на початку 20-х років XX ст. тут створили інтернат для безпритульних, що і призвело, скоріш за все, до жахливої пожежі 1928 р., під час якої були знищені усі палацові інтер’єри: парадні сходи з білого мармуру, візерунковий паркет, театральна зала, люстри з венеціанського кришталю та мармурові каміни і статуї. У 1948 р. у приміщеннях колишнього палацу облаштували фабрично-заводське училище, яке пізніше було реорганізовано у ПТУ і працювало аж до 90-х років XX ст. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Святого Різдва Христового УПЦ МП. В 2014 році частину палацу займав жіночий монастир, а у прилеглих спорудах проживали місцеві мешканці, однак загалом будівля перебуває у руїнах. Навколо колишнього палацу збереглася 250-ти метрова липова алея, яка була закладена Федором Федоровичем Терещенком, ставок з фонтанами, авіаційні майстерні та допоміжні споруди з баштами, які були також збудовані у неоготичному стилі.

Станом на 2021 році будівля перебуває у напівзруйнованому стані. Палац входить до реєстру культурної спадщини місцевого значення. У будівлі регулярно проводяться екскурсії. В серпні 2023 року Господарський суд Житомирської області повернув у державну власність будинок-садибу Терещенків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Замки, фортеці, палаци України / авт.-уклад. Ю. С. Воронцова, О. М. Бєліков. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 189 c. : фот. – (70 чудес)

Замок у Червоному. Палац Грохольських-Терещенків на Житомирщині [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=JxDrdhX_IuU. – Назва з екрана.

Палац Терещенків [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1046105-palats-tereschenkiv-chervone. – Назва з екрана.

Палац Терещенків у Червоному [Електронний ресурс] //  Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/fhjahn. – Назва з екрана.

Перший авіазавод в Україні був на Житомирщині? Маєток Терещенків в Червоному [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=0eGz3XJM4vs. – Назва з екрана.

      

Палац Терещенків у Денишах (1913)

с. Дениші, Житомирський район Житомирська область

Палац Терещенків у Денишах – палац родини Терещенків, побудований у 1910–1913 роках у селі Дениші, Житомирської області.

У селі Дениші, що розкинулося на березі живописної річки Тетерів, збереглися залишки палацу кінця ХІХ століття. На жаль, будівля наполовину зруйнована, але подекуди збереглася ліпнина на стінах, декоративні сандрики і карнизи над вікнами. Палац двох’ярусний, але на його фоні виокремлюється прилегла до стіни трьох’ярусна вежа. Вона надає споруді вигляду старовинного замку.

Будівля була побудованою в стилі італійського ренесансу, налічувала 40 кімнат та триповерхові башти. Уздовж стін палацу були зроблені вікна овальної та прямокутної форми. Для оздоблення будівлі використовувався кольоровий світлий цемент з Італії. Фігурні елементи палацу виконані з використанням штукатурки по цеглі. Палац прикрашений фронтоном, ліпниною з рослинних орнаментів і античними колонами, барельєфами з немовлятами-музикантами. Поруч з палацом був посаджений парк за проєктом майстра Арнольда Регеля. Після завершення будівництва палац використовувався як заміський будинок.

Проєкт палацу створив архітектор П. І. Голландський, а замовником був один з представників династії Терещенків, власників цукрових заводів, – Федір Артемійович. Він був середнім сином засновника «цукрової імперії» Артемія Яковича. Як і його старший брат Микола, Федір відомий як меценат, благодійник, колекціонер витворів мистецтва. Ф. А. Терещенко не дожив до завершення будівництва палацу в Денишах, а після його смерті будівля перейшла у спадок дружині, Надії Володимирівні.

Федір Терещенко все життя активно займався добродійністю спочатку в Москві, пізніше в Києві. На його кошти в українській столиці побудовано безкоштовний нічліжний будинок для незаможних, притулок для бідних вдів і старих жінок, а також пологовий будинок для бідних і денний притулок для дітей робітників.

У 1917 році після Жовтневого перевороту родина Терещенків вимушено емігрувала до Франції, після чого палац був повністю пограбований та зруйнований. Згодом протягом тривалого часу руйнувався місцевими жителями, які розбирали будівлю на цеглу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Замки, фортеці, палаци України / авт.-уклад. Ю. С. Воронцова, О. М. Бєліков. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 189 c. : фот. – (70 чудес)

Зруйнований палац родини Терещенків (с. Дениші) [Електронний ресурс] // Вандрівка – ваш путівник Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://vandrivka.com.ua/zrujnovanij-palats-rodini-tereshhenkiv-s-denishi/. – Назва з екрана.

Мороз Р. Легенди палацу Терещенків у Денишах [Електронний ресурс] / Р. Мороз // Новини Житомира від 20minut.ua : [сайт]. – Режим доступу: https://zt.20minut.ua/kul-tura/legendi-palatsu-tereschenkiv-u-denishah-11278012.html. – Назва з екрана.

Що сталося з «наймолодшим» палацом України? Українські палаци. Золота доба [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=gMGXPlWYTT4&t=1s. – Назва з екрана.

Маєток Ганських (1800)

с. Верхівня, Ружинський район Житомирська область

Маєток Ганських (нині Літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака) – пам’ятка історії, архітектури та садово-паркової культури кінця 18 – початку 19 століть. Занесений до реєстру національних святинь України.

Верхівня перебувала у володінні різних польських шляхетських родів. В XVII ст. селищем й околицями володіли Любомирські, але після їх зубожіння, в середині XVIII ст., Верхівня була надана в оренду шляхтичу Яну Ганському. В 1780 році Ян Ганський викуповує садибу й передає її своєму синові Вацлаву Ганському. Ну а вже Вацлав створив у Верхівні довершений садибно-парковий ансамбль, який в дещо зміненому вигляді ми можемо побачити й сьогодні. Палац побудований 1800 року в стилі пізнього класицизму. 

Садиба складається з палацу площею 2077 кв. м., двох одноповерхових флігелів, родинної церкви, винного погребу, різних господарських споруд та парку. Один з флігелів – кухня, з’єднаний з палацом підземним переходом, яким слуги носили страви до їдалень панського будинку. Підземний хід також був прокладений до каплиці з родинною усипальницею Ганських. Взагалі Вацлав Ганський полюбляв чомусь підземні ходи. Він навіть влаштував для своєї дружини Евеліни Ганської підземний хід до її особистої купальні у великому ставу, що навпроти палацу. Підземний хід був обкладений цеглою, виходив за гранітний мур, що оточував палац, і виводив у купальню, дно якої було викладене тесаними дубовими колодами. Чудовий парк, що розташовувався за палацом, зливався з лісом. Поруч був ретельно підібраний сад, який доходив до широкого яру, до речі, штучного. Він був вручну викопаний кріпаками. Через яр було перекинуто аркоподібний місток, неподалік якого на схилі стояв так званий «мисливський павільйон». В глибині парку розміщувалася оранжерея, перед якою росли чимало рідкісних дерев. На межі парку й лісу стояла фазарня (птахоферма). В лісі на волі жило кілька сотень козуль, ланей та вирощених для відстрілу вепрів.

Вацлав Ганський мав 21 тис. гектарів землі й понад три тисячі кріпаків. Виконував обов’язки маршалка волинської шляхти, був магістром масонської ложі в Житомирі. У 1819 році Ганський одружився з молодою красунею Евеліною Ржевуською. Граф був старший за дружину на 17 років. На весілля він подарував їй садибу у Верхівні. Саме звідси почалося знамените листування Евеліни з паризьким письменником. 1832 року літератор отримав анонімного листа з українського міста Одеси, підписаного «Іноземкою». Він заінтригував Бальзака, але відповісти письменник, певна річ, не міг. Через деякий час надійшов ще один лист. Прихильниця просила підтвердити отримання за допомогою оголошення в газеті «Котидьєн», яка розповсюджувалася і в Росії. Так почалося листування Бальзака і Ганської, що вилилося у багаторічний роман. Перша зустріч відбулася через рік. 32-річна полячка виявилася неймовірно гарною, і письменник закохався. Проте бути разом закохані не могли – Евеліна була заміжньою. 1841 року помер Вацлав Ганський, і лише 1847 року француз уперше приїхав до коханої. Він був у захопленні від маєтку і називав верхівнянський палац «Лувром». Евеліна підготувала для Оноре великий кабінет, створила в ньому робочу атмосферу. Незаможний письменник про таке не міг і мріяти – в Парижі він мешкав у маленькій незатишній мансарді і ледве зводив кінці з кінцями. Удруге Бальзак приїхав до Верхівні 1848 року. Судячи з його відгуків у листах, йому дуже подобалося тут, в атмосфері розкоші й затишку, в оточенні дбайливих слуг. У кабінеті письменника збереглися його речі й деталі інтер’єру: стіл, за яким працював Бальзак, складаний стільчик, камін з рожевого мармуру тощо. Тепер усе це становить експозицію літературно-меморіального музею Оноре де Бальзака. Він був відкритий у палаці з 1959 року. Тут проводять Бальзаківські читання, приїжджають високопоставлені гості і прості прихильники творчості письменника. Частину будівлі з 1921 року і до сьогодні займає філія Житомирського агротехнічного коледжу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Верхівня Оноре де Бальзака [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=jodH8wgeXj0. – Назва з екрана.

Замки, фортеці, палаци України / авт.-уклад. Ю. С. Воронцова, О. М. Бєліков. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 189 c. : фот. – (70 чудес)

Маєток Ганських у Верхівні [Електронний ресурс] // Літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака : [сайт]. – Режим доступу: https://balzac-museum.com/mayetok.html. – Назва з екрана.

 

Церква Різдва Богородиці (1723)

м. Камінь-Каширський, Волинська область

Церква Різдва Богородиці – пам’ятка архітектури та містобудування національного значення.

Побудована в 1723 р. на місці старої Пречистенської церкви на кошти парафіян і місцевого поміщика графа І. Красицького. Тридільна дерев’яна споруда має форму продовгуватого хреста. Стоїть на кам’яному фундаменті, обшальована дошками, покрита бляхою. Вівтар церкви розміщений на південь. Спочатку була трьохкупольна. Однак у 1880 р. купол на західній стороні розібрали й на його місці звели трьохярусну шатрову дзвіницю. Внаслідок цієї перебудови частково були втрачені первісні форми, властиві народній дерев’яній архітектурі Волині. У 1876 р. в інтер’єрі церкви було оновлено трьохярусний іконостас і облаштовані хори. У 1902 р. побудували будинки для священника й псаломщика, 2 клуні, 3 хліви, конюшню. Церква Різдва Богородиці не припиняла своєї діяльності з часу свого існування.

Відомо, що в 1926 р. священником храму був о. Микола Гуранович, на початку 1928 р. – о. Є. Коваль, а з 1932 р. – о. Трохим Соловей. Упродовж 1951–1953 рр. настоятелем був призначений о. Микола Роздяловський, церковним старостою – Мефодій Мельник. Упродовж 1965–1990 рр. настоятелем храму був о. Феодосій Кристецький. З грудня 1992 до 1994 рр. на парафії служив о. Микола Смолярчук, опісля до весни 1999 р. – о. Богдан Андрійчук. З 1999 р. настоятелем є протоієрей Юрій Михайлов, призначений на парафію Указом архієпископа Луцького і Волинського Ніфонта.

У 2002 р., під час експедиції Волинського краєзнавчого музею, у передвівтарній частині церкви були виявлені унікальні ікони «Богородиця Одигитрія» і «Спас Вседержитель» поч. ХVІ ст., які потребували відновлювальних заходів. В 2003 р. було реставровано ікону «Богородиця Одигитрія», а впродовж 2006-2007 рр. – «Спас Вседержитель» (реставратори – П. Петрущак і А. Чабан). Після 2006 р. будівлю обшалювали новими дошками, замінили куполи і бокові іконостаси, зробили новий розпис стін, упорядкували церковне подвір’я. 

Матеріал надано Волинською ОУНБ імені Олени Пчілки

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дем’янюк О. Місце православної архітектури Камінь-Каширщини й Любешівщини у краєзнавстві Волині / О. Дем’янюк // Історія та сучасність православ’я на Волині : матеріали IV наук.-практ. конф. – Луцьк, 2013. – С. 46–50. 

Денисюк В. Т. Камінь-Каширський 800 років від першої писемної згадки про місто : історія і сучасність / В. Т. Денисюк. – Луцьк : Надстир’я, 1996. – 176 с. 

Пась Н. З історії Камінь-Каширської церкви Різдва Пресвятої Богородиці / Н. Пась, Ю. Михайлов // Волинська ікона: дослідження та реставрація : матеріали XXIV Міжнар. наук. конф., присвяч. 25-річчю Музею волинської ікони : наук. зб. – Луцьк, 2018. – Вип. 25. – С. 330–336.

Пась Н. Камінь-Каширське Полісся. З історії краю / Н. Пась. – Луцьк : Волин. друк., 2021. – 208 с.

Дмитрівська церква (1674)

с. Згорани, Ковельський район Волинська область

Дмитрівська церква – пам’ятка архітектури національного значення в селі Згорани, що збереглася у первозданному вигляді без перебудов. 

Село та Свято-Дмитрівська церква  вперше згадується 1674 року. Повідомлення про побудовану церкву є у привілеї польського польного гетьмана, любомльського старости Дмитра Юрія Корибута Вишневецького про службу священника на парафії. За іншими даними перша згадка про село належить до 1764 р. У ХІХ ст. село було центром Згоранської волості, до якої належало 11 сіл, 1216 селянських домів і 800 жителів.

На Волині існували давні традиції будівництва дерев’яних церков. Вони зводилися переважно у сільській місцевості і на їх будівництві працювали народні майстри, досвід яких передавався з покоління в покоління. При будівництві церкви використовували лише власну місцеву сировину на відміну від мурованих храмів, матеріали для спорудження яких завозили з-за кордону. При будівництві враховували кліматичні умови місцевості, зокрема, підвищену вологість. Стіни, перекриття, бані, двері, фундаменти, вікна мають певні особливості спорудження (міцний фундамент, виділений об'єм центральної нави, високі вікна). Ці вимоги були враховані при побудові Дмитрівської церкви у Згоранах. Архітектурною принадою храму є виділений центральний зруб (нава) значних розмірів, а нартекс (вхідне приміщення храму, яке знаходиться під хорами) з центральним зрубом поєднує напівкругла арка. Матеріал будови – дерев’яні бруси не різані, а тесані, що є особливістю такої споруди.

Після третього поділу Польщі в 1795 р. за указом імператриці Катерини ІІ в Холмській єпархії розпочалося навернення з унії до православ’я. За відомостями про церкву за грудень 1796 р. парафія вже була введена у православ’я. Дерев’яна церква записана як стара і до священнослужіння здатна. До церкви тоді були приписані 5 сіл. Парафія налічувала 125 дворів, 425 чоловіків і 440 жінок. На той час церква старих дарчих документів не мала. При церкві зберігалися метричні книги з 1783 р., історичний опис за 1806 р.. і опис церковного майна за 1806 р. На початку ХІХ ст. при церкві були дяк і паламар, які отримували жалування у карбованцях сріблом. Парафія постійно розширювалася, приєднувалися нові села, збільшувалася кількість прихожан, зростали доходи від землі і церковні збори. У 1854 р. за кошти парафіян був побудований будинок для священника з 5 кімнатами. В 1990 р. будинок був розібраний.

Російська імперія у другій половині ХІХ ст. почала масово насаджувати будівництво церков у російському стилі. Стару церкву у Згоранах мали спалити і збудувати нову, більшу, щоб нічого не нагадувало про унію. У 1900 р. вже був виготовлений новий проект будівництва, але завдяки старанням тогочасного настоятеля А. Річинського початок робіт відтягувався і з часом цей процес був призабутий і не втілений. Під час відновлювальних робіт у XІX ст. шатрове перекриття в інтер’єрі зашили дошками, ззовні закрили двосхилим високим дахом, стіни вертикально також обшили дошками, а у центральній частині розширили вікна. На початку ХХ ст. при церкві діяла церковнопарафіяльна школа, в якій у 1911 р. навчалися 40 хлопчиків і 10 дівчат. З приходом польської влади у селі відбулися певні зміни: церковні землі піддавалися конфіскації на користь держави, частина прибутку забиралася, зменшувалася кількість приписних сіл. Почала працювати польська однокласна початкова школа для хлопчиків і дівчаток, яка знаходилася у церковному домі. У штаті церкви були священик, псаломщик і просфорня. У 1929 р. був проведений ремонт церкви.

Церква витримала лихоліття першої і другої світових воєн і сьогодні є найстарішим дерев’яним храмом у Любомльському районі. Це тризрубна безкупольна споруда з невеликою декоративною главою з шатровим куполом над двосхилим дахом центрального зрубу. Кожен із трьох зрубів, центральний, західний і східний, мають окремий двосхилий дах, покритий металом. Центральний зруб трішки вищий за бічні. Стіни обшиті вертикальними дошками і скріплені бантинами (поперечна горизонтальна балка для скріплення), пофарбовані у синій колір. На північному заході від церкви стоїть дерев’яна дзвіниця, яка була побудована одночасно з церквою, і є квадратною у плані двоярусною спорудою, яка перекрита шатром, пофарбована у синій колір. Церква належить до тих давніх волинських храмів у яких відзначається домінування центрального об’єму у загальній композиції споруди. Вирізняють споруду храму гармонійні форми разом із новітніми прибудовами: до вівтаря з півдня – ризниця, а до бабинця з заходу – невеликий присінок, на причілку якого є зображення святого Дмитрія Солунського. Потрійне єдине вікно в південній стіні нави, надає споруді ззовні оригінальності, а у внутрішньому середовищі – додаткового світла. Вікно домінує у порівнянні з малими вікнами на бічних зрубах. Частково збережений стародавній іконостас. Святиня була постійно діючою. Церква завжди відзначала престольне свято 26 жовтня (за старим стилем). До Любомльського краєнавчого музею з церкви були передані стародруки, ікона «Святий Георгій» XVII ст., фрагменти різьби і клірові відомості різних років. 

Матеріал надано Волинською ОУНБ імені Олени Пчілки

Джерела:

Текст та ілюстрації:

345 років від часу побудови Свято-Дмитріївської церкви в с. Згорани (1674) // Наше життя. – 2019. –13 берез. – С. 3.

Василевська С. 350 років від часу спорудження Дмитрівської церкви з дзвіницею в с. Згорани, тепер Ковельського району (1674) / С. Василевська // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2024 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк : Терен, 2024. – С. 203–206.

Державний реєстр національного культурного надбання : (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України. – 1999. – № 2/3. – С. 46–56.

Губківський замок (XV–XVI ст.)

с. Губків, Рівненський район Рівненська область

Губківський замок – руїни замку/фортеці поблизу села Губкова на правому березі річки Случ.

Замок був зведений на місці давньоруського городища, яке існувало тут ще у Х ст. Знахідки експедиції Ю. М. Нікольченка у 1974 році доводять, що перший дерев’яний замок виник ще в Х–ХІІІ столітті, але його разом з поселенням знищила монголо-татарська навала. За версією краєзнавця Олександра Цинкаловського, яку він висловив в дослідженні «Стара Волинь і Волинське Полісся», кам’яна фортеця з’явилася тут у XV ст.

Перша згадка про замок припадає на 1504 рік, коли його поселення та призамкову церкву вщент зруйнували татари. З початку XVI ст. місцевим замком володіли магнати Семашки. Першим відомим Семашком був ковельський староста Богдан Михайлович, що помер у 1545 році. Його син Олександр Семашко, який став власником замку, був знаним на Волині феодалом. Він відзначився своєю відвагою в битві під Дубном (1537 р.) і був одним з перших на Волині, що перейшов у католицьку віру за сприянням єзуїта Бенедикта Гербеста. В період їхнього володіння Губківський замок стає найбільш укріпленим. Замок збудований з каменю у формі трапеції, мав чотири кутових вежі зі стрільницями, в'їзну браму і підйомний міст. Всередині розміщувалися господарські та житлові будівлі. На території замку була й в’язниця. На подвір’ї обов’язковим атрибутом виживання в оборонній споруді був колодязь.

Подальшими після Семашків власниками Губкова були родина Даниловичів, а потім родина Цетнерів. У 1596 році під час повстання Северина Наливайка, Губківський замок захопили козаки під керівництво Григорія Лободи. Попри постійні напади замок щоразу відроджувався. Під час Північної війни російські війська, що проходили через Губків, у 1704 році нанесли досить сильної шкоди Губківському замку, лишивши його в руїнах, а в 1708 році шведські війська майже повністю знищили замок. Після цього замок остаточно втратив своє оборонне значення та поступово занепав. Згодом його розібрали на будматеріали. Нині від Губківського замку мало що збереглося. Всередині двору засипаний замковий колодязь, деякі залишки однієї вежі та фрагменти замкового палацу.

Сьогодні з колишнього замчища відкриваються мальовничі краєвиди. Цю місцину називають Соколиними горами, а 30-метровий пагорб, на якому розташувався замок в народі охрестили Княжою-горою.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Губківський замок: руїни фортеці на Рівненщині [Електронний ресурс] // Rivne-Day : [сайт]. – Режим доступу: https://rivne-day.com/gubkiv-castle/. – Назва з екрана.

Губковский замок [Електронний ресурс] // Архітектурні та природні пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://landmarks.in.ua/oblast/rivnenska/hubkiv. – Назва з екрана.

Замки, фортеці, палаци України / авт.-уклад. Ю. С. Воронцова, О. М. Бєліков. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 189 c. : фот. – (70 чудес)

Яцечко-Блаженко Т. Губківський замок на ретро світлинах [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // ВолиньPost : [сайт]. – Режим доступу: https://www.volynpost.com/news/116651-gubkivskyj-zamok-na-retro-svitlynah#google_vignette. – Назва з екрана.