Фотоколекція

Ікона «Причащання святого Онуфрія» (1717)

м. Луцьк, Волинська область

Маляр з Михнівки

Святий Онуфрій – легендарний пустельник і аскет IѴст., який провів шістдесят років у Єгипетській пустелі у повній самоті. Культ Святого Онуфрія набув поширення на Волині у XVIII ст. з прийняттям унії. Масове виготовлення ікон і скульптур Святого пов'язане із зростанням кількості монастирів, покровителем яких він вважався.

Образ Святого Онуфрія на іконі повністю відповідає житійній оповіді: він відмовився від наслідування царського престолу (корона і скіпетр кинуті під ноги), присвятив себе Богу (приймає причастя від ангела), його годував ворон (овочі і фрукти на поземі), лев вирив йому могилу. Простір ікони ніби розкривається навколо постаті молільника: золоте тло підкреслює блакить засніжених гір та зелень дерев на задньому плані. Святий Онуфрій поданий просвітленим, відреченим від земних страстей. З його образом контрастує зображення ангела з повновидим молодим обличчям, у якому поєднуються свіжість юності і земна привабливість. Живопис щільний, фарби насичені і повнозвучні.

Розмір: 108,5 х 84

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, олія, гравіювання, сріблення, золочення

Походить з церкви Стрітення Господнього с. Михнівка Камінь-Каширського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Єлісєєва Т. Ікона «Причащання святого Онуфрія» [Електронний ресурс] / Т. Єлісєєва // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/364-ikona-prychashchannia-sviatoho-onufriia/. – Назва з екрана.

З колекції Музею волинської ікони: «Причащання Св. Онуфрія» [Електронний ресурс] // Волинський краєзнавчий музей : [сайт]. – Режим доступу: https://volyn-kray-mus.at.ua/news/z_kolekciji_muzeju_volinskoji_ikoni_prichashhannja_sv_onufrija/2020-04-28-2245. – Назва з екрана.

Текст та ілюстрація з книги:

Причащання святого Онуфрія // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 170–173 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Ікона «Святий Миколай» (XVII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Ha іконі Святитель зображений у одежах православного ієрея, що вказує на служіння, якому він присвятив своє життя. Спокій, мудрість і духовна сила – у погляді його очей. Світлом наповнені його лик, змальований темно-рожевою вохрою, і рука, піднята у благословенні. Сріблом лягає навколо лику тонко прописане ледь хвилясте волосся. Легкий квітковий орнамент на фелоні у поєднанні з рослинним візерунком золотого тла, із золотими німбом і обрізом книги творять вражаючий декоративний ефект.

Розмір: 117 х 80

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, гравіювання, сріблення

Походить з церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Чорніїв Турійського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Єлісєєва Т. Ікона «Святий Миколай» [Електронний ресурс] / Т. Єлісєєва // Волинська єпархія Православної Церкви України : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/stattia/346-ikona-sviatyi-mykolai/. – Назва з екрана.

Текст та ілюстрація з книги:

Святий Миколай // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 168–169 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Ікона «Христос Вседержитель» (кін. XVII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Маляр з Михнівки

Образ Спаса написаний у сталих іконографічних традиціях волинського іконопису XVII ст. Дотримуючись канону у зображенні лику, пози, атрибуту і одеж Христа, іконописець створює споглядальний, сповнений смутку, світлий образ, використовуючи майже пастельні відтінки червоного і блакитного кольорів у поєднанні зі сріблом тасьми, обрізу книги і гравійованого виноградом тла. Привертає увагу майстерно зроблений напис на книзі, що містить цитату з Євангелія: «Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться...» (Ін. 10,9) текст, який зрідка зустрічається на волинських іконах.

Розмір: 92 х 66

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, гравіювання, сріблення

Походить з церкви Архістратига Михаїла с. Дроздні Ковельського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Текст та ілюстрація з книги:

Христос Вседержитель // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 166–167 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Ікона «Різдво Богородиці» (кін. XVII ст.)

м. Луцьк, Волинська область

Маляр з Михнівки

Автор ікони, спираючись на давній канон, подає реальну подію – народження Марії, сповнене любові і тихого спокою. Золотом – знаком вічного світла – зроблений напис, який іменує ікону. Золото різьбленого тла ніби освітлює все зображення: Анну на білосніжному ложі, Іоакима у дверях власного дому, дів з дарами, сцену омовіння новонародженої. Стримано сяє срібло на німбах, ніжно відсвічується червоний колір в одежах, лагідні і простодушні лики, пластичні жести – все це примножує величний у своїй радості зміст події – народження Богоматері.

Розмір: 109 х 86

Матеріал і техніка: дерево, левкас, темпера, гравіювання, золочення

Походить з церкви Різдва Пресвятої Богородниці с. Сошичне Камінь-Каширського району

Джерела:

Волинська ікона XVI–XVIII століть : каталог / автори-упорядники: А. Вигодник, С. Василевська. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 467 с., іл. – (Серія «Колекції Волинського краєзнавчого музею» ; вип. 14)

Обухович Л. Ікона «Різдво Богородиці» [Електронний ресурс] / Л. Обухович // Волинська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату : [сайт]. – Режим доступу: https://www.arkhiv.pravoslaviavolyni.org.ua/gazeta/stattja/?newsid=1268. – Назва з екрана.

Текст та ілюстрація з книги:

Різдво Богородиці // Музей Волинської ікони [книга-альбом]. – Київ : АДЕФ-Україна, 2016. – С. 162–165 ; іл.

Див. також:

Волинський краєзнавчий музей

Музей Волинської ікони

Церква Різдва Богородиці (1889)

м. Рівне, (раніше с. Тинне)

Церква Різдва Богородиці – пам’ятка архітектури, чинна дерев’яна церква в місті Рівному.

Перший дерев’яний храм у с. Тинне був побудований у XVI-му столітті. Через незадовільний стан його було розібрано. В архівних документах 1834 р., церква охарактеризована як міцна, вимагає лише нових підвалин, нового даху і нової підлоги. Згідно з наявними джерелами на місці існуючої тепер церкви знаходилася стара дерев’яна тризрубна, трибанева церква, побудована ще в 1754 р. відповідно до волинської традиції дерев’яного греко-католицького храмобудування, а при ній міцна дзвіниця. Очевидно, зображення саме цієї церкви віднайдене і опубліковане В. Завадою.

У 1884 р. почалося будівництво нової дерев’яної церкви на мурованому фундаменті з дзвіницею. Роботами керував священик Юрій Костецький. Богослужіння розпочалися з 1889 р. Храм побудовано в єпархіальному стилі з елементами українського бароко. Хрещатий у плані, одноповерховий. Центральна і вівтарна частини одновисотні. З обох сторін до вівтаря прилягають захристії. З півночі та півдня до бічних рамен є додаткові входи. До західної стіни бабинця прибудована вежа-дзвіниця в традиційному для ХІХ-го століття московському стилі. Куполи храму і дзвіниці виконані в українському стилі. Споруда неодноразово ремонтувалася, найбільш серйозно – після Другої світової війни, оскільки в 1944 р. під час воєнних дій від попадання артилерійського снаряду пошкоджена була баня церкви. Значні ремонтні роботи проведені в 1990-і роки на кошти парафіян. Об'ємно-розпланувальна композиція дерев’яного храму належить до одноверхого п'ятизрубного типу з прибудованою з боку головного входу дзвіницею. Центральна нава помітно перевищує суміжні зруби, накрита чотирисхилим дахом і завершена приплюснутою грушоподібною банею на світловому восьмигранному барабані. Над бічними прибудовами та вівтарем встановлені декоративні маківки. Триярусна дзвіниця завершується наметовим верхом із декоративною маківкою. Зрубна конструкція храму ззовні захищена шалівкою з вертикальних (в нижній частині стіни) і горизонтальних дерев'яних дощок. Основне поле стіни почленоване кутовими пілястрами, завершене профільованим карнизом із «сухариками». Вікна, що мають півциркульне завершення, прикрашені кілеподібними сандриками. Храм має ознаки так званого «єпархіального стилю», популярного на Волині в другій пол. ХІХ на поч. ХХ ст. Сучасне колористичне рішення (2015 р.) грунтується на характерному для Волині поєднанні білого та різних відтінків голубого кольорів. Покрівля дахів оцинкована жерсть сірого кольору, покрівля бань і маківок – з імітацією позолоти.

За всі роки існування церкву жодного разу не закривали. На місці давнього, знесеного храму (XVI ст.) зведено поклінний хрест.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 119.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Тинне) [Електронний ресурс] // Вікіпедії: вільної енциклопедії : [сайт]. – Режим доступу: http://surl.li/yspzyc. – Назва з екрана.

Церква Успіння Богородиці (1756)

м. Рівне

Церква Успіння Богородиці (Свято-Успенська церква, Омелянівська) – найстаріша дерев’яна церква зі збережених сакральних споруд міста Рівне. Датується 1756 р. по напису, який зберігся на лиштві західних дверей. Нині є діючим храмом.

Церква споруджена в 1756 р. за кошти парафіян на кам’яному фундаменті без жодного металевого цвяха. Поруч з церквою – дерев’яна дзвіниця з п’ятьма дзвонами. Дерев’яний іконостас храму у стилі бароко виготовлений у 1784 р. Первісно церква була одноглава. Святиня пережила війни, пожежі, зміни влади, але жодного разу не була поруйнована. Храм відноситься до творінь волинської школи дерев’яного зодчества. Ця церква є не лише перлиною стародавньої Волинської дерев’яної архітектури, але й своєрідною візитівкою старого міста. Із давніх церковних книг, які дійшли до наших днів, відомо, що храм завжди був осередком українських православних традицій, мав велику пошану в народі.

Спочатку храм мав колористику натуральної деревини (шалювання стін, гонтова покрівля). Храм тризрубний, одноверхий, з рівновисокими зрубами. Головна нава має восьмигранний план, бабинець квадратний, абсида шестигранна. Довша вісь нави розташована перпендикулярно до повздовжньої вісі церкви. Стіни нави через залом переходять у невисокий восьмигранний підбанник із двома вікнами від півночі та півдня, котрий зберігає пропорції самої нави. Підбанник накритий зімкнутим склепінням, у верхній частині якого влаштовано світловий ліхтар з шоломовидним завершенням. Бабинець і вівтар мають пласкі перекриття. Ззовні стіни опоряджені вертикальними дошками з нащільниками. За композиційними ознаками храм належить до рідкісних творів дерев'яного храмобудування Волині. В 1883 р. церква та дзвіниця були покриті жерстю і пофарбовані. Своєрідним прикладом локального формотворення є також двоярусна дзвіниця типу «четверик на четверику», котра первісно виконувала роль надбрамної. Тепер зруб нижнього ярусу обшитий вертикальними дошками з нащільниками. Перехід від нижнього ярусу до верхнього відзначений крутим і високим заломом. Верхній ярус дзвіниці, призначений для дзвонів, із кожної сторони має прорізи арочної форми, тепер зашиті зсередини. Завершується дзвіниця у незвичний спосіб, поєднуючи чотиригранний намет, восьмигранний підбанник та восьмигранне шатро. На поч. ХХІ ст. храм зазнав реновації зовнішнього вигляду з використанням нових опоряджувальних матеріалів, на шкоду його архітектурній автентичності.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 114.

Калько С. Збудували без жодного цвяха – зіпсували без жодних наслідків. Найстаріший храм Рівного втрачає свою автентичність [Електронний ресурс] / С. Калько // РівнеРетроРитм : [сайт]. – Режим доступу: https://retrorivne.com.ua/zbuduvali-bez-zhodnogo-cvjaha-zipsuvali-bez-zhodnih-naslidkiv-najstarishij-hram-rivnogo-vtrachaie-svoju-avtentichnist/. – Назва з екрана.

 Омелянівська церква [Електронний ресурс] // Рівне та рівняни у фотографіях. Цифрова пам’ять Рівного : [сайт]. – Режим доступу: https://photo.libr.rv.ua/photos/799. – Назва з екрана.

Церква Успіння Богородиці [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму виконавчого комітету Рівненської міської ради : [сайт]. – Режим доступу:  https://culture-rivne.com.ua/monument/czerkva-uspinnya-presvyatoyi-bogorodyczi/. – Назва з екрана.

 

Церква святої Трійці (1904)

м. Рівне (раніше с. Басів Кут)

Церква святої Трійці (Свято-Троїцька церква) – діючий храм ПЦУ, який споруджений 1904 р., відповідає панівним архітектурним уподобанням кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

Історія будівництва церкви давня. Спочатку на тому місці за припущенням істориків стояв храм, але він був зруйнований, чи то від пожеж, чи від військових дій. Жителі тоді ще села Басів Кут вирішили відбудувати святиню. У 1719 р. розпочалося будівництво храму. Це була дерев’яна споруда, зведена за типовим проєктом на кошти парафіян і одного шляхтича, який пожертвував доволі значну суму. Церква діяла довгі роки. В 1834 р. стара Троїцька церква характеризується як дерев'яна, міцна, однак така, що потребує нових підвалин. Через такий загрозливий для храму стан власнику м. Рівного князю Ф. Любомирському було висунуто вимогу протягом трьох років збудувати на цьому місці нову муровану церкву, яка не була виконана.

У 1904 р. почалося будівництво нової кам’яної церкви, яка збереглася донині. Зведення храму завершилося у 1906 р. і на свято Трійці відбулося освячення. Тоді ж поруч посадили дуб, який і досі височить біля храму. Стиль храму загалом відповідає панівним архітектурним уподобанням кін. XIX – поч. ХХ ст. Храм відіграє роль виразної вертикальної домінанти в навколишньому міському середовищі, сформованому переважно малоповерховою садибною забудовою. Об’ємно-розпланувальна композиція дерев’яного храму належить до п’ятизрубного типу з прибудованою з боку головного входу дзвіницею. Центральна нава помітно перевищує інші суміжні зруби, перекрита чотирисхилим дахом і має завершення у вигляді головної цибулястої бані на восьмигранному барабані та чотирьох декоративних маківок по кутах. Двоярусна дзвіниця завершується наметовим верхом із цибулястою маківкою. Дерев’яні стіни з брусу облицьовані ззовні шалівкою з горизонтальних дерев’яних дощок. Основне поле стіни почленоване кутовими пілястрами, горизонтальними гуртами в рівні верху та низу віконних отворів, завершене профільованим карнизом із «сухариками». Північний та південний зруби мають ззовні трикутні фронтони. Вікна мають півциркульне завершення, обрамлені фігурними лиштвами. Наявне колористичне рішення ґрунтується на чотирьох основних кольорах – світло-кремове поле стіни, коричневі членування (пілястри, лиштви та ін.), синя покрівля дахів з металопрофілю та покрівля бань і маківок з імітацією позолоти. До 100-річного ювілею у 2006 р. церкву було відреставровано. Сьогодні це є діючий храм Православної церкви України та є пам’яткою архітектури місцевого значення.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 117–118.

Свято-Троїцька церква [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму виконавчого комітету Рівненської міської ради : [сайт]. – Режим доступу: https://culture-rivne.com.ua/monument/svyato-troyiczka-czerkva/. – Назва з екрана.

Замок князів Острозьких (XVI ст.)

м. Старокостянтинів, Хмельницька область

Замок князів Острозьких (замок князя Василя-Костянтина Острозького) – пам’ятка архітектури національного значення, резиденція князів Острозьких XVI століття.

Цей унікальний замок був споруджений одночасно з містом в стислі терміни через відсутність оборонних споруд на території. Князь Острозький обрав це місце з метою зміцнити кордони зі сходу через постійні напади кримських татар. Мурований замок для захисту краю від татарських нападів був заснований у 1561–1571 р. князем Василем-Костянтином Костянтиновичем Острозьким на місці колишнього с. Колищенці, купленого князем. Замок розбудовувався одночасно з новим містом, яке князь назвав іменем свого батька. Розташований він у рівнинній заболоченій місцевості на мисі, утвореному злиттям річок Случ і Ікопоть. До складу збереженого донині комплексу замкових споруд входять: палац з оборонною баштою на південному заході і замковою церквою на сході, дзвіниця, в’їзна брама, розташована на північ від палацу, з оборонними мурами, що частково збереглися; вони йдуть до оборонної башти, а від неї далі на південний схід, вздовж р. Случ. З боку міста територію замку відмежовував заповнений водою рів, через який було влаштовано звідний міст.

Комплекс князівської резиденції сформувався в два етапи. Насамперед у 1561–1571 рр. збудували оборонну башту з палацовим корпусом, прилеглим з заходу й домовою церквою на сході, яка з’єднувалася з палацовим корпусом переходом на рівні хорів. На початку XVII ст. (за деякими джерелами – в 1636 р.) зведено існуючий зараз об’єм між церквою і палацовим корпусом, що заповнив простір до південного замкового муру таким чином, що він став південним фасадом палацу. Двох'ярусна оборонна башта, включена в комплекс князівської резиденції, є головним композиційним акцентом укріплень на південному заході. Разом з палацовим корпусом вона створила зручний фронт обстрілу. Її монументальність, зумовлена наявністю глибоких гарматних амбразур і бійниць, контрастує з ренесансним завершенням у вигляді аттика складної конфігурації. Палацовий корпус двоповерховий, прямокутний у плані, з виступаючим у бік річки ризалітом. Під усім корпусом є глибокі підвали з криницями-камерами, що ведуть до річки. Замкова церква зального типу, з однією вівтарною апсидою, відігравала важливу оборонну роль. Вона має товсті стіни, вузькі стрілчастої форми вікна в глибоких нішах та монументальну баштоподібну прибудову з півдня. Барокова маківка і фронтон над входом, як і два контрфорси результат реконструкції, проведеної у XVII ст.

Протягом свого існування замок ніколи не був завоюваний татарами, хоча у 1648 році війська Богдана Хмельницького захопили фортецю. На жаль, через часту зміну власників наприкінці ХVІІІ століття Старокостянтинівський замок був у занепаді. У часи дворянсько-російського господарювання ця оборонна споруда використовувалася під адміністративні установи. За радянської влади, у 1929 році, замок, як видатну пам’ятку культури доби феодалізму на Волині, було визнано історико-культурним заповідником республіканського значення. Перед другою світовою війною споруди було відремонтовано і відчинено музей. Під час гітлерівської окупації в приміщенні замку розмістили казарми для німецьких солдат. Після війни роботу музею було відновлено, проте, у 1954 році діяльність історичного заповідника та краєзнавчого музею зупинено. Фонди музею, рідкісні книги передали до інших музеїв України. Понад чотири тисячі експонатів перевезли до Могилів-Подільського, Острога, Чернівців та інших міст, а в приміщеннях замку розмістилися господарські установи. Поступово ця архітектурна пам’ятка ХVІ століття піддавалася руйнації. На жаль, сьогодні із 15 будівель, з яких складався Старокостянтинівський замок, збереглися лише: кам’яний палац із церквою та баштою, в’їздна брама з баштою та частина кам’яної стіни від міста.

Від початку свого існування замок князів Острозьких використовували відповідно до історичних реалій, але саме історія використання його як музейної установи розпочинається з 20-х рр. XX ст. Ініціатором створення окремого заповідника на базі Старокостянтинівського замку був пам’яткоохоронець Володимир Іванович Кочубей. Постановою РНК УРСР від 15 січня 1929 р. замок князів Острозьких було оголошено Державним історико-культурним заповідником республіканського значення. На початку 30-х рр. ХХ ст. на другому поверсі палацу був створений районний історико-краєзнавчий музей – перший на Старокостянтинівщині. Тут проводилась науково-дослідна та культурно-освітня робота. До Другої світової війни в музеї діяли експозиції: природнича, козацької доби, роду Острозьких. Перед самою окупацією музей припинив свою діяльність. Під час окупації в замку знаходився німецький штаб, деякі приміщення були переобладнані під казарми. Одразу після звільнення міста, в 1944 р., музей знову почав діяти, директором якого була Валентина Ченцова. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 14 травня 1954 р. № 650 і наказу Міністерства культури від 21 травня 1954 р. № 178, «Про впорядкування мережі музеїв системи Міністерства культури УРСР», було припинено діяльність заповідника в Старокостянтинові та краєзнавчого музею при ньому. На основі складених актів інвентар, обладнання, рідкісне бібліотечне зібрання (627 книг), більше 4-х тисяч експонатів, з яких близько 200 опудал птахів, було передано на збереження в інші музеї України. У приміщеннях замку до 80-х рр. розміщувались: спортивна школа, Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, засолювальна база та ін. За ці часи замок дуже постраждав, почав руйнуватися. Уже під час незалежності України рішенням міської ради 2013 р. було створено історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вечерський В. Місто Старокостянтинів. Замок князя Василя-Костянтина Острозького / В. Вечерський // Вечерський В. Фортеці й замки України / В. Вечерський. – Київ, 2011. – С. 323–326.

Замок князів Острозьких [Електронний ресурс] // INSIDE-UA : [сайт]. – Режим доступу: https://inside-ua.com/places/zamok-ostrozkykh-starokostiantyniv. – Назва з екрана.

Історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів» : [сайт]. – Режим доступу: https://zamokst.com.ua/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Старокостянтинівський замок [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2927/starokostyantinivskii-zamok. – Назва з екрана.

 

Новомалинський замок (XIV ст.)

с. Новомалин, Острозький район Рівненська область

Новомалинський замок (замок Сосновських) – руїни замку в селі Новомалин. Побудований XIV ст.

У 1392 р. Владислав Ягайло подарував замок, який знаходився в селі Новомалин князю Свидригайлові. В той час тут був невеликий замок. У XV столітті замок був перебудований в мурований, який розташовувався на невисокому пагорбі над р. Збитенка. Спочатку він був оточений ровом з водою. У плані був регулярним, мав п’ять наріжних п’ятигранних башт, з’єднаних мурами, в’їзну браму з північно-східного боку й міст через рів. Пізніше замок перейшов у власність панів Малинських, котрі в XVII ст. перебудували замок, спорудивши в ньому палац у барокових архітектурних формах. Наприкінці XVIII ст. власниками замку стали Сосновські, котрі перетворили його на одну з найкрасивіших магнатських резиденцій Волині. На початку ХІХ ст. Сосновські провели велику реконструкцію замку, перебудувавши його на палац в архітектурних формах романтизму.

У наші часи збереглися західна п’ятигранна двох’ярусна башта, напівзруйнована південна башта, між ними – невелика дільниця оборонного муру з бійницями. Збереглися й руїни колишнього палацу. Архітектурним акцентом комплексу є каплиця, перероблена у ХІХ ст. з північної башти замку. Палац розташований вздовж південно-східного фронту замку. Він прямокутний у плані, двоповерховий. Його зовнішня стіна була оборонною, з’єднувалася з замковими мурами. Всі перекриття на сьогодні зруйновані, лише в трьох камерах першого поверху збереглися хрестові склепіння. Товсті мури прорізані прямокутними вікнами. Палац має склепінчасті підвали в кількох рівнях.

Каплиця побудована в неоготичному стилі, її цокольна частина є залишком оборонної башти, об’єм якої виступає назовні за лінію оборонних мурів. У плані каплиця квадратова, внутрішній об’єм циліндричний. Фасади прорізані стрільчастими вікнами; поставлені на рогах високі круглі башточки нагадують готичні пінаклі. Інтер’єр каплиці був прикрашений різьбленням по мармуру, виконаним власником замку, професійним скульптором Томашем-Оскаром Сосновським (1810–1888) у середині ХІХ ст. Т.-О. Сосновський отримав фахову мистецьку освіту в Варшаві, Берліні й Римі. Він був учнем славнозвісного скульптора Б. Торвальдсена. З 1846 р. став професором Римської академії св. Луки. Він подовгу жив за кордоном, проте не поривав зв’язків з Волинню, часто сюди приїздив і виконував скульптурні роботи для місцевих костелів і монастирів. Він зібрав у замку велику кількість творів мистецтва. Тут були гобелени, старовинні меблі, посуд, картини, а в бібліотеці рідкісні стародруки та рукописні книги. Значна кількість скульптурних творів Т.-О. Сосновського, а також його мистецька колекція знаходяться в історичному музеї в Острозі.

Замковий комплекс зазнав руйнувань під час Другої світової війни, і з того часу лежить в руїнах. Він є пам’яткою архітектури національного значення. Інститут «Укрзахідпроектреставрація» у 1994 р. виконав дослідження і проект реставрації та пристосування замкового комплексу, який лишився нереалізованим.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вечерський В. Село Новомалин Острозького р-ну. Замок Сосновських / В. Вечерський // Вечерський В. Фортеці й замки України / В. Вечерський. – Київ, 2011. – С. 428–431.

Шовчко В. Замок в Новомалині [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1788/zamok-v-novomalini. – Назва з екрана.

Зимненський Святогірський Свято-Успенський монастир (ХІ ст.)

с. Зимне, Володимирський район, Волинська область

Зимненський Святогірський Свято-Успенський монастир – давній монастир ченців східного обряду, розташований у селі Зимному. Давніше – чоловічий, спочатку православний, згодом унійний; нині – жіночий монастир. Пам’ятка архітектури національного значення.

Комплекс належить до типу оборонних монастирів, що набули широкого поширення на землях Східної Європи в епоху пізнього середньовіччя. Розташований він за 5 км від м. Володимира-Во- линського - історичної столиці Волині. Стоїть на пагорбі, що круто обривається до заплави р. Луг, посідає вигідне в оборонному відношенні становище. Територія монастиря прямокутна в плані, оточена цегляними оборонними мурами з наріжними баштами. До складу монастирського комплексу входять Успенський собор, оборонні мури з брамами і наріжними баштами, надбрамна башта-дзвіниця з південного боку, трапезна з церквою. На північній терасі, що прилягає до собору та оборонних мурів, стоїть невеличка Троїцька церква. Поруч з нею у схилі пагорба – вхід у печери з підземною Варлаамівською церквою.

Виникнення монастиря відноситься до ХІ ст. Згідно з місцевою легендою монастир заснував сам Великий князь Київський Св. рівноапостольний Володимир. Проте перша документована згадка про нього зустрічається в 1458 р. Спершу всі споруди були дерев’яними. 3 1460-х рр. власники цих земель – князі Чарторийські будують у монастирі муровані храми й оборонні мури з баштами. Пізніше у всіх чотирьох оборонних мурах були влаштовані аркові брами.

Успенський собор з печерами побудовано в 1495 р., перебудовано у 1550 р. У 1682 р. монастир перейшов на Унію і після того поступово занепав. Унаслідок перебудов 1724 р. храм став схожим на католицький костел. Протягом 1860–1862 рр. справою поновлення храмів Зимненського монастиря переймався російський імператор Олександр II. У 1893 р. монастир було відновлено як православний жіночий. Реконструкція монастирського собору, зроблена в 1898–1900 рр., надала йому рис православного храму в неоросійській стилістиці. Собор входить у систему оборонних мурів монастиря. Він прямокутний у плані, тринавовий, з однією півкруглою в плані вівтарною апсидою, безбанний, перекритий склепіннями. З північного сходу прилягає двох’ярусна оборонна башта. Первісно вінчався чотирма наріжними оборонними баштами (за версією першого дослідника цієї пам’ятки Григорія Логвина), а нині п’ятьма банями, поставленими у середині 1990-х рр. З північного боку біля підніжжя земляної тераси в товщі підпірної стіни влаштовано вхід до печер у вигляді аркової галереї. У глибині печерного комплексу влаштовано Варлаамівську церкву – невелике прямокутне в плані приміщення з двома апсидами на сході і заході, перекрите зімкненим склепінням з квадратовим вентиляційним отвором. Оборонні мури з баштами, збудовані в XV–XVI ст., у плані мають форму неправильного чотирикутника, по кутах якого стояли чотиригранні башти, увінчані наметовими дахами. Південна стіна включає також проїзну башту-дзвіницю і круглу в плані башту. По верху стін був бруствер з бійницями й бойовим обходом.

Троїцька церква, збудована в 1465–1475 рр., стоїть поза межами монастирського двору, з зовнішнього боку оборонних мурів. Це одна з двох церков монастиря, яка з кін. XVIII ст. використовувалася як каплиця. Вона зазнала численних ремонтів, проте добре зберегла свої первісні форми, унікальні в українській архітектурі. Церква невелика, дводільна, безстовпна, з напівкруглою вівтарною апсидою. Нава й вівтар перекриті світловими банями.

Значні роботи з реконструкції монастиря проведено в 1899 р. за проектом архітектора М. Козлова. Тоді перебудовано дзвіницю, Успенську церкву, побудовано школу і підземну Варлаамівську церкву. Це не пройшло повз увагу знаменитої графині Прасковії Уварової, голови Московського археологічного товариства однієї з засновниць пам’яткоохоронної справи в Російській імперії. З властивою їй принциповістю вона зауважила необґрунтованість і шкідливість зробленого: «Нині монастир цей обернено на жіночий і новопризначені ігумені одна перед одною, бажаючи, очевидно, вислужитися перед якимось новим спрямуванням, що захопило нас останнім часом, будують, перебудовують, користуючись люб’язними порадами молодого архітектора (мається на увазі Микола Козлов), та тією безкарністю, яка взагалі панує для подібних робіт у нас на святій Русі, де, на біду, не виробилося розуміння того, що церкви, як і решта пам’яток старовини, належать державі і не можуть розкрадатись і перебудовуватися без завдання втрат історії країни, якій вони належать». Протягом радянської доби монастир зазнав руйнувань. У 1970–1990-х рр. монастирські оборонні мури з баштами, прилеглі до мурів корпуси, а також храми були відреставровані.

Зимненський Святогірський Свято-Успенський монастир є найстародавнішим і найбільшим у Західній Україні православним монастирем оборонного типу з деякими західноєвропейськими романо-готичними рисами в архітектурному устроєві. Нині це діючий жіночий православний монастир, пам’ятка архітектури національного значення.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вечерський В. Село Зимне Володимир-Волинського р-ну. Зимненський Свято-Успенський монастир / В. Вечерський // Вечерський В. Фортеці й замки України / В. Вечерський. – Київ, 2011. – С. 403–407.

Зимненьский монастир : [сайт]. – Режим доступу: https://zymne.org.ua/. – Назва з екрана.