Фотоколекція

Єловицька (Четвертинська) Яніна – відома композиторка та співачка Волині.

Яніна Четвертиська народилась у 1840 році в містечку Антопіль (Рівненщина). Її батьками були князь Леопольд та Казиміра Четвертинські. Дівчинку виховували в культурному та патріотичному середовищі. З дитячих років вона проявила любов до музики. Яніна з юних років навчалась співу та грі на музичних інструментів і досить у ранньому віці почала й сама писати музику. В чотирнадцять років Яніну Четвертинську, за порадою її вчителя Юзефа Коженьовського, відправили здобувати музичну освіту у Флоренцію (Італія). Там її вчителем став відомий італійський композитор Джоакіно Антоніо Россіні. Він був автором кількох десятків популярних опер, багато з яких поставили у всіх столичних театрах Європи. Композитор мав тоді світову славу. Другим вчителем Яніни Четвертинської, але вже по оперному співу був відомий французький оперний співак Жильбер Дюпре. До нього на навчання, Яніна, цілеспрямовано вирушила до Парижу.

Яніна Четвертинська була талановитою поетесою. Її вірші, часто цитували в паризькому середовищі та навіть при дворі Наполеона ІІІ. З часом слава про молоду композиторку та співачку докотилась до самого правителя Франції. Одними із найбільших концертів Яніни в Парижі, був той, що відбувся в готелі «Ламберт» та в одній із резиденцій Наполеона ІІІ.

У 1863 р. Яніна Четвертинська вийшла заміж за волинського землевласника Адольфа Єловицького. Молодята переїхали жити в розкішний палац в с. Арестів (нині село Орестів, Рівненщина). Проте, наступні два роки життя були досить трагічними для Яніни. Через рік після заміжжя, в подружжя народжується син, якого називають на честь батька Адольф. Одного разу, коли немовля захворіло, Яніна переплутала ліки, і дитина померла. Жінка не змогла пережити трагедію і через рік теж померла. Не зміг жити в палаці і сам Адольф Єловицький. Продавши маєток, вирішує переїхати на батьківщину до своєї другої дружини у Вітебщину (сучасна Білорусь). Новою власницею палацу в Арестові стає росіянка, на прізвище Бєлєнко. Її нащадки були власниками палацу до 1921 року.

На жаль, багато творів Яніни Четвертинської були знищені в роки Першої світової війни. Проте її історія і коротке, але яскраве життя, варте не однієї книги.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Копистенський З. [Про князів Четвертинських] / З. Копистенський // Корені та парості: український генеалогікон / упоряд. В. Шевчук. – Київ : Либідь, 2008. – С. 165–177.

Четвертинська Яніна Леопольдівна [Електронний ресурс]  // Генеограф: князівські династії Русі і Литви : [сайт]. – Режим доступу: http://rurik.hostenko.com/gallery-portret/chetvertinska-janina/. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. (Не) відомі волиняни: співачка та композиторка Яніна Єловицька (Четвертинська) [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/20259-ne-vidomi-volyniany-spivachka-ta-kompozytorka-ianina-ielovytska-chetvertynska. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Палаци Волині: Орестів [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/20260-palatsy-volyni-orestiv. – Назва з екрана.

Корецький Самійло (Самійло Яхимович) – князь з роду Корецьких, один із найвідоміших політичних діячів Речі Посполитої першої половини XVII ст.

Народився князь Самійло Корецький 1586 року в місті Корець на Волині. Батьками Самійла були князь Юхим Корецький і Ганна Ходкевич. Окрім нього у родині ще були діти: Івана-Кароль, Ганна-Марцибела, Лавінія, Ізабела, Олена та Софія. Самійло Корецький був одним із небагатьох волинян, яким вдалось здобути освіту в європейському виші. Самійло разом з братом Каролем навчався в університеті міста Лейден (Нідерланди). Сьогодні це один із найстаріших університетів в Нідерландах, заснований 1575 р.

Після навчання Самійло Корецький пішов на службу до коронного війська Речі Посполитої. У складі якого взяв участь у придушенні шляхетського антикоролівського повстання Миколая Зебжидовського. Впродовж 1608–1611 рр. Корецький разом із поляками воював проти Московського царства. 4 липня 1610 року він взяв участь у тріумфальній переможній битві поляків проти росіян під Клушином. У грудні 1611 року Корецький очолив півтисячний загін та здійснив відчайдушний прорив до Московського Кремля, тоді йому вдалось врятувати від голодної смерті гарнізон Речі Посполитої, обложений московськими військами. По смерті батька Корецький стає князем. Відомо, що дружиною Самійла Корецького була єдина донька Яреми Могили Катерина.

У 1612–1616-х разом з князем Михайлом Вишневецьким організував похід на Молдову проти турецького ставленика господаря Штефана IX Томші, щоб посадити на престолі Олександра, сина Єремії Могили. Зазнавши поразки, потрапив до турецького полону. Був ув'язнений у Семивежному замку (Єдикуле) в Стамбулі. Проте вже через рік здійснює сенсаційну втечу з нього. В цьому йому допомагає його слуга. Як утікач Корецький певний час переховується в Стамбулі, а потім в одязі купця, прямує через один з островів Іонічного моря, Сицилію до Риму. Повернувшись на батьківщину Корецький активно бере участь у різних походах, бореться із ворогами християнської віри. Самійло Корецький був справжньою «зіркою» того часу. В 1618 році з'явилась «Пісня про славного князя Самуеля Корецького». Всього існує близько 30 таких пісень. Його називали оборонцем руських земель. Пізніше він був знову захоплений у полон. У 1622 р. відмовившись прийняти мусульманство й як запеклий ворог Оттоманської Порти був підвішений гаком за ребра на стіні Стамбула. Згодом його брат Ян-Карл викупив тіло Самійла і у ванні з медом перевіз до Корця та поховав його в місцевому францисканському монастирі.

В історію Самійло Корецький увійшов як політичний діяч, полководець та авантюрист, якому вдалось втекти із турецького полону. З іменем Самійла пов’язують також ікону „Споручниця грішних” та плащаницю, які він привіз з Константинополя. Ці реліквії зараз знаходяться в Корецькому Свято-Троїцькому монастирі.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Лобас П. Дума «Смерть Корецького» / П. Лобас // Корцю–850 років : наук. зб. матеріалів і тез науково-краєзнавчої конф. 13–14 жовт. 2000 р. / ред. і упоряд. І. Пащук. – Рiвне; Корець : Волин. обереги, 2000. – С. 42–45.

Самійло Корецький. Невигадана історія початку XVII століття [Електронний ресурс] : [відео] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=9r8Lf0BCB6s&t=17s. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Князь і полководець із Корця, про котрого можна знімати пригодницькі фільми / Т. Яцечко-Блаженко // Вісті Рівненщини. – 2020. – 20 берез. – С. 11.

Яцечко-Блаженко Т. Самійло Корецький – полководець та авантюрист [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17642-samiilo-koretskyi-polkovodets-ta-avantiuryst11. – Назва з екрана.

Вітовт Кейстутович – литовський князь з династії Гедиміновичів; син Кейстута, небіж Ольгерда і двоюрідний брат Ягайла. Великий князь Литовський, Руський та Жемайтійський титулував себе з 1395–1396 року; король гуситів у 1422–1427 роках.

Народився Вітовт близько 1350 року. Точна дата його народження невідома. Хроніст Конрад Бітшин при описі битви під Рудовою (1370) згадував, що Вітовту, який брав участь у битві, було 20 років. За Кромером, в 1430 році Вітовту було 80. Батько Вітовта Кейстут і його дядько Ольгерд правили спільно і не боролися за владу у Великому князівстві Литовському. Ольгерд був великим князем і займався східними та південними справами, Кейстут вів запеклу боротьбу з поляками, угорцями та тевтонськими лицарями на північному заході. Матір’ю Вітовта була друга дружина Кейстута, язичницька жриця, Бірута.

У 1370–1376 роках брав участь у походах проти Тевтонського ордену. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень. З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. У Луцьку 6 січня 1429 р. розпочався 13-тижневий з'їзд європейських монархів. Була спроба Вітовта отримати королівську корону. 1430 р. імператор Священної Римської імперії Сигізмунд I Люксембург проголосив його королем «Литовського королівства». На 29 вересня 1430 р. було призначено церемонію коронації Вітовта, запрошено чимало гостей. Але освячена корона, послана Сигізмундом I до Вітовта, була перехоплена. Невдовзі, 27 жовтня 1430 року, Вітовт помер, так і не бувши коронованим як король.

Вітовт входив у число 24-х лицарів Ордена Дракона разом з Владиславом II Ягайлом, Владом II Дракулою та іншими європейськими монархами.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Акимович Є. О. Великий князь литовський Вітовт / Є. О. Акимович // Українська культура в історичному вимірі (IX–XVII) / Є. О. Акимович. – Одеса : Маяк, 2009. – С. 108–111.

Вітовт Великий [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/212-vitovt-velykyi. – Назва з екрана.

Котис О. Вітовт: корона луцької історії / О. Котис // Луцьк : тисяча років життя та історії / О. Котис. – Київ : Віхола, 2024. – С. 31–39.

Шабульдо Ф. М. Вітовт (Вітаутас) [Електронний ресурс] / Ф. М. Шабульдо // Інститут історії України НАН України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/cymauz. – Назва з екрана.

  

Свидригайло-Болеслав Ольгердович (Швитригайло) (бл. 1375–1452) був наймолодшим сином великого князя литовського Ольгерда (Альгірдаса) Гедиміновича і його другої жінки княгині Уляни Тверської. Відтак рідним братом Свидригайлові доводився король польський Владислав-Ягайло, а двоюрідним (по батькові) – великий князь литовський Вітовт.

Одна з найбентежніших особистостей в історії України-Русі XV ст. Свидригайло, незважаючи на запальну не прогнозованість учинків і тяжку неврівноважену вдачу, був наділений таємничою здатністю гуртувати довкола себе прибічників. Політичні обставини склалися так, що саме цій людині судилося стати «прапором Русі» в одному з найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму – феодальних війнах 30–40-х pp. XV ст.

Уперше ім’я Свидригайла згадується в тогочасних джерелах під 1382 p., коли юний княжич разом зі своїм старшим братом, тоді ще великим князем литовським Ягайлом, підписав перемир’я з Орденом. 1386-го чи 1387 p., після укладення Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським і Польщею, Свидригайло за розпорядженням брата полишив православ’я, в якому був охрещений матір’ю, і прийняв католицьке віросповідання під іменем Болеслава. Варто додати, що щирим католиком він так ніколи й не став. Був одружений на православній княжні Анні Тверській, а його найближче оточення складали переважно православні князі та бояри. До 1392 р. Свидригайло мешкав при матері, котрій покійний великий князь Ольгерд заповідав у вдовиний наділ м. Вітебськ. Молодий князь вважав Вітебське княжіння власною законною часткою спадщини по батькові. Тож коли після смерті княгині Уляни (1392 р.) Ягайло не затвердив його права на Вітебськ, норовистий княжич спробував відновити справедливість силою – вбив присланого Ягайлом намісника і «засів» місто самочинно. У відповідь на ці дії Вітовт, котрий від імені короля фактично правив Великим князівством, зброєю здобув спірне місто, а самого Свидригайла відправив у кайданах до Ягайлового двору в Кракові. Того ж року бранець утік до Угорщини, звідки разом з іншим литовським вигнанцем – Федором Любартовичем, князем Волинським, безуспішно намагався увійти в контакт з прусськими рицарями, шукаючи підтримки в Ордені. Ягайло й Вітовт, стривожені цими спробами, закликали втікачів до повернення, тож 1399 р. Свидригайло знову опинився на батьківщині. Виконуючи свою обіцянку, Ягайло 1400 р. надав Свидригайлові Подільську землю, правда, не в суверенне княжіння, а умовне держання. 1401 р. Ягайло та Вітовт вдруге підтвердили угоду про династичну унію між Польщею та Литвою, що передбачало спільні воєнні дії проти зовнішнього ворога. Великий магістр Ордену, згадавши, що Свидригайло свого часу шукав контактів, розпочав з ним таємні переговори. Врешті наприкінці січня 1402 p., перебравшись купцем, Свидригайло емігрує до Мальборка. За домовленістю між ним та магістром після усунення Вітовта Свидригайло мав зайняти престол великого князя литовського, заручившись військовою підтримкою Ордену. У липні 1402 р. князь рушив на Вільно на чолі загону лицарів та власної залоги зі знатних втікачів-русинів. Узявши місто в облогу, він розпочав таємні переговори з ченцями руських монастирів, намовивши тих підірвати міські мури зсередини. Проте змовників було викрито й страчено, а загони Свидригайла мусили повернутися на прусську територію. Замість обіцяного великокнязівського трону бунтівник отримав невеликий прусський замок Байзельакен неподалік кордону, що аж ніяк не відповідало його планам. Княжіння Свидригайла тривало недовго. Відразу після інтронізації він розпочав війну з Польщею (власне, з братом Ягайлом) за Поділля й Волинь. Занепокоєний польський двір вступив у таємні переговори з Жигимонтом Кейстутовичем, братом Вітовта, кандидатуру котрого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. У результаті двірцевого перевороту у вересні 1432 р. Жигимонт захопив владу, а Свидригайло змушений був рятуватися втечею до Полоцька. В роки громадянської війни, що стала, по суті, неоголошеною війною між Руссю, з одного боку, та Литвою й Польщею – з іншого. Збройні сили, які підпорядковувалися Свидригайлові, складалися переважно з князів та бояр українських земель – Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини. На р. Швянтій під Вилкомиром (нині м. Укмерге в Литві) 1 вересня 1435 р. відбувся вирішальний бій між армією Жигимонта, підсиленою польськими загонами, і військом Свидригайла, керувати яким спеціально прибув із Чехії герой гуситських війн Жигимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Чернігово-Сіверського. Але щастя зрадило Русі: сили Свидригайла зазнали величезних втрат і були розгромлені. Лише в полон, не рахуючи загиблих, потрапило 42 вірних Свидригайлу руських князя, а сам він мусив рятуватися втечею.

Навесні наступного року його бачили вже у Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції. На бік Свидригайла перейшли сіверські міста і союзники-татари, з якими він здійснив похід на Поділля, заволодівши Брацлавом і Вінницею. По кількох роках нерівної боротьби, коли владу нового великого князя визнала вже фактично вся Русько-литовська держава, крім Київщини, Чернігово-Сіверщини й Волині, Свидригайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча й далі продовжував перманентну війну. Так тривало до 1440 p., аж доки від руки змовників не загинув його опонент Жигимонт Кейстутович. Новий великий князь, малолітній Казимир Ягайлович, за порадою опікунів визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і право на Волинську землю. З 1440 p. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Розмірковуючи над феноменом їхньої відданості, через яку останні, висловлюючись словами М. Грушевського, «несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокиру», можна дійти висновку, що бунтівливий литвин примхою долі став символом опору Русі, її реакції на централізаторську політику Вітовта.

На завершення варто додати, що період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь. Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства (його єдиний син, народжений у неволі княгинею Анною Тверською, помер малолітнім). Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віденського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників Вітовта й Жигимонта Кейстутовича.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Видатні історичні постаті України. Особистості що внесли значний вклад в становлення України: Свидригайло Ольгердович [Електронний ресурс] // History: твоя електронна бібліотека: https://uahistory.co/mark/svidrigaylo.php. – Назва з екрана.

Котис О. Свидригайло – останній незалежний князь у Луцьку / О. Котис // Луцьк : тисяча років життя та історії / О. Котис. – Київ : Віхола, 2024. – С. 39–42.

Однороженко О. Геральдика членів господарської ради великого князя Свидригайла Ольгердовича / О. Однороженко // Студії і матеріали з історії Волині. 2012 / Кременец.-Почаїв. держ. іст.-архітектур. заповідник. – Кременець, 2012. – С. 153–194.

Свидригайло Ольгердович [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/210-svydryhailo-olherdovych. – Назва з екрана.

Немиро Андрій Антонович – астроном, доктор фізико-математичних наук, професор.

Народився Андрій Антонович Немиро 4 березня 1909 р. в місті Корці Волинської губернії (сучасна Рівненська область). Після закінчення школи він вступив до Томського державного університету на фізико-математичний факультет. У 1932 р. був переведений до Санкт-Петербурзького державного університету. У 1934 р. Андрій Немиро захистив дипломну роботу. Потім була аспірантура Пулковської обсерваторії, куди Немиро вступив у 1934 р. Після її закінчення в 1937 р. він був прийнятий на роботу в обсерваторію, в якій пройшов шлях до завідувача відділом фундаментальної астрометрії. У 1938 р. Немиро успішно захистив кандидатську дисертацію. В роки Другої світової війни Немиро пішов на фронт і наукова діяльність була зупинена. У 1944 р. Андрій Антонович повернувся в Пулково, щоб взяти участь у відновленні зруйнованої обсерваторії. Тоді було встановлено великий пасажний інструмент Струве-Ертеля.

Вся наукова діяльність А. А. Немиро була нерозривно пов’язана з розвитком фундаментальних астрометричних досліджень в Пулковській обсерваторії і була спрямована на збереження і подальший розвиток кращих традицій Пулковської астрометричної школи. Андрій Антонович з колегами склав перший радянський фундаментальний каталог прямих піднесень. Настільною книгою для цілого покоління астрометристів стала докторська дисертація А. Немиро «Дослідження результатів абсолютних визначень прямих піднесень зірок в Пулково». Останні роботи Андрія Антоновича були присвячені розробці конструкції принципово нового астрометричного інструменту – меридіанного круга-рефлектора.

Немиро брав активну участь в роботах зі створення фундаментального каталогу слабких зірок і з абсолютних визначень прямих піднесень зірок Південної півкулі. Для виконання цієї складної роботи була організована астрометрична експедиція в південну півкулю – в Чилі. Експедиція працювала спільно з чилійськими астрономами в рамках довгострокової угоди на 1962–1973 роки. Одночасно з роботою в Пулковській обсерваторії Немиро вів активну викладацьку діяльність. У 1967–1970 рр. А. Немиро був президентом Комісії № 8 «Позиційна астрономія »Міжнародного астрономічного союзу. Рішенням Міжнародного астрономічного союзу малій планеті № 4228 присвоєно ім’я Nemiro на честь Андрія Антоновича Немиро.

Помер Андрій Немиро 30 жовтня 1995 р. від інфаркту міокарда і похований на Пулковському меморіальному кладовищі астрономів.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Видатний астроном [Андрій Антонович Неміро] із Корця [Рівненської області], на честь якого названа планета // Вісті Рівненщини. – 2019. – 18 жовт. – С. 12.

Яцечко-Блаженко Т. Андрій Неміро – астроном із Корця [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17003-andrii-nemiro-astronom-iz-kortsia. – Назва з екрана.

Крашевський Юзеф-Ігнацій – відомий польський письменник, публіцист, видавець, історик, філософ, польський та український громадський і політичний діяч. Писав під псевдонімами Клеофас Факунд Пастернак (Kleofas Fakund Pasternak), Богдан Болеславіта (Bogdan Bolesławita), Др. Омега (Dr Omega), Kaniowa та інші.

Народився Юзеф-Ігнацій Крашевський 28 липня 1812 р. у Варшаві. Батьків звали Ян та Зофія. Юзеф-Ігнацій був найстаршим з п'яти дітей. Освіту Крашевський здобував на медичному відділенні Віленського університету, пізніше зрозумів, що це не його і перейшов на літературне відділення. В 1830 р. Крашевського разом з іншими студентами арештували за участь в антиурядових гуртках. Два роки тривав арешт. Від виправлення на Кавказ його врятувало заступництво тітки і генерал-губернатора. Лише в липні 1833 р. він був звільнений з-під поліційного нагляду. В 1838 р. Крашевський одружується з Софією Воронич. Разом із дружиною в тому ж році переселяється на Волинь. 

Спочатку Крашевські мешкали в селі Губин (Локанчинський район), а в 1840 році купили село Городок біля Луцька. У 1853 році він разом із дружиною та дітьми вирішили переїхати до Житомира. Велике місто давало кращі перспективи для дітей та їх освіти. У Житомирі Крашевського обрали опікуном губернської гімназії. Водночас Крашевського було обрано начальником статистичного комітету. Ця посада надавала йому можливість відновлювати пам'ятки архітектури та мистецтва. У 1856 році Крашевський став директором Житомирського театру.

У 1859 році Юзеф Крашевський з родиною виїхав до Варшави. Там він працював редактором «Gazety Codziennej» Леопольда Кроненберга. В 1863 році емігрував до Дрездена. У 1883 році Крашевського було арештовано в Берліні за звинуваченням у державній зраді на користь Французької республіки. Вирок - 3,5 роки в'язниці у Магдебургу. У зв'язку з хворобою легень у 1885 році Крашевського випустили на лікування. 19 березня 1887 року Крашевський помер у Женеві (Швейцарія). Похований у Кракові (Польща).

Юзеф Крашевський відомий за свої численні малюнки про волинські краєвиди, а також за книжку «Спогади з Полісся, Волині і Литви», де висвітлені проникливі нотатки про волинське життя в першій половині ХІХ століття. Його літературна спадщина налічує близько 600 томів романів, повістей, поетичних і драматичних творів, а також робіт з етнографії, фольклористики, публіцистичних і літературно-критичних статей.

Текст та ілюстрації:

Костриця М.Житомир в житті Юзефа Крашевського / М. Костриця, Г. Мокрицький ; пер. пол. мовою Є. Сьвйонтецкі. – Житомир : Волинь, 2007. – 16 с.

Крашевський Юзеф [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/218-krashevskyi-iuzef. – Назва з екрана.

Халін В. Ю. І. Крашевський – погляд крізь серпанок часу / В. Халін // Волинь-Житомирщина : іст.-філол. зб. з регіон. проблем. – 2016. – № 27. – С. 386–390.

Юзеф-Ігнацій Крашевський [Електронний ресурс] // Галерея мистецтв : [сайт]. – Режим доступу: https://volart.com.ua/art/krashevskyy_yuzef/. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Юзеф Крашевський – поляк, закоханий у Волинь [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/13617-iuzef-krashevskyi-poliak-zakokhanyi-u-volyn. – Назва з екрана.

  

Юзевський Ян-Генрик – польський політик, державний діяч часів Польської Республіки міжвоєнного періоду. Відомий як співавтор так званого «Волинського експерименту», метою якого була поступова полонізація Волині.

Народився Ян-Генрик Юзевський 6 серпня 1892 року в м. Київ. Батько – Валерій, інженер, мати – Юзефа, до шлюбу Свєнціцька. Навчався в Першій київській гімназії, потім поступив на фізико-математичний факультет Університету Св. Володимира у Києві, який закінчив у червні 1914 р. Ще у 1905 р. вступив до таємної організації польських гімназистів «Корпорація», члени якої займалися самостійною освітою. У 1910 р. став засновником «Прогресивно-незалежницької молодіжної спілки». Незадовго до 1914 р. вступив до революційної фракції Польської соціалістичної партії. Був одним із засновників підпільної організації «Дніпро», яка у грудні 1914 р. увійшла до складу Польської військової організації (POW). У 1915 р. призначений заступником командира Польської військової організації в Києві (КН-3). Разом з батьком був відправлений царською владою на заслання до Саратова. Після початку лютневої революції у Росії, в червні 1917 р. повернувся до Києва, де продовжив діяльність у місцевій організації POW.

З 1921 р. Генрик Юзевський був у близькому оточенні Ю. Пілсудського, з яким товаришував, пропагуючи ідею польсько-українського союзу та ідеї політичної федерації. Працював на посаді волинського воєводи з 1928–1938 роки. У цей час відомий, як важлива особа у справі польсько-українського порозуміння. Був прихильником розвитку місцевого самоврядування з залученням українських службовців і сконцентрував свої зусилля на збільшенні частки українців в органах місцевого самоврядування. Підтримував розбудову українських і польсько-українських громадських організацій. Тиск противників цих ідей змусив Г. Юзевського піти з посади. Після смерті Ю. Пілсудського позиції Юзевського на Волині почали слабнути. Його противники закидали йому, що він ніби-то фаворизує українців, а ОУН засудила Юзевського до смертної кари, проте атентат не був виконаний. У квітні 1938 р. на знак протесту проти акції відбирання та руйнування церков в рамках так званої Полонізаційно-Ревіндикаційної Акції на теренах Волині, Юзевський склав повноваження волинського воєводи, подавши заяву про відставку генералові Славой-Складковському. «Волинський експеримент» Юзевського був однією з наймасштабніших, найпослідовніших і найбільш всебічних спроб «вирішення українського питання» шляхом асиміляції і денаціоналізації українців у ІІ Речі Посполитій.

У квітні 1981 року Г. Юзевський захворів та помер у лікарні 23 квітня 1981 року. Похований на цвинтарі на Повонзках у Варшаві (Польща).

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Волинські роки Генрика Юзевського у фотографіях // Юзевський Г. Замість щоденника / Г. Юзевський ; наук. ред. М. Кучерепа. – Луцьк : Вежа, 2017. – С. 157–163.

Кучерепа М. М. Волинський воєвода Ян Генрик Юзевський / М. М. Кучерепа // Роде наш красний... Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк : Вежа, 1996. – Т. 2. – С. 180–186.

Юзевський Генрик [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/205-iuzevskyi-henryk. – Назва з екрана.

Рудковський Сергій Захарійович – караїмський поет, письменник і громадський діяч. Писав під псевдонімом Ha-Roddi.

Народився Сергій Рудковський 21 листопада 1873 р. в родині караїмів, які здавна проживали на Волині. Його батьки – Захарій (Зарах) Рудковський та Сара (Зара), уроджена Сінані. Освіту Сергій здобував у Луцьку. Він був випускником Луцького реального училища.

Популярність серед караїмів майбутній поет здобув завдяки тому, що був активним поборником відродження караїмської мови. Відомо, що у 1910 р. він навіть став спостерігачем І Всеросійського з'їзду караїмів, який відбувався в місті Євпаторії. У 1913 р. Сергій Рудковський засновує і редагує караїмський часопис «Сабах» («Світанок»). Через початок Першої світової війни вийшло друком лише одне число часопису в 1914 р. До революції 1917 р. працював судовим секретарем у Володимирі-Волинському (нині м. Володимир), звідки під час революції, будучи царським офіцером, перед приходом німецької армії був евакуйований і деякий час жив у Києві та Криму. Наступний період у житті Рудковського знову був пов’язаний із Луцьком, до якого він повернувся у 1918 р. Місцем роботи Сергія була тоді місцева Податкова палата. Тут він обіймав посаду помічника в канцелярії. В 1923 р. Сергій Рудковський одружується з Тамарою Маєвською. Про дружину було відомо, що за походженням вона була не караїмка, а мала польське та російське коріння. Відомо, що Сергій Рудковський певний період виконував релігійні функції у караїмській громаді Луцька. Так, в період із 1917 до 1929 рр., саме Рудковський реєстрував шлюби, народження та смерті. Наступним місцем проживання родини Сергія Рудковського було село Рафалівка на Волині. Саме там поет оселився з дружиною та дітьми. Відомо, що в сім’ї було двоє синів Селім та Назим. Помер Сергій Рудковський навесні 1944 р. У 1945 р. родина Рудковських емігрувала до Польщі.

Про Сергія Рудковського відомо, що він знав багато мов, серед яких: караїмська, польська, російська, українська, німецька, іврит і турецька. Чи не найбільшу популярність Сергію Рудковському принесла його поезія караїмською мовою. На сьогодні відомо, що видано близько 22 твори, і це ще не всі, бо багато залишаються у рукописах.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Котис О. Караїми, які додали Луцьку самобутності / О. Котис // Луцьк : тисяча років життя та історії / О. Котис. – Київ : Віхола, 2024. – С. 174–181.

Рудковський Сергій Шимон [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/195-rudkovskyi-serhii-shymon. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Сергій Рудковський – караїмський поет з Луцька [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/18195-serhii-rudkovskyi-karaimskyi-poet-z-lutska. – Назва з екрана.

Маслов Леонід Миколайович – український інженер-архітектор, визначний дослідник церковної та світської архітектури Західної Волині.

Народився Леонід Миколайович Маслов 18 квітня 1909 р. у м. Катеринослав (нині м. Дніпро). Батько-правник Микола Васильович Маслов. У 1920 р. родина емігрує до Польщі, у Західну Волинь. У 1929 р. закінчує природничо-математичний відділ в гімназії м. Влоцлавек (Польща). Вищу освіту здобув на архітектурному відділі Варшавської політехніки. Як її студент двічі проходив практику в Луцьку, де на той час проживали його батьки: у 1931 р. при дирекції громадських робіт, а в 1933–1934 роках при міському управлінні на реставраційних роботах Луцького замку. Після закінчення Варшавської політехніки Леонід Маслов із вересня 1935 до січня 1937 р. працює заступником керівника робіт на будівництві Любомльського повітового староства. У вільний час фотографує та обстежує волинські церкви та інші пам’ятки архітектури. Співпрацює з Народним музеєм у Львові. У січні 1937 р. архітектор повертається до Луцька на посаду секретаря технічного відділу міського управління. В 1939 р. Леонід Маслов одружується з Євгенією Дублянською. 24 грудня 1941 р. в них народжується донька Віра. Початок Другої світової війни та прихід на Західну Волинь більшовицького тоталітарного режиму, що реально загрожував арештом, змушують молоду сім’ю шукати порятунку на тій території Другої Речі Посполитої, яка була окупованою гітлерівською Німеччиною. Маслов працює архітектором у Варшаві, пізніше – у Кракові. У вересні 1941 р. подружжя Маслових переїздить до Здолбунова, що на Рівненщині. Тут Леонід Миколайович працює інженером, водночас він викладає в Рівненській будівельній школі, спілкується з науковцями та видавцями Києва та Львова, отримує нагороди за конкурси на найкращі проєкти меблів, що відбувалися у Львові. 17 липня 1943 р. Леоніда Маслова, як заручника у відповідь на акцію рівненських підпільників заарештовують гітлерівці й кидають у місцеву в’язницю. Життя молодого, сповненого сили й творчих задумів інженера-архітектора обірвалося 17 серпня 1943 р. Він був розстріляний німцями в Здолбунові.

Леонід Маслов є одним із перших професійних архітекторів, який фахово писав українською мовою про архітектурну і культурну спадщину Волині.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Колосок Б. Інженер-архітектор Леонід Маслов / Б. Колосок // Волинь і волинське зарубіжжя : тези доповідей та повідомлень Міжнар. наук. конф. , Луцьк, 16–18 черв. 1994 р. – Луцьк, 1994. – С. 250–252.

Маслов Леонід [Електронний ресурс] // Галерея мистецтв : [сайт]. – Режим доступу: https://volart.com.ua/art/maslov_leonid/. – Назва з екрана.

Маслов Леонід [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/225-maslov-leonid. – Назва з екрана.

Земан Вацлав – луцький бровар, походить із родини чеських переселенців Земанів.

У 1869 р. велика родина Земанiв, глава якої був пивоваром, переселилася з Чexiї (Кралове Мнєсце) на Волинь. Старшому синовi в родинi, Вацлаву, на час переїзду було п’ятнадцять рокiв (народився 11 листопада 1854 р.), i вiн мав продовжити батькiвську справу, стати пивоваром. Але одного батькового прикладу було недостатньо, потрiбнi були грунтовнiшi знання. Тому через якийсь час разом з двоюрiдним братом Йозефом Вацлав їде до Києва. Там брати вчаться i працюють на пивзаводi Київського товариства броварiв. Через два роки пiдготованi теоретично i практично брати повертаються на Волинь i будують пивоварний завод у Квасиловi. Але двох господарів, та ще й освiчених, на один невеликий бровар було забагато, тому вони їздять по ближнiх i дальнiх околицях, шукаючи місця для будiвниитва другого заводу. Вiдвiдали Ковель, Холм, Брест, Луцьк. Вацлав Земан зупинив свiй вибiр на Луцьковi, купивши у родини Гурських дiлянку землi на Яровицi пiд будiвництво броварнi. Перший його завод, побудований 1888 р., був дерев’яним, невеликим, працювало у нього на виробництвi 5–6 робiтникiв. Сам пiдприємець з сiм’єю жив у власному будинку при заводi. Тут же була пивна лавка, в якiй торгували завжди свiжим пивом. На кiнець XIX ст. рiчна продукцiя заводу складала 45 000 рублiв. Miж Києвом i Брестом курсував залiзницею власний вагон Земанiв; на кожнiй станцiї торгували чудовим чеським пивом.

Родина Вацлава Земана, віддiлившись вiд квасилiвськоi рiднi, оселилася в Луцьку всерйоз i надовго. Земан був одружений, тут народилися його дiти, згодом i онуки. У 1894 р. він став православним братчиком Луцького Хрестовоздвиженського братства. Добропорядний сiм’янин, чесний вiд природи, справедливий з робiтниками, якi працювали у нього, вiн користувався у мicтi пошаною i авторитетом. Завдяки Вацлаву Земану виникла книгарня, на яку вiн подарував 10 золотих рублiв i постiйно підтримував її. Книги для peaлiзaцiї купували в Пpaзi, платили по 3 копiйки за книгу. Перед Першою свiтовою вiйною книгарня мaла триста найменувань книг. У 1906 р. трапилася пожежа, яка знищила пивоварне виробництво. Земан розпочав будівництво дуже швидко, за два роки він звів нову модерну споруду, небачену доти на Волинi. На фронтi головного виробничого корпусу рельєфною кладкою вимурували дату вiдбудови: 1908 та iнiцiали власника заводу: V.J.Z. Вже 1913 р. завод працював на повну потужнiсть. Випускали пиво чотирьох сортiв: «Столове», «Сакура», «Гранат» i найвищої якостi – «БокБiр». Завод діяв у радянський час, продовжує працювати і сьогодні. Основні споруди Земана збереглися до наших днів. Коли Земану Вацлаву було вже за вісімдесят, йому став допомагати його зять – Йозеф Малінський. 1938 р. Вацлав Земан передає справу Малінському, і згодом цього ж року помирає. Де точно поховано Земана невідомо, але найбільш ймовірно, що у Квасилові (у заповіті було таке прохання).

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дмитрук В. Вацлав Земан – луцький пивовар [Волинська область] / В. Дмитрук, Н. Пушкар // Волинський музей: історія і сучасність : наук. зб. : матеріали ІІІ Всеукр. наук.-практ конф., присвяченої 75-річчю Волин. краєзн. музею та 55-річчю Колодяжненського літ.-мемор. музею Лесі Українки. Луцьк–Колодяжне, 18–19 трав. 2004 р. / упоряд. А.Силюк. – Луцьк, 2004. – Вип. 3. – С. 313–316.

Земан Вацлав [Електронний ресурс] // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/215-zeman-vatslav. – Назва з екрана.

Котис О. Промислові гіганти модерного Луцька. Слід колоністів / О. Котис // Луцьк : тисяча років життя та історії / О. Котис. – Київ : Віхола, 2024. – С. 144–152.