Новини

20 жовтня 2023 року виповнюється 140 років від дня народження українського музиканта, композитора, диригента, фольклориста, громадського та політичного діяча Сергія Олександровича Козицького.

Народився Сергій Козицький 20 жовтня 1883 р. в м. Володимир-Волинський, (нині Волинська область). Навчався Вчительській семінарії у м. Холм (нині Хелм, Польща, 1902 р.), Учительському інституті в Москві, Українському державному університеті в Камʼянці-Подільському. Під час навчання в Москві (приблизно в 1914–1915 рр.), Сергій Козицький познайомився з сином відомого українського письменника Дмитра Марковича – Левом. У 1920 р. Сергій Козицький проживає у містах Дубні та Луцьку. Отримавши запрошення від Лева Марковича переїздить у с. Михалківці Здолбунівського повіту Волинського воєводства. В цьому селі він працює учителем і регентом церковного хору, викладає декілька дисциплін у церковно-приходських школах, очолює товариство «Просвіта», займається збиранням фольклору. Займаючись збором пісенного фольклору, він здійснював і обробки народних пісень Волині, Поділля і Холмщини, зберігав всю автентичність їх виконання.

З 1922 р. протягом двох десятиліть він обирався депутатом і уповноваженим до Польського сейму і сенату, належав до Української парламентарної репрезентації. В 1926 р. – голова українського сеймового клубу. Працює в освітній сеймський комісії. Сергій Олександрович був одним із засновників партії «Селянський союз» (1924 р.). Входив до ЦК і представляв праве крило партії. В 1926 р. підтримав утворення партії «Сельробу». Після розколу «Сельробу» очолював «Сельроб-правицю». Керував товариством «Просвіта» в Острозі, брав участь в діяльності низки українських культурно-освітніх і громадських інституцій. На парламентських виборах 1928 р. здобув мандат сенатора. Але польськи суди різних інстанцій 4 рази вимагали зняти з Сергія Козицького депутатську недоторканність з метою відкриття кримінальних справ. У 1930 р. Сергія Козицького було заарештовано, за звинуваченням в антидержавній діяльності. Його було засуджено до 18-ти місяців у польський концтабір Береза-Картузька, де його здоров’я значно погіршилося. Після звільнення Козицький відійшов від громадсько-політичної діяльності. В 1938 р. став дияконом в Острожці (Млинівського району Рівненської області). 10 січня 1941 р. життя Сергія Козицького передчасно обірвалось. Похований композитор в с. Михалківці Острозького району Рівненської області.

Сергій Козицький створював музику до власних поетичних творів. Досліджував українську фольклористичну спадщину Волині і Холмщини, зокрема записав і розшифрував понад 100 народних календарних пісень зимового циклу з с. Острів (Радивилівського району Рівненської області). Окрім того, багато творів Т. Г. Шевченка, покладені ним на музику та здобули популярне звучання. В 1998 р. в Рівному було опубліковано збірку пісень у записах Сергія Козицького «Сивий туман на долині».

Література

Козицький С. О. Сивий туман на долині : нар. пісні Волині, Поділля та Холмщини / С. О.Козицький ; упоряд. Б. Й. Столярчук. – Рівне, 1998. – 72.

Козицький С. Народні пісні Волині, Поділля і Холмщини / С.Козицький ; Рівнен. держ. гуман. ун-т. – Рівне : О. Зень, 2014. – 128 с.

*****

Власюк О. В. Козицький Сергій Олександрович / О. В. Власюк // Енциклопедія сучасної України / ред. колегія І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. – Київ : Ін-т енцикл. дослідж., 2013. – Т. 13. – С. 653–654.

Кравчук К. Cергій Козицький: «Хіба не досить тих усіх фактів, щоб переконатися про жахливий стан нашої школи. Кінець тому мусить бути!» / К. Кравчук // Замкова гора [Острог]. – 2016. – 1 жовт. – С. 6, 8.

Столярчук Б. Невідомі сторінки фольклориста Сергія Козицького / Б. Столярчук // Твори : в 5 т / Б. Й. Столярчук. – Рівне, 2019. – Т. 2 : [Художня публіцистика] . – С. 104–111.

Столярчук Б. Пісенний фольклор Рівненщини у записах Сергія Козицького [1883–1941] / Б. Столярчук // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Вип. 2 / ред.-упоряд. В. Ковальчук. – Рівне : Перспектива, 2002. – С. 109–112.

Луцька повітова «Просвіта» – громадська організація, яка була заснована 17 вересня 1918 р. учителями: І. Власовським, С. Богуславським, П. Голубовичем, В. Федоренком, Р. Шклярем. У 1920 р. польська влада затвердила новий статут Луцької повітової «Просвіти», чим формально легалізувала її. На загальних зборах тогож року було обрано раду на чолі з А. Пащуком. Структура організації включала такі секції: музично-драматичну (голова І. Пилипчак), культурно-освітню (голова І. Власовський), бібліотечну (голова О. Левчанівська), організаційну (голова П. Голубович). На початку 1920-х рр. Луцька повітова «Просвіта» об’єднувала понад 100 осередків і філій. Товариство систематично організовувало лекції, читання рефератів з питань сільського господарства, гігієни, на теми морального виховання, з історії української культури; курси для неписьменних селян, поширювало українську книгу і пресу; заснувало хор аматорного театр, школу національних танців, майстерню керамічних виробів. 1921 р. за участі Луцької повітової «Просвіти» виникло товариство «Сільський господар», відкрито громадянську бібліотеку, українську книгарню «Нива» (до 1928 р. видавала книги та підручники для початкових шкіл, місцевої гімназії, бібліотек філій). Активну участь у роботі організації брали: І. Власовський, М. Левицький, О. Левчанівська, О. Левчанівський, В. Островський, Є. Петриківський, Г. Степура та ін. Товариство популяризувало творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, підтримувало ідею українізації Церкви. Станом на 1930 р. у Луцькому повіті функціонувало 117 осередків товариства «Просвіта» (3380 чл.). Отож, на початку 1930-х рр. польська влада забороняє використовувати україномовні афіші й оголошення, чинить перешкоди щодо постановки вистав і використання приміщень для культурно-освітніх цілей, закриває бюро правових порад та подань. Членів Луцької повітової «Просвіти» починають заарештовувати й висилати у табори для інтернованих, організацію звинувачують у поширенні комуністичних ідей й антиурядовій діяльності. 16 грудня 1932 р. волинький воєвода видає постанову про ліквідацію Луцької повітової «Просвіти». У липні 1934 р. було остаточно припинено діяльність товариства. Але між тим члени товариства беруть активну участь в українському державотворенні. Діяльність товариства «Просвіта» у Луцьку було відновлено 25 серпня 1941 р. при Українському допомоговому комітеті. Серед вагомих акцій тогочасного товариства можна назвати організоване перезахоронення жертв більшовицького терору, відзначення 100-ліття від дня народження М. Лисенка, святкування колядок і щедрівок тощо. Після установчої конференції Товариства української мови в 1989 р., було прийнято рішення реорганізувати Луцьку повітову «Просвіту» у Волинську крайову організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Траса Шевченка.

Література

Власовський І. «Луцька Просвіта» (10 літ просвітянської праці 1918–1928) : урив. з кн. / І. Власовський // Роде наш красний... Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк : Вежа, 1996. – Т. 3. – С. 605–620.

Гаврилюк О. Діяльність «Просвіт» на Волині (1918–1932 рр.) / О. Гаврилюк // Волинь і волинське зарубіжжя : тези доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Луцьк, 16–18 черв. 1994 р. – Луцьк, 1994. – С. 153–156.

Мартинюк Я. Товариство «Луцька повітова Просвіта» та українська книга / Я. Мартинюк // Минуле і сучасне Волині : Олександр Цинкаловський і Волинь : матеріали 9-ї наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20–23 січ. 1998 р. / Держ. архів Волинської області. – Луцьк : Надстир’я, 1998. – С. 221–222.

Понєдєльник Л. Культурно-освітня робота Луцького повітового товариства «Просвіта» в 20–30-х роках ХХ ст. / Л. Понєдєльник // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди : матеріали XXVI Волинської обл. наук.-іст. краєзн. конф., присвяченої 16-й річниці Незалежності України, 510-ій річниці надання м. Луцьку Магдебурзького права і 390-ій річниці створення Луцького православного братства, м. Луцьк, 9–10 листоп. 2007 р. : наук. зб. / упор. Г. Бондаренко, А. Бондарчук, А. Силюк. – Луцьк : Волинське обл. т-во краєзнавців, 2007. – Вип. 26. – С. 101–102.

«Просвіта» на Волині : минуле і сучасне : зб. наук. статей, док-ів, матеріалів / ред. В. К. Барана. – Луцьк : Вежа, 2001. – 196 с.

Тичина І. Товариство «Просвіта» на Волині 1918–1939 рр.: виникнення та діяльність / І. Тичина // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. . – 2018. – № 2. – С. 95–102.

150 років тому активно вводилися в експлуатацію дільниці Києво-Берестейської (Києво-Брестської) залізниці, яка будувалася впродовж 1870 – 1873 рр. Весною 1873 року було відкрито рух від Бердичева до Кривина та від Кривина до Берестя. Влітку 1873 року був відкритий рух по Радзивилівській гілці: Здолбунів – Радзивилів. В цей час почався регулярний рух потягів через станцію Оженин, яка згодом отримала назву «Острог», хоча залізнична колія проходить майже за півтора десятка кілометрів від самого міста. Вважається, що регулярний рух на дільниці Бердичів – Ковель залізничній лінії Козятин – Ковель – Берестя відкрито весною-літом 1873 року. А в міжвоєнне двадцятиліття ХХ ст. станція отримала назву Острог. У 1964 році станція була електрифікована змінним струмом в складі дільниці Фастів – Козятин – Здолбунів.

Станція Кривин, яка зараз є проміжною станцією 3-го класу Південно-Західної залізниці й за сучасним адміністративним поділом належить до Хмельницької області, з’явилася також у напрямку Бердичів–Ковель у 1973 р, під час прокладання залізниці Київ–Брест, точніше її частину Бердичів-Ковель. У 1964 р. станцію було електрифіковано під час електрифікації лінії Фастів–Здолбунів.

Полустанок Могиляни виник у 1872 р. під час будівництва Києво-Берестейської залізниці. У 1875 році полустанок вперше було позначено на карті. Сьогодні – це проміжна залізнична станція 5-го класу Козятинської дирекції Південно-Західної залізниці на лінії Шепетівка–Здолбунів Острозької територіальної громади на Рівненщині.

Література

Бендюк М. Історія Оженина, Бродова, Стадник, Краєва / М. Бендюк, С. Журик, Т. Гущук. – Острог : Свинарчук Р. В., 2011. – 100 с.

Глушман І. Залізничні ворота нашого міста : [про залізн. ст. Острог] / І. Глушман // Замкова гора : острозька громадсько-політична газета. – 2005. – №32/6 серп./. – С. 2.

Дмитрук П. Про що мовчить залізниця [Острога]? / П. Дмитрук ; розмовляла О. Толочик // Вільне слово : газета Рівненської державної обласної адміністрації. – 2005. – №24/24 берез./. – С. 4.

Залізниці Волині // Перша колія : до 150-річчя Львів. залізниці / Ю. С. Томін, Ю. О. Романишин, Р. Ф. Коритко, І. М. Паращак. – Львів : ЗУКЦ, 2011. – С. 56–60.

Старий Кривин: дослідження та матеріали з історії Південно – Східної Волині / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – Білий – Дунаєць ; Остріг : Волання з Волині, 2005. – 120 с. – (Волання з Волині ; т. 35).

Джерело: Державний історико-культурний заповідник міста Острога

13 липня 2023 року минуло 90 років з дня відкриття новозакладеного міського парку на Грабнику в Рівному (1933)

Передмістя північно-східного району міста Рівне віддавна називається Грабник. Відомо, що в ХVIII столітті тут висадили гай, де переважали грабові дерева. Звідси й назва - Грабник.

Історія цього парку незвична. На північно-східній околиці Рівного наприкінці ХVIII столітті на забаганку власника міста польського князя Станіслава Любомирського було висаджено величезний грабовий гай. Бо вельможа забажав мати місце для полювання неподалік своєї рівненської резиденції. За одну ніч перед містом з'явився пагорб, покри­тий лісом, і назавжди став місцевим Грабником.

На початку ХІХ століття, коли місто почало просуватися далі до східних окраїн, частину лісу власники міста віддали під кладовище, яке досі зберегло свою назву — Грабник. Частина ж території аж до початку ХХ століття так і залишалася лісом. Оскільки якихось інших насаджень поблизу Рівного у той час не було, мешканці міста, особливо закохані пари, часто обирали гай для усамітнених прогулянок. Мальовнича улоговина поступово ставала неформальним місцем відпочинку. Згодом там почали влаштовувати й масові міські гуляння. Щоправда, на це потрібно було просити дозволу князя Любомирського. .

Час активної забудови Грабника припадає на кінець 20-х – 30-ті роки. У травні 1933 року, коли магістрат викупив землю у князя Любомирського, розпочалися роботи із закладення парку на Грабнику площею 4 гектари. Як писала тоді газета «Волинь», було висаджено 1700 дерев, розплановано стежки і майданчики. Перше деревце посадив ініціатор закладення парку, голова міської ради Тадеуш Шемпліньскі у присутності правління міста. Парку присвоїли ім'я польського президента Мостіцького.

У 50-ті роки парк назвали іменем М. Хрущова. В цей період тут влаштовували обласні виставки сільськогосподарської продукції, масові міські гуляння та різноманітні святкування – Проводи Зими, Свято пісні, Свято урожаю. А сам парк був оформлений у стилі того часу – переважали гіпсові фігури «дівчат із веслами» та інших предметів монументальної пропаганди. Маленькі фігурні фонтани у вигляді дівчат, що тримають таці з квітами, та кам'яних квіток прикрашали його алеї. Був там і літній кінотеатр «Комсомолець», невеличка сцена у вигляді мушлі для виступів творчих колективів, а також — гойдалки-човники. А ще – танцювальний майданчик, де грав оркестр. Ці споруди протрималися у парку аж до кінця 70-х років, поки зовсім не зруйнувалися.

Наприкінці 70-х, коли через густі зарослі парком стало небезпечно ходити, тодішня влада розпорядилась вирубати парк. Нині лише кілька старих дерев, що невідомо як уціліли, ще нагадують про кращі часи колись розкішного парку.

Парк на Грабнику

 https://rivnepost.rv.ua/news/park-na-hrabniku

18 червня 2023 року виповнюється 445 років з часу виходу першої відомої книги Острозької друкарні – «Буквар» («Азбука») Івана Федорова (Федоровича) (1578)

Це найдавніше (з відомих нам) історичне джерело, в якому є згадка про академію (училище) в Острозі і «вчених мужів», що згуртувалися навколо неї в науково-літературний гурток для просвітницької, педагогічної та видавничої діяльності. 

Буквар складався з трьох частин: 1 – Грецько-старослов’янської книги для читання, 2 – власне Букваря, 3 – Сказання чорноризця Храбра “О писменах”. Книга для читання (коротко – “Читанка”) була призначена для удосконалення навиків читання грецькою мовою. На першій її сторінці були розміщені старослов’янський та грецький алфавіти, на наступних сторінках паралельно у два стовпчики йшли тексти молитв грецькою та старослов’янською мовами. Учень читав молитву старослов’янською, а потім грецькою мовою і міг удосконалити свої знання цих мов. Перший та єдиний примірник греко-слов’янської читанки був виявлений у Державній бібліотеці м. Гота (Німеччина) в 1961 р. Одразу з’явились перші публікації про знахідку, але ґрунтовне дослідження та опис цієї книги був зроблений та опублікований в 1968 р. німецькими вченими Гросгофом та Сіменсом. Вони слушно зауважили, що назва “Азбука”, розміщена на першій сторінці книги, не відповідає її змісту. Тому назвали цю частину книги Греко-руська церковнослов’янська книга для читання.

Друга частина книги (власне Буквар) мала титульний аркуш, який раніше не зустрічався у самостійних виданнях Івана Федорова. На титульному аркуші Букваря надрукована  коротка передмова, у якій зазначено, що в Острозі з ініціативи князя К.-В. Острозького відкрито школу, зібрані вчителі, відкрито друкарню, і що ця книга призначена для навчання дітей.

В заключній частині книги було надруковано твір болгарського монаха ХІ ст. чорноризця Храбра “Сказаніє како состави Святой Кирил философ азьбуку по языку словеньську и книги переведе от греческий словенский язык“. Автор переконливо доводив, що слов’янська мова рівноправна з класичними сакральними мовами (єврейською, грецькою та латинською).

Готська знахідка допомогла остаточно з’ясувати, що вже відомий науці примірник Букваря Івана Федорова, який зберігався в бібліотеці Копенгагена, теж видрукуваний в Острозі у 1578 р.

Література

Ісаєвич Я. Острозький Буквар (Азбука) 1578 р. / Я. Ісаєвич // Літературна спадщина Івана Федорова / Я. Ісаєвич. – Київ : Вища шк., 1989. – С. 110–115.

Ісаєвич Я. Видання Івана Федорова як пам'ятки літературного життя / Я. Ісаєвич // Літературна спадщина Івана Федорова / Я. Ісаєвич. – Київ : Вища шк., 1989. – С. 46–128.

Першодрукар і академія. Острозькі видання Івана Федорова // Бондарчук Я. В. Історія Острозької академії / Я. В. Бондарчук. – Острог : Вид-во НУ "Острозька академія", 2015. – С. 255–288.

14 червня 2023 року виповнюється 30 років від часу заснування Дубенського історико-культурного заповідника. До заповідника належать унікальні пам’ятки історії та архітектури як-от: Дубенський замок, збудований у XV столітті; Луцька брама; Спасо-Преображенська церква; Синагога 16-17 століття; Свято-Юріївська церква; Монастир кармеліток; Костел бернардинів і його келії; Костел Яна Непомуки; Краєзнавчий музей; Свято-Іллінський собор та світські будівлі 18-19 століття у центральній частині міста.

Замок з’явився ще в Х столітті, але тоді він був лише укріпленням, яке зруйнували татари. На початку XV століття князь Федір Острозький знову взявся за будівництво укріплення, яке було не тільки захисним, а й придатним для проживання. Огороджений щільним дерев’яним частоколом, внутрішній двір замку забудували приміщеннями, в яких жили люди, тримали худобу і зберігали зерно. Однак через часті пожежі та збільшення кількості мешканців замку князь Острозький вирішив збудувати кам’яну фортецю, яка мала б більшу площу, високі стіни і могла б захистити людей від ворожих військ.

Вдале планування, продумана архітектура – дозволили комплексу уціліти до наших днів. Комплекс включає міст, проходячи через який потрапляєш до надбрамного корпусу. По обидва боки території знаходяться бастіони з вежами. Біля північної стіни розміщено палац князів Любомирських (XVIII ст.) та палац князів Острозьких (ХVI ст.).

Згідно з легендами, усі підземні приміщення замку Острозьких містили найцінніші речі. Проте нині це найстрашніші місця, в яких влаштували музей тортур. Через любов до азартних ігор Юзефа Любомирського у ХІХ ст. продає замковий комплекс військовому відомству. Нині його територія – історико-культурний заповідник.

Джерело: Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека

Література

Державний історико-культурний заповідник у місті Дубні. – Дубно, 2000. – 9 c.

Дещинський Л. Дубно : краєзнав. нарис / Л. Дещинський, П. Савчук. – Львів : Каменяр, 1973. – 46 с.

Дмитренко Т. Дубно. Погляд крізь віки / Т. Дмитренко. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2010. – 179 с. 

Дубенський форт : істор. нарис / П. Савчук. – Рiвне : Лiста, 2001. – 288 c.

Дубно, княжий мій граде : краєзн. нарис / Держ. іст.-культ. заповідник м. Дубна ; ред. П. Смолін. – Вид. 2-ге, доповн. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2005. – 51 с.

Скарби наші духовні : з колекції держ. історико-культурного заповідника м. Дубно. – Дубно, 2002. – 5 c.