Фотоколекція

Палацово-парковий ансамбль «Самчики»

с. Самчики, Хмельницький район Хмельницька область

Палацово-парковий ансамбль «Самчики» – пам’ятка історії та архітектури національного значення, яка являє собою приклад архітектурного стилю неокласицизму. Комплекс включає палац, парк, господарські та культові споруди, поєднуючи архітектурні та садово-паркові мистецтва.

Садибу в селі Самчики почав облаштовувати Ян Хоєцький на початку ХVІІІ ст. З тих часів зберігся так званий Старий палац 1725 р. побудови. Невиразна архітектура старої будівлі спонукала інших власників використовувати її переважно як службове приміщення нового палацу. Наступним власником був полковник Петро Чечель (1754–1843), гайсинський староста. Чечелі – давній шляхетський рід литовського походження, який згодом розділився на руську і польську частини. Петро Чечель продав свої маєтки на Брацлавщині і вирішив осісти на Волині. Саме він був ініціатором будівництва великого палацового комплексу. Історики припускають, що палац вибудували перед 1800 р. Хоча споруди, які розташовувалися на території довкола, поставали і на початку ХІХ століття. Автором проєкту палацу вважають архітектора Якуба Кубицького.

Резиденція у стилі класицизму гайсинського старости складалася з головного палацу та цілого ряду споруд, які розташовувалися поруч. Це нагадувало млинівський маєток Ходкевичів з музичною залою, філософським будиночком для хімічних дослідів, різними альтанками, оранжереєю тощо. Таке планування маєтку відносить Самчики до одного з найкращих палаців Волині. Родзинкою усіх споруд був, звісно, сам палац – мурований одноповерховий будинок з високим дахом і підвалом. Головний фасад, який прикрашали 6 колон іонічного ордера з широким портиком, виходив на північ. Посередині фронтону містилася велика овальна рама, оточена лавровим вінком й увінчана короною з гербами власників. Біля овальної рами ліворуч – скульптура Церери, римської богині родючості та хліборобства. Праворуч – богиня садів і фруктових дерев Помона. Непросту структуру мав і задній фасад палацу. Його головний акцент – ризаліт, розташований по центру, декорований орлами і гірляндами. Іншими словами, це дворовий вхід до приміщення, оформлений чотирма колонами, невеликим портиком з ліпнинним барельєфом і ламаними стінами, на яких вікна мають аркове завершення. Обіруч сходів – невеликі скульптури левів. Незвично багатий архітектурний декор отримали 5 зал палацу і кімнати, які вікнами виходили на сад. Найбільшою залою була овальна. Вона справді була округлою у плані, а також мала куполоподібну стелю, всю декоровану ліпнинним орнаментом. Овальна зала містила вигладжені колони кольору слонової кістки. Над карнизом тягнулася ліпнина з рослинним орнаментом. Декор стелі характеризують як майстерно виконаний. Він переходив у голубу люстру з зображеними хмарами. Сама стеля також була блакитного кольору. Тут також – піч і мармуровий класицистичний камін. Овальна зала мала вікна і кілька дверей. Деякі з них вели до інших вишуканих зал. Ліворуч – вихід у велику залу з чотирма вікнами, яка раніше слугувала за їдальню. Тут також була піч і камін з темного мармуру. У стінах – ніші, біля яких розставлені меблі і предмети мистецтва. Поверх – ліпнинні барельєфи на різні міфологічні сюжети з рослинним орнаментом, ангелами, зображенням богів. Кімнату прикрашали старовинні годинники, невеликі статуетки, інші предмети розкоші. Направо від овальної зали – зелений салон, також оздоблений напівкруглими нішами. В одній із них – кахельна піч. Декор зеленого салону був трохи скромнішим за попередні дві зали. В основному виділявся карниз і ліпнина на стелі. Серед помітних салонів був ще один, який називали римським через характер декору. Дві колони тосканського ордера ділили залу на 2 частини з різною висотою стель. Дерев’яні колони покривав алебастр у жовто-червоному кольорі з блакитними жилками. На стінах – ліпнина з зображенням давньої римської зброї, як шоломи, луки, щити і подібне. Можна тут знайти і фігури орлів. У римському кабінеті були «секретні» двері, які вели до трикутних кімнат. Ще одні двері з римського салону вели до японського, який замикав анфіладний спосіб розташування кімнат. Стіни усієї кімнати покриті малюнками в рамах. Кожен малюнок на іншу тему: квіткова, людська, орнаментальна, тваринна. Малюнкам притаманний і повторюваний мотив хризантем. За деякою інформацією, автором розписів палацу в Самчиках є Михайло Врубель. Палац розташовувався посеред парку площею 10 гектар. Перед в’їздом у парк – велика брама, за нею – газон. На стовпах брами – скульптури левів з пісковика, звернених головами один до одного. Недалеко від брами стояли два ідентичні сторожові будиночки з низьким ґонтовим чотирисхилим дахом. Тут також було ще два павільйони. Першим, імовірно, був костел, який з певних причин занепав і його пристосували під псарню. У 1905 р. тут уже просто поставили хрест як пам’ять про храм. В’їзна брама з двома будиночками і двома павільйонами, поєднані муром, творили величний і урочистий вхід на територію парку. За брамою розлягалася алея, що вела до палацу з газоном. Поруч росли пірамідальні тополі, замінені потім на граби. Ще одна алея, обсаджена старими липами, вела вглиб парку. У ньому розміщувалися альтанки і росли різноманітні породи дерев.

Власник Самчиків Якуб Чечель поплатився смертю за підтримку польського повстання у 1863 р. Російський уряд конфіскував маєток і продав. Він вцілів під час Першої світової війни. Був трохи понищений всередині, твори мистецтва з нього вивезли. Після Другої світової війни палац використовував місцевий радгосп під житло, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, в літній час – під піонерський табір. Для господарських потреб розібрали оранжерею, конюшню й каретну із мезоніном, будинок для службовців. У 1950-х роках увесь комплекс із парком і спорудами знову зазнав руйнувань. Тільки згодом його оголосили пам’яткою, у 1990 р. тут створили музей.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Козельський Я. Самчики: диво-перлина / Я. Козельський // Хмельниччина справжня : фотокнига. – Хмельницький : Поліграфіст-2, 2007. – С. 125.

Котис О. Палаци Волині: добре збережені Самчики [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/7556-palatsy-volyni-dobre-zberezheni-samchyky. – Назва з екрана.

Пажимський Б. Маєтки (палацово-паркові ансамблі) Хмельниччини XVIII–ХІХ ст. / Б. Пажимський, О. Пажимський ; Упр. культури, туризму й курортів Хмельниц. облдержадмін., Держ. іст.-культур. заповідник «Самчики». – Хмельницький : Пантюк, 2006. – 158 с.

Михайлишин О. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ї половини XVIII – XIX століть / Ольга Михайлишин ; Н.-д. ін-т теорії та історії архітектури і містобудування. — Київ : НДІТІАМ, 2000. – 236 с.

 

   

   

Антонінський палац

с. Антоніни, Хмельницький район Хмельницька область

Антонінський палац – палац, побудований в XVIII столітті в селі Антонінах.

Перша згадка про село Антоніни (раніше село Голодки, Голодиківці) розташоване в Хмельницькій області припадає на XVI століття. Спочатку воно належало Острозьким, тоді Заславським, потім Любомирським, а відтак Сангушкам. Нічим особливим не виділялося, було звичайним маленьким селом.

У 1760-х роках Барбара Уршуля Сангушкова, у власності якої перебувало с. Антоніни (Голодки), віддала його у довготермінове користування регенту коронної канцелярії Ігнацію Мальчевському, який був одружений з її сестрою Антоніною. Саме на її честь було перейменовано село. Чоловік Антоніни збудував у селі родинний маєток, який складався з кількох двоповерхових корпусів, а також заклав великий парк. На початку ХІХ століття двір було перебудовано. Через часті перебудови палац не мав чіткої логічної структури. Корпуси з’єднувалися коридорами. Головний вхід у палац був оформлений у класицистичному стилі. Чотири колони підтримували великий портик. Ця частинка споруди з’явилася внаслідок перебудови після 1803 р. Вона була прилаштована до коридору, який з’єднував основний корпус із бібліотекою. Тим, що насправді прославило Антонінський маєток Сангушків, був парк, в якому росло дуже багато рідкісних екзотичних рослин. У середині століття тут налічували 3500 видів квітів і кущів. Садівник роду Сангушків Вінцентій Зєньковський видав каталог з цими видами. У другій половині ХІХ ст. Антоніни перейшли у власність Потоцьких. Вони трактували цю резиденцію як літню і особливо дбали за розвиток і підтримку парку. Та під кінець ХІХ ст. Юзеф Миколай Потоцький, який невдовзі став членом Державної думи Російської імперії від Волинської губернії, ініціював перебудову давнього палацу в необароковий стиль. Це суттєво змінило образ усього маєтку. У 1897 р. зупинилися на проєкті тоді відомого і шанованого французького архітектора Франсуа Арво, який оселився у Варшаві і працював на замовлення різних магнатів. Проєкт Арво полягав в архітектурному врівноваженні комплексу споруд. Почалися активні роботи. Прибудову здійснили у правій частині комплексу. Для симетрії підвищили також лівий корпус, перебудували дах усього маєтку та зробили ще цілий ряд заходів. Реставрували також бібліотечний корпус, стіни всередині оббили шовком. Завезли нові меблі з Англії. Перед палацом проходила громадська дорога, яку довелося перенести, оскільки передпалацовий майдан розширювали. Поруч стояли стайні з помпою, які качали воду для коней. У 1900 р. за проєктом архітектора Арво маєток оточили новим парканом з чавунними вставками між мурованих стовпчиків з новою в’їзною брамою висотою 10 метрів. Паркан оздобили ліпниною з маскаронами, вазами, гербовими щитами Сангушків, Потоцьких і близьких до них родів та іншими декоративними елементами. Відбувалися масштабні перебудови парку. Автором планування був садівник Кайзер. Парк був повен лип, кленів та інших видів дерев, мав площу 40 акрів. Його прикрашали численні різнобарвні клумби. В різних напрямках розходилися стежки. По каналах плавали лебеді. У парку розташувалися споруди звіринця. Тут навмисно створювали умови для розмноження видів, щоб потім випустити їх і використати для мисливства. Екзотичними тут були верблюд, який вільно гуляв по полянах парку, страуси, подаровані Паризьким акліматизаційним товариством. Після цих робіт Антонінський палац став величезною представницькою резиденцією Потоцьких. Вражав усіх відвідувачів та надихав письменників. Але 1905–1908 рр. весь комплекс черговий раз було перебудовано і надано ознак необароко. Автором ідеї став віденський архітектор Фердинанд Фелнер. Повній заміні підлягала головна вхідна частина комплексу. На її місці збудували дуже привабливих форм і обрисів двоповерховий корпус, який нагадував дух віденської забудови (ідеться про забудову цього міста в ХІХ столітті – те, що дало «обличчя» сучасному «старому Відню»). Над вхідними арками вивищувався балкон, вихід на який відбувався з другого поверху. Корпус накрили мансардним дахом, прикрасили бароковим декором. Знову перебудували дах усіх споруд, щоб комплекс виглядав гармонійно. Відповідної зміни зазнав декор інтер’єру. Його прикрашали пишно оздоблені каміни, дерев’яні різьблені сходи, ліпний декор стель і стін. Про щедру колекцію порцеляни, позолоченого і кришталевого посуду, мармурових виробів і говорити не доводиться. На стінах висіли портрети представників роду Потоцьких, а також великі картини відомих європейських малярів. Була окрема колекція опудал звірів, впольованих в Африці. Головний зал палацу наповнили меблями у стилі рококо. Стіни різних кімнат були оббиті дорогими позолоченими тканинами, шовком тощо. Бібліотека розміщувалася у двох залах і налічувала 20 тисяч томів. Особлива частина книгозбірні – 1500 витончених цінних видань, що були однією з кращих подібних колекцій в усій імперії. Окремо виділялася збірка старих рідкісних англійських, французьких, італійських та польських гравюр. Пишалися власники колекцією перських диванів, турецьких гобеленів. Окремо оберігали збірку меблів і речей з корецького і заславського замків. Внутрішнє оздоблення палацу Потоцьких в Антонінах мало високу мистецьку вартість й історичну цінність. Останній власник маєтку в Антонінах мав автопарк на 9 авто.

Перша світова війна стала трагедією для багатьох палаців Волині. Антонінський маєток горів. Потоцькі цього не застали, бо виїхали роком раніше, забравши частину колекцій. У 1919 р. палац підпалили більшовики. Маєток горів кілька днів, повністю згоріла остання прибудова. Палац втратив свою колишню велич, але не був втрачений повністю. Збереглися деякі корпуси, паркан, брама, гараж, возівня, флігелі, кінний манеж.

Намагаючись зберегти історичну спадщину, котра дійшла до наших днів, у вересні 2018 р. в селищі було відкрито «Музею Потоцьких в Антонінах». Організаторами та ініціаторами музею є Антонінська селищна рада. Авторами музейної експозиції є праправнук графа Юзефа Потоцького Марек Потоцький з Франції, мистецтвознавець музею-замку Ланцут (Польща) – Тереса Багінська-Журавська та архітектор-дизайнер Вжеслав Журавський.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вихованець В. Антоніни: «Шмат заходу, на полудень Русі перенесений» / В. Вихованець // Архітектурна спадщина Волині : зб. наук. пр. – Рівне : ДМ, 2012. – Вип. 3. – С. 16–30.

Єсюнін С. Колишня розкіш Антонін [Красилівського району Хмельницької області. Палацо-паркова садиба] / С. Єсюнін // Хмельниччина справжня : фотокнига. – Хмельницький : Поліграфіст-2, 2007. – С. 124.

Котис О. Палаци Волині: розкішне бароко Антонін [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6325-palatsy-volyni-rozkishne-baroko-antonin. – Назва з екрана.

 

   

 

Замок князів Острозьких (XVI ст.)

м. Старокостянтинів, Хмельницька область

Замок князів Острозьких (замок князя Василя-Костянтина Острозького) – пам’ятка архітектури національного значення, резиденція князів Острозьких XVI століття.

Цей унікальний замок був споруджений одночасно з містом в стислі терміни через відсутність оборонних споруд на території. Князь Острозький обрав це місце з метою зміцнити кордони зі сходу через постійні напади кримських татар. Мурований замок для захисту краю від татарських нападів був заснований у 1561–1571 р. князем Василем-Костянтином Костянтиновичем Острозьким на місці колишнього с. Колищенці, купленого князем. Замок розбудовувався одночасно з новим містом, яке князь назвав іменем свого батька. Розташований він у рівнинній заболоченій місцевості на мисі, утвореному злиттям річок Случ і Ікопоть. До складу збереженого донині комплексу замкових споруд входять: палац з оборонною баштою на південному заході і замковою церквою на сході, дзвіниця, в’їзна брама, розташована на північ від палацу, з оборонними мурами, що частково збереглися; вони йдуть до оборонної башти, а від неї далі на південний схід, вздовж р. Случ. З боку міста територію замку відмежовував заповнений водою рів, через який було влаштовано звідний міст.

Комплекс князівської резиденції сформувався в два етапи. Насамперед у 1561–1571 рр. збудували оборонну башту з палацовим корпусом, прилеглим з заходу й домовою церквою на сході, яка з’єднувалася з палацовим корпусом переходом на рівні хорів. На початку XVII ст. (за деякими джерелами – в 1636 р.) зведено існуючий зараз об’єм між церквою і палацовим корпусом, що заповнив простір до південного замкового муру таким чином, що він став південним фасадом палацу. Двох'ярусна оборонна башта, включена в комплекс князівської резиденції, є головним композиційним акцентом укріплень на південному заході. Разом з палацовим корпусом вона створила зручний фронт обстрілу. Її монументальність, зумовлена наявністю глибоких гарматних амбразур і бійниць, контрастує з ренесансним завершенням у вигляді аттика складної конфігурації. Палацовий корпус двоповерховий, прямокутний у плані, з виступаючим у бік річки ризалітом. Під усім корпусом є глибокі підвали з криницями-камерами, що ведуть до річки. Замкова церква зального типу, з однією вівтарною апсидою, відігравала важливу оборонну роль. Вона має товсті стіни, вузькі стрілчастої форми вікна в глибоких нішах та монументальну баштоподібну прибудову з півдня. Барокова маківка і фронтон над входом, як і два контрфорси результат реконструкції, проведеної у XVII ст.

Протягом свого існування замок ніколи не був завоюваний татарами, хоча у 1648 році війська Богдана Хмельницького захопили фортецю. На жаль, через часту зміну власників наприкінці ХVІІІ століття Старокостянтинівський замок був у занепаді. У часи дворянсько-російського господарювання ця оборонна споруда використовувалася під адміністративні установи. За радянської влади, у 1929 році, замок, як видатну пам’ятку культури доби феодалізму на Волині, було визнано історико-культурним заповідником республіканського значення. Перед другою світовою війною споруди було відремонтовано і відчинено музей. Під час гітлерівської окупації в приміщенні замку розмістили казарми для німецьких солдат. Після війни роботу музею було відновлено, проте, у 1954 році діяльність історичного заповідника та краєзнавчого музею зупинено. Фонди музею, рідкісні книги передали до інших музеїв України. Понад чотири тисячі експонатів перевезли до Могилів-Подільського, Острога, Чернівців та інших міст, а в приміщеннях замку розмістилися господарські установи. Поступово ця архітектурна пам’ятка ХVІ століття піддавалася руйнації. На жаль, сьогодні із 15 будівель, з яких складався Старокостянтинівський замок, збереглися лише: кам’яний палац із церквою та баштою, в’їздна брама з баштою та частина кам’яної стіни від міста.

Від початку свого існування замок князів Острозьких використовували відповідно до історичних реалій, але саме історія використання його як музейної установи розпочинається з 20-х рр. XX ст. Ініціатором створення окремого заповідника на базі Старокостянтинівського замку був пам’яткоохоронець Володимир Іванович Кочубей. Постановою РНК УРСР від 15 січня 1929 р. замок князів Острозьких було оголошено Державним історико-культурним заповідником республіканського значення. На початку 30-х рр. ХХ ст. на другому поверсі палацу був створений районний історико-краєзнавчий музей – перший на Старокостянтинівщині. Тут проводилась науково-дослідна та культурно-освітня робота. До Другої світової війни в музеї діяли експозиції: природнича, козацької доби, роду Острозьких. Перед самою окупацією музей припинив свою діяльність. Під час окупації в замку знаходився німецький штаб, деякі приміщення були переобладнані під казарми. Одразу після звільнення міста, в 1944 р., музей знову почав діяти, директором якого була Валентина Ченцова. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 14 травня 1954 р. № 650 і наказу Міністерства культури від 21 травня 1954 р. № 178, «Про впорядкування мережі музеїв системи Міністерства культури УРСР», було припинено діяльність заповідника в Старокостянтинові та краєзнавчого музею при ньому. На основі складених актів інвентар, обладнання, рідкісне бібліотечне зібрання (627 книг), більше 4-х тисяч експонатів, з яких близько 200 опудал птахів, було передано на збереження в інші музеї України. У приміщеннях замку до 80-х рр. розміщувались: спортивна школа, Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, засолювальна база та ін. За ці часи замок дуже постраждав, почав руйнуватися. Уже під час незалежності України рішенням міської ради 2013 р. було створено історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вечерський В. Місто Старокостянтинів. Замок князя Василя-Костянтина Острозького / В. Вечерський // Вечерський В. Фортеці й замки України / В. Вечерський. – Київ, 2011. – С. 323–326.

Замок князів Острозьких [Електронний ресурс] // INSIDE-UA : [сайт]. – Режим доступу: https://inside-ua.com/places/zamok-ostrozkykh-starokostiantyniv. – Назва з екрана.

Історико-культурний центр-музей «Старий Костянтинів» : [сайт]. – Режим доступу: https://zamokst.com.ua/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Старокостянтинівський замок [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2927/starokostyantinivskii-zamok. – Назва з екрана.