Новини

19 серпня 2024 року виповнюється 105 років з дня народження Миколи Юхимовича Шепелюка – українського краєзнавця, педагога, організатора музейної справи, засновника сільського історико-краєзнавчого музею у с. Терехове Бердичівського району Житомирської області.

Микола Юхимович Шепелюк народовся 19 серпня 1919 року в с. Сазонівка Оржицького району Полтавської області. У 1940 р. закінчив педагогічний інститут в місті Лубни Полтавської області. З початку Великої Вітчизняної війни Микола Шепелюк був призваний до лав Червоної Армії. З вересня 1943 р. проходив військову службу молодшим сержантом, командиром відділення розвідки 1-го дивізіону 460-го армійського мінометного полку РГК 1-го Білоруського фронту. Після війни Микола Юхимович повернувся до улюбленої справи: вчителював на Черкащині, допомагав налагоджувати освіту на Рівненщині. З 1952 р. Микола Юхимович пов'язує своє життя з Бердичівщиною. Понад шість років працює в середній школі с. Мирославка вчителем української мови та літератури. Деякий час працює там директором школи. У 1959 р. М. Шепелюк переїздить в с. Кикишівка Бердичівського району, де продовжує педагогічну діяльність. Наприкінці 70-х років вийшовши на заслужений відпочинок, продовжує працювати в с. Терехове, де створює сільський історико-краєзнавчий музей, яким завідує багато років. Як перший директор Народного музею в с. Терехове відзначений званням «Заслужений працівник культури і мистецтв» Республіки Польщі.

Микола Шепелюк активно виступав з доповідями на наукових конференціях Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Він автор багатьох новел і замальовок у періодичній пресі, присвячених Джозефу Конраду, його родині, польсько-українським зв'язкам, видатним постатям Бердичівщини. Автор краєзнавчої розвідки «Край, увінчаний талантами», брошури «На батьківщині Джозефа Конрада», в якій підбито підсумки його діяльності зі створення музею, а також ряд літературно-художніх творів на різні теми, серед яких зображення життя і творчості Тараса Шевченка. Більша частина творів Миколи Шепелюка на сьогодні ще не опублікована.

З середини 1990-х років Микола Шепелюк важко хворів. На початку 2000 р. за станом здоров'я М. Ю. Шепелюк вимушений був залишити с. Терехове і переїхати жити до доньки на Кіровоградщину. Помер Микола Юхимович 3 березня 2007 р. Похований у с. Завітне Вільшанського району Кіровоградської області.

Література

Бедь М. М. Шепелюка у вивчення та популяризацію життя і творчості Джозефа Конрада / М. М. Бедь, П. С. Скавронський, М. Ю. Внесок // Бердичівська земля у плині часу : матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження класика англійської літератури Джозефа Конрада, 26–29 верес. 2007 р., м. Бердичів / ред. М. Ю. Костриця. – Житомир: М. Косенко, 2007. – С. 106–117. – (Науковий збірник «Велика Волинь» : праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині ; вип. 37, т. 1)

Бедь М. М. Краєзнавець, організатор музейної справи М. Ю. Шепелюк / М. М. Бедь, О. П. Скавронська // Житомирщина на зламі тисячоліть : наук. зб. «Велика Волинь». Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т. 21 / ред. М. Ю. Костриця. – Житомир : М.А.К., 2000. – С. 360–361.

Костриця М. Ю. Постаті землі Бердичівської : історико-краєзнавчі нариси. У 2-х т. / М. Ю. Костриця. – Житомир : Косенко, 2005. – Т. 1. – 248 с., іл. ; Т. 2. – 240 с., іл.

Костриця М. М. Його покликання – музейна справа / М. М. Костриця // Житомирщина туристична : краєзнавчі нариси / ред. М. Ю. Костриці. – Житомир : Полісся, 2009. – С. 68–71.

16 серпня 2024 року виповнюється 50 років з дня народження Ігора Володимировича Марчука – історика, краєзнавця, музеєзнавця, наукового співробітника Центру досліджень визвольного руху.

Ігор Володимирович Марчук народився 16 серпня 1974 р. в м. Рівне. Навчався в загальноосвітній школі № 18 м. Рівне. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. З 1996 по 2003 р. працював вчителем історії Обарівської загальноосвітньої школи Рівненського району. З 2003 р. працював у Рівненському обласному краєзнавчому музеї : молодшим науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи, завідуючим відділом «Інституту дослідів Волині». З 2002 р. член Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Ігор Володимирович займався дослідженнями історія Волині першої половини ХХ ст. та український національно-визвольний рух на Волині. Є автором багатьох історичних видань. З 2022 р. став на захист країни у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Література

Булига О. Історична довідка про герб Волині / О. Булига, І. Марчук // Волинь [Рівне]. – 2005. – 10 черв. – С. 4.

Жив'юк А. Політичні репресії тоталітарної доби на Рівненщині [1919–1939 рр.]: від «червоного терору» до боротьби з інакодумцями / А. Жив'юк, І. Марчук // Реабілітовані історією / ред. А. А. Жив'юк. – Рівне : Рівнен. друк., 2006. – Рівненська область, Кн. 1. – С. 8–78.

Життя і творчість Ніла Хасевича / О. Іщук, І. Марчук. – Торонто ; Львів : Літопис УПА, 2011. – 429 с. : іл. (Літопис Укр. Повстан. Армії, Б-ка ; Т. 10).

Марчук І. Отаман «Тарас Бульба»: між міфом і реальністю : монографія / І. Марчук. – Львів : Літопис УПА, 2022. – 408 с. – (Літопис УПА ; т. 16).

Марчук І. Уряд Бориса Мартоса в Рівному [1919 р.] / І. Марчук // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею : матеріали наук. конф. «Волинь в Українській революції 1917–1921рр.» / Рівнен. обл. орг. нац. спілки краєзнавців України. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – Вип. 15 . – С. 87–89.

7 серпня 2024 року виповнюється 205 років з дня народження Пантелеймона Олександровича Куліша – українського письменника, перекладача, драматурга, історика, етнографа, громадського діяча, який перебував на Волині, зокрема в Луцьку та Рівному.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині в сім’ї нащадків старого козацького роду. Освіту здобував спочатку в Новгород-Сіверській гімназії в 1833–1839 роках, а потім в Київському університеті святого Володимира в 1839–1841 роках. Через недворянське походження був відрахований з університету. 28 січня 1841 року П. Куліша зарахували вчителем російської мови у Луцьке дворянське повітове училище, де він одночасно впорядковував бібліотеку, конфісковану в учасників польського повстання 1830–1831 років. Працюючи в Луцьку, Пантелеймон Куліш вивчав історію, зокрема, козаччини, французьку мову, цікавиться архівними матеріалами. В цей час письменник почав писати поему «Україна» та історичний роман «Михайло Чернишенко», розпочав роботу над романом «Чорна рада». Однак така діяльність Куліша викликала протидію директора Луцького училища, внаслідок чого йому було заборонено користуватись бібліотекою. 1845 році Пантелеймон Куліш був призначений старшим вчителем історії у Рівненській гімназії. Провчителював він там не довго. Наприкінці даного року він перевівся до Петербурзької 5-ї гімназії, де працював старшим вчителем російської мови. У 1847 року позитивно вразивши своє керівництво П. Куліш відправляється у відрядження за кордон з метою стажування. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань П. Куліш здобуває посаду у канцелярії губернатора, а згодом починає редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він немає права. У 1857 році П. Куліш видає перший україномовний буквар «Граматка». Наприкінці свого життя Пантелеймон Куліш жив на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де і помер 14 (2) лютого 1897 року. По собі залишив велику спадщину праць з історії, культури , етнографії.

Література

Кожушко Н. Рівненські гімназійні колеги П. О. Куліша / Н. Кожушко // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею : зб. наук. пр. – Рівне : Волин. обереги, 2009. – Вип. 7. – С. 14–20.

Кучеренко О. Луцький період педагогічної діяльності українського письменника П. О. Куліша / О. Кучеренко // Волинь у житті та творчості письменників : зб. наук. пр. / упоряд. Н. Г. Сташенко . – 2-е вид., доповн. і переробл. – Луцьк, 2007. – С. 48–63.

Пахолок З. Пантелеймон Куліш вчителював у Луцьку / З. Пахолок // Луцьк. замок. – 2004. – 15 квіт.

Пантелеймон Куліш і Рівненщина. Український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/203?module=virt. – Назва з екрана.

24 липня 2024 року виповнюється 185 років від часу відкриття Рівненської чоловічої гімназії (нині приміщення Рівненського обласного краєзнавчого музею). 

6 грудня 1832 року було відкрито семикласну гімназію в м. Луцьк. У 1834 році у зв'язку зі збільшенням кількості учнів, навчальний заклад тимчасово перевели до Клеваня (Рівненська область), а в 1839 році – перевели до Рівного в спеціально збудоване для неї приміщення. Закладання фундаменту під головну будівлю гімназії відбулося 11 серпня 1836 року. Будівлю спорудили на замовлення князя Ф. Любомирського, проєкт виконав відомий архітектор Ян Якуб Бургіньйон за участю професора архітектури Франца (Францішека) Івановича Міховича.

Першим директором гімназії 1832 р. (спочатку Луцької, потім Клеванської) був призначений Іван Григорович Кулжинський. На посаді директора Іван Григорович перебував до 1839 року. З 1839 року по 1841 роки на посаду директора гімназії було призначено Гаврила Михайловича Фовицького. За розпорядженням Київського навчального округу 24 вересня 1841 року на посаду директора було призначено Петра Осиповича Аврамова. Крім директорських обов'язків, він вів уроки російської словесності. На цій посаді Петро Аврамов працював до вересня 1853 року.

Відповідно до вимог освітньої реформи 1864 року Російської імперії, котра передбачала, зокрема, проведення чіткого розподілу між гімназіями та реальними училищами, радою Рівненської гімназії було проведено 11 засідань, покликаних визначити подальший напрямок розвитку закладу. Зрештою, більшість голосів віддали за перепрофілювання гімназії на реальне училище і даний процес завершився у 1872 році. Проте навчальний заклад продовжував залишатися одним із найпрестижніших на Волині аж до припинення свого існування. Окружний інспектор, що ревізував училище в квітні 1873 року, у своїй характеристиці підкреслював досвідченість та умілість керівництва і викладацького складу, високий рівень довіри з боку громади. Зокрема, в установі працювали такі відомі діячі як: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Короленко, Семен Кузнєц (Саймон Сміт).

В 1915 році перебуваючи у прифронтовій зоні споруда серйозно постраждала від пожежі. Відновленням будівлі влада не зайнялася і навчальний заклад назавжди припинив своє існування. Проте установа не перестала виконувати функцію вагомого освітнього осередку Рівненщини. У революційний період, коли місто було тимчасовою столицею Директорії (квітень–травень 1919 року), споруду займав Департамент освіти уряду УНР, очолюваний видатним українським політичним, громадським, церковним діячем, педагогом та перекладачем, а на той період – міністром освіти Іваном Огієнко. З 1922 року і протягом усього періоду перебування Рівного у складі Другої Речі Посполитої в будівлі функціонував Кураторіум (управління) шкільного округу Волинського воєводста. Після зайняття міста більшовиками восени 1939 року, у приміщеннях колишньої гімназії був розташованний Обласний комітет КП(б)У. В часи окупації – Рейхскомісаріат «Україна», а з 1944 року будинок знов зайняв Рівненський обком компартії. У 1975 році обкомівський будинок передали в розпорядження Рівненського краєзнавчого музею. Музейна експозиція була відкрита в грудні 1978 року, яка на сьогодні налічує близько 140 000 музейних експонатів.

Література

Климчук А. Рівненське реальне училище під час подій 1917–1919 рр. / А. Климчук // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею : матеріали наук. конф. «Волинь в Українській революції 1917–1921рр.» / Рівнен. обл. орг. нац. спілки краєзнавців України ; упоряд. : О. Булига, А. Жив'юк. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – Вип. 15. – С. 75–77.

Кожушко Н. Сторінки історії Рівненської чоловічої гімназії (училища). Архітектори / Н. Кожушко // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2. – С. 19–24.

Михайлишин О. Сторінки з історії розбудови Рівненської гімназії за матеріалами Державного архіву Волинської області / О. Михайлишин // Наукові записки рівненського обласного краєзнавчого музею : матеріали наук. конф. 23 листоп. 2004 р. – Рівне, 2005. – Вип. 2. – С. 15–23.

Рівненська гімназія 1839–1921 : Історія. Спогади. Документи / Рівненс. обл. краєзнав. музей ; упоряд. : В. Луц, О. Морозова. – Рівне : Дятлик М. С., 2014. – 340 с.

5 липня 2024 року виповнюється 100 років від дня народження Петра Андрухова – історика, краєзнавця, засновника і голови Острозького науково-краєзнавчого товариства «Спадщина» ім. князів Острозьких.

Народився в м. Острозі в родині службовця. Закінчив Острозьку школу при учительській семінарії, Львівський педагогічний інститут. В 1944–1945 рр. воював на фронтах Другої світової війни. В післявоєнний період працював в школах м. Острога та району. Був директором Острозького музею. Багато зусиль доклав до відновлення у 1994 році Острозької Академії. Перший почесний професор Академії. Керівник духовного центру вивчення спадщини Острозької Академії, голова Острозького науково-краєзнавчого товариства «Спадщина» ім. кн. Острозьких.

Стояв біля витоку Острозького осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського (США). Автор науково-популярних книг: «600 імен історії Великої Волині», «Волинська земля» , «Волинь в легендах і переказах», «Волинь: події, імена, джерела».

Список літератури

Андрухов Петро Зотович // Музейні фахівці Рівненщини : біобібліограф. покажч. / Рівнен. обл. універс. наук. б-ка; уклад.: Н. М. Кожан, Л. М. Малишева ; консультант: В. М. Мушировський ; ред.: О. Л. Промська, З. М. Тирак, Л. Г. Сахнюк ; відп. за вип.: В. П. Ярощук. – Рівне : В. А. Лапсюк, 2014. – С. 7–10 – (Серія «Дослідники Рівненського краю»).

Бондарчук Я. Острозький краєзнавець Петра Зотович Андрухов / В. Бондарчук // Острозький краєзнавчий збірник : зб. наук. пр. / Держ. іст.-культур. заповідник м. Острога ; Острозьке наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. князів Острозьких ; упоряд. М. П. Манько. – Острог : Свинарчук Р. В., 2014. – Вип. 7 – С. 5–14.

Ковалюк Р. Петро Зотович Андрухов – науковий та громадський діяч ХХ ст. / Р. Ковалюк // Острозький краєзнавчий збірник : зб. наук. пр. / Держ. іст.-культур. заповідник м. Острога ; Острозьке наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. князів Острозьких ; упоряд. М. П. Манько, М. М. Данилюк. – Острог : Остроз. друк., 2010. – Вип. 4 . – С. 318–325.

29 червня 2024 року виповнюється 175 років з дня народження Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач) – української письменниці, фольклористки, перекладачки, публіцистки та активної громадської діячки.

Народилася Ольга Петрівна Драгоманова-Косач 29 червня 1849 році в місті Гадячі на Полтавщині в родині, де панував дух захоплення українськими традиціями та фольклором. Початкову освіту Ольга Петрівна здобула вдома, а потім упродовж п’яти років навчалась у Київському пансіоні шляхетних дівчат – один з найкращих навчальних закладів для дівчат того часу, де викладали серед інших предметів природознавство, фізику, історію, літературу, німецьку та французьку мови. У 1868 року Ольга Петрівна одружилася з Петром Косачем. Подружжя виїхало на Волинь до місця служби Петра Антоновича, де він обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників у м. Звягель (Житомирська область). Саме тут минули чи не найкращі роки її життя, займаючись етнографією Ольга записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. Народилися перші діти: Михайло, Лариса й Ольга. На Волині її звали Олена ( чи Оленою), вона так захопилась збиранням етнографічного матеріалу, що чоловік називав її пчілкою — «бо вона, як та пчілка працює», згодом «Пчілка» стало її псевдонімом. У 1876 р. вийшов друком альбом Олени Пчілки «Український народний орнамент». У 1882 р. була підготовлена та надрукована книга «Українським дітям». Олена Пчілка заснувала невелику громадську бібліотеку із самих тільки українських книжок (в ті часи українське друковане слово було заборонено в Російський імперії). У зв’язку зі службовими призначеннями родина Косачів переїздить до Луцька, згодом до Колодязного, де народилося ще троє дітей — Оксана, Микола та Ісідора. Маючи на меті оточити своїх дітей «такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою», Ольга Петрівна разом з чоловіком викладали низку предметів вдома, приватно наймала викладачів, а влітку разом з дітьми постійно подорожувала волинськими селами, щоб маленькі Косачі були свідками народних обрядових дійств, знайомилися з легендами та місцевими повір’ями. На той час вона була однією з перших і визначних дитячих письменників. В 90-х роках родина Косачів переїжджає до Києва, де Олена Пчілка всією душею поринає в українське громадське життя.

Початок ХХ століття приніс Олені Пчілці тяжкі втрати – смерть сина Михайла (1903 рік), чоловіка (1909 рік), Лесі Українки (1913 рік). Під час першої світової та громадянської воєн Олена Пчілка, незважаючи на похилий вік не покидає пера. В рідному Зеленому Гаю на околиці Гадяча вона організувала дитячий аматорський театр, пише для нього п’єси (більшість з них було інсценізовано в аматорських гуртках Києва, Гадяча, Миргорода), періодично займається редагуванням газети Гадяцького повітового земства, видає збірку «Зелений Гай». У цей період неприхованою, активною громадянською позицією Олена Пчілка привернула до себе пильну увагу радянської влади, в зв’язку з чим зазнала переслідувань і змушена була виїхати з Гадяча. Лише 1924 року Всеукраїнська Академія наук виклопотала від уряду персональну пенсію для Олени Пчілки, письменниця повернулася до Києва, де продовжила творчу працю. У 20–30-ті роки працювала в етнографічній та літературно-історичній комісіях УАН. У 1925 році за заслуги в розвитку української літератури, науки та культури Олену Пчілку було обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР, вона стала першою жінкою – вченою у такому високому статусі. У 1929 р. розпочалися арешти української інтелігенції, десятки друзів, знайомих Олени Пчілки по національній боротьбі були арештовані. Звичайно, це не могло оминути Олену Пчілку, але арешт не вдався – письменниця хворіла і була прикута тяжкою хворобою до ліжка. Померла Ольга Петрівна Косач в Києві на 81-му році життя, похована на Байковому кладовищі поруч з могилою Лесі Українки.

Література

Олена Пчілка і Волинь : матеріли наук.-практ. конф. 29–30 черв. 1999 р. : наук. зб. – Луцьк, 1999.

Пащук І. Олена Пчілка про історико-культурні пам'ятки Великої Волині : (до 160-річчя з дня народження О. Пчілки) / І. Пащук // Західне Полісся: історія та культура : матеріали краєзн. конф., присвячених 35-річчю утворення Сарненського іст.-етногр. музею та 100-річчю від дня народження письменника Б. Шведа. – Рівне : О. Зень, 2009. – Вип. 3. – С. 113–118.

Кучеренко О. Волинь у житті і творчості Олени Пчілки / О. Кучеренко // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олена Пчілка і родина Косачів в історії інтелектуальної еліти України та Волині : матеріали XXXIII Всеукр. іст.-краєзн. наук. конф., присвяч. 160-річчю від дня народж. Олени Пчілки та 60-річчю з часу створення Колодяжнен. літ.-мемор. музею Лесі Українки, м. Луцьк – с. Колодяжне, 30 черв.–1 лип. 2009 р. : наук. зб. – Луцьк : Волин. краєзн. музей, 2009. – Вип. 33. – С. 21–23.