Новини

14 червня 2025 року виповнюється 65 років від дня народження Андрія Анатолійовича Жив’юка – кандидата історичних наук, професора Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука, керівника науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією. Рівненська область».

Народився Андрій Анатолійович 14 червня 1960 р. в селі Дермань Здолбунівського району Рівненської області. Навчався в Дерманській середній школі ім. Миколи Максися. У 1982 р. закінчив Харківський державний університет ім. М. Горького, отримав спеціальність історик, викладач історії та суспільствознавства. З 1982–1998 рр. працював вчителем історії та правознавства у Мізоцькій середній школі, потім був її директором (1998–2001) (з 2000 року – Навчально-виховний комплекс «Мізоцька загальноосвітня школа I-III ступенів – гуманітарний ліцей»). З 2002 року працює завідувачем кафедри управління освітою Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, потім – проректором з науково-методичної роботи (2003 р.). У 2002 р. на засіданні Спеціалізованої вченої ради при Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію на тему «Вплив громадсько-політичної та літературної діяльності Уласа Самчука на розвиток української національної свідомості (1920–1990-і роки)». З 2003 р. – завідувач кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука. Відтоді – керівник науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією. Рівненська область». У травні 2019 р. Андрія Жив’юка було обрано головою Рівненської регіональної комісії  з реабілітації. Такі комісії створено у всіх регіонах України. Вони є першою ланкою нової системи реабілітації жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917–1921 років. Згідно Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» саме регіональні комісії приймають заяви громадян про реабілітації та за результатами розгляду отриманих матеріалів надсилають Національній комісії свої висновки.

Нагороджений Почесними грамотами Міністерства освіти України, знаком «Відмінник освіти України», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, знаком «Петро Могила», орденом Христа Спасителя УПЦ КП, отримав державну нагороду України з нагоди Дня Соборності. У 2005 р. став лауреатом премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності у номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Література

Жив’юк Андрій Анатолійович [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/65. – Назва з екрана.

Жив’юк Андрій Анатолійович: до 60-річчя від дня народження : біобібл. покажч. / упоряд. Р. П. Давидюк. – Рівне : Формат-А, 2020. – 112 с.

«Погляд мужній і правдивий» : до 60-річчя від дня народження вченого, педагога, краєзнавця, громадського діяча Андрія Жив’юка [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/11249?module=virt#gsc.tab=0. – Назва з екрана.

8 червня 2025 року виповнюється 165 років від дня народження Арсенія Костянтиновича Селецького – церковного діяча, автора першої друкованої праці присвяченої Острозькій друкарні «Острожская типография и ее издания» (1885).

Народився Селецький Арсеній 8 червня 1860 року в с. Хролин Заславського повіту Волинської губернії (нині Шепетівського району Хмельницької області). Автор першої друкованої праці, спеціально присвяченої Острозькій друкарні та її виданням у зв’язку з діяльністю академії кін. ХVІ – поч. ХVІІ cт. в Острозі. Закінчив Волинську духовну семінарію (1881), Київську духовну академію (1885). Як пошукову роботу на здобуття академічного ступеня кандидата богослов’я підготував монографію «Острожская типография и ее издания», яку ще до захисту опублікував у пресі («Волынские епархиальные ведомости», 1884–1885) і окремим виданням (1885). При захисті в духовній академії ця робота була відхилена як невідповідна вимогам до православної богословської науки; ступінь кандидата богослов’я пошукач не отримав і надалі служив чиновником у Київській контрольній палаті. Робота А. Селецького отримала неоднозначну оцінку спеціалістів («Книга не відрізняється новизною фактів, але являє собою чудове зібрання усіх даних. які відомі про Острозьку друкарню», І. Каманін, 1886; «Праця маловартісна, про Острозьку друкарню, як друкарню, тут нічого нема… Автор не дав собі раду з цією великою літературою», І. Огієнко, 1923). 

Література 

Каманин И. Арсен Селецкий. Острожская типография и ее издания. Почаев, 1885 / И. Каманин // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С. 161–164. 

Манько М. Селецький Арсеній / М. Манько // Острозька академія XVI–XVII століття : енцикл. / ред. колегія : І. Пасічник, П. Кралюк, А. Атаманенко та ін. – Острог : Нац. ун-т «Острозька академія», 2011. – С. 408.

Манько М. Церковні краєзнавці Волині кінця 19 – поч. 20 ст. – дослідники і популяризатори історії книги та друкарства / М. Манько // Острозький краєзнавчий збірник / Держ. іст.-культ. заповідник м. Острога, Остроз. наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. князів Острозьких. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Остроз. акад.», 2012. – Вип. 5. – С. 463–474.

Манько М. Церковні краєзнавці Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття – дослідники, популяризатори і зберігачі спадщини Острозької Слов’яно-Греко-Латинської академії / М. Манько // Рівненська єпархія, 2008. – Рівне : Рівнен. єпархія УПЦ, 2009. – С. 91–98.

Огієнко I. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко / упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. ‒ Київ, Либідь, 1994. ‒ С. 95, 206. – (Пам’ятки історичної думки України) 

14 травня 2025 року виповнюється 130 років першій професійній пожежній частині по вул. Базарній (нині – Святослава Ріхтера) в місті Житомир

Робота по створенню пожежної служби розпочалася в 1894 році поряд зі схваленням проєкту будівництва першої гілки міського оснащеного гідрантами водопроводу. А в наступному році (1895) вона була розділена на два підрозділи, перший з яких базувався в маєтку свого керівника брандмейстера Злоторовича на Іларіонівській (нині – Михайла Грушевського), а другий – в купленому маєтку на вулиці Базарній (нині  – Святослава Ріхтера). Саме останній з них став серцем служби з порятунку Житомира від пожеж: тут в 1895 році спорудили високу кам’яну каланчу з дерев’яною прибудовою для кінних повозив-водовозів на чотири бокси і постійною командою швидкого реагування.

П’ятиярусна цегляна побудована в стилі неоренесансу житомирська каланча є нашарування обсягів увінчаних критою надбудовою оглядового майданчика під шатровим дахом і двоповерховою прибудовою самої пожежної частини з півночі. Прикрашена виконаними за допомогою декоративної цегляної кладки архітектурними елементами, споруда вежі-каланчі, не дивлячись на масивність своєї конструкції, має спрямований у височінь легкий вигляд. Двоповерхова п-образна будівля пожежної частини № 2 являє собою типового представника класичної архітектури під чотирисхилою покрівлею, головними прикрасами якого є профільований коробоподібний сандрики, розкріплений карниз, декоративний геометричний елемент прямокутних в’їзних отворів, прибудованого до північної частини вежі, при цьому перший ярус пожежної каланчі було змінено (недоторканою залишилася лише фасадна частина).

Після закінчення будівництва і запуску в експлуатацію першого житомирського водоканалу в 1898 році, він став надійним партнером пожежної служби: на вершині водонапірної вежі розмістився спостережний пункт і сигнальний прожектор, що сповіщали жителів про червону загрозу і заборону користуватися водопроводом для збереження необхідного тиску води в трубах для оперативного гасіння пожежі, а невід’ємною частиною водної магістралі стали пожежні крани. Швидке економічне і соціальне зростання Житомира на початку ХХ століття стало однією з першопричин вдосконалення його пожежної служби, до обладнання якої крім іншого в 1910-му відносилися 104 розташованих на протязі всіх шістнадцяти кілометрів міського водопроводу гідранта. До початку Другої світової війни пожежна служба Житомира удосконалювалася і збільшувала свою чисельність. Але весь прогрес звели нанівець бойові дії з 1941 по 1943 роки. У післявоєнні роки все комунальне господарство міста на річці Тетерів перебувало в жахливому стані. Його відновлення затягнулося на роки. Так у 1946 р. поряд з ремонтом водного господарства були приведені до ладу лише три пожежних гідранта.

1991 р. з набуттям Україною незалежності пожежна служба була реформована, увійшовши до складу Державної служби з надзвичайних ситуацій. 17 вересня 2010 року в історичній будівлі самостійної пожежної частини № 2 було відкрито Музей пожежної охорони Житомира, який став одним із символів становлення міста на шляху цивілізації і прогресу.

Література

Краєвиди Житомира з пожежної вежі, побудованої 120 років тому [Електронний ресурс] // Житомир.info : [сайт]. – Режим доступу: https://www.zhitomir.info/news_145013.html?fb_comment_id=790127841040779_790241774362719. – Назва з екрана.

Шовчко В. Музей пожежної охорони Житомира [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1671/muzei-pozhezhnoyi-okhoroni-zhitomira#google_vignette. – Назва з екрана.

26 квітня 2025 року виповнюється 75 років від дня народження Григорія Васильовича Охріменка – українського археолога, краєзнавця, дослідник історії Волині

Народився Григорій Васильович Охріменко 26 квітня 1950 р. в м. Прилуки Чернігівської області. З чотирирічного віку проживав з батьками в с. Малохатки Старобільського району Луганської області, де і закінчив восьмирічну школу. Середню освіту здобув у 1967 р. у загальноосвітніх школах м. Прилуки та м. Бориспіль на Київщині.У 1968–1972 рр. – навчався на історичному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Брав участь в археологічних експедиціях на комплексі давніх поселень Гнідавська Гірка в с. Рованці Луцького району під керівництвом кандидата історичних наук М. Кучери та М. Матвієйка. Згодом науковець самостійно проводить рятівні розкопки на пам'ятках в Луцьку (вул. Короленка), с. Рованці, де в місцевій пресі публікує повідомлення про здійснені археологічні відкриття. У 1972 р. починає працювати учителем історії та завідувачем навчальної частини школи с. Майдан-Липно Маневицького району на Волині. За дослідницьку діяльність та активну роботу з дітьми йому присвоєно звання вчителя-методиста, а згодом при підтримці Всеукраїнської спілки краєзнавців – заслуженого працівника освіти України. З 1994 р. Г. Охріменко працює науковим співробітником Полісько-Волинського народознавчого центру Волинського державного університету імені Лесі Українки. У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Неоліт Волині» базу якої становили матеріали з численних пам'яток цього періоду в селах Годомичі, Комарово, Мала Осниця, Новосілки поліської зони, а також у селах Гірка Полонка, Голишів, Гнідава Луцького району. З 2005–2019 рр. Григорій Васильович працює у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, де обіймає посаду доцента кафедри археології та допоміжних історичних дисциплін. Також продовжує працювати у Волинському краєзнавчому музеї та Малій Академії Наук.

Коло інтересів вченого не обмежується науково-дослідною та пошуковою роботою, а охоплюють популяризаторську пам'яткоохоронну сферу. За час роботи Г. В. Охріменком було опрацьовано велику кількість пам'яток прадавньої історії Великої Волині. Знахідки з численних археологічних розкопок поповнили колекції в Волинському та Маневицькому краєзнавчих музеях. У коло наукових інтересів Григорія Васильовича також входить неолітична кераміка, яка стає предметом його професійних зацікавлень на все життя. Зокрема Григорій Охріменко виділив волинську неолітичну культуру, яка вирізнялася своїм посудом, особливостями його форми та декору. Цікавиться дослідник також епохами палеоліту, мезоліту, мідної доби, доба бронзи та заліза, стратифікацією суспільства, духовною культурою первісних спільнот, керамічним виробництвом, історією раннього землеробства на Волині та Поліссі, предметами озброєння енеоліту – доби бронзи, давніми металевими виробами, кременярством доби бронзи. 

Серед наукових праць дослідника варто виокремити: «Розвиток керамічного виробництва на Волині» (у співавторстві з М. Кучинком, Н. Кубицькою, 2003), «Нариси культури давньої Волині» (2006), де автор розкрив особливості духовної та матеріальної культури Волині від льодовикового часу до кінця бронзового віку та періоду Давньої Русі, «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині» (2007), «Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби» (у співавторстві з М. Кучинком, В. Савицьким, 2008), в якій описав археологічні, етнографічні та писемні джерела матеріальної та духовної культури регіону ІХ–ХІV століть, «Археологічна спадщина Яна Фітцке» (2005), «Кам’яна доба на території Північно-Західної України (ХІІ-ІІІ тис. до н. е.)» (2009), в  якій висвітлив тему матеріальної та духовної культури тогочасних людей.

У 2010 році Григорій Васильович Охріменко став лауреатом обласної іменної премії в галузі літератури, культури і мистецтва в номінації імені Олександра Цинкаловського. 

Література

Зозуля А. 70 років від дня народження Г. В. Охріменка (1950) – українського археолога [Електронний ресурс] / А. Зозуля // Волинська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олени Пчілки : [сайт]. – Режим доступу: http://kraeznavchiy.blogspot.com/2020/04/70.html. – Назва з екрана.

Кучинко М. Григорій Охріменко дослідник первісної археології Волині / М. Кучинко, З. Кучинко // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки історії Камінь-Каширщини : матеріали ХХXVII Всеукр. іст.-краєзн. наук. конф., м. Камінь-Каширський, 27 жовт. 2010 р. – Луцьк, 2010. – С. 293–294.

Охріменко Григорій Васильович [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/111. – Назва з екрана.

Силюк А. Григорій Охріменко – відомий український археолог, краєзнавець, дослідник прадавньої історії Волині / А. Силюк // Волинський музейний вісник / ред. А. Силюк. – Луцьк : Волин. краєзн. музей, 2010. – Вип. 2. – С. 204–205.

23 квітня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Юрія Цехміструка – педагога, фольклориста, записувача народних пісень.

Народився Юрій Антонович Цехміструк 10 квітня 1895 р. в містечку Килікієва Волинської губернії Острозького повіту (нині Славутського району Хмельницької області). Син селянина, православного віросповідання. З 1912–1915 рр. навчався у Волинській Свято-Федоровській церковно-учительській школі. За відмінну поведінку та добрі успіхи, на основі положення церковної школи, йому було присвоєно звання учителя початкового училища. Згодом, через сімейні обставини змушений був перервати навчання в Краківській консерваторії. З жовтня 1917 р. до 1940 р. працює учителем народних шкіл Рівненського району. У вересні 1941 р. Юрій Цехміструк призначений учителем співу в Рівненській гуманітарній українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка, де й працював там до кінця життя. Помер Юрій Антонович 17 грудня 1968 р. Похований у Рівному.

Про збиральницьку діяльність Юрія Цехміструка, який був окружним інспектором народних хорів Волинського воєводства, працівником кураторії шкільної округи в Рівному, мав у своєму розпорядженні вже понад 700 оригінальних, переважно обрядових пісень Волинського населення на фонографічних валиках, які вислав до Фонографічного архіву. Фактично він передав записи 425 народних музичних творів, здійснені за 38 днів (V-VI, VIII, 1936; IV-V, ІХ-Х, ХІІ, 1937) на 126 валиках.

Юрій Цехміструк упорядник збірника з 19 пісень під назвою «Wolyn» (Katowice, 1938), що вийшов у серії «Biblioteczka рiesni regionalnuch», «Народні хори на Волині в тижневику «Wolyn» (1933, № 52, с. 5). У 1995 р., до 100-річчя від дня його народження, вийшло дві збірки народних пісень з Рівненської та Волинської областей у його записах: «Ой на горі ряст цвіте» та «Ой зійдися, родинойко», які упорядкували Людмила Гапон-Січкарук, Ельжбета Рижик, Богдан Столярчук та Костянтин Устенко.

Література

Столярчук Б. Історія видатних людей Рівненщини [Електронний ресурс] / Б. Столярчук // Сім днів : [сайт]. – Режим доступу: https://7dniv.rv.ua/suspilstvo/istoriia-vydatnykh-liudey-rivnenshchyny/. – Назва з екрана.

Столярчук Б. Юрій Цехміструк - збирач поліських пісень / Б. Столярчук // Столярчук Б. Пам’ятні імена : ст. і дослідження / Б.Столярчук. – Рівне, 2003. – С. 3–9.

Цехміструк Ю. Народні пісні Волині : фонографічні записи 1936–1937 років / Джерельні матеріали та видання Б. Столярчука ; ред. Б. Луканюка. – Львів ; Рівне, 2006. – 480 с.

20 квітня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Григорія Романовича Равчука – краєзнавця, етнолога, фольклориста, науковця Острозького краєзнавчого музею.

Народився Григорій Романович Равчук 20 квітня 1895 року в с. Борисові Ізяславського району Хмельницької області. Його батьки – Анастасія та Роман – походили із заможних православних селян. Маючи потяг і можливості до навчання, майбутній історик почав його в Борисівській церковно-приходській школі. Закінчивши її з відзнакою, він отримав рекомендацію для навчання у гімназії. Протягом 1905–1913 рр. навчався в Острозькій чоловічій гімназії. З 1913–1918 рр. навчається на історичному відділенні історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Після отримання вищої освіти працює викладачем української мови в Богуславській гімназії. Через деякий час завідує Борисівською чотирикласною школою. У 1923 р. переїздить до м. Острога, де обіймає посаду секретаря Острозького товариства «Просвіта». З 1924 р. працює учителем української мови та літератури в м. Бровари Київської області. В цей період зацікавлюється історією, зокрема етнологічними процесами під впливом Етнографічної комісії ВУАГІа в освоєнні програм, методик академіка А. М. Лободи, етнографа, фольклориста В. Г. Кравченка. Григорій Романович починає вивчати матеріальну культуру, легенди, перекази, свята, обряди та фольклор волинських сіл та містечок. Його матеріали публікуються в «Етнографічному віснику», який видавався у Києві. Після такого плідного етапу своєї діяльності, яка була розцінена як «прояви націоналізму», етнологу довелось на деякий час відмовитись від дослідницької роботи. Тому з 1931 р. він працює в тресті «Кузбас-вугілля», потім з 1935 р. – рахівником будівельної контори у Чернігові. Деякий час займався сільським господарством: був обліковцем в с. Талка Архангельської області. З 1937 р. Геогрій Равчук зазнає репресій, причиною яких послужила його участь у товаристві «Просвіта» в першій половині 1920-х рр. 1944 р. Равчук повертається з Сибіру в с. Борисів. З 1949 р. досвідчений етнолог починає працювати рахівником в Острозькому музеї. У цей час він знайомиться із здобутками Острозького краєзнавства, вивчає історію краю – ним збираються нові етнологічні матеріали, виникають нові ідеї. В 1956 р. Григорій Романович обіймає посаду наукового працівника музею. Незважаючи на перешкоди, досвідчений музеолог 1958 р. впорядковує та видає «Путівник по історичних пам’ятках м. Острога». Подібні путівники з ідентичною назвою були видані в 1960, 1961 та в 1964 роках. У 1960 р. вийшла з друку книга Григорія Равчука «Острог і його околиці» в серії «Нариси з історії західноукраїнських міст і сіл». 1968 р. дослідник виходить на пенсію. Незважаючи на вік, він продовжує досліджувати минуле Волині, зокрема Острога, робота в цьому напрямку виявилась найбільш плідною. 6 квітня 1986 р. життєвий шлях, як відзначив П. Ю. Карчевський «музейного працівника від Бога» Г. Р. Равчука раптово закінчився.

Своїми дослідженнями: історичними, етнологічними, роботою в галузі музеєзнавства Геогрій Романович Равчук значно збагатив історіографію Острогіани та Волиніани, доклав багато зусиль для популяризації історії краю.

Література

Історія музейництва, пам’яткоохоронної справи, краєзнавства і туризму в м. Острозі і на Волині : наук. зб. Вип. 1. / Управління культури Рівненської обласної державної адміністрації ; Державний історико-культурний заповідник м. Острога ; Рівненське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. – Острог, 2006. – С. 270.