Новини

19 грудня 2023 року виповнюється 95 років від дня народження Ніколауса Арндта – відомого історика, краєзнавця, архітектора, громадського діяча. Один із засновників німецького історичного товариства «Волинь». Народився Ніколаус Арндт 19 грудня 1928 р. в місті Рівне, що належало тоді Речі Посполитій, у родині підприємця. З 1928–1932 рр. Ніколаус мешкав разом з батьками в м. Рівне і в с. Колкі Луцького повіту. З 1932–1940 рр. Н. Арндт мешкає у с. Користь біля Корця та в м. Рівне, там відвідує польську гімназію. У січні 1940 р. Ніколаус Арндт та його родина були репатрійовані на територію сучасної Польщі у один із так званих «Вартегау». 1944 р. був призваний разом з іншими випускниками до армії гітлерівського вермахту, воював у зенітній частині; після короткотермінової виучки у солдатській піхотній школі. Весною 1945 р. у складі гарнізону захищав Берлін, де був поранений. Після закінчення війни перебував у радянському полоні, в липні 1945 р. був звільнений. Деякий час радянська і польська адміністрації використовували Ніколауса Арндта, як перекладача. З весни 1946–1947 рр. Н. Арндт навчався у старшій школі в районному центрі Кітцінгені на Майні. Після закінчення школи Ніколаус Арндт переїжджає до м. Штуттгарта. З 1949 р. працює в архітектурному бюро будівельної фірми Сайлінг у Кітцінгені; а восени вступає до технікуму імені Георга Ома в Нюрнберзі, де вивчає основи проектування висотних будинків. До 1957 р. Ніколаус Арндт працює в архітектурному бюро у місті Швабах (Середня Франконія) та інспектором з питань будівництва управління Кастелльського банку. З 1963 р. Ніколаус Арндт засновує у Візентайді власне архітектурне бюро і працює успішно в цій фірмі до кінця 1970-х років будівельним інженером та архітектором. У серпні 1975 р. Ніколаус Арндт разом із колишнім волинським пастором Хуго-Карлом Шмідтом є організаторами історико-патріотичного товариства етнічних німців Волині. З моменту створення товариства Арндта було обрано головою, а в 2014 році – почесним головою товариства «Волинь». Ніколаус Арндт сприяє становленню музею волинських німців у Лінстові (земля Мекленбург-Форпоммерн); веде педагогічну і наукову роботу, видає разом із Х.-К. Шмідтом науково-краєзнавчий журнал «Волиніше Г'ефте», де опубліковує чимало краєзнавчих розвідок. Саме пан Ніколаус Арндт багато допоміг у становленні міжнародного обміну між українською гімназією із Новограда-Волинського і німецькою гімназією у Візентайді. Ніколаус Арндт проводив як голова товариства постійно екскурсії етнічних німців з кінця 1980-х років на Волинь, неодноразово бував у Києві, Житомирі, Новограді-Волинському, Рівному, інших містах України, а також у Східній Польщі.

Пан Ніколаус Арндт проводив велику науково-дослідницьку роботу. Він особисто відвідав всі європейські країни, включно із Польщею, Росією та Україною, де вивчав історію своєї родини і долі багатьох волинських німців, німецьких поселень на Волині, їхню культуру і освіту, їхній економічний внесок у розвиток краю. Наслідком цих досліджень стала його перша книга «Житомирські Арндти» (1970). Серед інших книг, написаних Ніколаусом Арндтом, слід назвати «Збірник російських і українських (народних) пісень», «Розповідь одного волиняка», «Два колишні юдейські кладовища в Ревайлері», «Німці на Волині. Культурно-історичний огляд», «Родини Арндтів і Штебнерів», «Врятування будинку синагоги», «В якості солдата-санітара під час боїв у Югославії, Росії, Італії, а також в полоні у Північній Африці», «Післявоєнні роки», «Пошуки батьківщини», «Незручний порадник – висвітлення стосовно ситуації в Україні. Історія і сучасність», «Волинь та її німці впродовж століть», «Інший Кітцінген. Місто і його околиці в період Третього рейха...». Ним укланено збірник статей із часопису «Волинські зошити» під назвою «Батьківщина Волинь». Цей збірник було перекладено згодом українською мовою і видано в Житомирському видавництві «Волинь». Завдяки співпраці з цим українським краєзнавчим видавництвом було видано також цілий ряд чисел «Волинських зошитів». 2 травня 2016 р. у містечку Візентхайді, що знаходиться на півночі Баварії в землі Нижня Франконія, у віці 88 років, помер великий друг українського народу, відомий історик-краєзнавець та наш земляк пан Ніколаус Арндт.

Література

Ніколаус Арндт (1928–2016) – меценат, благодійник, патріот, дослідник Волині [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: http://libr.rv.ua/ua/virt/128/. – Назва з екрану.

15 грудня 2023 року виповнюється 205 років від дня народження Петра Омеляновича Чуйкевича – українського педагога, етнографа, фольклориста, який у 1843–1846 р.р. працював молодшим учителем латинської мови в Рівненській реальній гімназії.

Народився Чуйкевич Петро Омелянович 15 грудня 1818 р. у містечку Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині селище міського типу Шосткинського району Сумської області). Належав до старовинного старшинсько-дворянського роду Чуйкевичів, що походив від Никифора Чуйкевича, який жив у 17 столітті. З дитинства Петро Чуйкевич товаришував з П. Кулішем, який народився в тому ж містечку. У 1843 р. закінчив філософський факультет Київського університету, де навчався разом з В. Білозерським та Д. Пильчиковим. Був близько знайомий з Т. Г. Шевченко, М. Костомаровим, М. О. Максимовичем та О. Бодянським. Петро Омелянович, як фахівця з глибокими знаннями історії, етнографії, фольклористики та усної народної поезії, 1843 р. розпочинає працювати молодшим учителем латинської мови в Рівненській реальній гімназії. За засвідченнями деяких документів П. Чуйкевича було переведено по службі із Рівного до Кам’янця-Подільського. Зокрема, зберігся наказ директора Рівненської гімназії П. Аврамова про переміщення 15 липня 1846 р. Петра Омеляновича Чуйкевича з посади молодшого вчителя латини Рівненської гімназії на посаду молодшого вчителя географії Кам’янець-Подільської гімназії. З біографії П. Чуйкевича відомо, що на початку 1846 р. він увійшов у конфлікт із директором гімназії П. Аврамовим через інцидент щодо покарання учня. Офіційно це стало чи не основною причиною переведення Петра Чуйкевича до Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії. Був членом Кирило-Мефодіївського братства, за що був притягнутий до слідства, але був звільнений через брак доказів. У жовтні 1846 р., коли Т. Шевченко перебував у Кам'янці-Подільському, де вчителював П. Чуйкевич, записав в альбом поета пісні «Зійшла зоря із вечора, да й не назорилась», «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха», «Ой, Кармелюче, по світу ходиш». Першу з цих пісень Т. Г. Шевченко використав у повістях «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в поемі «Марина». У Кам’янці-Подільському П. Чуйкевич пропрацював сім років. Останні роки свого життя Петро Омелянович провів на батьківщині. У 1870 р. він очолив щойно засновану в Глухові чотирикласну прогімназію. В 1874 р. діяльність Петра Омеляновича Чуйкевича на посаді директора обірвала смерть.

Крім педагогічної діяльності, П. Чуйкевич займався етнографічними дослідженнями, збирав український фольклор та українські народні пісні. Зошити з піснями П. Чуйкевича, надані для користування Михайлові Максимовичу, сьогодні зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Один із них – «Малороссийские песни, собранные в Киеве П. Чуйкевичем в 1843 году» – на першій сторінці вгорі має напис: «От Кулеша». Також, у Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського є автографи збірок «Малорусские песни. 1843 р.» i «Пісні з м. Ровно, кол. Волинської губернії 1844 в записах П. О. Чуйкевича». Цікаво, що фольклорна збірка з Рівного є однією з перших систематизацій пісенних жанрів нашої місцевості у першій половині XIX століття. З рукопису можна дізнатися, що деякі пісні записані в 1844 р. від козака Опанаса Байдана (слово «козак» було популярним у нашій місцевості як синонім «парубок»). Серед фіксацій пам'яток з Рівного є ліричні та сімейно-побутові пісні. У фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається колекція пісень у записах В. Білозерського, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. Уведені до неї і зразки, записані П. Чуйкевичем у Рівному та його околицях. Така співпраця засвідчує, що молоді люди дбайливо ставилися до пам’яток Волині, її народнопоетичної спадщини.

Література

Горбатюк В. Не просто вчитель гімназії: Тарас Шевченко і Петро Чуйкевич: [зустріч під час перебування Кобзаря у Кам’янці-Поділ.] / В. Горбатюк // Поділ. вісті. – 2009. – 24 лют. – С. 3.

Полонська Н. Є. П. О. Чуйкевич (з кола знайомих Т. Шевченка) / Н. Є. Полонська // Питання шевченкознавства. – Київ, 1978.

Шевчук С. Петро Чуйкевич: учитель, етнограф, фольклорист [який перебував в Рівному] / С. Шевчук // Діячі науки і мистецтва рідного краю у розвитку української національної культури : збірник матеріалів і тез наукової конференції 29–30 вересня 1998 року / Мін-во к-ри і мистецтв України Рівненський держ. ін-т к-ри. – Рiвне, 1998. – С. 205–210.

16 листопада 2023 року виповнюється 135 років від дня народження Євгена Антоновича Рихліка – українського вченого-славіста, філолога, краєзнавця, етнолога, педагога та громадського діяча чеського походження, який належав до репресованих у 1930-х рр. представників вітчизняної наукової інтелігенції.

Народився Євген Антонович 16 листопада 1888 р. в чеській колонії у с. Вільшанка Чуднівського повіту на Волині (зараз – Чуднівський район Житомирська область). Його дитинство пройшло в умовах традиційного чеського виховання. Батьки Євгена Рихліка були серед перших переселенців-аграріїв, які обрали Житомирщину своїм новим домом. У Вільшанці Євген закінчив зрусифіковану початкову школу. З 1909–1913 рр. навчався на слов'яно-російському відділенні Київського університету. У 1912 р. був відзначений золотою медаллю за студентську роботу «Поэтическая деятельность Ф. Л. Челаковского». Працював у приватних гімназіях та Вищих вечірніх курсах Києва. З 1 січня 1914 р. Є. Рихліка було зараховано стипендіатом при університеті для підготовки до професорського звання. З 1917 р. — приват-доцент Київського університету. Під час громадянської війни працював у Самарському університеті екстраординарним професором кафедри слов'янської філології. У березні 1919 р. повернувся в Україну і продовжив роботу в Київському університеті. З 1920 р. працював в Етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН), де вивчав життя й побут національних меншин України. Перебуваючи в рідному селі Вільшанці, Є. Рихлік продовжував наукову роботу, про що свідчить праця «Лексичні особливості мови с. Вільшанки». Водночас він брав активну участь у громадському житті, виступав на конференціях, з'їздах чехословаків Волині, на яких закликав своїх земляків дбати про подальший розвиток рідної мови, культури, плекати і примножувати традиції. У 1923–1924 pp. працював директором школи. Переїхавши до Києва, Євген Рихлік продовжував співпрацювати з Етнографічною комісією при ВУАН, читав доповіді на теми: «Чеські колонії на Волині» та «Слов'янське народознавство в нових українських книгах». З листопада 1925 р. працював професором кафедри Ніжинського інституту народної освіти. У 1926 р. Є. Рихліка призначено науковим представником-кореспондентом Наукового інституту книгознавства. Учений був одним з ініціаторів відкриття в Ніжині вечірнього робітничого університету, і в 1927–1929 pp. став в ньому деканом, керував семінаром вивчення культури національних меншин. З 1927–1929 рр. – заступник голови бюро Ніжинського наукового товариства краєзнавців.

Євген Рихлік був ерудованою людиною, знав усі слов'янські мови, читав і писав французькою, німецькою, англійською. Під час роботи в Ніжині працював над дисертацією «Українські мотиви в польському письменстві XIX століття», опублікував чимало наукових розвідок («З нової літератури про польсько-українську школу» 1927; «Про деякі польські переклади українських народних дум» 1929; «Українські мотиви в поезії Юлія Словацького» 1928–1929 рр. та ін.). У 1929 р. вийшла друком книжка Є. Рихліка «Науково-дослідна робота серед нацменів Радянської України», через рік — «Ольбрахт і робітничий рух Чехо-Словаччини». Вчений особисто зібрав колекцію матеріалів «Історія чеського друку на Україні» та «Архів українських чехів». Є. Рихліком була написана монографія «Чехи Волині», над якою він працював упродовж майже десяти років. Відомо, що робота над монографією ще тривала на момент арешту Євгена Рихліка. Після обшуку ніжинського помешкання вченого текст праці безслідно зник, і, скоріше за все, був знищений. З наукових розвідок про чехів Волині збереглися лише окремі статті, які не втратили своєї актуальності і по сьогодні.

5 січня 1931 р. Євген Рихлік був заарештований за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Чехословаччини. 13 червня 1931 р. був засуджений до 10-ти років ув'язнення. Вчений відбував покарання у виправних закладах Управління Сибірських виправно-трудових таборів НКВС СРСР, потім – у таборі на станції Медвежа Гора (нині м. Медвеж'єгорськ Республіки Карелія, РФ). Життя талановитого вченого і педагога закінчилося восени 1937 р. в Мурманській обл. в ході масових розстрілів у таборах. У 1958 р. вирок був скасований за недоведеністю обвинувачення.

Література

Боряк О. Євген Рихлік про історію чехів на Волині / О. Боряк // Боряк О. Україна: етнокультурна мозаїка / О. Боряк. – Київ : Либідь, 2006. – С. 226.

Костриця М. Ю. Життя і смерть професора Є. А. Рихліка / М. Ю. Костриця // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність : Волинь. – Т. 18 . – С. 163–165.

Рихлік Є. Чехи на Житомирщині / Є. Рихлік // Чехи на Волині: історія і сучасність. Велика Волинь: зб. наук. пр. : матеріалами міжнар. наук.-краєзн. конф., 11–13 жовт. 2001 р./ Житомирське наук.-краєзн. тов. досл. Волині, Малинська РДА . – Житомир-Малин : Волинь, 2001. – С. 115–117.

14 листопада 2023 року виповнується 240 років від часу заснування поселення Костопіль. Кухмістр великий коронний Леонард Ворцель 14 листопада 1783 року отримує від короля Станіслава-Августа Понятовського привілей з правом заснувати в селі Остальцях містечко під назвою Костопіль, що згадується в подимному реєстрі за 1648 рік, яке належало тоді князям Заславським. На кінець XVIII століття в Костополі налічувалося 30 дворів із населенням 248 чоловік. У 1795 р. Після третього поділу Польщі до Російської імперії були приєднані Волинські землі. Костопіль увійшов до складу Рівненського повіту Волинської губернії. Розвиток містечка розпочався з 1883 р., після того як через нього було прокладено залізничну колію Рівне — Сарни — Лунінець і побудовано залізничну станцію. Відтоді пожвавилося промислове виробництво і торгівля. У 1885 р. у Костополі було створене волосне управління. За переписом 1897 р. в Костополі вже проживало 1706 осіб, з них понад тисячу – євреї, які займалися не тільки торгівлею, а й дрібним підприємництвом. У 1893 р. був побудований храм Св. Олександра Невського. Він є зразком волинської монументальної споруди кінця ХІХ − початку ХХ століття. В 1898 р. відкрито церковнопарафіяльну школу, а 1902 р. − двокласне народне училище. В 1903 р. при залізничній станції почало діяти поштово-телеграфне відділення.

У роки Першої світової війни 1914 р. місто опинилося у прифронтовій смузі. Костопіль став ареною боротьби різних політичних сил. У 1917–1920 рр. на Костопільщині точилася гостра боротьба між загонами УНР і більшовиками. Влада в місті часто мінялася, переходила із рук в руки. За Ризькою мирною угодою 1920 р. частина західно-українських територій, у тому числі і Рівненщина, відійшла до Польщі. 1925 р. Костопіль став повітовим містом. До міста та його околиць прибували колоністи-осадники. Поляки вели розбудову своєї малої Польщі на теренах Волині. Польський період міста закінчився у вересні 1939 р., коли гітлерівська Німеччина розпочала воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянська армія перейшла польсько-радянський кордон. 19 вересня війська увійшли в Костопіль. Почалися репресії, безпідставні арешти, депортації. Після 19 вересня 1939 р. у місті створюються органи радянської влади. Костопіль стає центром Костопільського району. 1 липня 1941 р. Костопіль окупували війська гітлерівської Німеччини. Відразу після вступу в місто гітлерівці розпочали криваву розправу над мирними жителями. 16 серпня окупанти розстріляли 2 тисячі осіб. У серпні 1942 р. жертвами окупаційних властей стали 4 тисячі євреїв. Розпочалося вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. Після звільнення міста розпочалося відновлення та згодом будівництво нових промислових підприємств Костополя: домобудівний комбінат, склозавод, меблева фабрика, завод продтоварів та інші.

Сьогодні Костопіль є одним із значних культурно-освітніх та промислових центрів Рівненщини. Тут функціонують: Костопільський будівельно-технологічний технікум Рівненського Національного університету водного господарства, філія Рівненського базового медичного коледжу, обласний ліцей-інтернат спортивного профілю, 7 загальноосвітніх шкіл, гуманітарна гімназія, дошкільні навчальні заклади, районний Будинок школярів та юнацтва, центр технічної творчості та комп’ютерних технологій, центр інтелектуального розвитку «Сузіря», дитячо-юнацька спортивна школа «Олімпієць», районний будинок культури, міський клуб, центральна районна бібліотека, районна бібліотека для дітей та юнацтва, 2 міські публічно-шкільні бібліотеки, дитяча школа мистецтв, районний краєзнавчий музей.

Література

Намозов О. С. Костопіль : події, легенди, імена / О. С. Намозов . – Рівне : Дятлик М. С., 2018. – 156 с.

Карп’юк А. Костопіль: сторінки історії / А. Карп'юк. – Костопiль, 1999. – 102 c.

Обереги духовності : з історії православних храмів Костопільщини / Упоряд. А. Карп’юк. – Костопiль, 2000. – 44 c.

Намозов О. С. Костопіль. Місто над Замчиськом / О. С.Намозов. – Рівне : ДМ, 2013. – 148 с.

Намозов О. С. Мить історії : золоті стор. Костопільщини / О. С. Намозов. – Рівне : Формат-А, 2019. – 106 с.

13 листопада 2023 року виповнюється 110 років від дня народження Германа Жуковського – українського композитора, піаніста, диригента та педагога.

Герман Жуковський народився 13 листопада 1913 року в місті Радивилів, нині Рівненської області. З 1932–1934 рр. навчався у Харківській консерваторії по класу фортепіано у А. Л. Лунца. В 1937 році закінчив Київську консерваторію по класу фортепіано К. М. Михайлова, а в 1941 році по класу композиції Л. Н. Ревуцького. Свою творчу діяльність Герман Жуковський розпочав з 1937 року. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. У вересні 1941 року потрапив до фашистського полону, з якого згодом утік. З 1941 до 1944 року був диригентом Полтавської опери. З березня 1944 року Герман Жуковський служив у Червоній армії, де був художнім керівником ансамблю пісні і танцю. З 1951–1958 рр. викладав в Київській консерваторії і музичному училищі ім. Р. Ґлієра. Вперше музика Жуковського зазвучала в кінострічці «Щедре літо» у 1951 році. В 1958 році Герман Жуковський отримав звання заслуженого діяча мистецтв України, а в 1973 році – народного артиста України. Від 1967 року Герман Жуковський – заступник голови правління Спілки композиторів України. Помер Герман Леонтійович 15 березня 1976 року у віці 62 роки.

Ім'я Германа Жуковського присвоєно Радивилівській дитячій школі мистецтв на Рівненщині. В 2000 році у м. Рівне було засновано Обласну мистецьку премію ім. Жуковського.

Герман Леонтійович Жуковський – автор 10-ти опер, а саме: «Марина» за Т. Г. Шевченком, «Честь», «Перша весна», «Від щирого серця», «Волзька балада», «Ну й ну», «Чудасія та й годі», «Один крок до кохання», опери-балети «Контрасти віків» та «Поза законом»; 4-х балетів «Ростислава» за мотивами народних казок та «Дівчина і смерть» за поемою-казкою М. Горького, «Лісова пісня» за сюжетом Лесі Українки, дитячий «Мойдодир»; 10 кантат, хорової симфонії «Живи і пам'ятай»; автор творів для симфонічних оркестрів та для інструментів з оркестром; автор камерно-інструментальних, хорових, вокальних творів; автор музики до багатьох кінофільмів та ін.

Література

«Герман Жуковський – видатний земляк, піаніст, композитор» // Наш Прапор перемоги [Радивилів]. – 2020. – 13 берез. – С. 5.

Зайванівський М. Життєпис композитора Жуковського / М. Зайванівський // Вісті Рівненщини. – 2004. – 23 лип. – С. 3.

Прокопчук В. Професійне музичне мистецтво Волині у персоналіях / В. Прокопчук // Музичне краєзнавство Рівненщини : навч.-метод. посіб. / В. І. Прокопчук . – Рівне : О. Зень , 2021. – С. 238–260. 

Столярчук Б. Герман Жуковський – наш видатний земляк, піаніст, композитор і диригент / Б. Столярчук. – Рівне, 2004. – 30 с.

Столярчук Б. Й. Герман Жуковський: композитор, піаніст, диригент, педагог / Б. Й. Столярчук. – Рівне : О. Зень, 2008. – 192 с. – (Приватна колекція А. І. Дацкова)

2 листопада 2023 року виповнюється 120 років від дня народження Артемія Селепини – одного з найповажніших представників волинського духовенства, протопресвітера Української автокефальної православної церкви.

Отець Артемій народився 2 листопада 1903 р. в містечку Клевань на Західній Волині у побожній і національно-свідомій родині будівничого контрактора Єфимія Юцка-Селепини та його дружини Пелагії Кор-Коротун. В 1921 р. із поради батьків Артемій вступив до Крем'янецької духовної семінарії, яку закінчив у 1929 р. Відбувши обов'язкову службу у польському війську, Артемій Селепина вступив на перший курс богословського відділу при Варшавському університеті (1929–1933 рр.).

19 грудня 1933 р. збулася заповітна мрія Артемія Селепина: Архиєпископ Поліський та Пінський Олександер рукоположив його в сан священика. Перша парафія була в Галузії Сарненського повіту на Поліссі. Нелегке було випробування для початкуючого священика. Парафія була бідна, служби відправлялися в селянській хаті під солом'яною стріхою. Національно свідомий о. Артемій відразу почав українізувати богослужіння. Його парафіяни-поліщуки вперше почули Апостола, Євангеліє, «Вірую» та «Отче наш» рідною мовою і з радістю прийняли це нововведення. Але це насторожило польський уряд, що прагнув окатоличити українців під своєю владою. Наполягання польської влади, Консисторія переводить о. Артемія до парафії в с. Люхне біля Сарн. Пізніше Консисторією отця Артемія було переведено до с. Томашгород на польсько-совєтському кордоні, де саме тоді розгорталася компанія насильного спрямування на католицтво та перехід на польську національність. Нелегкою була боротьба отця Артемія проти польського насильства у парафії Городець Сарненського повіту, куди його перевели з Томашгорода. Але і тут він не припиняв своєї місійної праці, незважаючи на всі зусилля фанатичних поляків. Під час Другої світової війни отець Артемій повернувся на рідну Волинь і став у лави священнослужителів відродженої Української автокефальної православної церкви. Митрополит Полікарп призначає його Луцько-Ковельським місіонером. З початком відступу німецьких військ на Волині вибухнула проти німецька партизанська боротьба. Особливу лють вони скерували проти української інтелігенції та Української автокефальної православної церкви. Почалися арешти чільних діячів УАПЦ. Першими були заарештовані члени Луцької Консисторії протоієрей Микола Малюжинський, протоієрей Артемій Селепина, професор Іван Власовський, професор Тиравський. Всіх їх було вивезено до тюрми в м. Рівне. Після трьохмісячного ув'язнення і слідства, Артемія Селепина звільнили з тюрми під умовою, що він відразу виїде з Волині.

У 1950 році о. Артемій виїжджає до Америки, де відразу входить до Української православної  церкви, очоленої тоді Архиєпископом Іоаном Теодоровичем. Згодом Консисторія переводить о. Артемія до новозбудованої парафії в Ірвінґтоні у штаті Нью-Джерзі, де він працює настоятелем 13 років. Протягом усього життя в Америці о. Артемій брав активну участь у праці церковної адміністрації. Він був секретарем і скарбником Консисторії, головою Церковного суду, членом Контрольної комісії, передсоборних комісій, місіонером. Коли було засновано науково-богословський інститут, о. Артемій став його секретарем, а пізніше головою. В 1985 р. він дістав останнє призначення бути заступником настоятеля церкви св. Андрія Первозванного в осередку УПЦ у США в Саут Баунд Бруці, яким був Митрополит Мстислав. В 1992–1993 рр. о. Артемій відвідав Україну та побував на рідній Волині. 2 липня 1994 р. закрилася книга земного життя визначного пастиря Української автокефальної православної церкви. Похований Артемій Селепина на цвинтарі Святого Андрія у Савт Бавнд Брук, Нью-Джерсі.

Література

Воронин О. О. протопресвітер Артемій Селепина (у першу річницю смерти) / О. Воронин // Літопис Волині. – Вінніпеґ : Ін-т Дослідів Волині, 1999. – Ч. 19/20. – С. 282–285.

Лобур Р. Життєвий та пастирський шлях протопресвітера Артемія Селепина / Р. Лобур // Новини Рокитнівщини. – 2015. – 12 листоп. – С. 6.

Скиба І. Б. Церковно-громадська діяльність митрополита Полікарпа Сікорського (1920-ті рр. – 1945 р.): контекст руху за українізацію православ’я : дисертація / І. Б. Скиба ; Міністерство освіти і науки України, Національний університет «Острозька академія». – Острог, 2020. – 273 с.