Фотоколекція

Палац графині Кароліни Дзембовської (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Палац графині Кароліни Дзембовської – резиденція Кароліни Дзембровської ХІХ ст, пам’ятка архітектури місцевого значення.

Палац родини Дзембовських побудований біля підніжжя Хрестової у другій чверті ХІХ ст. в стилі псевдоготики. Первісно повстала двоповерхова споруда із восьмигранною вежею. Автентичний вигляд будівлі засвідчує літографія Карла Арльдта (сер. ХІХ ст.). Автором архітектурного проєкту є Юзеф Гофман. Перед садибою було висаджено парк в англійському стилі, а за нею – фруктовий сад. Башта була обладнана гвинтовими сходами, якими підіймалися на оглядовий майданчик. Зовсім скоро палац від Дзембровських перейшов до графа і знатного дворянина Волинської губернії – Павла Демидова. Однак і він не довго керував маєтком. У 1903 році віллу викупила міська дума і відкрила там комерційне училище.

На початку ХХ ст. споруду добудували двома об’ємними навчальними корпусами для потреб комерційного училища. Тут навчався видатний кременчанин, український композитор Михайло Вериківський. У комерційному училищі викладали відомі українські художники Тимофій Сафонов та Андроник Лазарчук.

У 1920–1939 рр. у будинку розміщувалася міська комунальна гімназія із польською мовою навчання, а згодом – одна із середніх шкіл. Вже у 30-х рр. за проєктом львівського архітектора Вавжинця Дайчака до центрального корпусу добудовано портик у стилі ар-деко. Первісне планування споруди не збереглося.

Тут діяли чоловіча середня школа № 1, агротехнічна школа, сільськогосподарський технікум. У 1988 році в колишньому палаці розмістилася загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 2, що діє тут і досі.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Багнюк Н. Палацова архітектура Кременця: від приватних резиденцій до осередків освіти / Н. Багнюк // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали міжнар. наук. конф. молодих учених, 17–18 квіт. 2025 р. У 2 ч. Ч. 1 / ред. Н. Рябухи та ін. – Харків : ХДАК, 2025. – С. 72–74.

Палац графині Дзембовської [Електронний ресурс] // Мандруй Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://discover.ua/locations/palac-dzembovskih. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Палац графині Кароліни Дзембовської (ХІХ ст.) [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/palats-grafyni-karoliny-dzembovskoi/. – Назва з екрана.

 

Палац, маєток (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Палац, маєток (музична школа) – історична будівля, пам’ятка архітектури місцевого значення у місті Кременці.

Споруда є унікальним прикладом міської забудови палацового типу другої половини ХІХ століття. Двоповерхова цегляна будівля П-подібної форми з шатровим чотирисхилим дахом, виконана у стилі класицизму, архітектурної пишності фасаду додає двоярусний двоколонний портик, прикрашений аттиком і невеликим шпилем, а також наче розрізані пілястрами і обрамлені карнизами стіни.

Первісне призначення будівлі достеменно невідоме, цілком ймовірно, що вона могла бути родовим шляхетським маєтком/особняком. З початком Першої світової війни колишній палац був переобладнаний у військовий шпиталь, а в міжвоєнний період (20–30-ті роки ХХ ст.) у приміщеннях будинку розташувалася міська кооперативна лікарня. З входженням у 1939 році міста до складу СРСР будівля була остаточно націоналізована, а у її стінах відкрилась Кременецька музична школа, яка продовжила свою діяльність уже по завершенню Другої світової війни. У повоєнні роки її директором став український культурний і громадський діяч, музикант, диригент і педагог Іван Гіпський.

У 70-х роках ХХ століття споруду реконструювали, внаслідок чого до тильної сторони будівлі була добудована концертна зала і просторий вестибюль, однак первісний вигляд інтер’єру був майже остаточно втрачений.

У наші дні у стінах будівлі функціонує Кременецька школа мистецтв імені Михайла Вериківського – кременчанина, відомого українського композитора ХХ століття, диригента і фольклориста, що за час своєї творчості написав понад 400 музичних творів.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Шовчко В. Музична школа Кременця [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1199/muzichna-shkola-krementsya. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Палац ХІХ ст. / Музична школа [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/palats-muzychna-shkola/. – Назва з екрана.

Будинок бібліотеки (ХІХ ст.)

м. Кременець, Тернопільська область

Будинок бібліотеки – громадська споруда, пам’ятка архітектури місцевого значення.

Громадська споруда побудована у другій половині ХІХ століття і входила у діловий та культурний центр історичного середмістя Кременця. Будинок зведений, як типова житлова споруда своєї епохи з яскраво вираженими елементами стилю класицизму з цокольним приміщенням, шатровим двосхилим дахом, обрамленим фронтоном з південно-східної сторони фасаду.

У роки Другої світової війни прилеглі території навколо споруди за наказом голови окупаційної адміністрації ґебітскомісара Міллера, були огороджені й перетворені на єврейське гетто. У 1942 році під час пожежі гетто було знищено, майже повністю була зруйнована і дана будівля, від якої залишилося лише цокольне приміщення. Після завершення війни будівля була відбудована із збереженням її первісних архітектурних рис, і переобладнана для потреб дитячої міської бібліотеки, яка розташовується там і до нашого часу.

На сучасному етапі за своїм функціональним призначенням будівля виконує культурно-освітні та адміністративно-господарські функції, вміщуючи на цокольному поверсі господарський відділ Кременецько-Почаївського ДІАЗу, а на першому Кременецьку міську філію для дітей Публічної бібліотеки імені Юліуша Словацького.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Яцюк Р. Будинок бібліотеки ХІХ століття [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/budynok-biblioteky/. – Назва з екрана.

Храм Воздвиження Чесного Хреста (1887–1889)

м. Кременець, Тернопільська область

Храм Воздвиження Чесного Хреста (Чеснохрестський храм) – дерев’яна церква є пам’яткою архітектури місцевого значення.

У кінці XVІІ ст. на Дубенському передмісті було збудовано новий храм замість церкви св. Параскеви П’ятниці, що існував на «Запоточчі». Ділянка знаходиться навпроти давнього монастиря реформатів на дещо нижчому узвишші. Храм був дерев’яним і часто зазнавав руйнувань.

Сучасну споруду храму Воздвиження Чесного Хреста зведено у 1887–1889 рр. на місці давньої двохсотлітньої церкви у волинському єпархіальному стилі, сформованому у ХІХ ст. і затвердженим Синодом. Споруди зводили за типовим проєктом із дерева, фарбували на блакитний чи синій колір, використовували характерний декор екстер’єру. Первісно поряд з храмом стояла дерев’яна дзвіниця, а сам храмовий комплекс був приписним до Миколаївського собору міста Кременця.

Чеснохрестський храм єдиний із дерев’яних споруд Кременця, що пережив пожежу 1942 року, яка знищила центральну забудову міста. У радянський час використовувався, як складське приміщення. У 1990-х рр. храм почали використовувати за призначенням. Це був перший храм УАПЦ у Кременці. Церкву прикрашає багатоярусний іконостас, який виконав місцевий різьбяр Володимир Чумакевич.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Шовчко В. Хрестовоздвиженська церква Кременця [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1197/khrestovozdvizhenska-tserkva-krementsya. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Храм Воздвиження Чесного Хреста ХІХ ст. [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/hram-vozdvyzhennya-chesnogo-hresta/. – Назва з екрана.

Всіхсвятська церква (1773–1775)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Всіхсвятська церква (церква Всіх Святих) – каплиця в стилі пізнього бароко, пам’ятка архітектури національного значення.

У XVIII ст. Почаївський монастир стає значним осередком унійного монастирського життя. Поряд із розвитком видавничої діяльності та освіти, тут велося значне будівництво.

Завдяки дбайливості фундатора Миколи Потоцького у 1773 році римським папою Климентом XIV Почаївську ікону Божої Матері короновано і доєднано до числа чудотворних святинь. Недалеко від монастиря у полі відбулися урочистості з цієї нагоди і до цієї події, протягом 1773–1775 рр., збудовано каплицю в стилі пізнього бароко.

Храм збудований у формі ротонди із прямокутним притвором, оздоблений ліпниною, однокупольний. Всіхсвятська церква стоїть недалеко від лаври, в кінці Липової вулиці. Поруч з церквою розташоване діюче історичне монастирське кладовище кінця XVІІІ–ХХ ст. Саме тут був похований преподобний Амфілохій, костоправ та лікар ХХ ст.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Церква всіх святих [Електронний ресурс] // Прадідівська слава: база даних українських пам’яток і визначних місць : [сайт]. – Режим доступу: https://www.pslava.info/PochajivM_CerkVsixSvjatyx,232178.html. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Всіхсвятська церква 1773–1775 рр. [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/vsihsvyatska-tserkva/. – Назва з екрана.

Почаївський Свято-Духівський скит-монастир (ХVІІ–ХХ ст.)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Почаївський Свято-Духівський скит-монастир – православний чоловічий монастир, комплекс споруд пам’яток архітектури місцевого значення.

Від Почаївської лаври на південний схід тягнеться вулиця Липова, гострим кутом оминаючи монастирське кладовище прямує до Свято-Духівського скиту. На горі, на відстані трьох кілометрів від лаври розташувався монастир. Датою заснування вважають 1219 рік, саме тоді було закладено церкву Преображення Господнього і монастир грецьким монахом Мефодієм при сприянні меценатів. Спокійне життя в молитві і праці порушували татарські набіги і моровиця (чума). Відновлення датується аж ХVІІ ст., від отців Василіян переходить до магнатів Чарторийських, так діяльність з друкарнею і просвітництвом чергується забуттям. 1900 рік – вкотре відновлення, будуються церкви, житлові приміщення (келії). У 1960-х обитель було пристосовано під психіатричну лікарню. У 1990-у відновлюються богослужіння.

На початок ХVIII ст. скит і Почаївський монастир належав громаді греко-католиків. Третій поділ Речі Посполитої 1795 року спричинив приєднання Волині до Російської імперії, як наслідок навернення до православ’я. Коли скит припинив своє існування – невідомо, але у документах 1831 року про повернення Почаївського монастиря православній громаді, серед майна він не числиться.

1898 року археологи виявили старовинний рукопис з історією першого почаївського монастиря. Вже за 2 роки землю «Скиток» було викуплено, щоб знову закласти скит в ім’я Святого Духа. Особливі зусилля до відновлення доклав єпископ Житомирський і Волинський Модест.

Нова кам’яна церква архітектурою повторювала стару. Головний скитський храм цегляний на два поверхи. Зведена на найвищій точці монастирського подвір’я – є ця двоярусна церква, верхній поверх – це Свято-Духівський храм, а нижній – св. Серафима Саровського. До монастиря веде надбрамний корпус із воротами і надбрамною церквою, що зведена у цегляному стилі у кольорі вохри.

Завершення будівництва (освячення) церкви у псевдоруському стилі або ж російського модерну датується 1903 роком. Храм має поновлені розписи 90-х рр. ХХ ст., оскільки його приміщення використовували для інших потреб протягом 60–80-х рр. ХХ ст. Ззовні храм має багатий архітектурний декор у вигляді цегляної кладки, фарбовані стіни та блакитного кольору стрілчастої форми куполи.За абсидою храму стоїть Всіхсвятська церква, що характеризується особливою цегляною кладкою стін та відсутністю зовнішнього тинькування. Храм пофарбовано у колір вохри.

Ліворуч від Свято-Духівського храму вже у ХХІ ст. збудовано церкву на честь Іверської ікони Божої Матері. Це найбільший храм монастиря, де відбуваються всі уставні служби. У цей ж період зведено сучасну дзвіницю, приміщення іконної крамниці, які створюють своєрідний мур, що огороджує подвір’я праворуч від надбрамного корпусу. На території монастиря є колодязь, глибиною понад сто метрів. Вода тут вважається цілющою. У монастирі зберігаються чудотворні Богородичні ікони («Іверська», написана у 1912 на Афоні, «Федорівська», «Споручниця грішних»), є частинки мощей святих із різних куточків світу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Ричков П. А. Почаївська Свято-Успенська лавра / П. А. Ричков, В. Д. Луц . – Київ : Техніка, 2000. – 133 с. : іл. – (Національні святині України)

Чернихівський Г. І. Почаївська Свято-Успенська Лавра / Г. І. Чернихівський ; [авт. англ. тексту О. Свідерська; авт. пол. тексту Р. Старжецькі; фото В. Балюх]. – 2-ге вид., доповн. – Тернопіль : Новий колір, 2007. – 47 с. : іл. – (Духовні святині України)

Яцюк Р. Почаївський Свято-Духівський скит-монастир [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/pochaivskiy-svyato-duhivskiy-skyt-monastyr/. – Назва з екрана.

 

Свято-Успенська Почаївська лавра (1597)

м. Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Свято-Успенська Почаївська лавра – комплекс споруд пам’яток архітектури національного значення, найбільша православна святиня на заході України. 

На відстані 20 км від Кременця на одній із вершин низькогірного пасма Вороняків, що входять до складу Гологоро-Кременецького кряжу знаходиться давнє місто Почаїв. Воно відоме монастирським комплексом, що височіє над міською забудовою. Перша згадка про місто датується 1441 роком у привілеї великого князя литовського Казимира Ягайловича.

Свято-Успенська Почаївська лавра – це чоловічий монастир, легендарне заснування якого пов’язують із переселенням монахів із зруйнованого ханом Батиєм Києва у 1240 році. У ХІІІ ст., за переказами, тут з’явилась Богородиця у вогняному стовпі, яка залишила слід своєї ноги на камені почаївської гори.

У 1597 р. Ганна Гойська (Гостська) склала лист про заснування монастиря при давній Успенській церкві, що стояла на горі, надаючи йому численні землі для утримання. Також монастирський переказ пов’язує із фундаторкою появу у монастирі чудотворної ікони Божої Матері, що їй подарував грецький митрополит Неофіт. Сьогодні ця святиня відома як Почаївська ікона Божої Матері і серед християн східного та західного обрядів вважається чудотворною.

Зі сторони міста до лаври можна потрапити крізь Надбрамний корпус, який збудували у 1835 році у стилі класицизму. Споруда оздоблена колонами на яких спирається багато декорований фронтон, що вінчається куполом з хрестом. Центральною спорудою ансамблю Свято-Успенської Почаївської лаври є Успенський собор, збудований за проєктом Готфріда Гофмана у 1771–1784 рр. на кошти белзького воєводи, магната Миколи Потоцького. Цей прекрасний бароковий собор збудований на міцному фундаменті. Храм первісно розписав художник Лука Долинський, а у ХІХ ст. розписи виконали художники М. Нестеров, І. Горбунов, Є. Васильєв, С. Верховцев. Тут знаходиться іконостас авторства художника Боссе, в якому вмонтовано ікони, писані на мідних бляхах та над Царськими вратами – Почаївська ікона Божої Матері. Стіни розписані живописом на тему почаївських чудес, де глядач може побачити типовий одяг, характерний для різних прошарків волинського регіону.

Під Успенським храмом знаходиться Печерна церква або храм Преподобного Іова Почаївського. Тут зберігаються мощі преподобних Іова та Амфілохія Почаївських. Із храму є вхід до печери, де колись молився преподобний Іов, перший ігумен почаївського монастиря. Храм містить розписи виконані у 70-х рр.

Лаврська дзвіниця є однією з найвищих в Україні (її висота 65 м) і її споруджено у 1871 р. за проектом волинського єпархіального архітектора Костянтина Раструханова. Серед дзвонів є один гігант – 11,5 тонн ваги, а вінчає споруду годинник-куранти, що вмонтований на даху та відбиває кожну чверть години.

На початку ХХ ст. за проєктом архітектора Олексія Щусєва зведено Троїцький собор з характерними рисами російського модерну. Храм прикрашений мозаїчним панно авторства Миколи Реріха «Спас Нерукотворний». Зовні храм прикрашає цегляна візерунчаста кладка, а у середині він розписаний у стилі фрескового живопису XVI ст. Не типовою тематикою декорування стін притвору обрано біблійні сцени творення світу. Окрасою собору є тягловий іконостас із 33 ікон.

Навпроти Троїцького собору видніється Архієрейський будинок, зведений у 1825 році у стилі класицизму. Зі сторони монастирського подвір’я будинок одноярусний, тоді як зі сторони міста він має три повноцінних поверхи і балкон на консолях.

У 1846 році Тарас Шевченко зарисував Почаївський монастир із чотирьох сторін, перебуваючи на Волині у складі Археографічної комісії. Одна з акварелей зображує внутрішній простір Успенського собору ще до реконструкції кінця ХІХ ст.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Iларіон (митрополит). Фортеця православія на Волині – Свята Почаївська Лавра : церковно-історична монографія / Iларіон, митрополит. – Вiннiпег : Волинь, 1961. – 398 c.

Ричков П. А. Почаївська Свято-Успенська лавра / П. А. Ричков, В. Д. Луц . – Київ : Техніка, 2000. – 133 с. : іл. – (Національні святині України)

Чернихівський Г. І. Почаївська Свято-Успенська Лавра / Г. І. Чернихівський ; [авт. англ. тексту О. Свідерська; авт. пол. тексту Р. Старжецькі; фото В. Балюх]. – 2-ге вид., доповн. – Тернопіль : Новий колір, 2007. – 47 с. : іл. – (Духовні святині України)

Яцюк Р. Свято-Успенська Почаївська лавра [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/svyato-uspenska-pochaivska-lavra/. – Назва з екрана.

  

    

     

Покровська церква (1643)

с. Старий Почаїв, Кременецький район Тернопільська область

Покровська церква – одноверха дерев’яна церква, пам’ятка архітектури національного значення (охоронний № 673 Н).

Тризубна, одноверха дерев’яна Покровська церква, що споруджена у 1643 році. Очевидно, що первісно храм був триверхий, проте у ході перебудови у 1746 році його перебудували в одноверхий. Храм типово тридільний, із бабинцем, навою та абсидою. Із півдня, сходу і півночі навколо храму тягнуться дерев’яні галереї, що додатково захищають дерев’яні стіни від впливу опадів. Ззовні храм пофарбований блакитною олійною фарбою. На зовнішній стіні збереглись різьблені боргові написи ХVIII  століття. Один із написів зроблений у 1752 році, інший – 5 січня 1789 р., в якому зазначено борг Юрка Антонюка, що становить «7-80-100».

Перед храмом із західної сторони стоїть двоярусна дерев’яна дзвіниця того ж періоду будівництва що й храм.  Навколо церкви збереглися залишки давнього кладовища із цікавими кам’яними хрестами.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Покровська церква [Електронний ресурс] // Українська Церковна Архітектура : [сайт]. – Режим доступу: https://parafia.org.ua/UCA/church/pokrovska-tserkva-23/. – Назва з екрана.

Яцюк Р. Старий Почаїв [Електронний ресурс] / Р. Яцюк // Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник : [сайт]. – Режим доступу: https://krem-reserve.te.ua/portfolio/stariy-pochaiv/. – Назва з екрана.

 

Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів (1650)

селище Вишнівець, Кременецький район Тернопільська область

Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів – пам’ятка архітектури XVII–XVIII століття, розташована поблизу палацової резиденції князів Вишневецьких. Ансамбль монастиря «босих кармелітів».

Князь Єремія (Ярема) Вишневецький ревний католик-неофіт, прагнув вибудувати в родовому гнізді монастир кармелітів. Місце для монастиря обрали у Новому Вишнівці в оточенні укріплень «підзамча» – форпосту на схід від замку. Розпочате 1645 р. будівництво костелу, не дивлячись на негаразди, було закінчено до 1650 р. і освячено на честь св. Ганни. Невдовзі, у серпні 1651 р. помер фундатор. Ховати князя, згідно з заповітом «у Вишнівецькому костелі новозбудованому», з огляду на неспокійні часи остерігалися. Тіло поклали в крипті сокальського костелу, а потім перевезли на Сандомирщину, на гору св. Хреста, де лише 1653 р., у костелі бернардинів, відбувся скромний погреб. В тестаменті Єремія доручав дружині Гризельді сплатити Вишнівецьким кармелітам 60000 злотих на «прожиток і потреби», а синові Михайлу, майбутньому королю, довершити будівництво монастиря.

Впродовж усього XVII століття монастир і костел неодноразово руйнували козаки та турки. Особливо значні втрати зазнав костел у 1649 році під час визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Новий етап існування монастиря пов’язаний з ім’ям Михайла Сервація. У 1716 році оселившись у Вишнівці князь зайнявся відновленням занепалої споруди. Спершу Михайло Сервацій 1718 р. підтвердив первісний вигляд монастиря, збагатив його новими наданнями і презентував кармелітам родинну реліквію – благодатну ікону Божої Матері, що її привіз з Костроми Костянтин Вишневецький ще у 1608 р. Керівництво роботами до 1724 р. здійснював архітектор, майор королівського війська Яків Блангей Депрес, що також будував Вишневецький палац. За пріорства о. Боніфація Славковича (1728–1733 рр.) костел в основному було закінчено.

Новозведений костел являв собою тринавну базиліку, витягнуту з заходу на схід, з підвищеними центральною навою, трансептом і вівтарною частиною, де по боках підіймались прямокутні вежі. Довжина споруди становила 32,5 м, ширина – 22 м, центральна нава, як і квадратовий пресбітеріум, дорівнювала 10,5 м. Ці розміри не перебільшували норм, визначених орденськими «правилами» 1614 р., 1617 р. та 1620 р. для «великих» костелів. Подальші зміни у формуванні його території були тісно пов’язані з урбаністичними тенденціями і розбудовою Вишневецької резиденції наступними власниками – графами Мнішками. У кінці XVIII ст. формування комплексу остаточно завершилось. Корпус монастиря складався з трьох частин: східної, південної та західної. У східному крилі розміщувалися приміщення, функціонально пов’язані з костелом та життєвими потребами монастиря. Двоповерховий корпус мав високий цоколь, пристосований під складські приміщення. Довжина його сягала 49 м., ширина 11,5 м. Південне та східне крило монастиря займали келії. Невдовзі після польського повстання у 1831 році монастир ліквідували. У 1832 р. костел віддали православній громаді. Через необережне поводження з вогнем у 1863 році, відбулася пожежа, внаслідок якої костел, а особливо монастирські корпуси, були значно пошкоджені. Багато врятованого від вогню згодом було залишене просто неба. Допоміжні будівлі обителі незабаром відновили, а ось костел так і залишився стояти в руїнах аж до початку ХХ століття. Поховання фундаторів та ченців у криптах костелу були пограбовані. На початку ХХ ст., власником Вишнівця став генерал Павло Демидов. У 1910 році Православна церква вирішує відремонтувати монастирський костел, що стояв в руїнах з часів пожежі 1863 року. Тоді ж було організовано перепоховання тіл на католицький цвинтар, де згодом було споруджено надгробну арку та встановлено гранітний обеліск. В ході ремонту передбачалося надати костелу риси православного храму. Обраний вектор ремонту понівечив будівлю, зокрема, в костелі були знищені всі основні ознаки його приналежності до католицтва, з фасадів і з приміщень храму були прибрані всі скульптури. Частина цих скульптур після «чистки» храму валялася просто у дворі. За вказівкою Павла Демидова деякі скульптури, викинуті з костелу, прикрасили каплицю, зведену на місцевому католицькому кладовищі, інша частина скульптур прикрасила парк. На початку 1931 року відремонтований костел повернули кармелітам. Новостворений комітет відбудови костелу ліквідував усі перебудови, які зробили в костелі за час його підпорядкування православному урядництву. Того ж року до монастиря повернулися кармеліти. На фасаді знову відновили дошку фундаторів, а в нішах встановили кам’яні скульптури святих. В той час відремонтували і мур навколо монастиря. Монастирський сад звільнили від сміття. На значній його частині висадили лікарські рослини, які використовувалися у фітотерапії. Восени 1939 р. радянська влада закрила монастир. Як фарний костел залишався чинним до лютого 1944 р. У післявоєнний період костел та споруди монастиря використовували як складські приміщення. На початку 60-х років ХХ ст. радянська влада підірвала храм Святого Михайла, руїни повністю розібрали. Зберігся келійний корпус та огорожа з монументальними воротами у стилі бароко.

У наш час на теренах колишнього монастиря розміщуються корпуси місцевого професійно-технічного ліцею, а в єдиній вцілілій будівлі, де розташовувалися келії братів кармелітів зараз знаходиться гуртожиток професійного ліцею. Та попри величезні втрати, ансамбль колишнього кармелітського монастиря залишається значною історико-архітектурною пам’яткою пізнього бароко в Україні.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вишнівець. Монастир Босих Кармелітів. Костел святого Міхала (Михайла) [Електронний ресурс] // Поділля, Галичина та Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://surli.cc/zffvrj. – Назва з екрана.

Костел Святого Михайла та монастир босих кармелітів у Вишнівці [Електронний ресурс] // Вишнівецька територіальна громада : [сайт]. – Режим доступу: http://vyshnivetska-gromada.gov.ua/karmelits#. – Назва з екрана.

Крохмальна Т. Ансамбль монастиря босих кармелітів у Вишнівці / Т. Крохмальна // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею : матеріали наук. конф. присвяч. року культурної спадщини в Європі «Наша спадщина: де минуле зустрічається з майбутнім» / Рівнен. обл. краєзн. музей. – Рівне, 2018. – Вип. 16. – С. 27–31. 

Шовчко В. Монастир кармелітів у Вишнівці [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki.in.ua: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1345/monastir-karmelitiv-u-vishnivtsi. – Назва з екрана.

 

Костел святого Станіслава (1757)

селище Старий Вишнівець, Кременецький район Тернопільська область

Костел святого Станіслава – пам’ятка сакральної архітектури XVIII століття в селищі Старий Вишнівець на Тернопільщині.

Костел святого Станіслава розташований на правому березі Горині у Старому Вишнівці. Храм був збудований уже після вигасання роду Вишневецьких, коли містечко перейшло до їхніх родичів Мнішеків. Сталося це у 1757 році з ініціативи Яна Кароля Мнішека (1716–1759), що володів землями на той час. Після 1832 року, коли царська влада відібрала у кармелітів костел у Новому Вишнівці, храм у Вишнівці Старому виконував роль парафіяльного.

Костел має хрестоподібну основу. Збереглися фрагменти внутрішнього оздоблення, зокрема аркові галереї та сходи, які вели на хори. На фасаді відкритий напівзруйнований вхід, а з тильного боку у спеціальній ніші досі видно дерев'яне розп'яття Ісуса Христа. Усередині частково збереглися стінні розписи, зокрема у пресвітерії – залишки фрески XVIII століття із зображенням Пресвятої Трійці. Наприкінці ХІХ століття у цьому костелі був образ святого Антонія Падуанського, який вважали чудотворним.

На території храму розташована триаркова мурована дзвіниця, в якій є пошкоджена скульптура, ймовірно, святого Станіслава. У підземеллі святині, ймовірно, поховані представники родини фундаторів.

Працював костел до початку Другої світової війни, а в 1944 року сильно постраждав від пожежі, чорні вигорілі сліди в костелі помітні й досі. Це стало основною причиною його капітального руйнування. 

У 2019 році волонтери благодійного фонду “Пам’ять і любов” під керівництвом Андрія Савчука розпочали роботи з відновленням унікальної історичної пам’ятки. Завершити відновлення костелу до кінця не вдалося. Станом на сьогодні споруда перебуває в стані глибокої руїни.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Вишнівецький костел Святого Станіслава [Електронний ресурс] // Тернопільщина історична та туристична: історичні пам’ятки Тернопілля : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/bkjegu. – Назва з екрана.

Мороз В. Вишнівець релігійний: старий і новий [Електронний ресурс] / В. Мороз // Релігійнo-інформаційна служба України : [сайт]. – Режим доступу: https://risu.ua/vishnivec-religiyniy-stariy-i-noviy_n75468. – Назва з екрана.

Руїни костелу у Старому Вишнівці [Електронний ресурс] // Вишнівецька територіальна громада : [сайт]. – Режим доступу: http://vyshnivetska-gromada.gov.ua/church#!. – Назва з екрана.