Фотоколекція

Варковицьке городище (Х–ХІ ст.)

с. Варковичі, Дубенський район Рівненська область

Варковицьке городище – пам’ятка археології місцевого значення.

Городище біля села Варковичі, знаходиться ліворуч траси та у крайній північно-східній частині села в урочищі «Городище». Укріплене поселення розташоване на горбистому останці, відокремленому від височини, що прилягає до нього з північного сходу. Із західної та південно-західної сторін омивається широкою долиною річки Стубли.

Площадка городища має овальну форму, витягнуту з північного заходу на південний схід на 152 м при ширині 54 м. Місцями на ній простежено неглибокі западини, що утворилися внаслідок видобутку каміння і піску. По периметру площадки споруджено земляний вал висотою 1 м і шириною у нижній частині 2,0-2,5 м. На західному відтинку валу знаходився в’їзд на городище. В південній частині валу простежено кам’яну крепіду шириною 1,3-1,5 м, викладену з вапняку. У культурному шарі городища виявлено окремі фрагменти кружальних посудин Х–ХІ ст.

Варковицьке городище відоме з кінця ХІХ ст., з часів коли тут проводив археологічні розвідки Володимир Антонович. У середині 80-х років ХХ ст. городище обстежувалось археологічною експедицією Львівського державного університету імені Івана Франка під керівництвом Р. Чайки. Візуальні обстеження з короткими описами зробив наприкінці 90-х років ХХ ст. С. Терський. З початку 2000-х неодноразово обстежується спільними розвідками В. Ткача та А.Бардецького.

Варковицьке городище ховає багато таємниць та потребує подальшого детальнішого археологічного дослідження.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Горбаківське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/varkovyczke-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

 

Горбаківське городище (IX–XI ст.)

с. Горбаків, Рівненський район Рівненська область

Горбаківське городище розташоване на східній окраїні села Горбаків Бабинської сільської об’єднаної територіальної громади, на лівому березі р. Горині, в урочищі «Городище». Пам’ятка відома в науковій літературі від кінця XIX ст.

Давнє укріплення збудували на корінному березі, що підвищується над заплавою ріки на 5,0–5,5 м. Майданчик близький до чотирикутного в плані, із округленими кутами, розмірами 60×55 м (площа 0,3 га). З трьох сторін (за винятком північно-східної, звернутої до річки), захищений валом, який має найбільшу висоту із напільної південно-західної сторони (до 1,5 м), із північного заходу його висота 1,0–1,3 м, а із південного сходу не перевищує 1 м. Майданчик використовується під городи, внутрішній схил валу руйнується під час оранки.

Оборонний рів краще простежується з південно-західної сторони, а зі сходу і заходу він знівельований оранкою і слабко виражений у рельєфі. У центральній частині майданчик помітно нижчий, ніж біля країв. Сучасний в’їзд на городище знаходиться з південно-західної сторони, тут вал має розрив. Але в давнину, вірогідно, в’їзд було влаштовано біля східного кута укріплення.

У підйомному матеріалі на майданчику зібрано поодинокі уламки слов’яно-руських ліпних і гончарних посудин, тому час функціонування фортеці можна визначити IX – початком XI ст.

Поселення виявлене І. К. Свєшніковим у 1962 р. на південь від городища, на вузькому мисі лівого берега р. Горині. Обстежувалось Б. Прищепою у 1989 р. На східному схилі берега, на присадибних городах зібрано кераміку Х–ХІІ ст., матеріали бронзового і раннього залізного віків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Горбаківське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/gorbakivske-gorodishhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

Глинське городище (Х–ХІ ст.)

с. Глинськ, Рівненський район Рівненська область

Глинське городище – пам’ятка археології національного значення.

Глинське городище розміщене на південній околиці села Глинськ в урочищі «Городище», на правому березі річки Усті.

Укріплення на вершині пагорба овальне у плані, розмірами 120 × 100 м (площа 0,7 га), значно пошкоджене перекопами, вірогідно, тут добували камінь. Із північної та східної сторін по краю майданчика зберігся вал заввишки до 3 м. Схили пагорба круті, вірогідно ескарповані, на 7–8 м нижче від вершини площадки із півдня та заходу влаштована тераса завширшки 5–6 м, а з інших сторін на цьому рівні проходить дугоподібний у плані вал завдовжки близько 200 м, заввишки до 4–5 м, він захищає територію розмірами близько 110 × 50 м. Вся площа городища близько 1,5 га.

На північ і захід від городища на схилі височини розміщується поселення слов’яно-руського часу, воно було вперше обстежене у 1932 р. Тут археолог В. В. Ткач під час розвідки у 1999 р. в підйомному матеріалі зібрав уламки гончарного посуду X – початку XI ст. Більш сучасних археологічних досліджень немає.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Глинське Городище [Електронний ресурс] // Здолбунівський Інформаційний Портал : [сайт]. – Режим доступу: https://zdolbyniv.rv.ua/2024/01/glynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Глинське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/glynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

 

Ясининицьке городище (Х–ХІ ст.)

с. Ясининичі, Рівненський район Рівненська область

Ясининицьке городище – пам’ятка археології національного значення.

Ясининицьке городище розміщується на південно-західній окраїні села Ясининичі Дядьковицької сільської об’єднаної територіальної громади, займає мисоподібний виступ височини на правому березі р. Омелянівки.

На майданчику городища знаходиться церква. Майданчик овальний у плані, розмірами 55 × 45 м (площа 0,15 га), підвищується над долиною ріки на 6–7 м, захищений по периметру валом заввишки 2,0–2,5 м (з напільної, східної сторони) і 1,0–1,5 м з інших сторін. Перед валом з напільного боку був прокопаний рів, сучасна його глибина – 1,0–1,5 м, ширина – 8–10 м. Давній в’їзд, вірогідно, був влаштований з північного заходу, тут вал має розрив. За матеріалами із розташованого поряд поселення городище можна попередньо датувати Х–ХІ ст.

Поселення розміщується на південний схід від городища, на південному схилі височини. На площі 200 × 60 м зібрано уламки гончарних горщиків і металеві вироби Х–ХІІІ ст., а також матеріали бронзового віку. Обстеження городища проводились Б. Прищепою у 2003 та 2009 роках.

Джерело:

Текст та ілюстрації:

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : Дятлик М., 2016. – 297 с.

Ясининицьке городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/yasininiczke-gorodishhe/. – Назва з екрана.

Муравицьке городище

смт Млинів, Дубенський район Рівненська область

Муравицьке городище (Муравиця) – залишки давньоруської фортеці (городища) на річці Ікві в Рівненській області. Пам’ятка археології (2 тис. – 10 ст. до н.е., 9–13 ст.).

Археологічні пам’ятки поблизу колишнього села Муравиці, нині об’єднаного з селищем Млинів Рівненської області. Центральне місце тут займає середньовічне городище, на якому виявлені сліди ранньослов’янського поселення VIII–IX ст., потужні культурні нашарування і різноманітні об’єкти X–XII ст., насичені керамікою, знаряддями праці, предметами побуту та озброєння. Єдину згадку про Муравицю знаходимо в літописі під 1149 роком у зв’язку з міжусобною війною волинського князя Ізяслава Мстиславича з Юрієм Довгоруким, який в той час княжив у Києві [Літопис Руський, 1989, с. 227]. Назва поселення походить від іменника «мурава» і означає «соковита лугова трава, дерн», «мокре місце, вкрите травою» [Етимологічний словник, 1985, с. 90]. Назва якнайкраще розкриває особливості розташування поселення – на окремому пагорбі, що підвищується над заболоченою, порослою високою травою долиною ріки. Ранні історичні епохи представлені на Муравиці матеріалами мідного і бронзового віків. В періоди розвитку лендельської культури та стжижовської культури шнурової кераміки тут існували стаціонарні поселення. Це підтверджують досліджені залишки жител та господарських об’єктів, численні знахідки фрагментів кераміки, виробів з кременю та інших матеріалів. Найбільш пізні археологічні матеріали містить верхній культурний шар Муравицького городища. Вони датуються XV–XVII ст. В XVI ст. Муравиця була містечком, в якому нараховувалося 193 будинки, тут щорічно проводились ярмарки. В роки Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, у 1648 р., маєток Муравицю було зруйновано. З того часу життя на території городища не відновлювалося.

Археологічні дослідження на території городища проводилися з початку XX ст. – короткі відомості про це містяться в Археологічній карті Волинської губернії, яку підготував Антонович В. Б. Перше детальне обстеження пам’ятки було проведено у 1960 р. П. О. Раппопортом. Тоді ж було складено план городища, перевірено шурфами культурний шар, який має потужність 1,9–2,0 м. Перші розкопки у 1965 р. здійснив І. К. Свєшніков. З 1976 р. розкопки Муравиці продовжено експедицією Нікольченка Ю. М. (експедиція проводилась у 1976–1980 роках). У 1982, 1984, 1985 роках розкопки проводилися експедицією під керівництвом Б. А. Прищепи.

Муравицьке городище нині включене до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Муравицьке городище [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/kgyeyj. – Назва з екрана.

Нікольченко Ю. Літописна Муравиця у контексті розвитку міст Південно-Західної Русі (Х–ХІІ ст.) / Ю. Нікольченко // Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини : (колектив. моногр.) / упоряд. і наук. ред.-проф. В. Г. Виткалов. – Рівне : ПП ДМ, 2010. – С. 116–128.

Прищепа Б. А. Муравицьке городище / Б. А. Прищепа, Ю. М. Нікольченко / Рівненський інститут слов’янознавства, Маріупольський гуманітарний інститут. ‒ Маріуполь : Рената, 2001. ‒ 80 с.

Хотинське городище (Х–ХІ ст.)

с. Хотин, Рівненський район Рівненська область

Хотинське городище – пам’ятка давньоруського часу, одне із численних та малознаних Погоринських міст Волині, що розташоване на північно-західній околиці села Хотин, на мисі високого лівого берега річки Горинь.

На майданчику Хотинського городища гумусний ґрунт залягає до глибини 0,8 м, в ньому трапляється кераміка X – початку XI ст., ХІІ–ХІV ст. i XVII–XVIII ст. Хотинське городище – унікальна багатошарова археологічна пам’ятка давньоруського часу, зі значним потенціалом для подальшого вивчення та перетворення її як елементу культурної спадщини на ресурс для місцевої громади та розвитку туристичного маршруту Міста Погориння. Саме на замовлення Шпанівської громади на Хотинському городищі було розпочато археологічні розкопки. У серпні 2020 року експедиція під керівництвом Олексія Войтюка розкопала кілька горщиків ранньозалізного часу із характерним оздобленням у вигляді наліпних валиків та округлих вдавлень, а також різноманітні знаряддя праці. Ці матеріали засвідчують довготривалу історію локації, що не обмежується давньоруською добою.

Історія вивчення Хотинського городища розпочалась наприкінці ХІХ століття. Саме тоді пам’ятка увійшла до наукового обігу, про що свідчить згадка в «Археологічній карті Волинської губернії», підготовленій видатним істориком та археологом Володимиром Антоновичем. У міжвоєнний час пам’ятку обстежували Роман Якимович (1931) та Левко Чикаленко (1933). Згодом, у 1960 р., Павло Раппопорт здійснив обміри та виконав рисунки об’єкта на місцевості. Він також прокопав на городищі шурф та зафіксував гумусний ґрунт, насичений керамікою ХVІІ–ХVІІІ ст. Повторно городище обстежили Ігор Свєшніков (1961) та Юзеф Нікольченко (1976) у рамках складання «Довідника з археології. Рівненська область». У 1986 року археолог Богдан Прищепа провів обстеження майданчика городища і прилеглих територій. Микола Хомич у 2012 р. перевірив тут культурний шар. Тоді у шурфі, закладеному в центральній частині городища, було знайдено уламки гончарних горщиків ХІІ–ХІІІ ст. і залізні черешкові ножі.

Хотинське городище має грушеподібну форму розмірами 110×45–60 м (площа 0,6 га), підвищується над заплавою річки Горинь на 10 м. По периметру майданчика проходить вал заввишки 1,0-1,5 м, зі східної напільної сторони укріплення відділене дугоподібним у плані ровом, прокопаним на всю висоту мису, завширшки до 30 м. Із північно-західної сторони оборонний вал майданчика має розрив на місці давнього в’їзду. Сліди ще одного в’їзду простежуються із південно-східної напільної сторони. Північно-західний кінець мису відділений від укріпленого майданчика ровом і перетворений на окремий округлий майданчик діаметром близько 10 м, з рівною горизонтальною поверхнею, зручною для влаштування оборонної вежі.

Біля підніжжя Хотинського городища знаходиться «Острів фестів», де щорічно відбувається чимало цікавих подій. Найпопулярніші: всеукраїнський велофестиваль «Марафон Поліська Січ», фестиваль «Вогняна сова», історико-культурний фестиваль «Погорина. Урочище Чадорож».

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дослідження Хотинського городища [Електронний ресурс] // Спілка археологів України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lt/bgpblt. – Назва з екрана.

Хотинське городище [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/lupdzb. – Назва з екрана.

Хотинське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/hotynske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Яськевич Р. Городище / Р. Яськевич // Яськевич Р. С. З глибини віків : нариси з історії сіл Шпанів, Олексин, Хотин, Зозів / Р. С. Яськевич. – Рівне : ДМ, 2012. – С. 92–93.

Білівське городище (Х–ХІ ст.)

с. Білів, Рівненський район Рівненська область

Білівське городище – пам’ятка археології національного значення, що розташована на південь від села Білів, на мисі правого високого берега річки Стубли.

За археологічними джерелами Білівське городище датується Х–ХІ ст. Тут був розміщений поселенський комплекс, що охоплював городище, поселення та курганний могильник. На межі ХІ–ХІІ ст. Білівське городище почало занепадати.

Городище відоме з кінця ХІХ ст. Нові матеріали для його характеристики були отримані під час розвідки П. О. Раппопорта у 1960 р. і розкопок В. В. Ауліха у 1966 р. Дослідження П. О. Раппопорта показали, що укріплення Білівського городища були збудовані в другій половині чи наприкінці Х ст. Археологічні знахідки свідчать, що найбільш активно фортеця використовувалася в ХІ ст. Поряд з городищем існувало значне поселення Х–ХІ ст. Воно було виявлене роботами Б. А. Прищепи та В. С. Терського у 80-х роках ХХ ст. У ХІІ ст. Білівська фортеця занепала і більше не відроджувалась.

Фортецю було збудовано на краю мису, обмеженого із заходу заплавою ріки, із півдня глибоким яром, з інших сторін дугоподібним ровом завширшки до 25 м і завглибшки до 7 м. Площадка городища підвищується над заплавою ріки на 25–26 м, вона має неправильну овальну форму (45×80 м), по периметру оточена валом, висота якого з напільної сторони досягає 5 м, а з інших сторін він підвищується над площадкою на 1,5–2,0 м. Західна та північна ділянки валу пошкоджені окопами. В закладених В. В. Ауліхом траншеях слов’яно-руський культурний шар залягає до глибини 0,8–1,2 м, а материковий лес виявлено на глибині 1,2–1,6 м. Досліджено житло-напівземлянку з глинобитною піччю, дві наземні печі, господарські ями.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Білівське городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/bilivske-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Білівське городище [Електронний ресурс] // Управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому : [сайт]. – Режим доступу: https://culture-rivne.com.ua/outcity/bilivske-gorodyshhe-dodaty-foto/. – Назва з екрана.

Парфенюк В. Білів і сусіди. Клеванські сторінки. Зорянські мемуари / В. Парфенюк. – Луцьк : Іванюк В. П., 2020. – 415 с.

Дорогобузьке городище (Х–ХІІІ ст.)

с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область

Дорогобузьке городище – пам'ятка археології національного значення, що розташована на північній околиці села Дорогобуж, на лівому березі річки Горинь.

Дорогобузьке городище неодноразово згадується у літописах від кінця XI до початку XIII ст. Перше повідомлення про нього знаходимо в «Повісті минулих літ» у розповіді про події 1084 р. Тоді великий київський князь Всеволод Ярославич віддав місто у володіння Давиду Ігоревичу, внуку Ярослава Мудрого. Дорогобуж стає центром удільного князівства. У літописі йдеться про вже наявне поселення, яке виникло раніше. Підтвердження такому висновку знаходимо у «Правді Ярославичів» – кодексі юридичних норм, затвердженому в 1072 р. У статті 23 «Правди» встановлено штраф («віру») обсягом 80 гривен за вбивство старшого конюха при стаді (мається на увазі слуга в князівському господарстві), а далі йде посилання на прецедент: «его же убиле Дорогобудьци». Події, згадані у цій статті, вчені пов’язують з київським повстанням 1068 р. Тоді київський князь Ізяслав Ярославин змушений був утікати від народного гніву на захід, до Польщі, а згодом повернувся із великим чужоземним військом і відновив свою владу в Києві. Досить часто Дорогобуж згадується в середині XII ст. у зв’язку з боротьбою за київський стіл Юрія Довгорукого та Ізяслава Мстиславича. Як тільки Юрію вдавалося заволодіти Києвом, а Ізяслав змушений був відступити на Волинь, між ними виникав конфлікт за порубіжне Погориння та його головні центри – Дорогобуж і Пересопницю. Кожен із суперників намагався посадити тут свого сина чи союзного князя. Через нестабільну політичну ситуацію від 1149-го до 1154 р. в Погоринні змінюється сім удільних князів.

У XII ст. Дорогобуж розвивається як середньовічне місто, його площа досягає 30 га. Серед важливих факторів, які впливали на розвиток Дорогобужа в епоху Київської Русі, можна назвати його статус адміністративно-політичного центру Погориння, центру удільного князівства, зручне розміщення на перехресті шляхів – водного по Горині й сухопутного, який вів із Києва до Володимира-Волинського, порубіжне положення Погоринської волості на пограниччі Київського і Волинського князівств. Після монгольської навали, у другій половині XIII ст., Дорогобуж не згадується у літописах. Пізніше він названий серед волинських міст у «Списку руських городів дальніх і ближніх», складеному наприкінці XIV ст. На думку М. М. Тихомирова, автор «Списку» під городом розумів укріплене місце. Це повідомлення свідчить, що поселення не запустіло, життя в ньому тривало і в XIV ст. Середньовічний Дорогобуж лежав на високій терасі лівого корінного берега р. Горині поблизу впадіння у неї струмка. Тут збереглися рештки городища та виявлено великі ділянки посаду.

Дорогобузьке городище належить до пам’яток складномисового типу, воно охоплює три укріплені частини загальною площею 5,5 га. Дитинець площею 1,7 га було збудовано на мисі, із напільної сторони він оточений валом заввишки до 4 м. Із півночі дитинець був захищений трьома паралельними валами, які не збереглися. На старих планах тут простежується узвіз чи ділянка дороги, яка виводила до Горині, вірогідно, до дерев’яного мосту, згаданого в літописах. На південний схід від дитинця міститься майданчик окольного міста. Це ділянка розмірами 125×110 м, із трьох сторін (за винятком західної, прилеглої до дитинця) захищена дугоподібним у плані валом заввишки до 4 м. Західний відрізок валу на початку XX ст. було зруйновано і перетворено на систему терас. Далі на південь, за 100 м від валу східної ділянки окольного міста, проходила ще одна лінія оборони, яка захищала другий майданчик окольного міста. Збережені ділянки валу й рову починаються на сході біля яру, перетинають височину та спускаються по західному схилу до заплави струмка.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дорогобузьке городище [Електронний ресурс] // Міста Погориння: туристичні маршрути давніми городищами Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://mp.ostvytsya.com.ua/horodyshcha/dorogobuzke-gorodyshhe/. – Назва з екрана.

Прищепа Б. А. Дорогобуж на Горині у Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2011. – 250 с.

Прищепа Б. А. Погоринські міста в Х–ХІІІ ст. / Б. А. Прищепа. – Рівне : ДМ, 2016. – 297 с.