Новини

26 січня 2026 року виповнюється 140 років від дня народження Михайла Теодоровича Тележинського (1886–1939) – українського композитора, діяча музичної культури, ім’я якого довгий час було забуте.

Народився 26 січня 1886 р. в селі Булаї Бердичівського повіту. Закінчив Києво-Подільське духовне училище та Київську духовну семінарію. Він мав прекрасний слух і голос. 1913 р. був висвячений, але відмовився стати священиком. Любов до музики та пісні перемогла. У 1917 р. став членом Української Центральної Ради. Пізніше Михайла Тележинського призначили державним інспектором військ УНР. Коли розпочалися воєнні дії проти УНР, Тележинський переїзджав з одного міста в інше, згодом працював у Кам'янці-Подільському.

Подальша доля композитора пов'язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919 р. Місцем свого проживання та діяльності Тележинський обрав місто Володимир-Волинський. Працюючи регентом однієї з церков Володимира-Волинського, він організував хор «Замочок» - один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився з Арсеном Річинським, разом з яким виступав за українізацію церкви.

1922 р. у Станіславському видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень і забав для дітей». З 1927 р. він займався вивченням фольклору. Часто виступав з критичними статтями в газеті «Українська нива», висвітлював сторінки біографій композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, О. Кошиця.

У 1929 р. М. Тележинський прийняв пропозицію зайняти посаду регента хору Чеснохресного братства у Луцьку. У 1930 р. – працював інспектором українських народних хорів при шкільній кураторії. Організував диригентські курси, розробив статут українських народних хорів.

У 1931 р. був обраний послом до Сейму. Разом з журналістом П. Певним започаткували нову політичну організацію «Волинське Українське об’єднання». Особливої уваги заслуговує період творчої роботи Тележинського в Луцьку (1931–1935) на посаді генерального секретаря ВУО, пізніше –  Голови управи «Рідної Xати» у Ковелі (1935–1936).

У 1930-ті рр. з'являється багато творів композитора : 4 десятки хорових обробок, збірник із 160 українських народних пісень, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірні й ранішні відправи». На слова Олександра Олеся він створив цикл пісень «Айстри». У 1937 р. вийшов останній церковний твір композитора «Співи на літургії св. Іоанна Златоуста».

Життєві обставини склалися так, що у 1939 р. Михайло Тележинський прийняв духовний сан і став священиком. Він служив у Василівській церкві Володимира-Волинського. У 1939 р. був заарештований радянською владою і розстріляний «при спробі втечі».

Література

1.      Борщевич В. Т.   Волинський пом’янник : [біограф. нариси про православ. єпископів, священників, дияконів ченців і черниць, церковнослужителів Волині – жертв тоталітар. режимів ХХ ст.] / В. Т. Борщевич. – Рівне : Рівн. друк., 2004. – 408 с. 

2.      Кревська Л.   26 січня 130 років від дня народження М. Т. Тележинського (1886– 1939) – українського композитора, діяча музичної культури / Л. Кревська // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури Волин. облдержадмін. [та ін.] ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2015. – С. 48–49.

3.      Філоненко Л.   Жанр біографічного нарису в музично-публіцистичній творчості Михайла Тележинського / Л. Філоненко, У. Молчко // Музичне мистецтво Волині ХІХ – ХХ століття : колективна моногр. / за заг. ред. П. Й. Шиманського. – Луцьк, 2012. – С. 51–78.

25 січня 2026 року виповнюється 220 років від дня народження Ореста Новицького (1806–1884) – церковного і освітнього діяча, філософа. У 1816–1821 рр. навчався в Острозькому духовному училищі.

Народився 25 січня 1806 р. у с. Пилинах Новгород-Волинського повіту Волинської губернії в родині священика, який належав до дворянського стану. Початкову освіту Орест здобув удома з допомогою батька і старших братів-семінаристів. У 10 років Орест вступив до духовного училища у м. Острозі. Під час навчання він був першим учнем. З 1821 p. О. Новицький вчився в семінарії, яку у 1927 р. закінчив з високими оцінками. Після закінчення духовного училища і семінарії в Острозі закінчив Київську духовну академію, де здобув ступінь магістра богослов'я і словесних наук захистивши магістерську дисертацію «Про духоборів».

Посів посаду професора філософії Полтавської семінарії. Був також бібліотекарем семінарії. Започаткував студентську бібліотеку Полтавської духовної семінарії .

Після відкриття Університету Св. Володимира був запрошений очолити кафедру філософії, де впродовж 16 років працював професором і деканом першого відділення філософського факультету. Викладав історію філософії, логіку, психологію, «моральну філософію у поєднанні з природним правом» та основи педагогіки.

Після виходу із духовного звання та затвердження на посаді штатного екстраординарного професора філософії Університету Св. Володимира звільнився із духовної академії, з якою в подальшому зберігав тісні зв'язки. За ініціативою митрополита Євгенія і ректора Інокентія долучився до кола перших вітчизняних дослідників слов'янської Біблії (1835–1837).

Висока культура, ерудованість, ораторська майстерність, якою відзначався професор, викликала повагу і любов студентів. Звільнений з посади у зв’язку із санкціонованим урядом закриттям університетських кафедр філософії і майже до кінця життя працював цензором Київського цензурного комітету.

У 1869 р. Новицький вийшов у відставку за вислугою років. Помер 4 червня 1884 року, похований на Замковій горі в Києві (некрополь Флорівського монастиря).

Література

1.     Манько М. Під знаком святого Володимира / М. Манько // Замкова гора. – 2017. – 22 лип. – С. 8.

2.     Новицький Орест Маркович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. – Київ : Абрис, 2002. – С. 431.

3.     Смирнов А. Перший професор філософії Київського університету Орест Новицький – вихованець духовної семінарії в Острозі [Рівненської області] / А. Смирнов // Острозький краєзнавчий збірник. – Острог, 2004. – Вип. 1. – С. 58.

19 січня 2026 року виповнюється 230 років від дня народження Афанасія Лотоцького (архімандрит Амвросій) – історика, краєзнавця, церковного літописця, уродженця Волині

Народився 19 січня 1796 р. в с. Мончинці Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Закінчив Волинську духовну семінарію в Острозі (1819) та Київську духовну академію (1823); магістр богослов’я. У 1823–1828 рр. – професор словесності, а потім інспектор Волинської духовної семінарії в Острозі і священик при міській Успенській церкві. Водночас виконував обов’язки семінарського бібліотекаря, зберігаючи книги з бібліотек Острозької академії та єзуїтського колегіуму, датовані ХVІ–ХVІІІ ст., змігши врятувати їх в надзвичайно складні для семінарії 1820 рр. (пожежа з руйнуванням приміщень, вимушений переїзд з Острога в Аннопіль). Після 1828 р. – на священицьких, церковно-адміністративних і педагогічних посадах на Волині. У 1844 році, перейшовши на службу до варшавської єпархії, протоієрей Лотоцький в 1845 р. призначений законовчителем виховних пансіонів дівиць православного сповідання і ключарем Варшавського кафедрального собору. Прийнявши в 1860 році чернецтво з ім’ям Амвросія, він був призначений намісником-архімандритом Почаївської лаври, в 1865 році – настоятелем Мелецкого першокласного монастиря, а в 1875 році – Володимир-Волинського монастиря. Помер 18 січня 1878. Афанасій Лотоцький – автор досить значної друкованої церковно-літературної спадщини (богословські статті, проповіді, історичні розвідки, публікація літературних пам’яток, переклади). Віднайшов інвентар Степанського монастиря 1627 р., ставши «першовідкривачем» існування цієї фундації князів Острозьких, пов’язаного із діяльністю просвітницького центру-академії в Острозі. Досліджував почаївські монастирські архіви ХVІ-ХVІІІ ст. у зв’язку з діяльністю архімандрита Іова (Залізо), переклав з польської мови роботу ректора Києво-Могилянської академії І. Галятовського, біограф Я. Лобачевського (єпископа Острозького Ієрофея).

Література

1.      Манько М. Афанасій Лотоцький (архімандрит Амвросій) і його волинезнавча спадщина / М. Манько // Минуле і сучасне Волині й Полісся : Край на межі тисячоліть : матеріали Х наук. іст.-краєзнав. конф., яка відбулася у Старому Чорторийську, Маневичах, Четвертні та Нововолинську в 2000 – 2002 рр. : зб. наук. пр. / Манев. краєзнав. музей, Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, Волин. обл. т-во краєзнавців ; упоряд. Г. В. Бондаренко. – Луцьк, 2002. – С. 245–246.

2.      Манько М. Церковні краєзнавці Волині кінця 19 – поч. 20 ст. – дослідники і популяризатори історії книги та друкарства / М. Манько // Острозький краєзнавчий збірник / Держ. іст.-культ. заповідник м. Острога, Остроз. наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. князів Острозьких ; за ред. М. Манько, М. Данилюк, С. Позіховської та ін. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту Остроз. акад., 2012. – Вип. 5. – С. 463–474.

3.      Омельчук В. Діяльність духовенства Волині в галузі освіти / В. Омельчук // Омельчук В. В. Історія освіти Волині в особах / В. В.Омельчук. – Рівне : Волин. обереги, 2014. – С. 7–61.

4.      Тимочко І. Б. Роль провідних діячів православних братств Волинської губернії у збереженні духовно-моральних традицій виховання / І. Б. Тимочко // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Психологія і педагогіка : зб. наук. пр. / Нац. ун-т «Острозька академія». – Острог, 2012. – Вип. 21. – С. 161–170.

15 січня 2026 року виповнюється 155 років від дня народження Агатангела Кримського (1871–1942) – українського письменника, історика, філолога, орієнталіста, академіка сходознавця, перекладача, одного з фундаторів першої української Академії наук.

Він народився 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському. Походив з міжетнічної родини: батько його був татарином, а мати шляхтянка з Білорусії. Згодом родина переїздить до міста Звенигородки на Черкащині. 

Спочатку навчався у Звенигородці, згодом в Острозькій гімназії (1881–1884), колегії імені Павла Ґалаґана, Московському університеті і Лазаревському інституті східних мов.

Незважаючи на те, що Агатангел не мав і краплини української крові, відомий поліглот і сходознавець усе ж почувався українцем. Любов до української мови йому прищепили Павло Житецький та Михайло Драгоманов ще у колегії Павла Ґалаґана, де Кримський навчався підлітком.

Волинянин стояв біля витоків створення Української Академії Наук, був її неодмінним секретарем з 1918 по 1928 роки.

Він принципово вважав, що необхідно спілкуватися українською мовою. У часи Російської імперії це було неприйнятно. Але Агатангел все одно говорив українською і французькою, чим дражнив своє оточення. Пізніше основною мовою не лише свого спілкування, а і наукової та творчої праці Агатангел Кримський свідомо обирає саме українську.

Автор понад тисячі наукових праць та художніх і поетичних творів. Окрім іншого, він залишив по собі унікальні дослідження української мови, які виклав, зокрема, у працях «Українська граматика», «Нариси з історії української мови».

У 1942 році його оголосили українським буржуазним націоналістом і заслали у казахське місто Кустанай, де він і помер у тамтешній в'язниці. У повоєнний час науковця реабілітували посмертно.

Література.

1.     Агатангел Кримський – учений, письменник, українець : зб. наук. пр. / упоряд. Н. Данилюк. – Луцьк : Волин. кн., 2007. – 127 с.

2.     Агатангел Кримський. Нариси життя і творчості / відп. ред. : О. Д. Василюк, Ю. М. Кочубей, Е. Г. Циганкова. – Київ, 2006. – 564 с. – (Наукова спадщина сходознавців).

3.     Агатангел Юхимович Кримський – україніст і орієнталіст : матеріали ювіл. сесії до 100-річчя з дня народж. / відп. ред. І. К. Білодід. – Київ : Наук. думка, 1974. – 175 с. 

4.     Засновники і президенти Національної академії наук України : біобібліогр. матеріали / Нац. акад. наук України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; уклад. Т. В. Добко, Т. І. Арсеєнко, С. В. Блиндарук [та ін.]. – Київ : Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2021. – 948 с.

1 грудня 1865 року Острозі було відкрито жіноче училище ім. графа Д. Блудова.

Майже 30 років Дмитро Блудов виношував плани створити жіноче училище на Волині. Проте в 30-х роках XIX століття його ідея була не надто популярною. У 1864 році граф Блудов помирає, так і не встигши реалізувати свій задум. Втілити ідею виявилося під силу його доньці – Антоніні Блудовій. Жіноче училище в Острозі стало для графині справою всього її життя.

Перш ніж відкрити в Острозі навчальний заклад для дівчаток, графиня об’їздила всю Волинь. Припав їй до серця саме Острог. На думку дослідників, місто привернуло увагу доньки російського чиновника своєю древньою історією (діяльністю тут князів Острозьких), вдалим розташуванням, а також наявністю тут приміщення для відкриття майбутнього училища – закритого у 1832 році капуцинського монастиря.

Тож, у березні 1865 року в місті за сприяння Блудової розпочало свою роботу острозьке Кирило-Мефодіївське братство. 1 грудня того ж року при братстві для перших шести учениць розпочалося навчання у підготовчому класі училища. А перший клас жіночого училища вдалося відкрити наступного року. Навчальний заклад графиня Блудова назвала на честь свого батька. Основною метою діяльності училища було виконання заповіту графа Д. Блудова, тобто, виховання дівчат у вірі. 

Навчальний курс складався з чотирьох класів та тривав впродовж семи років: у перших трьох класах навчання тривало по два роки, а у четвертому класі – один рік.

Фінансування навчального закладу здійснювалося за кошти благодійників та самої Антоніни Блудової.

Острозьке жіноче училище було навчальним закладом закритого та приватновласницького типу. Заклад мав чіткі та в окремих моментах суворі правила для вступу. Вихованками училища Блудової могли стати лише православні дівчата, проте без вимог до соціального статусу їх батьків. Училище користувалося неабиякою популярністю.

Училище імені графа Блудова було закрите у 1923 році за часів польської влади. За 58 років свого функціонування навчальний заклад дав освіту понад 2 тис. дівчат краю. Дівчата навчилися читати, писати, а чимало з них й взагалі стали вчительками. Загалом, училище відіграло важливу роль у встановленні жіночої освіти на теренах тодішньої Волині. Воно стало одним із перших жіночих середніх навчальних закладів краю.

Література

Верховецька А. С. Жіноче училище ім. графа Д. Блудова в Острозі (1865–1923 рр.) в контексті культурно-освітніх процесів на Волині [Електронний ресурс] / А. С. Верховецька. – Режим доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Verkhovetska_Anastasiia/Zhinoche_uchylysche_im_hrafa_D_Bludova_v_Ostrozi_1865-1923_rr_v_konteksti_kulturno-osvitnikh_protses.pdf?. – Назва з екрана.

Омельчук В. В. Сподвижники культурно-освітніх ініціатив на Волині / В. В. Омельчук // Буде освіта – буде Україна : зб. наук. пр. / В. В. Омельчук . – Рівне : Волин. обереги, 2023. – С. 30–37.

Наприкінці листопада виповнюється 235 років з часу видання в Почаївській друкарні збірки українських духовних пісень «Богогласник», яке стало першим з-поміж подібних тематичних видань не лише в Україні, але й у всьому східнослов’янському світі.

250 пісень, включених у збірку, створені переважно книжною українською та церковнослов’янською мовами. Часто в поетичні тексти автори вносили елементи живої розмовної мови. Антологія оздоблена численними майстерними заставками, кінцівками, гравюрою ікони Почаївської Богородиці.

Видання набуло величезної популярності, неодноразово перевидавалося в Почаєві, Перемишлі, Холмі, Петербурзі. І, як зауважує історик Я. Ісаєвич, «мабуть, жоден інший стародрук не мав такого тривалого впливу як на рукописну книжність, так і на словесний та музичний фольклор наступного періоду». Починаючи з кінця ХІХ ст., чимало пісень зі збірника використовували українські композитори: А. Вахнянин, М. Лисенко, К. Стеценко, О. Нижанківський, М. Леонтович, С. Людкевич, В. Барвінський.

Ще наприкінці ХІХ століття Почаївський «Богогласник» став об’єктом дослідження М. Грушевського, І. Франка, В. Щурата, В. Гнатюка, В. Перетца, Ю. Яворського, М. Возняка, С. Щеглової, М. Миронича. Іван Франко у своїй бібліотеці мав рідкісний примірник «Богогласника» 1790 року й планував зробити його ґрунтовне дослідження в літературному та історичному аспектах. Але встиг написати кілька розділів і опублікувати «Вступ до студій над «Богогласником». Виставка знайомить з названою працею та з розвідкою письменника «Наші коляди».

«Богогласник» 1790 року сьогодні став уже бібліографічною рідкістю. Його примірники збереглися в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського, Національному музеї у Львові, Центральному державному архіві

України в Києві, Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, Кременецькому краєзнавчому музеї, бібліотеці Академії наук Литви, василіанському монастирі у Варшаві; у Білорусії, Росії, приватних колекціях.

У 2016 році почаївський «Богогласник» опубліковано в Німеччині. Видання підготував дослідник українських духовних пісень Юрій Медведик. І попри невеликий наклад, книжка сьогодні представлена увазі читачів найбільших бібліотек України та Європи. Богогласник 1790 р. представлений у вільному доступі в «Цифровій бібліотеці історико-культурної спадщини» Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Література

Богогласник [з нотами] : пісни благоговіиныя праздником господьским, богородичным и нарочитых святых…, к сим же нікоторым чудотворным иконам служащыя, таже различныя покаянныя и умилителныя содержащ. – Почаїв: Друкарня Успенського монастиря, 1790. – [292] арк.; 4. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000002. – Назва з екрана.

Медведик Ю. Автори пісень почаївського Богогласника (джерелознавчо-текстологічне дослідження) / Ю. Медведик // Записки НТШ. – Львів, 2014. – Т. 267. –С. 287– 317.

Медведик Ю. «Богогласник» – найвидатніша пам’ятка української духовної лірики XVII–XVIII ст. (джерелознавчий та етнологічний аспект) / Ю. Медведик // Народна творчість та етнографія. – 1992. – № 5/6. – С. 44–49.

Медведик Ю. Богогласник [Електронний ресурс] / Ю. Медведик, Я. Мельник // Наукове товариство імені Шевченка : енциклопедія [сайт]. – Режим доступу: https://encyclopedia.com.ua/entry-351. – Назва з екрана.