Новини

13 липня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Василя Юстимовича Мохнюка – українського громадсько-політичного діяча, посла польського Сейму.

Народився Василь Юстимович Мохнюк 13 липня 1895 року у м. Любомль Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. В 1904–1910 роках навчався у місцевому сільському двокласному училищі. Після закінчення навчального закладу працював на посаді обліковця в одному із приватних банків м. Смоленськ. У 1915 р. був призваний на військову службу, яку відбував у м. Новий Петергоф поблизу м. Санкт-Петербург. Згодом переведений у штабну канцелярію. До кінця Першої світової війни Василь Мохнюк перебував на Ризькому фронті. У 1917 р. повернувся на Волинь, у м. Житомир, де брав участь у формуванні українських військових частин. У період Української революції воював проти більшовиків та поляків. У 1919 р. в районі міст Броди-Радивилів потрапив у польський полон, перебував у таборах для військовополонених у місто Домб’є, Ланьцут. Повернувшись з ув’язнення у м. Любомль, Василь Мохнюк поринув у громадсько-політичне життя. У 1922 р. його обрано до складу повітового відділу сеймика Любомльського повіту. 22 лютого 1924 р. Василь Мохнюк увійшов до складу посольського клубу Української соціал-демократичної партії. В грудні того ж року відмовився підтримати рішення колег увійти до комуністичної фракції, деякий час був позафракційним. Працював в еміграційній та бюджетній сеймових комісіях, був автором 23 інтерпеляцій, один раз виступав з сеймової трибуни. Зокрема, у 1924–1925 рр. посол Василь Мохнюк підтримав звернення колег щодо боротьби з кризою в господарстві та економіці країни, матеріального забезпечення молоді на випадок безробіття, організації українського та іншого шкільництва, амністії політв’язнів тощо. На особливу увагу заслуговує його запит від 10 квітня 1924 р. до міністра земельних реформ, землеробства і державного майна з приводу відбирання землі у селян і розподілу її між осадниками в Любомльському повіті.

Паралельно з депутатською діяльністю молодий політик був активним і в громадському житті Любомля. Зокрема, підтримував місцевий аматорський драматичний гурток, організував створення в місті споживчого кооперативу «Самопоміч», сприяв проведенню кооперативних курсів тощо. За участі Василя Мохнюка та його дружини Афанасії в м. Любомль було засновано книжковий магазин «Наша культура», де можна було придбати україномовну літературу. Після розпуску сейму 28 листопада 1927 р. Василь Мохнюк склав свої повноваження посла. В наступному році він брав активну участь у передвиборнчій кампанії, представляючи партію «Сельроб» (правиця). У 1930 р. Василь Мохнюк був заарештований польською поліцією за підозрою у зв’язках з Комуністичною партією Західної України. В період досудового слідства перебував у в’язницях м. Ковель та м. Луцьк. 25 квітня 1931 року рішенням суду Василь Мохнюк був звільнений у зв’язку з відсутністю доказів. З початком Другої світової війни був включений у склад тимчасового комітету у м. Любомль, який мав урочисто зустрічати Червону Армію. Від часу встановлення радянської влади В. Мохнюк продовжував працювати в книгарні, а його дружина влаштувалася на вчительську роботу. 24 грудня 1939 р. Василь Мохнюк був заарештований Любомльським відділом НКВС за підозрою у зв’язках з ОУН. Покарання відбував у Ковельській в’язниці, згодом переведений в Луцьку тюрму. У квітні 1940 р. дружину та дітей арештованого було вислано в Казахстан. Ймовірно, 23–24 червня 1941 р. Василь Мохнюк був розстріляний органами НКВС в Луцькій тюрмі. Посмертно реабілітований у 1967 році.

Література

Власюк О. В. Представники Волині у польському парламенті першого скликання / О. В. Власюк // Слов’янський вісник : зб. наук. пр. / ред. С. С. Троян. – Рівне, 2012. – Вип. 14. – С. 20–25.

Дзей М. Доля Василя Мохнюка / М. Дзей // Реабілітовані історією : у 27 т. Волинська область / авт. тексту М. М. Кучерепа, В. В. Вісин, О. Ю. Ленартович та ін. – Луцьк, 2010. – Кн. 1. – С. 567–574.

Фініковський Ю. 125 років від дня народження В. Ю. Мохнюка (1895-1941) – громадсько-політичного діяча, посла польського Сейму / Ю. Фініковський // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль : Терно-граф, 2019. – С. 158–162.

17 червня 2025 року виповнюється 115 років від дня народження отця Серафима Кашуби (мирське ім’я Алоїз-Казимир) – церковного діяча римо-католицької церкви, який з 1939 до 1958 року був пастирем на Волині

Отець Серафим Кашуба народився у Львові в 1910 році. До Ордену Капуцинів вступив у 1928 році. Після новіціяту навчався в семінарії на філософсько-теологічному факультеті в Кракові. Ієрейські свячення отримав у 1933 році. Титул магістра філософії отримав на факультеті філософії Яґеллонського Університету в Кракові. Під час вибуху Другої світової війни був у Львові. На власне прохання восени 1940 року відправився на Волинь. Там на розлогому терені, позбавленому священників служив вірним своєю душпастирською послугою. Трагічні події Другої світової змушували отця капуцина неодноразово змінювати місце перебування. А коли радянські війська вигнали німецьких окупантів з Рівненщини, прийшло інше лихо. Навесні 1945 р. потягнулись нескінченні ешелони з новітніми «репатріантами» – примусовими переселенцями-поляками із західноукраїнських земель до Польщі. У одному з таких ешелонів їхав і Серафим Кашуба з родиною. Однак 11 серпня 1945 року раптово перервав поїздку. На станції «Здолбунів», узявши з собою лише потертий портфель і шкіряну сумку з літургійними атрибутами, отець Серафим непомітно зійшов з потяга і подався до Рівного. Він вважав, що потрібен тим, хто залишився. Невдовзі йому таки вдалося прописатися в Рівному та отримати дозвіл на працю в єпархії. Отець Серафим Кашуба став настоятелем Рівненського костелу Різдва Пресвятої Діви Марії і Антонія Падуанського – останнім настоятелем єдиного тоді відкритого католицького храму в Рівному. Відтоді й до 1958 року служив він не лише католицькій громаді міста, а й відправляв службу в костелах Корця, Острога, Здолбунова, Сарн, Дубна, Луцька, в маленьких селах і селищах. Там, де не було храму, отець капуцин здійснював треби в домівках вірян.

Серафим Кашуба був свідком плюндрування Рівненського костелу, на його очах виносили з храму дорогі серцю прихожан реліквії, здирали хрести з веж. З квітня 1958 року отець Серафим став і безробітним, і безхатьком. За вказівкою влади його прописку в Рівному анулювали і в жодній іншій місцевості потому його прописати не хотіли. Громади парафіян у Корці, Самборі, білоруському Гродні намагались зареєструвати його священником, але влада не дозволила. Він перейшов на фактично нелегальне становище, продовжуючи свою душпастирську діяльність підпільно, відправляючи меси, здійснюючи таїнства хрещення, причастя, сповіді, готуючи до шлюбу в помешканнях вірян при імпровізованих вівтарях, переважно вночі. Перебиваючись випадковими підробітками, то кочегаром, то сторожем, то продавцем лікарських рослин, він не полишав спроб прописатись і офіційно влаштуватись священником. Однак прізвище отця Серафима було назавжди внесено до чорних списків радянської влади. Так, від оселі до оселі, майже 20 років поспіль він ніс слово Боже, нерідко пішки долаючи багато кілометрів, переховуючись, іноді знаходячи нічліг просто неба. З мандрівного капуцина не спускали очей «кагебісти», його постійно намагались змусити виїхати до Польщі. У березня 1966 року дорогою до Москви його арештовують. Суд звинуватив отця у бродяжництві та дармоїдстві й засудив до п’яти років заслання. Так отець Серафим опинився в Арикти – маленькому селищі під Цілиноградом у Казахстані. Там, на засланні, він починає писати свої спогади — «Strzępy» («Уривки»). У листопаді 1966 р. отця Серафима за станом здоров’я звільняють від заслання. Проте через місяць знову затримують і примусово доправляють у дім інвалідів і невиліковно хворих у глухому селі Мала Тимофієвка начебто для оздоровлення. Там, дізнавшись від директора закладу, що його, виявляється, засуджено до примусової ізоляції на 11 років, він вирішив утекти. Восьмого лютого 1967 р. отець Серафим пішов на прогулянку і до закладу не повернувся. Місцеві католички Катажина Лятікан та Францішка Яворська допомогли йому деякий час переховуватися.

Мандруючи знову по всьому Казахстану, Сибіру, він ніс слово Боже. Потім були вимушені відвідини Польщі (смерть сестри), знову Казахстан, Волинь… Останні роки життя отець Серафим провів у поїздках між Рівним і Львовом. Підірване за десятиліття поневірянь здоров’я давалося взнаки. 20 вересня 1977 р. отець Серафим помер. Похований у Львові на Янівському цвинтарі. Побоюючись великої релігійної маніфестації, влада обмежила час для поховальної церемонії. Не дозволили приїхати жодному з братів-капуцинів з Польщі, Казахстану, Сибіру. Однак, за спогадами очевидців, у похованні взяли участь понад триста осіб, серед них 12 священників.

Література

Вельмишановний Слуга Божий Серафим Кашуба : [сайт]. – Режим доступу: http://serafin.kap.org.ua/. – Назва з екрана.

Калько С. Під знаком Шестикрилого Янгола. Серафим Кашуба [Електронний ресурс]  / С. Калько // РівнеРетроРитм : [сайт]. – Режим доступу: https://retrorivne.com.ua/pid-znakom-shestikrilogo-jangola-serafim-kashuba/#google_vignette. – Назва з екрана.

Яноха А. Отець Серафим – Алоїз Кашуба (1910–1977) : із чину оо. капуцинів, місіонер Волині, Сибіру і Казахстану / А. Яноха ; з пол. пер. В. Криницька. – вид. 2-ге. – Острог : Волання з Волині, 2016. – 64 с.

14 червня 2025 року виповнюється 65 років від дня народження Андрія Анатолійовича Жив’юка – кандидата історичних наук, професора Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука, керівника науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією. Рівненська область».

Народився Андрій Анатолійович 14 червня 1960 р. в селі Дермань Здолбунівського району Рівненської області. Навчався в Дерманській середній школі ім. Миколи Максися. У 1982 р. закінчив Харківський державний університет ім. М. Горького, отримав спеціальність історик, викладач історії та суспільствознавства. З 1982–1998 рр. працював вчителем історії та правознавства у Мізоцькій середній школі, потім був її директором (1998–2001) (з 2000 року – Навчально-виховний комплекс «Мізоцька загальноосвітня школа I-III ступенів – гуманітарний ліцей»). З 2002 року працює завідувачем кафедри управління освітою Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, потім – проректором з науково-методичної роботи (2003 р.). У 2002 р. на засіданні Спеціалізованої вченої ради при Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію на тему «Вплив громадсько-політичної та літературної діяльності Уласа Самчука на розвиток української національної свідомості (1920–1990-і роки)». З 2003 р. – завідувач кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука. Відтоді – керівник науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією. Рівненська область». У травні 2019 р. Андрія Жив’юка було обрано головою Рівненської регіональної комісії  з реабілітації. Такі комісії створено у всіх регіонах України. Вони є першою ланкою нової системи реабілітації жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917–1921 років. Згідно Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» саме регіональні комісії приймають заяви громадян про реабілітації та за результатами розгляду отриманих матеріалів надсилають Національній комісії свої висновки.

Нагороджений Почесними грамотами Міністерства освіти України, знаком «Відмінник освіти України», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, знаком «Петро Могила», орденом Христа Спасителя УПЦ КП, отримав державну нагороду України з нагоди Дня Соборності. У 2005 р. став лауреатом премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності у номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Література

Жив’юк Андрій Анатолійович [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/65. – Назва з екрана.

Жив’юк Андрій Анатолійович: до 60-річчя від дня народження : біобібл. покажч. / упоряд. Р. П. Давидюк. – Рівне : Формат-А, 2020. – 112 с.

«Погляд мужній і правдивий» : до 60-річчя від дня народження вченого, педагога, краєзнавця, громадського діяча Андрія Жив’юка [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/11249?module=virt#gsc.tab=0. – Назва з екрана.

8 червня 2025 року виповнюється 165 років від дня народження Арсенія Костянтиновича Селецького – церковного діяча, автора першої друкованої праці присвяченої Острозькій друкарні «Острожская типография и ее издания» (1885).

Народився Селецький Арсеній 8 червня 1860 року в с. Хролин Заславського повіту Волинської губернії (нині Шепетівського району Хмельницької області). Автор першої друкованої праці, спеціально присвяченої Острозькій друкарні та її виданням у зв’язку з діяльністю академії кін. ХVІ – поч. ХVІІ cт. в Острозі. Закінчив Волинську духовну семінарію (1881), Київську духовну академію (1885). Як пошукову роботу на здобуття академічного ступеня кандидата богослов’я підготував монографію «Острожская типография и ее издания», яку ще до захисту опублікував у пресі («Волынские епархиальные ведомости», 1884–1885) і окремим виданням (1885). При захисті в духовній академії ця робота була відхилена як невідповідна вимогам до православної богословської науки; ступінь кандидата богослов’я пошукач не отримав і надалі служив чиновником у Київській контрольній палаті. Робота А. Селецького отримала неоднозначну оцінку спеціалістів («Книга не відрізняється новизною фактів, але являє собою чудове зібрання усіх даних. які відомі про Острозьку друкарню», І. Каманін, 1886; «Праця маловартісна, про Острозьку друкарню, як друкарню, тут нічого нема… Автор не дав собі раду з цією великою літературою», І. Огієнко, 1923). 

Література 

Каманин И. Арсен Селецкий. Острожская типография и ее издания. Почаев, 1885 / И. Каманин // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С. 161–164. 

Манько М. Селецький Арсеній / М. Манько // Острозька академія XVI–XVII століття : енцикл. / ред. колегія : І. Пасічник, П. Кралюк, А. Атаманенко та ін. – Острог : Нац. ун-т «Острозька академія», 2011. – С. 408.

Манько М. Церковні краєзнавці Волині кінця 19 – поч. 20 ст. – дослідники і популяризатори історії книги та друкарства / М. Манько // Острозький краєзнавчий збірник / Держ. іст.-культ. заповідник м. Острога, Остроз. наук.-краєзн. т-во «Спадщина» ім. князів Острозьких. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Остроз. акад.», 2012. – Вип. 5. – С. 463–474.

Манько М. Церковні краєзнавці Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття – дослідники, популяризатори і зберігачі спадщини Острозької Слов’яно-Греко-Латинської академії / М. Манько // Рівненська єпархія, 2008. – Рівне : Рівнен. єпархія УПЦ, 2009. – С. 91–98.

Огієнко I. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко / упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. ‒ Київ, Либідь, 1994. ‒ С. 95, 206. – (Пам’ятки історичної думки України) 

14 травня 2025 року виповнюється 130 років першій професійній пожежній частині по вул. Базарній (нині – Святослава Ріхтера) в місті Житомир

Робота по створенню пожежної служби розпочалася в 1894 році поряд зі схваленням проєкту будівництва першої гілки міського оснащеного гідрантами водопроводу. А в наступному році (1895) вона була розділена на два підрозділи, перший з яких базувався в маєтку свого керівника брандмейстера Злоторовича на Іларіонівській (нині – Михайла Грушевського), а другий – в купленому маєтку на вулиці Базарній (нині  – Святослава Ріхтера). Саме останній з них став серцем служби з порятунку Житомира від пожеж: тут в 1895 році спорудили високу кам’яну каланчу з дерев’яною прибудовою для кінних повозив-водовозів на чотири бокси і постійною командою швидкого реагування.

П’ятиярусна цегляна побудована в стилі неоренесансу житомирська каланча є нашарування обсягів увінчаних критою надбудовою оглядового майданчика під шатровим дахом і двоповерховою прибудовою самої пожежної частини з півночі. Прикрашена виконаними за допомогою декоративної цегляної кладки архітектурними елементами, споруда вежі-каланчі, не дивлячись на масивність своєї конструкції, має спрямований у височінь легкий вигляд. Двоповерхова п-образна будівля пожежної частини № 2 являє собою типового представника класичної архітектури під чотирисхилою покрівлею, головними прикрасами якого є профільований коробоподібний сандрики, розкріплений карниз, декоративний геометричний елемент прямокутних в’їзних отворів, прибудованого до північної частини вежі, при цьому перший ярус пожежної каланчі було змінено (недоторканою залишилася лише фасадна частина).

Після закінчення будівництва і запуску в експлуатацію першого житомирського водоканалу в 1898 році, він став надійним партнером пожежної служби: на вершині водонапірної вежі розмістився спостережний пункт і сигнальний прожектор, що сповіщали жителів про червону загрозу і заборону користуватися водопроводом для збереження необхідного тиску води в трубах для оперативного гасіння пожежі, а невід’ємною частиною водної магістралі стали пожежні крани. Швидке економічне і соціальне зростання Житомира на початку ХХ століття стало однією з першопричин вдосконалення його пожежної служби, до обладнання якої крім іншого в 1910-му відносилися 104 розташованих на протязі всіх шістнадцяти кілометрів міського водопроводу гідранта. До початку Другої світової війни пожежна служба Житомира удосконалювалася і збільшувала свою чисельність. Але весь прогрес звели нанівець бойові дії з 1941 по 1943 роки. У післявоєнні роки все комунальне господарство міста на річці Тетерів перебувало в жахливому стані. Його відновлення затягнулося на роки. Так у 1946 р. поряд з ремонтом водного господарства були приведені до ладу лише три пожежних гідранта.

1991 р. з набуттям Україною незалежності пожежна служба була реформована, увійшовши до складу Державної служби з надзвичайних ситуацій. 17 вересня 2010 року в історичній будівлі самостійної пожежної частини № 2 було відкрито Музей пожежної охорони Житомира, який став одним із символів становлення міста на шляху цивілізації і прогресу.

Література

Краєвиди Житомира з пожежної вежі, побудованої 120 років тому [Електронний ресурс] // Житомир.info : [сайт]. – Режим доступу: https://www.zhitomir.info/news_145013.html?fb_comment_id=790127841040779_790241774362719. – Назва з екрана.

Шовчко В. Музей пожежної охорони Житомира [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/1671/muzei-pozhezhnoyi-okhoroni-zhitomira#google_vignette. – Назва з екрана.

26 квітня 2025 року виповнюється 75 років від дня народження Григорія Васильовича Охріменка – українського археолога, краєзнавця, дослідник історії Волині

Народився Григорій Васильович Охріменко 26 квітня 1950 р. в м. Прилуки Чернігівської області. З чотирирічного віку проживав з батьками в с. Малохатки Старобільського району Луганської області, де і закінчив восьмирічну школу. Середню освіту здобув у 1967 р. у загальноосвітніх школах м. Прилуки та м. Бориспіль на Київщині.У 1968–1972 рр. – навчався на історичному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Брав участь в археологічних експедиціях на комплексі давніх поселень Гнідавська Гірка в с. Рованці Луцького району під керівництвом кандидата історичних наук М. Кучери та М. Матвієйка. Згодом науковець самостійно проводить рятівні розкопки на пам'ятках в Луцьку (вул. Короленка), с. Рованці, де в місцевій пресі публікує повідомлення про здійснені археологічні відкриття. У 1972 р. починає працювати учителем історії та завідувачем навчальної частини школи с. Майдан-Липно Маневицького району на Волині. За дослідницьку діяльність та активну роботу з дітьми йому присвоєно звання вчителя-методиста, а згодом при підтримці Всеукраїнської спілки краєзнавців – заслуженого працівника освіти України. З 1994 р. Г. Охріменко працює науковим співробітником Полісько-Волинського народознавчого центру Волинського державного університету імені Лесі Українки. У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Неоліт Волині» базу якої становили матеріали з численних пам'яток цього періоду в селах Годомичі, Комарово, Мала Осниця, Новосілки поліської зони, а також у селах Гірка Полонка, Голишів, Гнідава Луцького району. З 2005–2019 рр. Григорій Васильович працює у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, де обіймає посаду доцента кафедри археології та допоміжних історичних дисциплін. Також продовжує працювати у Волинському краєзнавчому музеї та Малій Академії Наук.

Коло інтересів вченого не обмежується науково-дослідною та пошуковою роботою, а охоплюють популяризаторську пам'яткоохоронну сферу. За час роботи Г. В. Охріменком було опрацьовано велику кількість пам'яток прадавньої історії Великої Волині. Знахідки з численних археологічних розкопок поповнили колекції в Волинському та Маневицькому краєзнавчих музеях. У коло наукових інтересів Григорія Васильовича також входить неолітична кераміка, яка стає предметом його професійних зацікавлень на все життя. Зокрема Григорій Охріменко виділив волинську неолітичну культуру, яка вирізнялася своїм посудом, особливостями його форми та декору. Цікавиться дослідник також епохами палеоліту, мезоліту, мідної доби, доба бронзи та заліза, стратифікацією суспільства, духовною культурою первісних спільнот, керамічним виробництвом, історією раннього землеробства на Волині та Поліссі, предметами озброєння енеоліту – доби бронзи, давніми металевими виробами, кременярством доби бронзи. 

Серед наукових праць дослідника варто виокремити: «Розвиток керамічного виробництва на Волині» (у співавторстві з М. Кучинком, Н. Кубицькою, 2003), «Нариси культури давньої Волині» (2006), де автор розкрив особливості духовної та матеріальної культури Волині від льодовикового часу до кінця бронзового віку та періоду Давньої Русі, «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині» (2007), «Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби» (у співавторстві з М. Кучинком, В. Савицьким, 2008), в якій описав археологічні, етнографічні та писемні джерела матеріальної та духовної культури регіону ІХ–ХІV століть, «Археологічна спадщина Яна Фітцке» (2005), «Кам’яна доба на території Північно-Західної України (ХІІ-ІІІ тис. до н. е.)» (2009), в  якій висвітлив тему матеріальної та духовної культури тогочасних людей.

У 2010 році Григорій Васильович Охріменко став лауреатом обласної іменної премії в галузі літератури, культури і мистецтва в номінації імені Олександра Цинкаловського. 

Література

Зозуля А. 70 років від дня народження Г. В. Охріменка (1950) – українського археолога [Електронний ресурс] / А. Зозуля // Волинська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олени Пчілки : [сайт]. – Режим доступу: http://kraeznavchiy.blogspot.com/2020/04/70.html. – Назва з екрана.

Кучинко М. Григорій Охріменко дослідник первісної археології Волині / М. Кучинко, З. Кучинко // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки історії Камінь-Каширщини : матеріали ХХXVII Всеукр. іст.-краєзн. наук. конф., м. Камінь-Каширський, 27 жовт. 2010 р. – Луцьк, 2010. – С. 293–294.

Охріменко Григорій Васильович [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/111. – Назва з екрана.

Силюк А. Григорій Охріменко – відомий український археолог, краєзнавець, дослідник прадавньої історії Волині / А. Силюк // Волинський музейний вісник / ред. А. Силюк. – Луцьк : Волин. краєзн. музей, 2010. – Вип. 2. – С. 204–205.