Новини

12 серпня 2026 року минає 445 років від дня виходу у світ «Острозької Біблії» – першого повного видання всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою, цінного надбання для всіх християн Східної Європи. 

Ініціатором видання повної слов’янської «Біблії» був самий знатний і впливовий магнат Речі Посполитої, великий гетьман, Київський воєвода, маршал Волинської землі, князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький (1526–1608). 

До укладачів Острозької Біблії можна віднести Герасима Даниловича Смотрицького, який був автором віршованих та прозових передмов; Тимофія Михайловича, який у 1580 році видав алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту і який редагував його до Біблії; Василя Суразького, якого дослідники ототожнюють із Василем Малюшицьким. Певну роль в укладенні її відігравав також Іван Федоров. Він був автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Нового Завіту. На його долю випала технічно складна робота.

Видання Біблії 1581 року належить до визначних зразків української та світової поліграфії ХVІ століття – у ньому вміщено 81 заставку з 16-ти дощок, 70 кінцівок з 17-ти дощок, 1384 гравійовані ініціали, численні композиції з виливних прикрас, перші східнослов'янські гравюри у техніці естампу.

Вважається, що до нашого часу дійшло близько 300 примірників, які зберігаються в музеях, бібліотеках, архівах Австрії, Ватикану, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Голландії, Греції, Естонії, Канади, Киргизії, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Угорщини, Чехії, Фінляндії, Франції, США і Узбекистану. В Україні примірники Острозької Біблії зберігаються у збірках бібліотек, музеїв Львова, Харкова, Ужгорода, Одеси, Сімферополя. В Національній бібліотеці України ім. Володимира Вернадського зберігається 18 примірників, серед них Біблія з двома післямовами – 1580 і 1581 років, що належала останньому польському королю Станіславу-Августу Понятовському.

Електронний примірник можна побачити в електронній бібліотеці «Історична спадщина України» на сайті НІБУ.

Детальніше: Національна історична бібліотека України

27 липня 2026 року виповнюється 145 років від дня народження Володимира Григоровича Леонтовича, українського інженера-геодезиста, архітектора-реставратора та педагога

Народився 27 липня 1881 р. в м. Гадяч Полтавської губернії в родині колезького секретаря. У 1900 р. закінчив Мінську гімназію, вступив до Петербурзького університету, а через місяць перевівся на інженерне відділення Київського політехнічного інституту, яке закінчив у 1906 р.

Розпочав свій трудовий шлях з червня 1906 р., працював по вільному найму як молодший інженер при Волинській губернській управі, а у липні 1907 р. зарахований на державну службу молодшим інженером з дорожньої частини при Волинській губернській управі у справах земського господарства. В грудні 1909 р. В. Леонтовича призначають на посаду єпархіального архітектора Волинської губернії.

Володимир Григорович проводив обстеження стану церковних будівель, займався ремонтом кафедрального Спасо-Преображенського собору в м. Житомир. Діяльність Леонтовича як архітектора-реставратора дещо вирізнялась від вже існуючих засад. Він вважав: «Тільки поєднання практичного пристосування з реставрацією забезпечує не тільки збереженість, але й повноцінну експлуатацію історичної споруди. Будинок створюється людиною і живе доти, доки людина живе в ньому…». Так з ініціативи Володимира Григоровича постали з небуття чимало приречених на загибель історичних пам’яток.

У 1913-1914 рр. В. Г. Леонтович розробив і здійснив проект реставрації «Дому мурованого» – башти Острозького замку, побудованої в ХІV ст., розмістивши в ній історичний музей, міську бібліотеку та залу для народних читань. За його проектами відреставровано десятки інших споруд Волині. Також в 1910–1914 рр. В. Г. Леонтович займався формуванням архітектурно-меморіального комплексу «Козацькі Могили» під Берестечком. Спочатку планувалося звести церкву св. Георгія в російсько-візантійському стилю. Однак молодому архітектору вдалося переконати всіх у необхідності використати форми українського бароко та запросити для розпису храму художника Івана Їжакевича. Щоб відтворити історичне середовище часу Берестейської битви, перевіз до меморіального комплексу з с. Острів дерев’яну церкву св. Михаїла, побудовану в 1650 р. За переказами, саме в ній перед битвою молилися Б. Хмельницький зі своїми старшинами. До старовинної церкви В. Г. Леонтович добудував опасання на дерев’яних стовпцях та вхід до підземного 70-метрового переходу, що зв’язує дві церкви – нову і прадавню. Оскільки комплекс тоді був поза межами с. Пляшева, Володимир Григорович запропонував Почаївському монастирю для постійного нагляду за меморіальним ансамблем побудувати тут будівлю для скита з притулком для хлопчиків.

У 1912–1913 рр. Імператорська археологічна комісія доручила єпархіальному архітектору провести обстеження та фотофіксацію пам’яток архітектури на території Волинської губернії. Потім, у 1916–1917 рр., вже як досвідченого спеціаліста, за дорученням Академії наук Російської імперії, Володимира Григоровича Леонтовича включено до експедиції по вивченню і обліку пам’яток архітектури в районі Західного театру воєнних дій.

Окрім насиченої практичної роботи інженера-геодезиста, архітектора-реставратора, В. Г. Леонтович з 1914 р. розпочав педагогічну та наукову діяльність у Київському політехнічному інституті, де пропрацював до 1930 р. Також він до 1941 р. викладав геодезію у гірничому, індустріальному та художньому інститутах, залізничному технікумі, гідротехнічному училищі. З 1930 р. В. Г. Леонтович – доцент кафедри геодезії та планування Київського інженерно-будівельного інституту, а у січні 1940 р., враховуючи великий виробничий, педагогічний досвід та написані наукові праці, йому присвоєно вчене звання професора без захисту дисертації.

Упродовж 1963–1966 рр. Володимир Григорович Леонтович передав до ЦДІАК УРСР різноманітні документи: плани, креслення та матеріали про роботу над ремонтом, реставрацією Спасо-Преображенського кафедрального собору в м. Житомир, замку князів Острозьких в м. Острог Волинської губ.; будівництвом церкви св. Георгія для архітектурно-меморіального комплексу «Козацькі Могили» під Берестечком; фотографії, діапозитиви на склі із зображенням дерев’яних церков та інших пам’яток архітектури на території Волинської, Полтавської губернії; листування; рецензії та інші різні документи.

Помер на 87 році життя 29 квітня 1968 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

За матеріалами Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України)  

25 липня 2026 року виповнюється 160 років від дня народження Модеста Левицького  (1866–1932) – українського письменника і громадського діяча

Модест Пилипович Левицький народився 25 липня 1866 р. в селі Вихилівці на Поділлі. Ріс і виховувався в поміщицькій українській демократичній родині, в якій рідна мова була панівною, але шанувалися й іноземні: розмовляли німецькою, французькою, польською; розумілися на музиці, любили літературу. Нахил до літературної творчості виявився у Левицького рано: у 15 років гімназист видав свою першу збірку оповідань «Граф Мотика». Після закінчення Кам’янець-Подільської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, 1888 р. перейшов на медичний факультет.

Лікарську практику почав на Волині, в Ковелі, на посаді земського лікаря. Брав участь у боротьбі зі спалахом холери на Волині.

Недалеко від Ковеля, в Колодяжному, жила родина Косачів, з якими Левицькі заприятелювали. Модест Пилипович спілкувався з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, яка потребувала його лікарської допомоги. 

1896 р. Левицькі переїхали на Поділля. У містечку Окна Модест Пилипович продовжував працювати земським лікарем. Друкуватися почав 1901 р. в журналі «Киевская старина». Його оповідання виходили також у «Літературно – науковому віснику», «Новій Громаді», «Раді». Видавав популярно – просвітницькі брошури на медичні і мовознавчі теми. 1907 р. вийшла його збірка «Оповідання».

До 1917 р. сім’я Левицьких проживала в Білій Церкві. У роки  української державності Модест Пилипович працював урядовцем в апараті Міністерства шляхів УНР на посаді директора культурно-просвітницького департаменту, був головним санітарним лікарем залізниць України. У 1919 – радником, потім головою української дипломатичної місії у Греції. У більшовицьку Україну Левицький не повернувся. Жив у Польщі, в Тарнові; 1922 р. переїхав до Чехії, працював у Господарській Академії в Подєбрадах. 1927 р. з онуком Василем переїхав до Луцька. Оселився спочатку в будинку адвоката Г. Степури по вулиці Квітковій (Красне), згодом переїхав на Яровицю (нині вулиця Івана Франка). 

Працювати Модест Пилипович почав у Луцькій українській гімназії з 1927 р.; у той час цей навчальний заклад знаходився на вулиці Сенкевича (нині Богдана Хмельницького). У червні 2003 р. на будинку колишньої Луцької української гімназії відкрито меморіальну дошку (скульптор Ірина Дацюк). 

Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, її добрим духом. Діти з любов’ю називали його «Дідусь», а земляки-сучасники – «батьком Волині». Крім української мови, він читав етику, учив дітей грі на бандурі, розповідав їм про Лесю Українку. Як гімназійний лікар дбайливо лікував учнів, часто купуючи для них ліки за власні гроші. Організував музей народної творчості і народного мистецтва, для якого зібрав велику колекцію писанок.

1930 р. Луцька українська гімназія змінила адресу, переїхавши у власне приміщення на вулицю Плоцьку, 20 (нині вулиця Гаврилюка). Тут на початку червня 1932 р. Модест Пилипович провів свій останній урок. Лікар широкої кваліфікації (земський!), він сам визначив свій діагноз (заворот кишок), відмовився від операції, бо не витримало б серце, і 16 червня відійшов на вічний спочинок.

Література

Сяйво душі Модеста Левицького : життя і творчість / уклад. Л. Токарчук. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2009. – 298 с. – (Визначні постаті Волині). 

Корсак І. Тиха правда Модеста Левицького : повість-есей / І. Корсак. – Київ : Ярославів Вал, 2009. – 166 с. 

Доброчинська В. Професійна та громадська праця українських лікарів у Волинському воєводстві (1921–1939 рр.) / В. Доброчинська, Н. Переходько // Наукові записки / Рівн. обл. краєзн. музей. – Рівне, 2013. – Вип. 11. – С. 47–50.

Кучеренко О. Волинь у житті українського письменника, педагога і громадського діяча М. П. Левицького / О. Кучеренко // Волинь у житті та творчості письменників : зб. наук. пр. / упоряд. Н. Г. Сташенко. – 2-ге вид. доп. і перероб. – Луцьк, 2007. – С. 80–85.

Пушкар Н. Письменик, лікар, педагог (Модест Левицький, 1866–1932) / Н. Пушкар // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди : матеріали XXVI Волин. обл. наук.-іст.-краєзн. конф., присвяч. 16-й річниці Незалежності України, 510-ій річниці надання м. Луцьку Магдебурзького права і 390-ій річниці створення Луцького православного братства, м. Луцьк, 9–10 листоп. 2007 р. – Луцьк, 2007. – Вип. 26. – С. 208–211.

5 травня 2026 року виповнюється 230 років від дня народження Степана Хотовицького – вченого-медика, одного із засновників педіатричної науки (1791/1796–1885)

Степан Хомич Хотовицький народився в 1794/1796 році в містечку Красилів Волинської губернії (сьогодні територія Хмельницької області). В історію він увійшов як один із основоположників педіатрії та дослідник холери.

З його біографії знаємо, що його батьком був місцевий священик у Красилові. На Волині Степан прожив до дванадцятирічного віку. В Острозі в духовній семінарії здобув середню освіту, а вищу поїхав отримувати до Петербурга.

В 1817 році Степан Хотовицький закінчив петербурзьку Медико-хірургічну академію та отримав диплом за спеціальністю «акушерство та гінекологія». В його характеристиці були такі слова, які описували Степана як студента: «Він немов зразок учня: надзвичайно старанний, невтомний, який досяг чудових успіхів і в усіх відношеннях високої моральності».

Потім Степан Хотовицький був відряджений за кордон, де відвідав міста, як-от Відень, Париж, Геттінген, Единбург і Лондон. Там він активно працював у бібліотеках, проводив дослідження, спілкувався з колегами. Особливо запам'яталося йому спілкування з професором акушерства і дитячих хвороб Джоном Гамільтоном в Единбурзькому університеті.

Кількарічна праця мала ґрунтовні наслідки. Степан Хотовицький в 1823 році захистив дисертацію, вона стала фінальною працею лікаря з Волині з питань світової педіатрії та гінекології.

Зразу після захисту, влітку того ж року, в зв'язку з появою на півдні Російської імперії холери, Степан був відряджений в місто Астрахань. Це були перші випадки грізного захворювання на території Росії. Лікарям холера була тоді ще невідома. У 1823 році епідемії так і не виникло, але протягом двох років С. Хотовицький залишався в Астрахані, вивчаючи природу невідомої інфекції. Його дослідження мало величезне значення, як з'ясувалося через 8 років, коли епідемія холери охопила всі губернії, в тому числі і Волинську і особливо столицю Петербург. Тоді, в 1831 році, приймаючи діяльну участь в роботі холерного комітету, Степан Хомич охоче ділився своїм досвідом боротьби з хворобою. Потім за старання його навіть відзначив двічі нагородою імператор.

З 1832 року Степан Хотовицький починає працювати професором на кафедрі акушерства та судової медицини в академії в Петербурзі, паралельно він викладав також педіатрію.

Наукові дослідження Хотовицького, присвячені питанням акушерства і гінекології, дитячих хвороб, вивченню таких складних та смертельних хвороб, як сибірки та холери.

В 1844 році Степан Хотовицький видав «Лікарсько-народний порадник для духовних училищ». Книга стала першим порадником із шкільної гігієни в Російській імперії. В 1847 році Хотовицький видав наступну свою важливу працю під назвою «Педіятрика» – посібник з педіатрії.

Впродовж 1833–1839 років він був редактором «Військово-медичного журналу».

Помер Степан Хотовицький 30 березня (11 квітня) 1885 році у місті Петербург, де і був похований.

Детальніше: https://health-ua.com/pics/pdf/ZU_2010_21/52.pdf

6 квітня 2026 року виповнилося 125 років від дня народження Миколи Рокицького (1901–1944) – українського художника

Народився 6 квітня 1901 року в селі Заріччя, неподалік міста Володимира. Його батько був сільським мірошником. Талановитий юнак навчався у Володимирській гімназії. Її будинок зберігся донині, на його фасаді – дошка з барельєфом художника. З початком Першої світової війни родину Рокицьких було евакуйовано до Києва. 1920 року Рокицький вступає до Української академії мистецтва, майстерня монументального мистецтва. Він був серед тих, хто пройшов школу майстра з першого до останнього курсу. 

У творчому доробку Рокицького не так багато збережених картин, настінні розписи знищено. 

Микола Рокицький – фаховий педагог. Ще студентом у 1924 році він викладає в Київській експериментальній школі № 611. По завершенні навчання у Київському художньому інституті (колишня Українська державна академія мистецтва), Рокицького призначають викладачем на текстильному, а згодом на монументально-виробничому відділенні інституту. Деякий час Рокицький працює в Харківському інституті пролетарської культури, аж до його ліквідації (1934), коли відбулась реорганізація художньої освіти в Україні. Як педагог Рокицький спирався на засади, засвоєні в період навчання у майстерні Бойчука, а також на власний досвід у виборі тем та завдань. Навчання складалося з двох частин: праці в майстерні та окремо на об’єктах. Він вважав за необхідне поєднати архітектуру та монументальний живопис.

Микола Рокицький зробив значний внесок у розвиток портретної фрески.

Після загибелі в 1937 році Бойчука, Микола Рокицький разом з іншими його учнями працює з народними майстрами в експериментальних майстернях при Київському державному музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської Лаври. Звертається до розробки ескізів тематичних килимів, якими декорували інтер’єри громадських приміщень. Український тематичний килим набуває широкого розвитку внаслідок зближення народного і професійного декоративно-ужиткового мистецтва.

У постійному страху і тривозі минув передвоєнний період. Микола Рокицький дивом уникнув фізичного знищення. Він часто змінює місце роботи. З початком Другої світової війни добровольцем йде на фронт, але потрапляє в оточення. Концентраційний табір, втеча з полону. У визволеному Києві 11 лютого 1944 року його не стало. Похований на Лук’янівському цвинтарі в Києві.

1 лютого 1958 року було ухвалено рішення про реабілітацію Михайла Бойчука, але ще довго бойчукізм вважали однією з найреакційніших течій в українському мистецтві. 

У Володимирі бережуть пам'ять про видатного земляка: вихованці місцевої художньої школи вивчають його творчість. У рідному селі живописця   – Заріччі – одна з вулиць носить його ім’я. 

Література

Киба Я. Відомі і знамениті жителі / Я. Киба // Киба Я. Володимирщина: минувшина і сучасність : іст.-економ. і краєзн. вид. / Я. Киба. – Луцьк, 2017. – С. 209–259.

Кумецький О. Микола Рокицький – художник-монументаліст і педагог / О. Кумецький // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Володимир-Волинський в історії України і Волині : матеріали XXХІІ Міжнар. наук.-практ. іст.-краєзн. конф., присвяч. 70-річчю утворення Волин. обл., 810-ій річниці надання місту Володимир-Волинському Магдебурзького права, м. Володимир-Волинський, 12 черв. 2009 р. : наук. зб. – Луцьк, 2009. – Вип. 32. – С. 88–93. 

Левицька Т. 6 квітня   125 років від дня народження  М. А. Рокицького (1901–1944) – українського художника / Т. Левицька // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2026 рік / Упр. к-ри з пит. релігій та нац., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк, 2026. – С. 81–84. 

Янович Б. Незабутній художник Микола Рокицький : до 105-річчя майстра із волинського Заріччя / Б. Янович // День. – 2016. – 22–23 квіт. – С. 12.

Янович Б. Чарівна палітра Миколи Рокицького / Б. Янович // Місто вечірнє. – 2021. – 11–17 берез. – С. 7.

24 березня 2026 року виповнюється 140 років від дня народження Георгія Косміаді – художника, архітектора, педагога, малярські роботи якого задавали тон мистецького життя Волині і, зокрема, міста Рівного

Народився 24 березня 1886 року в м. Нальчик на Північному Кавказі. Освіту здобув у школі Св. Олександра при вчительському інституті в Тифлісі, а також закінчив факультет архітектури державної технічної школи в Баку. Художню освіту продовжив у Москві, куди переїхав у січні 1905 року для роботи в міській архітектурі. Певний час жив у Коломенському під Москвою. Перша світова війна застала його в Москві, був призваний до царської армії. Військова адміністрація використала його знання з архітектури й будівельної справи і призначила командиром будівельного загону. Довелося споруджувати різні військові об'єкти – казарми, лазні, мости… Так він опинився на Волині. У 1916 році в Рівне із Москви переїжджає його дружина Бригітта-Фріда. Тут у Рівному народилися їхні діти. Працюючи в Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, Георгій доклав багато зусиль для налагодження роботи в Суському лісництві Волинської губернії. Під його керівництвом була відновлена робота Оржівського лісопильного заводу.

Після ліквідації у 1918 році Головного Комітету фронту Г. Косміаді залишився у Рівному. Більше двох десятиліть викладав малювання у рівненських навчальних закладах, де здобували освіту діти різних національностей. Його педагогічний талант проявився в усіх напрямах естетичного виховання школярів – восьмирічній Торгівельній школі, восьмикласному Комерційному училищі, математично-природничій гімназії з українською мовою викладання ім. Федора Пекарського, приватній освітній гімназії з польською мовою викладання, Освітній гімназії Російського товариства доброчинності, Єврейській гімназії, Початковій художній школі. 3 перших кроків у Рівному Г. Косміаді заявляє про себе як інтелігентна і милосердна людина, високий професіонал. Проявився не лише його педагогічний талант, а й мистецький і архітектурний хист. На Волині педагог і художник Георгій Косміаді зумів реалізувати свої природні здібності, прожити яскраве і насичене життя, здобути повагу жителів і авторитет учнів.

В 20-30-их роках до Г. Косміаді приходить визнання. Саме в цей період він має, як засвідчують документи, численне листування з багатьма адресатами із Луцька – центру Волинського воєводства, Варшави, Кракова та інших міст центральної Польщі щодо організації та проведення художніх виставок.

1939 рік приніс зміни в територіальний поділ Європи. У 1940 р. в Рівному вже хазяйнували більшовики. Розкручувався маховик репресій проти інтелігенції. Сім’я мігрувала в Німеччину, в Гамбург, бо його дружина – Бригітта-Фріда мала французьке й німецьке коріння. Працював оформлювачем сцени у Державній опері і у театрі «Талія». За дуже короткий час в Німеччині Г. Косміаді домігся визнання як художник. Інонаціональне художнє середовище позитивно сприймало декоративізм і колористику робіт Георгія Петровича, завдяки яким митець із Східної Європи поступово набуває авторитету. В 1942–1943 роках в Гамбурзі відбувається ряд персональних виставок Георгія Косміаді. Часопис «Гамбурзький щоденний листок» неодноразово подає похвальні рецензії на них, підкреслюючи колористичне обдарування митця. Через рік, характеризуючи творчий почерк Г. Косміаді, що простежується в роботах художника, на черговій виставці картин відмічав: «Митець, який, безумовно, володіє колористичним обдаруванням, майстерно передає тони і гармонійне звучання. Це можливості найвищого гатунку, в яких панує впевненість і свобода». Загалом, за 27 років свого перебування в Німеччині художник Георгій Косміаді презентував понад 40 мистецьких виставок. Усі вони викликали у відвідувачів прекрасне сприйняття і підтримку. Будучи з 1945 року вільним художником, Георгій Петрович багато подорожував, здобуваючи собі нових шанувальників і друзів, яким дарував живописні полотна.

Георгій Петрович помер вранці 22 травня 1967 року.

Завдяки старанням дочки художника Надії Георгіївни Косміаді частина документів та творчого спадку її батька повернута в кінці 90-х років XX століття – на початку XXI століття до Рівного. У фондах Рівненського обласного краєзнавчого музею і Народного музею історії Рівненської української гімназії зберігається понад 500 документів художника і робіт його рівненських вихованців. Зокрема, фондову колекцію матеріалів Г. П. Косміаді у Рівненському обласному краєзнавчому музеї складають афіші художніх виставок та театральних вистав, дипломи з виставок, свідоцтва його педагогічної діяльності, документи і фотографії родини. У музеї міста дочка художника передала 275 картин Георгія Косміаді.

Література

Косміаді Г. Георгій Косміаді: каталог худож. робіт із фондів нар. музею історії Рівнен. укр. гімназії та Рівнен. обл. краєзн. Музею / Г. Косміаді ; уклад.: Н. Р. Тарасевич, Л. К. Костюк, Л. В. Шлапак. – Рівне : Рівнен. обл. краєзн. музей, 2006. – 98 с.

Дем'янчук О. Повернення на батьківщину / О. Дем'янчук // Вісті Рівненщини. – 2005. – 9 верес. – C. 4.

Кожушко Н. Георгій Косміаді та рівненські навчальні заклади. 1917-1940 рр. / Н. Кожушко // Наукові записки / Рівнен. обл. краєзнавчий музей. – Рівне : Перспектива. – 2007. – Вип. 5 – C. 53–55.

Костюк Л. К. Георгій Петрович Косміаді: життя та особливості художньої системи / Л. К. Костюк // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку : наук. зап. Рівнен. держ. гуманітар. ун-ту. Вип. 14. – Рівне : РДГУ, 2008. – С. 184–189.