Новини

19 березня 2026 року виповнюється 130 років від дня народження Якуба Гофмана – польського освітнього діяча, краєзнавця, організатора досліджень у галузях історії, етнології, історичної бібліографії Великої Волині.

Народився 19 березня 1896 року у місті Коломия (тепер Івано-Франківська область) в сім’ї вчителя. До 1914 р. проживав у м. Ясло Краківського воєводства, де здобув гімназійну освіту. Події Першої світової війни перешкодили здобути вищу освіту, і тому важливим чинником життя стала самоосвіта та вдосконалення фахового рівня. Саме її можна вважати тим стрижнем, завдяки якому він сформувався як науковець. У 1925–1926 рр. навчався у Кракові на вищих учительських курсах.

Найбільш плідний період його діяльності розпочався у м. Рівному з 1923 р. та продовжувався до початку сорокових років. У Рівне Гофман приїхав на виклик керуючого Волинською кураторією (управління народною освітою) з метою організації відділу позашкільної освіти. Якуб Гофман у Рівному працював на посаді вчителя, а згодом директора гімназії, протягом 1928–1935 рр. був головою правління Спілки вчителів Волинського шкільного округу.

З ініціативи Гофмана в регіоні проводилися найрізноманітніші краєзнавчі дослідження, включаючи геологічні та метеорологічні спостереження, вивчення фольклору й побуту волинян. У результаті краєзнавчого пошуку було зроблено десятки томів записів і спостережень, упорядковано тисячі експонатів і пам’яток народної культури. Колекція волинських писанок, зібрана вчителями на чолі з Гофманом, налічувала близько тисячі штук, з яких 450 надіслали до Краківського музею; збір волинської вишивки містив 1200 зразків; зроблено тисячі фотографій пам’яток культури та відомих осіб Волині. У краєзнавчій роботі дослідник детально описував кожне поселення краю, його історію та особливості. У результаті було описано близько 3000 населених пунктів регіону.

У 1924 році Президія охорони пам’яток доісторичної доби призначає його уповноваженим з державної охорони доісторичних пам’яток на території Волинського воєводства. У 1927–1939 рр. він був головою керівництва Спілкою польських вчителів шкіл воєводства та мав тісні контакти з місцевими педагогами. Від них часто надходила інформація про нові археологічні знахідки, і Я. Гофман організовував роботу з їх збереженням. Саме йому належала ідея створення у Рівному музею господарства Волині, який діяв у 1936–1939 рр. «Небуденний педагог, політик… явно виступав проти несправедливостей поверсальської Польщі». Саме так писав про нього колишній учитель Рівненської української приватної гімназії Михайло Гуцуляк.

Різнобічна діяльність Гофмана сприяла його авторитету як активного діяча краю. Слід назвати низку посад, які обіймав вчений у Волинському воєводстві на громадських засадах: 1925 р. – член правління Спілки сільської молоді на Волині; 1932 р. – редактор газети «Голос вчителів Волинського округу», яка піднімала злободенні питання освітянської праці, вміщувала замітки про кращих вчителів. У цьому ж році Гофман очолив відділ Спілки польських легіоністів у Рівному.

Неабиякий пізнавальний інтерес Гофман виявив до історичного минулого краю. Із творчої спадщини вченого зберігся рукопис історії Рівного, в якому він проаналізував соціально-економічний розвиток міста, життя та діяльність польської шляхти. Історик подав цікаву статистику щодо кількісного співвідношення мешканців Рівного у 1885 р. за релігійною ознакою, а також навів дані про національний склад міського населення станом на 1921 р. Цінним з позицій дослідницького аналізу став рукопис Я. Гофмана з генеалогії князів Острозьких. Краєзнавець дослідив знатний родовід, починаючи із 1366 р., виділивши при цьому гілки князів Заславських, Збаразьких, Гольшанських та ін.

Найвагомішою справою його життя, яка суттєво вплинула на розвиток волинської історіографії, археографії, етнології, краєзнавства, бібліографії, було видання «Рочніка Волинського» (Rocznik Wołyński). Він був засновником і головним редактором цього видання, яке виходило у місті Рівному у 1930–1939 рр. Всього було випущено вісім томів.

Ще одне важливе, але незавершене краєзнавчо-бібліографічне дослідження – «Бібліографія Волині», яке планувалося видати в п’яти томах із 24 тис. бібліографічних позицій. Видання будувалося за розділами, що охоплювало ряд аспектів суспільного життя а саме: політика, соціологія, релігія, наука, культура та ін.

Наукові інтереси вченого поєднувалися з політичною діяльністю. Протягом 1935–1938 рр. він виконував повноваження посла до сейму Польської республіки й був у складі Гуманітарної комісії при уряді Другої Речі Посполитої, де рішуче відстоював інтереси освітян.

Після встановлення радянської влади на західноукраїнських землях 10 лютого 1940 р. Якуба Гофмана разом із дружиною депортували до Горьковської області (Росія). У 1942 р. після звільнення його призначають представником польського посольства при шостій піхотній дивізії армії В. Андерса в Узбекистані у чині капітана польської армії.

Література

Гофман Якуб // Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини / І. Пащук. – Рівне : Волин. обереги, 2005. – С. 46.

Доброчинська В. Волинські сторінки діяльності польської родини Якуба і Ядвіги Гофман (1921–1939) / В. Доброчинська, В. Мартинюк // Слов’янський вісник : зб. наук праць. – Рівне : РІС КСУ, 2004. – Вип. 4 : Історичні науки. – С. 57–64.

Ковальський М. Гоффман Якуб / М. Ковальський // Острозька академія: історія та сучасність культурно-освітнього осередку : енциклопед. вид. / Нац. ун-т «Острозька академія» ; голов. ред. І.  Пасічник. – Вид. 3-тє, допов. і перероб. – Острог : Острозька академія, 2019. – С. 147–148.

Прищепа О. Якуб Гофман – організатор досліджень історії та культури Волині / О. Прищепа, Б. Прищепа // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся / Рівнен. фольклорно-етнографічне т-во. – Рівне : Перспектива, 2002. – Вип. 2. – С. 101–103.

14 березня 2026 року виповнюється 225 років від дня народження Юзефа Гжегожа Хлопіцького – військовика, генерала польського війська, командувача повстанськими військами під час польського повстання 1830–1831 рр., уродженця Волині

Представник небагатої шляхетської родини Юзеф Хлопіцький народився 14 березня 1771 року в селі Капустин нинішньої Хмельницької області Старокостянтинівського району. Був вихований у дусі просвітництва і польського патріотизму. Навчався у школах отців-василіян у Немирові, Вінниці, Шаргороді. Через покарання, призначене йому ченцями, він вирішив покинути монастирську школу та вступити до армії. На той час йому було лише 14 років. У складі російського війська брав участь в російсько-турецькій війні 1787 року, у 1794 році – у визвольному повстанні під проводом Тадеуша Косцюшко. 1795 року Ю. Хлопіцький емігрує до Франції. У 1797 р., у складі переможної Італійської армії під командуванням генерала Наполеона Бонапарта створюються польські легіони під проводом Яна Генрика Домбровського. Разом з легіонами Хлопіцький б'ється в кампанії 1805 року в Італії, 1806 – в Неаполітанському королівстві. Через рік поляки нарешті, після 10-12 років відсутності, повертаються на Батьківщину. Разом з Великою Армією вони б'ються у битвах при Прейсіш-Ейлау і Фрідландом. У 1814 році Ю. Хлопіцький повернувся до Польщі. 

Під час польського повстання 1830–1831 року генерал Ю. Хлопіцький командував Військом Польським і навіть обіймав посаду «диктатора» повстання. Він був поранений і ледве зміг покинути поле бою. Польське повстання 1830–1831 років було подавлене.

Стан здоров'я генерала не дозволив йому брати участь в подальшій боротьбі за свободу і незалежність Польщі. Решту днів Юзеф Хлопіцький провів у м. Кракові, що був під владою Австро-Угорщини. Помер 21 вересня 1854 року у м. Кракові.

Юзеф Хлопіцький завжди ставився до армії як до своєї професії. Він хотів служити власній країні, і йому це вдалося. Його ім’я вигравірувано на Тріумфальній арці в Парижі. На головній ринковій площі у Кракові Юзефу Хлопіцькому відкрито пам’ятну дошку.

Література 

Пажимський О. М. Відомі поляки на терені Старокостянтинівщини (XVIII – XIX ст.) // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки : зб. наук. праць за матеріалами міжнар. наук. конф. (23–24 черв.). – Хмельницький : Поділля, 1999. – С. 456–467.

25 лютого 2026 року виповнюється 155 років від дня народження ЛесіУкраїнки (1871–1913) – української письменниці, поетеси, драматурга та громадської діячки.

Народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) у м. Новограді-Волинському. Її дитинство минуло на берегах старовинної річки, яку так поетично оспівала Леся Українка в циклі поезій «Подорож до моря».

У чотири роки вона уміла читати, у п'ять  ̶  писати, у шість  ̶  шити й вишивати. Саме у шість років уперше вишила батькові сорочку.

У 1879 році родина переїжджає на проживання до міста Луцька, куди на службу був переведений батько Павло Антонович. У Луцьку Леся Українка написала свою першу поезію «Надія», яку присвятила тітці по батькові Олені Антонівні Косач-Приходько. В Луцьку Леся Українка тяжко і невиліковно захворіла на кістковий туберкульоз. За спогадами сестри Ольги Косач-Кривинюк, Леся дістала простуду, коли зі старшим братом Михайлом ходили освячувати воду на річку Стир, побачити водохрещення. Як писала сама письменниця, з того часу розпочалася її «тридцятилітня війна з туберкульозом». Постійна боротьба за своє життя та спадкова міцна косачівська жіноча лінія сформували у Лесі сильний характер, сильний дух, одночасно любов до життя і стоїцизм. 

У 1882 році родина Косачів переїжджає з Луцька на постійне проживання до свого родового маєтку в село Колодяжне Ковельського повіту. У своєму «Білому» домику вона написала понад 80 поезій. Готувала до друку першу поетичну збірку «На крилах пісень», підручник по історії «Стародавня історія східних народів». 

Хронологія перебування поетеси у Колодяжному охоплює більше двадцяти років. Вона позначена коротшим чи довшим перебуванням  ̶  виїздами письменниці до Луцька, Києва, Гадяча, Одеси, Криму, Варшави, Берліна, Риги, Тарту, Мінська, Швейцарії, Італії, Єгипту, на Кавказ та інших країв. 

За свій вік Леся Україна видала три прижиттєві поетичні збірки: «На крилах пісень» (1893 р. Львів), «Думи і мрії» (1899 р.), «Відгуки» (1902 р. Чернівці). Написала близько двадцяти драматичних творів. 

Будучи тяжко хворою, залишивши писати своє останнє оповідання з історії арабської жінки «Екбаль ганем», почала надиктовувати тексти українських народних пісень. 225 текстів пісень Климент Квітка записав з голосу Лесі Українки і видав у Києві збіркою, яку назвав «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (1917 р.). 

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року у грузинському місті Сурамі.

Література

Вісич О. Естетика нон-фініто у творчості Лесі : монографія / О. Вісич. – Луцьк : Твердиня, 2014. – 196 с.

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. Кн. 2 / ред., авт. проекту Т. Скрипка. – Київ ; Нью-Йорк, 2015. – 536 с.

Якубський Б. В. Творчий шлях Лесі Українки / Б. В. Якубський. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – 471 с. 

У лютому 2026 року виповнюється 500 років від дня народження Костянтина-Василя Острозького (1526–1608) – князя, військового, політичного, культурного і релігійного діяча, магната, мецената, засновника Острозької академії. За його сприянням була видана Острозька Біблія.

Народився у лютому 1526 року в Турові. Названий при народженні Василем. З середини 1540-х років почав іменуватися Костянтином на честь батька. Тому в літературі фігурує під подвійним ім'ям Василь-Костянтин.

Після смерті батька (1530) виховувався матір'ю. У 15 років (1541) вступив у публічне життя. Військову службу розпочав у 18 років (1543–1544) під керівництвом маршалка Волинської землі князя Федора Санґушка. Успішно командував військами, відбиваючи татарські набіги, брав участь у численних битвах. В 1550 році отримав від литовського князя посаду володимирського старости і маршалка Волинської землі. В 1553 році взяв шлюб з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського – Софією. У пари народилось 5 дітей.

В 1559 році князь стає Київським воєводою. Цю посаду він обіймав до кінця свого життя – цілих 49 років. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко зробили К.-В. Острозького «некоронованим королем Русі», що проводив відносно незалежну політику в руських землях. Йому належала третина земель історичної Волині (зараз це переважно землі Рівненської, Хмельницької та Тернопільської областей), 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 – на Брацлавщині, 4 – на Галичині, 32 – на території Польщі.

Рішуче виступав проти Люблінської унії 1569 і лише під загрозою втрати власних маєтків змушений був підписати акт про приєднання Волині, а як київський воєвода – Київщини до Королівства Польського.

У 1574 році переніс князівську резиденцію до Острога, де розпочав перебудову Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

Був покровителем православ'я та заснував перші дві друкарні в Україні – в Дермані та Острозі. Запрошений ним до Острога Іван Федоров створив у друкарні «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Виступав фундатором численних церков та монастирів. В.-К. Острозький заснував першу в Східній Європі вищу школу – Острозьку академію. Ця школа проіснувала близько 60-и років. З її стін вийшло чимало видатних культурних діячів, письменників, вчителів, вчених, священнослужителів. Випускник цієї академії, Мелетій Смотрицький, створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами. Завдяки сприянню Острозького було зібрано велику бібліотеку західноєвропейської та грецької богословської літератури, словники, передруки античних творів, граматики та космографії.

Наприкінці свого життя Костянтин Острозький був найбагатшою людиною Речі Посполитої і найбільшим землевласником після короля. Йому належало 2760 сіл та 80 міст. Прибуток князя становив 10 млн золотих на рік. За його ініціативи багато міст отримали магдебурзьке право.

Помер великий князь Василь-Костянтин Острозький 24 лютого 1608 року в Острозі і був похований у замковій церкві.

Уславився військовою майстерністю, провівши 63 битви, програвши лише 2. Утримував за власний кошт 20-тисячне військо для захисту земель від татарських набігів. Був одним із перших князів, котрий відбив загрозу з боки Москви для України, розбивши війська Василія ІІІ, князя Московського.

Література:

Кралюк П. М. Князі Острозькі / П. М. Кралюк. – Київ : Укрвидавполіграфія, 2012. – 128 с.

Ліщук Д. С. Князь К.-В. Острозький. Воєвода. Державний діяч. Просвітитель / Д. С. Ліщук. – Чернівці : Яворський С. Н., 2011. – 48 с. – (Видатні постаті в історії України).

Саух П. Ю. Князь Василь-Костянтин Острозький / П. Ю. Саух. – Рівне : Волин. обереги, 2002. – 244 c.

Князь Василь-Костянтин Острозький: постать, що творила епоху : до 500-річчя від дня народження (1526-1608) [Електронний ресурс] : віртуальна виставка // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: https://libr.rv.ua/sections/items/20318. – Назва з екрана.

6 лютого 2026 року виповнилося 130 років від дня народження Григорія Філіповича (1896–1987) – волинського краєзнавця, організатора музейної справи.

Народився Григорій Євстахійович 6 лютого 1896 р. в м. Берестечку. З юних літ мріяв обрати гуманну і мирну професію вчителя. У 1915 р. після шести років навчання в духовній семінарії в м. Почаєві одержав свідоцтво, яке давало право на педагогічну роботу. Проте вчителювати не довелося. Події Першої світової війни змінили його плани. Він був мобілізований, служив у 44-у піхотному полку, який дислокувався в Херсоні. Згодом працював у губернській міліції в Кам’янці-Подільському. У 1924 р. після закінчення спеціальних курсів у Києві його направили на Чернігівщину, пізніше – на Київщину. У 1946 р. з сім’єю повернувся в рідне Берестечко. Працював у місцевій школі, викладав російську мову та літературу, але його справжнім захопленням була історія. «Берестечко – це свого роду хрещата дорога, на якій творилась історія» – говорив Григорій Євстахійович. Думка про створення музею зародилася у нього давно. Разом зі своїм колегою, таким же палким ентузіастом-краєзнавцем Д. П. Шпаньком, вміло спрямовує пошукову роботу як учнівського колективу, так і громадськості. Розмови з дітьми, зацікавленість історією, заохочення їх до створення музею незабаром дало свої результати. Діти приносили для майбутнього музею різні речі: ремісничі інструменти, археологічні знахідки, предмети побуту тощо. Сам же поглиблено вивчає історичну літературу, бере участь в археологічних розкопках на місцях битви війська Богдана Хмельницького з армією польського короля Яна Казимира під Берестечком влітку 1654 р., налагоджує контакти з науковцями обласного краєзнавчого музею, працює в архівах Ленінграда, Львова, Рівного, Черкас – і все це під час відпусток, за особисті кошти, з власної ініціативи. І завдяки ентузіазму Григорія Євстахійовича місцевий історичний музей гостинно відкрив свої двері для відвідувачів навесні 1961 р. Надбанням музею стали десятки оригінальних предметів з життя міщан та ремісників древнього Берестечка, унікальні реліквії часів козацтва та славетної Берестецької битви. Берестечківський історичний музей, один з перших музейних закладів на Волині, з перших днів існування здобув широку популярність у відвідувачів. У 1968 р. музею присвоїли почесне звання «народний». Краєзнавча робота, започаткована Г. Є. Філіповичем, і сьогодні плідно примножується місцевими краєзнавцями. 

Література

Чучман Л. Берестечко : іст.-краєзн. нарис / Л. Чучман. – Луцьк : Надстир’я, 1997. – 72 c. 

Лагановський Л. Ранок вечором багатий / Л. Лагановський // Рад. Волинь. – 1986. – 1 лют. 

Нагорна О. Дослідник козацької слави : до 105-річчя від дня народж. Г. Філіповича – фундатора Берестецького народного історичного музею / О. Нагорна // Волинь. – 2001. – 6 лют. – С. 4.

26 січня 2026 року виповнюється 140 років від дня народження Михайла Теодоровича Тележинського (1886–1939) – українського композитора, діяча музичної культури, ім’я якого довгий час було забуте.

Народився 26 січня 1886 р. в селі Булаї Бердичівського повіту. Закінчив Києво-Подільське духовне училище та Київську духовну семінарію. Він мав прекрасний слух і голос. 1913 р. був висвячений, але відмовився стати священиком. Любов до музики та пісні перемогла. У 1917 р. став членом Української Центральної Ради. Пізніше Михайла Тележинського призначили державним інспектором військ УНР. Коли розпочалися воєнні дії проти УНР, Тележинський переїзджав з одного міста в інше, згодом працював у Кам'янці-Подільському.

Подальша доля композитора пов'язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919 р. Місцем свого проживання та діяльності Тележинський обрав місто Володимир-Волинський. Працюючи регентом однієї з церков Володимира-Волинського, він організував хор «Замочок» - один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився з Арсеном Річинським, разом з яким виступав за українізацію церкви.

1922 р. у Станіславському видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень і забав для дітей». З 1927 р. він займався вивченням фольклору. Часто виступав з критичними статтями в газеті «Українська нива», висвітлював сторінки біографій композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, О. Кошиця.

У 1929 р. М. Тележинський прийняв пропозицію зайняти посаду регента хору Чеснохресного братства у Луцьку. У 1930 р. – працював інспектором українських народних хорів при шкільній кураторії. Організував диригентські курси, розробив статут українських народних хорів.

У 1931 р. був обраний послом до Сейму. Разом з журналістом П. Певним започаткували нову політичну організацію «Волинське Українське об’єднання». Особливої уваги заслуговує період творчої роботи Тележинського в Луцьку (1931–1935) на посаді генерального секретаря ВУО, пізніше –  Голови управи «Рідної Xати» у Ковелі (1935–1936).

У 1930-ті рр. з'являється багато творів композитора : 4 десятки хорових обробок, збірник із 160 українських народних пісень, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірні й ранішні відправи». На слова Олександра Олеся він створив цикл пісень «Айстри». У 1937 р. вийшов останній церковний твір композитора «Співи на літургії св. Іоанна Златоуста».

Життєві обставини склалися так, що у 1939 р. Михайло Тележинський прийняв духовний сан і став священиком. Він служив у Василівській церкві Володимира-Волинського. У 1939 р. був заарештований радянською владою і розстріляний «при спробі втечі».

Література

1.      Борщевич В. Т.   Волинський пом’янник : [біограф. нариси про православ. єпископів, священників, дияконів ченців і черниць, церковнослужителів Волині – жертв тоталітар. режимів ХХ ст.] / В. Т. Борщевич. – Рівне : Рівн. друк., 2004. – 408 с. 

2.      Кревська Л.   26 січня 130 років від дня народження М. Т. Тележинського (1886– 1939) – українського композитора, діяча музичної культури / Л. Кревська // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури Волин. облдержадмін. [та ін.] ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2015. – С. 48–49.

3.      Філоненко Л.   Жанр біографічного нарису в музично-публіцистичній творчості Михайла Тележинського / Л. Філоненко, У. Молчко // Музичне мистецтво Волині ХІХ – ХХ століття : колективна моногр. / за заг. ред. П. Й. Шиманського. – Луцьк, 2012. – С. 51–78.