Фотоколекції

Свидригайло-Болеслав Ольгердович (Швитригайло) (бл. 1375–1452) був наймолодшим сином великого князя литовського Ольгерда (Альгірдаса) Гедиміновича і його другої жінки княгині Уляни Тверської. Відтак рідним братом Свидригайлові доводився король польський Владислав-Ягайло, а двоюрідним (по батькові) – великий князь литовський Вітовт.

Одна з найбентежніших особистостей в історії України-Русі XV ст. Свидригайло, незважаючи на запальну не прогнозованість учинків і тяжку неврівноважену вдачу, був наділений таємничою здатністю гуртувати довкола себе прибічників. Політичні обставини склалися так, що саме цій людині судилося стати «прапором Русі» в одному з найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму – феодальних війнах 30–40-х pp. XV ст.

Уперше ім’я Свидригайла згадується в тогочасних джерелах під 1382 p., коли юний княжич разом зі своїм старшим братом, тоді ще великим князем литовським Ягайлом, підписав перемир’я з Орденом. 1386-го чи 1387 p., після укладення Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським і Польщею, Свидригайло за розпорядженням брата полишив православ’я, в якому був охрещений матір’ю, і прийняв католицьке віросповідання під іменем Болеслава. Варто додати, що щирим католиком він так ніколи й не став. Був одружений на православній княжні Анні Тверській, а його найближче оточення складали переважно православні князі та бояри. До 1392 р. Свидригайло мешкав при матері, котрій покійний великий князь Ольгерд заповідав у вдовиний наділ м. Вітебськ. Молодий князь вважав Вітебське княжіння власною законною часткою спадщини по батькові. Тож коли після смерті княгині Уляни (1392 р.) Ягайло не затвердив його права на Вітебськ, норовистий княжич спробував відновити справедливість силою – вбив присланого Ягайлом намісника і «засів» місто самочинно. У відповідь на ці дії Вітовт, котрий від імені короля фактично правив Великим князівством, зброєю здобув спірне місто, а самого Свидригайла відправив у кайданах до Ягайлового двору в Кракові. Того ж року бранець утік до Угорщини, звідки разом з іншим литовським вигнанцем – Федором Любартовичем, князем Волинським, безуспішно намагався увійти в контакт з прусськими рицарями, шукаючи підтримки в Ордені. Ягайло й Вітовт, стривожені цими спробами, закликали втікачів до повернення, тож 1399 р. Свидригайло знову опинився на батьківщині. Виконуючи свою обіцянку, Ягайло 1400 р. надав Свидригайлові Подільську землю, правда, не в суверенне княжіння, а умовне держання. 1401 р. Ягайло та Вітовт вдруге підтвердили угоду про династичну унію між Польщею та Литвою, що передбачало спільні воєнні дії проти зовнішнього ворога. Великий магістр Ордену, згадавши, що Свидригайло свого часу шукав контактів, розпочав з ним таємні переговори. Врешті наприкінці січня 1402 p., перебравшись купцем, Свидригайло емігрує до Мальборка. За домовленістю між ним та магістром після усунення Вітовта Свидригайло мав зайняти престол великого князя литовського, заручившись військовою підтримкою Ордену. У липні 1402 р. князь рушив на Вільно на чолі загону лицарів та власної залоги зі знатних втікачів-русинів. Узявши місто в облогу, він розпочав таємні переговори з ченцями руських монастирів, намовивши тих підірвати міські мури зсередини. Проте змовників було викрито й страчено, а загони Свидригайла мусили повернутися на прусську територію. Замість обіцяного великокнязівського трону бунтівник отримав невеликий прусський замок Байзельакен неподалік кордону, що аж ніяк не відповідало його планам. Княжіння Свидригайла тривало недовго. Відразу після інтронізації він розпочав війну з Польщею (власне, з братом Ягайлом) за Поділля й Волинь. Занепокоєний польський двір вступив у таємні переговори з Жигимонтом Кейстутовичем, братом Вітовта, кандидатуру котрого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. У результаті двірцевого перевороту у вересні 1432 р. Жигимонт захопив владу, а Свидригайло змушений був рятуватися втечею до Полоцька. В роки громадянської війни, що стала, по суті, неоголошеною війною між Руссю, з одного боку, та Литвою й Польщею – з іншого. Збройні сили, які підпорядковувалися Свидригайлові, складалися переважно з князів та бояр українських земель – Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини. На р. Швянтій під Вилкомиром (нині м. Укмерге в Литві) 1 вересня 1435 р. відбувся вирішальний бій між армією Жигимонта, підсиленою польськими загонами, і військом Свидригайла, керувати яким спеціально прибув із Чехії герой гуситських війн Жигимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Чернігово-Сіверського. Але щастя зрадило Русі: сили Свидригайла зазнали величезних втрат і були розгромлені. Лише в полон, не рахуючи загиблих, потрапило 42 вірних Свидригайлу руських князя, а сам він мусив рятуватися втечею.

Навесні наступного року його бачили вже у Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції. На бік Свидригайла перейшли сіверські міста і союзники-татари, з якими він здійснив похід на Поділля, заволодівши Брацлавом і Вінницею. По кількох роках нерівної боротьби, коли владу нового великого князя визнала вже фактично вся Русько-литовська держава, крім Київщини, Чернігово-Сіверщини й Волині, Свидригайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча й далі продовжував перманентну війну. Так тривало до 1440 p., аж доки від руки змовників не загинув його опонент Жигимонт Кейстутович. Новий великий князь, малолітній Казимир Ягайлович, за порадою опікунів визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і право на Волинську землю. З 1440 p. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Розмірковуючи над феноменом їхньої відданості, через яку останні, висловлюючись словами М. Грушевського, «несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокиру», можна дійти висновку, що бунтівливий литвин примхою долі став символом опору Русі, її реакції на централізаторську політику Вітовта.

На завершення варто додати, що період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь. Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства (його єдиний син, народжений у неволі княгинею Анною Тверською, помер малолітнім). Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віденського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників Вітовта й Жигимонта Кейстутовича.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Видатні історичні постаті України. Особистості що внесли значний вклад в становлення України: Свидригайло Ольгердович [Електронний ресурс] // History: твоя електронна бібліотека: https://uahistory.co/mark/svidrigaylo.php. – Назва з екрана.

Котис О. Свидригайло – останній незалежний князь у Луцьку / О. Котис // Луцьк : тисяча років життя та історії / О. Котис. – Київ : Віхола, 2024. – С. 39–42.

Однороженко О. Геральдика членів господарської ради великого князя Свидригайла Ольгердовича / О. Однороженко // Студії і матеріали з історії Волині. 2012 / Кременец.-Почаїв. держ. іст.-архітектур. заповідник. – Кременець, 2012. – С. 153–194.

Свидригайло Ольгердович [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/dossiers/view/210-svydryhailo-olherdovych. – Назва з екрана.