Фотоколекція

Палац Плятерів (1802)

м. Берестечко, Луцький район Волинська область

Палац Плятерів – пам’ятка архітектури ХVІІІ століття у стилі класицизму, розташований у місті Берестечко на Волині.

Спочатку Берестечко належало боярському роду Боговитіних, а з плином історії переходило у власність представників інших родів. У XVI столітті на острові серед річки Стир був збудований замок. З часом його не стало. З 1795 р. Берестечком володів Йозеф Вінцентій Плятер. Його дружина Катерина у 1802 р. на місці колишнього замку ініціювала будівництво палацу. Це була двоповерхова споруда у стилі класицизму з портиком на головному фасаді і чотирма тосканськими колонами. На задньому фасаді містився двоповерховий еркер (кімната-виступ у стіні). Звідти відкривався вигляд на парк. На другому поверсі головного фасаду кутові вікна були квадратні і без декору, на відміну від прямокутних вікон, які по периметру оперізували всю споруду. Чотирисхилий дах палацу спочатку був покритий ґонтом, а згодом бляхою. Частина приміщення призначалася для житла, інша – для світських прийомів. Парадні зали були оздоблені фресками роботи італійського маляра Кормароні. Ріг палацу Плятерів дотикався до рогу старого будинку польського шляхтича Яна Якуба Замойського. З часом будинок занепав і його переобладнали під зимовий сад з великими вікнами. Поряд із палацом був закладений парк, запроектований Діонісієм Макклером, який розкинувся на двох берегах Стиру. Частиною парку був великий газон перед палацом. На іншому березі росли кедрові сосни, бархат амурський, сріблясті клени та інші види дерев та кущів. Палац постраждав під час Першої світової війни. Його відбудували, проте були знищені рештки давніх фресок. Палац вистояв у Другій світовій війні. Після війни у 1959 р. було відкрито психоневрологічний інтернат. Так ця споруда використовується і до нашого часу.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Берестечко // Ї : незалежний український культурологічний часопис. – 2007. – № 49 : Волинський усе-світ. – С. 384–399.

Берестечко [Електронний ресурс] // Велика українська енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/hasnfm. – Назва з екрана.

Котис О. Палаци Волині: інше Берестечко [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6808-palatsy-volyni-inshe-berestechko. – Назва з екрана.

Свято-Микитівська церква (1773)

с. Тур, Ковельський район Волинська область

Свято-Микитівська церква (церква Св. Микити) – пам’ятка архітектури національного значення в с. Тур Ковельського району Волинської області.

У 1773 р. в с. Тур коштами прихожан була побудована церква Св. Микити. Ймовірно, більш давній храм на честь Св. Миколая, був спалений татарами. Відомості про його існування відносяться до 1618 р., коли власниця ратненського маєтку Єлизавета з Лезенців, оплатила контрибуцію за православних (руських) священників, серед них згадувався й священник з с. Тур. У ХVІ – ХVІІ ст. це село, як і землі окремих північно-західних волинських територій, належали до королівських володінь і утворювали особливу адміністративно-територіальну одиницю – Ратненське староство. 

Теперішня церква знаходиться у центрі села, при головній дорозі. Дерев’яний тридільний храм є типовим для давньої волинської народної архітектури. З півдня і півночі до вівтаря примикають ризниці, з заходу до бабинця – присінок. Вікна в стінах нави розташовані майже під самим карнизом. В інтер’єрі підкреслений вертикальний акцент – простір центральної частини нави відкритий до основи купола. Під час ремонтних робіт у 1883–1884 рр., церква була перекрита шатровим завершенням, яке увінчує невеликого розміру баня. Дерев’яна, триярусна, окремо стояча дзвіниця, розташована на захід від церкви, була побудована у 1778 р. Первісно, другий та третій яруси дзвіниці були відкритими галереями – аркадами, але після ремонту у кінці ХІХ ст., їх зашили дошками.

До нашого часу церкву суттєво не перебудовували. У 2006 р., під час заміни старих дощок підлоги, під ними знайшли заховані російські, австрійські та польські гроші періоду 1898–1919 рр. Зовнішній ремонт церкви проведений у 2010 р. (дзвіниця в той час вже була оновлена).

Текст та ілюстрації:

Дем’янюк О. Православна храмова архітектура північних районів Волинської області / О. Дем’янюк // Історія та сучасність Православ’я на Волині : матеріали III наук.-практ. конф. 15-16 листоп. 2012 р. – Луцьк, 2013. – С. 47–52.

Карпюк Л. 250 років від часу спорудження Свято-Микитівської церкви у с. Тур, тепер Ковельського району (1773) / Л. Карпюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2023 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2022. – С. 264–266.

Тучемський М. По глухих закутках Волинського Полісся / М. Тучемський. – Луцьк : Надстир’я, 2007. – 162 с.

        Про Свято-Микитівську церкву в селі Тур, тепер Ковельського району – с. 57–63.

Матеріал надано ВОУНБ імені Олени Пчілки

Свято-Миколаївський храм Жидичинського чоловічого монастиря (1723)

с. Жидичин, Луцький район Волинська область

Свято-Миколаївський храм є композиційним центром архітектурного ансамблю Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря.

Монастир вперше згадується в Іпатіївському літописі 1227 р., коли князь Данило Романович їздив в Жидичин поклонитися і помолитися Святому Миколаю. На початках монастирські будівлі були дерев’яні. Існуючий комплекс споруд зведений на початку XVIII ст. У другій половині XIX ст. побудовані нові келії, розташовані на північний схід від церкви. Дата побудови Свято-Миколаївської церкви «1723» зазначена у ліпному написі на тимпані західного порталу. У 1982 р. під час капітального ремонту зняли архітектурну деталь, так зване підкупольне яблуко, на якому є два написи: «Цей храм закладено львівським єпископом Гедеоном Балабаном у 1594 році»; «Цей храм закладено холмським єпископом Йосифом Левицьким у 1723 році». Залишається відкритим питання, чи церква відбудовувалася на початку XVIII ст. чи будувалася заново.

Свято-Миколаївський храм був монастирським до часу ліквідації уніатського монастиря за Російської імперії (1828–1833 рр.), після чого він був переданий громаді і став парафіяльним. Це врятувало його від руйнувань, на відміну від монастирських будівель. У Першу світову війну, під час квартирування у Жидичині австрійських військових, були понищені ікони XVIII ст. з старого іконостасу, що знаходилися в ризниці; вівтар перетворили на спальню, хоругви використали на онучі, з оксамитової ризи зробили попону для коня. Значні ремонтні роботи були проведені у храмі після бомбардування у лютому 1944 р., коли повністю був зруйнований дах східної частини храму, пошкоджені стіни, вікна. Дах церкви перекрили, встановили вікна і двері. За радянських часів храм завжди був діючим. Ремонтні роботи проводилися у 1954 р. Зовнішні і внутрішні стіни були оштукатурені і побілені, панелі всередині храму пофарбовані олійною фарбою. У лютому 2019 р. церковна громада Свято-Миколаївського храму перейшла до Православної церкви України. Настоятелем храму був призначений о. Константин – намісник Свято-Миколаївського монастиря, який відродився у 2003 р. з передачею архієрейських палат УПЦ КП. Нині Свято-Миколаївский храм знову став центром відбудованого монастирського комплексу.

Будівля храму у стилі бароко – тринефна, представляє чотиристовпову базиліку з напівкруглою апсидою, з південного боку якої знаходиться двоповерховий об’єм. Перекрита хрестовими склепіннями на підпружних арках. Центральний вхід обрамлений порталом із сегментним фронтоном. Невеликі прямокутні вікна центрального нефа декоровані трикутними сандриками. Давній портал з датою побудови, ліпним гербом та ініціалами єпископа Холмського і Белзького Йосифа Левицького, архімандрита Жидичинського був зруйнований під час Другої світової війни. Відремонтований у 1954 р., тоді ж зроблений ліпний напис «РБ 1723». Під церквою знаходяться крипта та підвали. Іконостас 1862 р., царські врата поч. XVIII ст. В оздобленні врат використане акантове стебло та квіти-розети. Квіти, переплетені стрічкою, прикрашають різьблену колонку, увінчану митрою з хрестом. Ікони в іконостасі написані у 1941 р. художником Стецюк за ескізами І. Їжакевича. Окрасою інтер’єру є пристінні вівтарі, які поширилися після Берестейської унії і за архітектонікою були схожі на римо-католицькі зразки. Барокові вівтарі храму поч. XVIII ст. виконані у вигляді багатоярусної декоративної стінки, прикрашені пишним різьбленням, у центральній частині встановлені образи «Преображення» та святого, якому присвячувався цей вівтар. 

У храмі знаходяться дві ікони з іконостасу XVII ст. київської традиції – «Христос Вседержитель» та «Богородиця Одигітрія». Ікона «Богородиця Одигітрія» прикрашена багаторізьбленим срібним золоченим окладом, який покриває одяг Богородиці та Ісуса Христа. На окладі вигравіюваний герб замовника. 

Свято-Миколаївська церква є пам’яткою національного значення. Тут щоденно відбуваються богослужіння, приймаються паломницькі групи, проводяться пізнавальні екскурсії «Святинями Жидичинського монастиря».

Текст та ілюстрації: 

Галета В. Церква у Жидичині / В. Галета // Історія і сучасність Волині. Жидичин – крізь віки : наук. зб. : матеріали IV наук.-практ., іст.-краєзн. конф., присвяч. 780-річчю села Жидичин Ківерцівського району. – Луцьк, 2007. – Вип. 3. – С. 6–7.

Єлісєєва Т.  300 років від часу спорудження Свято-Миколаївського храму Жидичинського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, тепер Луцького району (1723) / Т. Єлісєєва // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2023 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2022. – С. 256–259. 

Майданець І. М. Жидичин / І. М. Майданець. – Луцьк : Волин. обл. друк., 1998. – 68 с.

Майданець І. М. Жидичин. Давня православна обитель / І. М. Майданець. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2019. – 303 с.

Марчук Г. Свято-Миколаївські храми Волині пам’ятки національного значення / Г. Марчук // Миколаївські читання : матеріали 1-го наук. семінару, присвяч. пам'яті Луцького князя і Св. православ. церкви Святослава-Миколи Святоші та Св. Чудотворця Миколая Мирлікійського, с. Жидичин. Ківерцівського р-ні, Волинської обл. 28 жовт. 2007 : наук. зб. – Луцьк, 2008. – Вип. 1. – С. 5–7.

Настенко В. П. Минуле й сучасне Жидичина / В. П. Настенко. – Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2004. – 64 с.

Семенюк В. Архітектурні пам’ятники Жидичина / В. Семенюк // Історія і сучасність Волині. Жидичин – крізь віки : матеріали IV наук.-практ., іст.-краєзн. конф., присвяч. 780-річчю села Жидичин Ківерцівського району : наук. зб. – Луцьк, 2007. – Вип. 3. – С. 37–38.

Матеріал надано ВОУНБ імені Олени Пчілки

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни (1752)

м. Володимир, Волинська область

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни – римо-католицька церква, побудована у стилі бароко XVIIІ століття.

Парафіяльний костел святих Йоакима та Анни збудований у 1752 р. на місці дерев’яного костелу 1557 р. Розташований у центрі міста на північ від давньої ринкової площі, храм являє собою тринавову базиліку з однією прямокутною апсидою та невеликим нартексом. Головний (південний) фасад, що виходить на площу, фланкований двома триярусними квадратними в плані баштами, завершеними невисокими чотиригранними банями з декоративними ліхтариками. Між баштами трикутний фронтон, декорований композицією з трьох глухих аркових ніш з обрамленнями; фасади розчленовані пілястрами.

Біля південно-західного рогу костелу Йоакима та Анни розміщувалась кам’яна плита з епітафією (зникла в 1960-х роках). Якщо для увічнення пам’яті магнатів чи представників купецької верхівки споруджували монументальні надгробки, то починаючи з другої половини XVII ст., менш заможні верстви розв’язували ці питання скромнішими засобами – замовляли невеликі епітафії та вмуровували їх у стіни храмів у вигляді кам’яних плит із зображеннями. У даному випадку на кам’яній плиті в пишному облямуванні геральдичного картуша був зображений її замовник – Мартин Підгороднянський (або Підгородинський), який у лицарських латах, стоячи навколішки, молиться перед образом Богоматері. Виконавцем був, напевне, місцевий майстер – каменяр, який наслідував зразки професійного мистецтва.

З досить скромним зовнішнім оздобленням контрастував інтер’єр храму. Два масивні пілони та система попружних арок поділяють основний об’єм костелу на три нави. Середня нава домінує в плані та в композиції об’ємів. Нави перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками, апсида та нартекс – хрещатими склепіннями. Стіни розчленовані пучковими пілястрами. Велику художню цінність мав бароковий двоярусний вівтар, пишно оздоблений колонами, дерев’яними позолоченими скульптурами, декоративними вазами, барельєфним орнаментом та елементами розірваного фронтону (знищений у 1960-х роках).

У єдиному ансамблі з костелом була мурована дзвіниця, що стояла перед ним у створі огорожі (знищена під час перепланування площі в 1970-х роках). Це була двоярусна споруда, збудована в бароково-класицистичних архітектурних формах. Нижній ярус мав вигляд стіни, розчленованої пілястрами та завершеної розвиненим антаблементом, фриз якого прикрашали тригліфи. Між пілястрами розміщувалися три високі наскрізні аркові прорізи для дзвонів. Верхній ярус, який завершував центр споруди, прикрашали подвійні пілястри, а увінчував його лучковий фронтон.

Орден монахів-капуцинів опікувався костелом від початку його існування. Варто відзначити, що пам’ятка архітектури руйнувалася внаслідок пожеж, однак вже у середині XVІІІ ст. відновилася у стилі віленського бароко. У 1832 р. капуцинський монастир було закрито, його приміщення передані казенному відомству. На початку ХХ століття деякі приміщення були розібрані, де у 1912 р. з’явився новий житловий будинок. Від старого комплексу залишилася лише кам’яна стіна з напівкруглими нішами в товщі. В міжвоєнний період ХХ століття під прапором католицької Польщі костел Іоакима і Анни пережив сплеск свого розвитку, що за підсумками Другої світової війни опинитися практично неушкодженим. У 1958 р. храм все ж був закритий. Його на три десятиліття радянська влада перетворила спочатку на меблевий магазин, а потім – концертний зал з кафетерієм. Саме у цей період комплекс позбувся своєї двох’ярусної кам’яної дзвіниці в східній частині двору. Проте, у 1992 р. діяльність храму знову було відновлено. Споруда доволі добре збереглася і функціонує як римо-католицька церква. Для дослідників надзвичайно цікавими є кам’яний барельєф поч. XVІІ ст., який є унікальним на Волині, а також – настінні фрески храму, що потребують детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Костел свв. Йоахима i Анни (1752) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&p=vlvvvvja. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Костел св. Йоакима і Анни [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034966-kostel-yoakyma-anny-monastyr-kaputsyniv.– Назва з екрана.

Шовчко В. Костел Іоакима та Анни Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2238/kostel-ioakima-ta-anni-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана. 

Домініканський монастир Святої Трійці (1497)

м. Володимир, Волинська область

Домініканський монастир Святої Трійці (Домініканський монастир) – пам'ятка місцевого значення у місті Володимир.

Домініканський монастир Святої Трійці розміщений у західній частині старого міста. Заснував його в 1497 р. Великий князь Литовський і король польський Олександр Ягеллончик. Ансамбль мурованих споруд склався протягом XVII–XVIII ст. У монастирських келіях з міцними стінами оселилися монахи Ордену домініканів. При монастирі існував шпиталь і будинок для вбогих. Відомо, що монастирю належала велика земельна ділянка зі ставком і садом, водяний млин, кілька дворів. Монастир мав право утримувати корчму, варити та продавати пиво, мед, горілку, вино. В 1789 році його було вирішено перебудувати. До Домініканського монастиря був прибудований Троїцький костел. Як свідчать скупі документальні джерела, вирізнявся розкішним внутрішнім убранством, мав 22 вікна і 12 дзеркальних люстр. На жаль, на початку ХІХ ст. сталася сильна пожежа, яка зруйнувала храм і частину чернечих приміщень. У 1850 році указом імператора Миколи І монастир отців-домініканів закрили. Будівлю костелу розібрали, а в келіях розмістилися присутствені місця (адміністративні органи Російської імперії). На першому поверсі знаходився міський архів та музей. В 1940-х роках монастирські корпуси займав прикордонний загін. В наш час тут розміщене місцеве ПТУ. Інтер'єр повністю змінений.

Монастир домініканців мав типову для католицьких монастирів XVII–XVIII ст. композицію: костел разом із двоповерховими корпусами келій утворював замкнене прямокутне подвір’я, на яке вів проїзд в одному з корпусів. Цей ансамбль протягом ХІХ–ХХ ст. зазнав таких значних перебудов, що встановлення його первісного вигляду потребує детальних досліджень.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Домініканський монастир [Електронний ресурс] // Володимир - місто твоєї історії : [сайт]. – Режим доступу: https://volodymyr.travel/listing/dominikanskij-monastir/. – Назва з екрана.

Шовчко В. Домініканський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2232/dominikanskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Свято-Василівська церква-ротонда (XIII–XIV ст.)

м. Володимир, Волинська область

Свято-Василівська церква-ротонда (Василівська церква) – пам’ятка давньої української сакральної архітектури не має аналогів ні в Україні, ані в Європі. Поєднала цілком оригінальну композицію зі впливом архітектурної спадщини Далмації і Великої Моравії та стилістикою готики.

Храм збудований у південній частині історичного ядра міста над заплавою р. Луги. Точна дата спорудження невідома. На північній стіні храму в ХІХ ст. існувала шиферна плита з датою 6702 (1194 р.), проте більшість дослідників датують його XIII – початком XIV ст., тобто періодом розквіту Галицько-Волинського князівства, що видається цілком вірогідним.

Василівська церква-ротонда у плані – октоконх, який складається з чотирьох сегментних конх більшого діаметра, розміщених за сторонами світу, та чотирьох сегментних конх меншого діаметра, що чергуються з ними. Східна конха (апсида) активно виступає з зовнішнього восьмипелюсткового контуру. Вражає творче використання конструктивних засад готики в об’ємно-просторовій структурі храму. Вісім контрфорсів (два з них знищені під час добудови притвору в ХІХ ст.), що підсилюють стіни будівлі ззовні, сприймають розпір від восьми попружних арок (своєрідних нервюр). Вони утворюють каркас для восьмипелюсткового зімкненого склепіння, яке перекриває складний план храму. Риси готики притаманні стрілчастому порталу північної конхи, білокам’яне профільоване обрамлення якого оздоблене різьбленням. Вплив романської архітектури помітний у півциркульному перспективному цегляному порталі західної конхи.

З кінця ХVІІ і до середини ХІХ століть храм знаходився в запустінні. Відродження церкви пов'язують з реконструкцією 1900–1901 років. Завдяки російському архітектору К. Козлову ротонда знайшла риси російсько-візантійського стилю. Було добудовано ганок, над нартексом з'явився другий ярус з дзвонами, а над ним надбудована невелика російська лазня. Також над ротондою був зведений цибулеподібний купол на барабані, декорованому кокошниками. Віконні отвори прикрасили зображення місяця і сонця, на північній стіні з'явився кам'яний портал. Все це до невпізнання змінив первісний вигляд храму.

Недоторканим залишилося саме незвичайне в зовнішності церкви – її фундамент. Він виконаний у вигляді квітки з вісьмома пелюстками. Великі округлені виступи чергуються з маленькими і створюють ілюзію хвилястих стін. З давнього майна церкви до наших днів дійшов лише образ Святої Богоматері, який був привезений з Греції, але ким і коли невідомо.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Василівська церква-ротонда [Електронний ресурс] // Дримба : [сайт]. – Режим доступу: https://drymba.com/uk/1034962-vasylivska-tserkva-rotonda-volodymyr-volynskyy. – Назва з екрана.

Вечерський В. В. Василівська ротонда у Володимирі [Електронний ресурс] / В. В. Вечерський // Великої української енциклопедії : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lu/epuvun. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл.. – (Національні святині України)

Котис О. Колесо історії: Василівська ротонда у Володимирі-Волинському [Електронний ресурс] / О. Котис // Волинські новини : [сайт]. – Режим доступу: https://www.volynnews.com/news/culture/koleso-istoriyi-vasylivska-rotonda-u-volodymyri-volynskomu/. – Назва з екрана.

 

Собор Різдва Христового (1755)

м. Володимир, Волинська область

Собор Різдва Христового (колишнiй костел єзуїтiв Серце Iсуса, костел Послання Апостолів) – костел єзуїтів, побудований у XVIII столітті, є пам’яткою архітектури національного значення.

Монастир єзуїтів розміщений у центральній частині міста на схід від давньої площі Ринок. Костел Послання Апостолів (або Серця Ісусового) збудований у 1718–1755 рр. на кошти слонімського старости І. Садовського за проєктом архітектора-єзуїта М. Радзимінського. Це однонавова будівля з трансептом та однією ззовні прямокутною, а в інтер’єрі криволінійною в плані апсидою. Головний (західний) фасад фланкують дві башти, поставлені під кутом до площини фасаду. Триярусні башти (у двох нижніх ярусах – восьмигранні, у верхньому – квадратні в плані) перекриті невисокими чотирисхилими наметами. Площина головного фасаду між баштами сегментно ввігнута, що характерно для розвиненого бароко, і завершена лучковим фронтоном досить невиразного малюнка. Фасади розчленовані пілястрами; внутрішнє оздоблення знищене. Південніше костелу розташований докорінно перебудований двоповерховий мурований корпус келій XVIII ст.

Збудований у стилі бароко монастир єзуїтів був одним з основних архітектурних ансамблів історичної частини міста і зараз належить до визначних пам'яток архітектури другої половини XVIII ст. Дві вежі західного фасаду є висотними домінантами серед забудови старого міста. Після скасування ордену єзуїтів, у 1774 р. монастирські будівлі були передані монахам-василіанам, а в 1840 р. – православному чоловічому першокласному монастиреві. Костел став монастирським храмом Різдва Христового.

В період Першої світової війни, домінування православ’я на волинських землях 1914 р., усе цінне майно храму було евакуйовано до Харкова, а колишній єзуїтський кляштор на період польського міжвоєнного правління ХХ ст. повернувся в лоно католицької церкви під ім’ям Послання Апостолів. Тоді ж була проведена часткова реставрація комплексу. Під час Другої світової війни вибухом бомби було пошкоджено північну ризницю та пресбітерій храму. В період радянського правління величний комплекс перетворився в склад. У 1983 р. починається його відновлення в статусі пам’ятки архітектури. Справжнє відродження колишнього єзуїтського монастиря відбулося в період незалежності України, що уможливило передачу комплексу православній громаді міста Володимира. Від 1995 – діючий Свято-Різдва Христового жіночий монастир Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП. Монастирем від часу його відродження опікувався Митрополит Луцький і Волинський Яків.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Володимир. Колишній костел Пресвятого Серця Ісуса / Розіслання Апостолів (1755–1770) [Електронний ресурс] // Костели і каплиці України : [сайт]. – Режим доступу: https://rkc.in.ua/index.php?m=k&f=csp&p=vlvvvvra. – Назва з екрана.

Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю / О. М. Годованюк. – Київ : Техніка, 2004. – 176 с. : іл. – (Національні святині України)

Завалій Є. В. Володимир-Волинський монастир [Електронний ресурс] / Є. В. Завалій // Енциклопедія Сучасної України : [сайт]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-27797. – Назва з екрана.

Шовчко В. Єзуїтський монастир Володимир-Волинського [Електронний ресурс] / В. Шовчко // Zabytki: пам’ятки України : [сайт]. – Режим доступу: https://zabytki.in.ua/uk/2246/iezuyitskii-monastir-volodimir-volinskogo. – Назва з екрана.

Церква Святої Параскеви (1777)

с. Осівці, Камінь-Каширський район Волинська область

Церква Святої Параскеви (церква Святої Параскеви-П’ятниці) – дерев’яна церква, пам’ятка архітектури національного значення в селі Осівці Камінь-Каширського району Волинської області.

За давньою легендою «посеред озера стояла стара-стара церква, і скільки їй років, ким побудована – ніхто не пам’ятає. Коли води в озері побільшало, церква залишилась на його дні. Кажуть, що на поверхню води, спливли лише царські врата, цілі і неушкоджені». Насправді ж, невелику церкву звели своїм коштом місцеві прихожани у 1774 році, вибравши для цього рівний і пологий західний берег озера. У 1777 році храм освятили в ім’я святої Великомучениці Параскеви. 

Церква дерев’яна, на кам’яному фундаменті, тризрубна, обшальована горизонтально. Прямокутні в плані зруби – рівновисокі, перекриті загальним високим двосхилим дахом, увінчаним у центрі по гребеню маківкою. Центральний об’єм злегка виділений у плані, перекритий стелею, підшитою замість первісного шатрового перекриття. Приміщення з’єднані в інтер’єрі прямокутними отворами. Характерний для волинського народного зодчества вигляд пам’ятки був змінений прибудовою до західного фасаду триярусної шатрової дзвіниці у 1833 р. У 1875 р. гонтове покриття даху замінили бляшаним. У 1894 р. до церкви справили новий триярусний іконостаc, а у 1896 р. зовнішні стіни церкви пофарбували у сіро-голубий колір. Через сто років, 1980-х рр., під час ремонту збільшили висоту шпилю дзвіниці, до бабинця прибудували ганок, на гребені даху нави влаштували великий ліхтар з маківкою, зміцнили фундамент і цоколь, піднявши церкву на 70 см, змонтували систему опалення церкви і підсобних приміщень, перебудували хори, встановили металеву огорожу з кованими воротами у мурованій арці. Вже у ХХІ ст., до 240-річчя освячення храму, його ще раз відремонтували, повністю змінивши внутрішній і зовнішній вигляд церкви: фасад обшили блок-хаусом, дах покрили профнастилом синього кольору, бані – нержавіючою сталлю «у шашечку» з напиленням нітриду титану «під золото», встановили сучасну металеву гвинтову драбину на дзвіницю, вікна та двері поміняли на пластикові, підлогу встелили візерунчастою кахляною плиткою, стіни та стелю церкви оздобили новим орнаментом, під'єднали акустичну систему та впорядкували церковне подвір’я доріжками з бруківки і хвойними насадженнями. У 2017 р. був освячений і новий храмовий іконостас. 

Храм пережив лихоліття війни та атеїстичні часи. Церква була постійно діючою. У дорадянський період Свято-Параскевська церква була приписана до парафії села Грудки, що в той час мала назву Ольблє-Рускоє. Зараз це самостійний прихід УПЦ. При храмі діє недільна школа, організована у 1990-х рр. з ініціативи священика Петра Черевка.

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 6 вересня 1979 року церква віднесена до пам’яток архітектури, що перебуває під охороною держави. Нині є пам’яткою архітектури національного значення. 

Текст та ілюстрації:

Антонюк Я. М. Трагедія руйнації храмів. Волинська область XX століття : іст.-краєзн. довід. / Я. М. Антонюк. – Луцьк : Надстир’я, 2014. – 280 с.

Про церкву святої Параскеви – с. 103.

Вигодник А. 250 років від часу спорудження церкви Святої Параскеви у с. Осівці Камінь-Каширського району (1774) / А. Вигодник // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2024 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2024. – С. 207–208.

Дем’яник Л. Осівцівська церква / Л. Дем’яник // Полісся. – 1999. – 27 листоп. – С. 2 ; 30 листоп. – С. 3 ; 4 груд. – 2 ; 7 груд. – С. 3 ; 11 груд. – С. 2.

Державний реєстр національного культурного надбання (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України. – 1999. – № 2–3. – С. 46–56.

Про церкву святої Параскеви – с. 50.

Рожко В. Є. Втрачені православні святині західної історичної Волині 1944–1988 рр. / В. Є. Рожко. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2019. – 349 с.

Про церкву святої Параскеви – с. 62.

Матеріал надано ВОУНБ імені Олени Пчілки

Церква Різдва Богородиці (1723)

м. Камінь-Каширський, Волинська область

Церква Різдва Богородиці – пам’ятка архітектури та містобудування національного значення.

Побудована в 1723 р. на місці старої Пречистенської церкви на кошти парафіян і місцевого поміщика графа І. Красицького. Тридільна дерев’яна споруда має форму продовгуватого хреста. Стоїть на кам’яному фундаменті, обшальована дошками, покрита бляхою. Вівтар церкви розміщений на південь. Спочатку була трьохкупольна. Однак у 1880 р. купол на західній стороні розібрали й на його місці звели трьохярусну шатрову дзвіницю. Внаслідок цієї перебудови частково були втрачені первісні форми, властиві народній дерев’яній архітектурі Волині. У 1876 р. в інтер’єрі церкви було оновлено трьохярусний іконостас і облаштовані хори. У 1902 р. побудували будинки для священника й псаломщика, 2 клуні, 3 хліви, конюшню. Церква Різдва Богородиці не припиняла своєї діяльності з часу свого існування.

Відомо, що в 1926 р. священником храму був о. Микола Гуранович, на початку 1928 р. – о. Є. Коваль, а з 1932 р. – о. Трохим Соловей. Упродовж 1951–1953 рр. настоятелем був призначений о. Микола Роздяловський, церковним старостою – Мефодій Мельник. Упродовж 1965–1990 рр. настоятелем храму був о. Феодосій Кристецький. З грудня 1992 до 1994 рр. на парафії служив о. Микола Смолярчук, опісля до весни 1999 р. – о. Богдан Андрійчук. З 1999 р. настоятелем є протоієрей Юрій Михайлов, призначений на парафію Указом архієпископа Луцького і Волинського Ніфонта.

У 2002 р., під час експедиції Волинського краєзнавчого музею, у передвівтарній частині церкви були виявлені унікальні ікони «Богородиця Одигитрія» і «Спас Вседержитель» поч. ХVІ ст., які потребували відновлювальних заходів. В 2003 р. було реставровано ікону «Богородиця Одигитрія», а впродовж 2006-2007 рр. – «Спас Вседержитель» (реставратори – П. Петрущак і А. Чабан). Після 2006 р. будівлю обшалювали новими дошками, замінили куполи і бокові іконостаси, зробили новий розпис стін, упорядкували церковне подвір’я. 

Матеріал надано Волинською ОУНБ імені Олени Пчілки

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дем’янюк О. Місце православної архітектури Камінь-Каширщини й Любешівщини у краєзнавстві Волині / О. Дем’янюк // Історія та сучасність православ’я на Волині : матеріали IV наук.-практ. конф. – Луцьк, 2013. – С. 46–50. 

Денисюк В. Т. Камінь-Каширський 800 років від першої писемної згадки про місто : історія і сучасність / В. Т. Денисюк. – Луцьк : Надстир’я, 1996. – 176 с. 

Пась Н. З історії Камінь-Каширської церкви Різдва Пресвятої Богородиці / Н. Пась, Ю. Михайлов // Волинська ікона: дослідження та реставрація : матеріали XXIV Міжнар. наук. конф., присвяч. 25-річчю Музею волинської ікони : наук. зб. – Луцьк, 2018. – Вип. 25. – С. 330–336.

Пась Н. Камінь-Каширське Полісся. З історії краю / Н. Пась. – Луцьк : Волин. друк., 2021. – 208 с.

Дмитрівська церква (1674)

с. Згорани, Ковельський район Волинська область

Дмитрівська церква – пам’ятка архітектури національного значення в селі Згорани, що збереглася у первозданному вигляді без перебудов. 

Село та Свято-Дмитрівська церква  вперше згадується 1674 року. Повідомлення про побудовану церкву є у привілеї польського польного гетьмана, любомльського старости Дмитра Юрія Корибута Вишневецького про службу священника на парафії. За іншими даними перша згадка про село належить до 1764 р. У ХІХ ст. село було центром Згоранської волості, до якої належало 11 сіл, 1216 селянських домів і 800 жителів.

На Волині існували давні традиції будівництва дерев’яних церков. Вони зводилися переважно у сільській місцевості і на їх будівництві працювали народні майстри, досвід яких передавався з покоління в покоління. При будівництві церкви використовували лише власну місцеву сировину на відміну від мурованих храмів, матеріали для спорудження яких завозили з-за кордону. При будівництві враховували кліматичні умови місцевості, зокрема, підвищену вологість. Стіни, перекриття, бані, двері, фундаменти, вікна мають певні особливості спорудження (міцний фундамент, виділений об'єм центральної нави, високі вікна). Ці вимоги були враховані при побудові Дмитрівської церкви у Згоранах. Архітектурною принадою храму є виділений центральний зруб (нава) значних розмірів, а нартекс (вхідне приміщення храму, яке знаходиться під хорами) з центральним зрубом поєднує напівкругла арка. Матеріал будови – дерев’яні бруси не різані, а тесані, що є особливістю такої споруди.

Після третього поділу Польщі в 1795 р. за указом імператриці Катерини ІІ в Холмській єпархії розпочалося навернення з унії до православ’я. За відомостями про церкву за грудень 1796 р. парафія вже була введена у православ’я. Дерев’яна церква записана як стара і до священнослужіння здатна. До церкви тоді були приписані 5 сіл. Парафія налічувала 125 дворів, 425 чоловіків і 440 жінок. На той час церква старих дарчих документів не мала. При церкві зберігалися метричні книги з 1783 р., історичний опис за 1806 р.. і опис церковного майна за 1806 р. На початку ХІХ ст. при церкві були дяк і паламар, які отримували жалування у карбованцях сріблом. Парафія постійно розширювалася, приєднувалися нові села, збільшувалася кількість прихожан, зростали доходи від землі і церковні збори. У 1854 р. за кошти парафіян був побудований будинок для священника з 5 кімнатами. В 1990 р. будинок був розібраний.

Російська імперія у другій половині ХІХ ст. почала масово насаджувати будівництво церков у російському стилі. Стару церкву у Згоранах мали спалити і збудувати нову, більшу, щоб нічого не нагадувало про унію. У 1900 р. вже був виготовлений новий проект будівництва, але завдяки старанням тогочасного настоятеля А. Річинського початок робіт відтягувався і з часом цей процес був призабутий і не втілений. Під час відновлювальних робіт у XІX ст. шатрове перекриття в інтер’єрі зашили дошками, ззовні закрили двосхилим високим дахом, стіни вертикально також обшили дошками, а у центральній частині розширили вікна. На початку ХХ ст. при церкві діяла церковнопарафіяльна школа, в якій у 1911 р. навчалися 40 хлопчиків і 10 дівчат. З приходом польської влади у селі відбулися певні зміни: церковні землі піддавалися конфіскації на користь держави, частина прибутку забиралася, зменшувалася кількість приписних сіл. Почала працювати польська однокласна початкова школа для хлопчиків і дівчаток, яка знаходилася у церковному домі. У штаті церкви були священик, псаломщик і просфорня. У 1929 р. був проведений ремонт церкви.

Церква витримала лихоліття першої і другої світових воєн і сьогодні є найстарішим дерев’яним храмом у Любомльському районі. Це тризрубна безкупольна споруда з невеликою декоративною главою з шатровим куполом над двосхилим дахом центрального зрубу. Кожен із трьох зрубів, центральний, західний і східний, мають окремий двосхилий дах, покритий металом. Центральний зруб трішки вищий за бічні. Стіни обшиті вертикальними дошками і скріплені бантинами (поперечна горизонтальна балка для скріплення), пофарбовані у синій колір. На північному заході від церкви стоїть дерев’яна дзвіниця, яка була побудована одночасно з церквою, і є квадратною у плані двоярусною спорудою, яка перекрита шатром, пофарбована у синій колір. Церква належить до тих давніх волинських храмів у яких відзначається домінування центрального об’єму у загальній композиції споруди. Вирізняють споруду храму гармонійні форми разом із новітніми прибудовами: до вівтаря з півдня – ризниця, а до бабинця з заходу – невеликий присінок, на причілку якого є зображення святого Дмитрія Солунського. Потрійне єдине вікно в південній стіні нави, надає споруді ззовні оригінальності, а у внутрішньому середовищі – додаткового світла. Вікно домінує у порівнянні з малими вікнами на бічних зрубах. Частково збережений стародавній іконостас. Святиня була постійно діючою. Церква завжди відзначала престольне свято 26 жовтня (за старим стилем). До Любомльського краєнавчого музею з церкви були передані стародруки, ікона «Святий Георгій» XVII ст., фрагменти різьби і клірові відомості різних років. 

Матеріал надано Волинською ОУНБ імені Олени Пчілки

Джерела:

Текст та ілюстрації:

345 років від часу побудови Свято-Дмитріївської церкви в с. Згорани (1674) // Наше життя. – 2019. –13 берез. – С. 3.

Василевська С. 350 років від часу спорудження Дмитрівської церкви з дзвіницею в с. Згорани, тепер Ковельського району (1674) / С. Василевська // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2024 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк : Терен, 2024. – С. 203–206.

Державний реєстр національного культурного надбання : (пам’ятки містобудування і архітектури України) : Волинська область // Пам’ятки України. – 1999. – № 2/3. – С. 46–56.