Фотоколекція

Церква святої  Великомучениці Параскеви у Липках

Село Липки, Рівненський район, Рівненська область

Церква зведена 1841 року коштом парафіян. Ймовірно, постала на місці давнішої дерев’яної, яка могла б походити щонайпізніше з XVIII ст. У 1880-х роках при церкві існувала дерев’яна дзвіниця, яка була в поганому стані. Церква парафіяльна. До 1939 року служба велася українською мовою. З 1991 року церква відійшла до УАПЦ і служба знову правиться рідною мовою. Пам’ятка архітектури місцевого значення (охоронний № 61-Рв). Тепер пам’ятка перебуває в користуванні православної громади.

Метричні церковні книги з 1817 року знаходяться у Державному архіві Житомирської області і Державному архіві Рівненської області.

Церква стоїть посеред західної частини села (вул. Незалежності), при дорозі, напроти забудови. Зруб церкви звели без жодного цвяха – бруси витесано традиційним способом за допомогою сокир. Будова тризрубна, наву на низькому світловому восьмерику вкриває приземиста баня, завершена ліхтарем та маківкою. При північній стіні вівтаря прибудована ризниця, з заходу до бабинця прилягає дещо вужчий ганок. Дерев’яна двоярусна дзвіниця розташована з південного заходу від церкви.

У 2024 р. було відремонтовано дах храму. У 2026 році храму виповнюється 185 років від дня побудови.

Література:

Историко-статистическое описание церквей и приходовъ Волынской Епархіи. Н. И. Теодоровичъ. Том ІІ. Уъзды Ровенскій, Острожскій и Дубенскій. – Почаевъ, 1889.  –  С.539.

 Переверзевъ Н.В.  Справочная книга о приходахъ и монастыряхъ Волынской епархіи. –  Житомиръ, 1914. –  С.348.

Інтернет-ресурс:

Церква святої Великомучениці Параскеви у Липках [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://web.archive.org/web/20200129153904/http://decerkva.org.ua/riv/lypky.html. – Назва з екрана.

Свято-Покровська церква в  Рясниках

Село Рясники, Рівненський район, Рівненська область

Храм у Рясниках є архітектурною пам‘яткою місцевого значення 18 століття  (1762 р.).  Дерев'яна будівля на кам'яному фундаменті з дзвіницею. Нова дерев’яна церква, яка збереглася, зведена у 1901 році. Поблизу церкви поховані Марія Миколаївна Ушинська (1859–1903) та її дочка Лідія Олександрівна баронеса Врангель (1881–1910). Марія Миколаївна Ушинська була невісткою славетного українського педагога XIX ст. Костянтина Дмитровича Ушинського, дружиною його сина Костянтина. Син Костянтина Дмитровича та Надії Семенівни Ушинських Костянтин проживав разом з дружиною Марією наприкінці XIX на початку XX століття у своєму маєтку в с. Рясники. В роду Ушинських були такі відомі українські прізвища як Лизогуби, Дорошенки, Розумовські.

Література:

Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Т. 2: Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский / Составил Н. И. Теодорович. – Почаев, 1889. – С. 725.

Інтернет-ресурс:

Село Рясники: сайт Вікіпедії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%8F%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8. – Назва з екрана.

Церква Вознесіння Господнього у Бугрині

Село Бугрин, Рівненський район, Рівненська область

Село Бугрин, Рівненського (колишнього Гощанського) району розташоване на березі річки Горинь, за 17 км від Гощі. Вперше згадується Бугрин в актах від 1545 р. За поданням Миколи Теодоровича церква Вознесіння Господнього побудована в 1867 р. на кошти прихожан за проєктом арх. Пархоменка. Дерев’яна, простора, п’ятибанева, на кам’яному фундаменті, дахи покриті залізом. 

Храм знаходиться в центральній частині села на пагорбі (вул. Б. Хмельницького) та відіграє роль  висотної домінанти поселення. Свято-Вознесенська церква є однією з найбільших дерев'яних храмів Рівненщини. Об’ємна структура храму – дев’ятизрубний, досить рідкісний для даного регіону, завершений п’ятьма банями, чотири з яких розташовані над міжраменними зрубами і носять суто декоративний характер. Із західного боку прибудована триярусна дзвіниця, накрита наметовим дахом. Віконні отвори з півциркульним завершенням оздоблені сандриками кілевидної форми. В екстер’єрі церква має досить стриманий накладний декор у вигляді кутових лопаток, хвилястого фризу та декоративних лиштв на глухих барабанах бань. Виразний зразок храмового зодчества Волині кінця ХІХ ст. і вдалого застосування елементів неовізантійської та неоросійської стилістики.

Станом на 2015 р. верхи Свято-Вознесенської церкви покриті листовим металом синього кольору, первісні маківки з хрестами замінені на шаблонні елементи з імітацією позолоти. Стіни храму шальовані горизонтальною дошкою і пофарбовані у голубий колір з акцентуванням кутових лопаток, карнизної частини та вхідних частин більш насиченим відтінком.

Література:  

Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии / Н.И. Теодорович. – Т. ІІ. – Почаев, 1890. – С. 703-704.

Інтернет-ресурси:

Бугрин [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://trip.org.ua/rivnenshchyna/bugrin.html. – Назва з екрана.

Церква Вознесіння Господнього (Бугрин) на Електронній карті спадщини дерев'яного церковного зодчества Рівненської області [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.google.com/maps/d/viewer?mid=17jms8StPoZ379dqV3CZskxnz7m0&ll=50.544717500000004%2C26.534525199999976&z=18. – Назва з екрана.

Церква Вознесіння Господнього (Бугрин) [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Церква Вознесіння Господнього (Бугрин) – Назва з екрана.

Свято-Михайлівська церква

Селище Гоща, Рівненський район, Рівненська область

Храм спорудили на кошти  Адама Киселя, волинського магната і київського воєводи. Він всіляко допомагав існуванню при храмі монастиря і православній школі , яка підпорядковувалася київської академії. Долучилася до будівництва і Регіна Соломирецька-Гойська (із славетного роду Гойських, фундаторів Почаївської Лаври). У ризниці церкви зберігається її портрет, на якому вона тримає у руках аркуш із гордовитим текстом: «Prawo na klasztor i skoly w Hoszcy. Roku 1639». У XIX ст. храм перейшов до уніатів, потім був повернений православним. Кожен раз перебудовувався, але не втратив своїх виразних рис.

В оздобленні храму поєднується елементи ренесансу та бароко. Архітектурно споруда наслідує тридільні дерев’яні церкви — хоча внаслідок утрати всіх трьох мурованих верхів це помітно не дуже. Нинішній дерев’яний верх з’явився  наприкінці ХІХ ст.

Церква має кілька цікавинок:
1. Стіни нави сягають 2,3 метрів.
2. На південній стіні в гожу днину працює сонячний годинник, сучасний храмові.
3. Первісні двері радують око вибагливими кутими завісами.
4. У вівтарі за престолом зберігається ікона Гощанської Божої Матері — шанована на Волині святиня.
5. Є в храмі і декілька стародруків — наприклад, «Мінея» 1761 року, видана у друкарні Почаївської Лаври.

Література: 

Ричков П. Стилістична еволюція храмової архітектури Волині ХІХ – поч. ХХ ст. / П. Ричков // Студії і матеріали з історії Волині : 2013 / Кремен.-Почаїв. держ. іст.-архітектур. заповідник ; гол. ред. В. Собчук. – Кременець : Кремен.-Почаїв. держ. іст.-архітектур. заповідник, 2015. – С. 99– 128. 

Текст та ілюстрації: 

1.     Михайлівська церква 1632 р. [Електронний ресурс]  https://parafia.org.ua/UCA/church/myhajlivska-tserkva-13/– Назва з екрана.

2.     Свято-Михайлівська церква в смт. Гоща [Електронний ресурс]  https://volyntravel.com.ua/prosvita-nauka-knyharstvo/svyatomykhaylivska-tserkva-v-smthoshcha/#google_vignette. – Назва з екрана.

Палац Порчинських (1827)

с. Урвенна, Рівненський район Рівненська область

Палац Порчинських – руїни маєтку, збудованого у стилі класицизму у ХІХ ст. власником села Урвенни Віталісом (Вітольдом) Порчинським. Є пам’яткою архітектури.

Дата побудови палацу в Урвенні достеменно невідома, як і автор проєкту. Дослідник шляхетських палаців-садиб Роман Афтаназі у своїй праці «Історія резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої» («Dzieje rezydenciji na dawnich kresach Rzeczipospolytej») писав, що палац в Урвенні побудував у кінці XVIII ст. тодішній власник Ігнацій Подгородецький – родовитий шляхтич герба Сас. У 1825 р. він помер, а оскільки не мав прямих нащадків, то його спадок поділили між дальніми родичами. Власником Урвенни став маршалок Віталіс Порчинський, який не належав до заможного шляхетського роду, однак був одружений з представницею роду Подгородецьких. Деякі польські джерела вказують, що палац в Урвенні збудував саме Віталіс Порчинський. Разом з тим, польський дослідник Волині М. Орлович у краєзнавчому журналі «Ілюстрований путівник по Волині» (1929), описуючи маєтності Ігнація Подгородецького, зазначає, що «в Урвенні родина Подгородецьких мала палацик, зведений в кінці XVIII ст.». Про те, що палацик в Урвенні в кінці XVIII ст. звів саме Подгородецький, писав у листопаді 1938 р. і польський ілюстрований краєзнавчий часопис «Земля Волинська». Отож, джерела сходяться на тому, що у 1827 р. палацик вже був. Після смерті Порчинського палац перейшов до його дружини, а потім – до онуки Корнелії, яка була заміжня за маршалком Рівненського повіту Адольфом Омеціньським. Це були останні власники палацу.

Палац був двоповерховим в стилі класицизму з чотирьох колонним портиком на фасаді. Колони перетиналися балконом другого поверху. Між колонами на першому поверсі були парадні двері, які вели до просторої зали з дерев’яними сходами на другий поверх. На південному, протилежному боці, був засклений зимовий сад. Від зовнішнього простору зимовий сад і балкон відділені чотирма колонами, що сягали даху. Між зимовим садом і залою були дві кімнати. Східне і західне крило будинку мали однакове вирішення. Другий поверх мав таке ж планування як і перший, але кімнати були вищими. Стеля зали першого поверху була оздоблена ліпниною у вигляді великого польського орла посеред вінця (ліпнина була знищена в 1947 р. «совєтами»). Будівлю накривав високий дах. Поруч з палацом звели двоповерхову офіцину – будинок для прислуги і гостей. Будівля дожила до наших днів, але як і палац, «осучаснена» до невпізнання. Далі була в’їзна брама, обабіч якої в саркофагах на високих постаментах лежали два кам’яних сфінкси. Палацик оточував мальовничий сад-парк, закладений, як вказують польські джерела, Віталісом Порчинським. Короткий опис Урвенського палацу залишив у своїх спогадах польський поет-романтик і мемуарист, уродженець Волині, Шимон Конопацький, який мав маєтності неподалік Урвенни. «Палацик в Урвенній гримів на всю околицю – як через милу оку архітектуру, так і через внутрішнє оздоблення, що разом з англійським парком, що оточував палац, формувало чудову цілісність ансамблю і гарно утримувалося, разом з маленьким селом біля маєтку з витягнутими в рядочок маленькими хатками з мурованими коминами і акуратними городами обабіч ганків, які рясніли квітами». Цей опис доповнюють графічні малюнки відомих художників ХІХ ст. Наполеона Орди і Генриха Пейєра, які малювали шляхетські садиби, палаци, двори і замки східних кресів Речі Посполитої, у тому числі й Волині. У парку розміщувався одноповерховий будиночок, де жив садівник. Цей будинок зберігся. Нині в ньому господарські приміщення інтернату. У 1921–1922 роках на другому поверсі в кутовій кімнаті палацу був облаштований шкільний клас, поки приміщення школи ремонтували після пожежі. 1947 р. в колишньому палаці облаштували контору колгоспу, яка розміщувалася там до 1955 р. У серпні цього ж року територію віддали під новоутворений Урвенський будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів. У 1970-х роках за часів інтернату до палацу прибудували двоповерховий корпус, остаточно спотворивши колишню панську резиденцію. У 1983 р. його перейменовано в Урвенський психоневрологічний інтернат. З 2013 р. змінено назву на Комунальний заклад «Урвенський психоневрологічний інтернат» Рівненської обласної ради.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Калько В. Таємниці забутого палацику в Урвенні [Електронний ресурс] / В. Калько // РівнеРетроРитм : [сайт]. – Режим доступу: http://retrorivne.com.ua/taiemnici-zabutogo-palaciku-v-urvenni/. – Назва з екрана.

Котис О. Палаци Волині: незнана Урвенна [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6480-palatsy-volyni-neznana-urvenna. – Назва з екрана.

Незнана Урвенна // Вісті Рівненщини. – 2018. – 2 лют. – С. 8.

  

    

Палац Ходкевичів (ХVІІІ ст.)

смт Млинів, Дубенський район Рівненська область

Палац Ходкевичів – пам’ятка архітектури у селищі Млинів, що на Рівненщині. Побудований наприкінці ХVІІІ ст. у стилі класицизму.

Достеменно невідомо коли Млинів став власністю Ходкевичів – роду, який походив з Великого князівства Литовського. Припускають, що це сталося в 1560-х роках і пов’язано з віленським каштеляном і великим гетьманом литовським Григорієм Ходкевичем. Містечко начебто було посагом його дружини Катерини Вишневецької. Наприкінці XVIII століття багатства Ходкевичів були досить великими. Вони володіли багатьма селами і містечками. У 1789 р. власники Млинова добилися влаштування тут двох щорічних ярмарків. Разом з тим господарі містечка вирішують саме тут збудувати свою резиденцію. Ініціаторами будівництва була Людвіка Ходкевич зі своїм чоловіком Миколаєм. Будівництво розпочалося у 1790 р. Архітектором проєкту був варшавський Кароль Шютц. Наприкінці нагляд за роботами вів інший архітектор – Ян Слонєвський. Комплекс усіх споруд був чимось справді цікавим. Так посеред розпланованого парку будувалося кілька споруд. Серед них головний корпус двоповерхового палацу з 6 колонами на головному вході. Бічний флігель був дещо меншим, його головний вхід оздоблювали 4 колони. До колони з обох боків і по центру підходили під’їзні доріжки. На фронтоні портика, який завершував колони – багата ліпнина з ініціалами фундаторки – L.C. В овалах композиції – герб Ходкевичів. На фасадах у проміжках між вікнами виділялися пілястри. Всередині палац був влаштований в системі анфіляди. За часів фундаторки будівля отримала багатий декор. Стіни та стеля були покриті розписами на різні сюжети. На стелі – ліпнина з рослинними мотивами і розписами на гротескну тематику. У деяких кімнатах містилися мармурові і муровані каміни. Деякі мали ліпні ніші у вигляді мушлі, які скоріше були творами мистецтва. Нерозписані стіни прикрашалися тканиною чи іншим видом обшивки у тональності всього приміщення. Над цим спеціально працювали художники Вінцентій Боркевич та Мьодушевський. Права частина палацу була репрезентаційною. Вона більше декорована і краще розписана. Тут була більярдна зала, передпокій з тосканськими мотивами у декорі, парадна зала з вишуканими меблями і римськими старожитностями у розписах. У палаці були різні порцелянові вироби, старовинні годинники, статуетки, які прикрашали різні кімнати. Користувалися Ходкевичі окремою мозаїковою залою. І таких різноманітних кімнат у палаці ще було дуже багато. Їх детальний опис зберігся і зараз, перебуває в архіві у Польщі. Цінні колекції в млинівській резиденції Ходкевичів – бібліотека, архів, картини та інші твори мистецтва. В малярській збірці були роботи відомих авторів, родинні портрети. Протягом ХІХ століття ці колекції тільки поповнювалися. Сам палац завершили будувати в першій половині ХІХ століття (хоча деякі частини добудовувалися значно пізніше) і мав він риси класицизму за модою тих часів. З описів палацу відомо також і про паркові павільйони, які знаходилися на території палацо-паркового ансамблю. Споруда, камера-обскура називали ящик з отвором для проходження світла. На протилежній стінці ящика отримувалося зображення. Це був простий пристрій, прототип майбутніх фотоапаратів. З опису цього критого ґонтом павільйону стає зрозуміло, що і в волинській резиденції Ходкевичів камера-обскура використовувалася за призначенням. У камері була дубова підлога, складена з квадратних тафель. Тут стояло кілька столиків та стільців. Алебастрова урна, дві вази марки «Бельведер» і колони з мозаїкою додавали мистецького смаку усій будівлі. Чимось близьким до природничої тематики була «Брама з 12 знаками небесними». Невелика споруда, накрита ґонтом, з настінними розписами. Ще однією частиною ансамблю був Філософський будиночок. Тинькування стін імітувало «скельний камінь», дах ґонтовий з двома коминами, висота – на півтора поверхи. З правого боку до будиночка примикала печера, зроблена Олександром Ходкевичем з глини і землі. Тут він проводив наукові експерименти, натхненний діяннями предків та модними віяннями науковців XVIII століття. Хімічні досліди стали головним захопленням волинського шляхтича. Не один відвідувач був подивований цим будиночком – місцем, де можна віддатися науковій думці і творчості вдалині від усіх. Всередині Філософський будиночок мав окрему кімнату для житла, окрему для дослідів, для зберігання реактивів тощо. Стіни також були розписані малюнками. Млинівський парк Ходкевичів складався з двох частин. У більшій частині зліва палацу був виритий канал. Господиня Людвіка Ходкевич особливо потурбувалася про те, аби парк набув вигляду «італійського саду». Вона замовляла цілий ряд рослин, дерев, які потрібно було тут висадити. За зразок їй служили магнатські резиденції інших родів. Вкінці XVIII ст. тут висадили понад 400 італійських тополь, 150 – ломбардських, 115 бальзамічних тополь, кілька білих тощо. Садівник жив в окремому будинку, де доглядав як за парком так і за оранжереєю, в якій росли ананаси, фіги, лимони, апельсини й інші екзотичні фрукти.

У 1915 р. палац опинився у вирі війни. Тут пролягав фронт між австро-угорською та російською арміями. За час війни в маєток потрапило 138 артилерійських снарядів. Палац був дуже сильно пошкоджений і згодом його довелося розібрати. Колекції, правда, залишилися недоторканими. Втратилися тільки окремі предмети. У 1919 р. у маєтку проживали мати власника Юлія Ходкевич і її дочка Софія. 28 травня їх замордували «революційні нападники», як пише Р. Афтаназі. Палац сплюндрували, а колекції розграбували. Після 1920 р. залишки колекції перевезли до маєтку під Львовом, а архів – у Львів та Краків. Більшість споруд у маєтку збереглися після Першої світової війни. Флігель був повністю відновлений і став використовуватися, палац покрили новим дахом, хоч він і перебував у занедбаному стані. Після Другої світової палац повністю розібрали, на його місці збудували зооветеринарний технікум. У 1970-х роках у приміщенні флігеля відкрили Млинівський краєзнавчий музей. Збереглися ротонда «Templum» (музичний павільйон) і філософський будиночок. Млинівська резиденція – один з найкраще збережених шляхетських маєтків Волині. Хоча минули часи та багато чого втрачено, але Млинів може слугувати добрим зразком аристократичної культури Волині.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Котис О. Палаци Волині: зразковий Млинів [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/6952-palatsy-volyni-zrazkovyi-mlyniv. – Назва з екрана.

Яцечко-Блаженко Т. Гільйотина для Рози, або привид із Млинівського палацу / Т. Яцечко-Блаженко // Гомін [Млинів]. – 2018. – 13 верес. – С. 5.

Михайлишин О. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ї половини XVIII – XIX століть / О. Михайлишин ; Н.-д. ін-т теорії та історії архітектури і містобудування. – Київ : НДІТІАМ, 2000. – 236 с.

 

  

Палац Стецьких (ХVІІІ ст.)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Маєток Стецьких – історичний комплекс, розташований на берегах р. Стави у с. Великі Межирічі, Рівненської області. До його складу входили палац, два флігелі, парк із ботанічним садом і штучним ставом, будинки для челяді, стайня, псарня, фільварки, костел із родовим склепом.

Першим представником цієї родини, який отримав у власності волинські землі, став Казимір Станіслав Стецький (прибл. 1670–1748 pp.) – хорунжий, каштелян Київський, староста Овруцький, згодом, полковник. Казимір був визначною особистістю свого часу. Завдяки військовій вправності та політичним переконанням здобув славу й милість у польського короля Августа II, який усіляко сприяв Стецькому й допоміг йому стати сенатором. Казимір був двічі одружений. З першою дружиною Йоганною Нусеровською дітей не мав. А в другому шлюбі з Антоніною Корвін-Коссаковською народилося дві доньки Маріанна та Кароліна й син Ян, який по смерті батька успадкував його володіння та родовий маєток у Кустині. Проте для власної резиденції Ян Казимір обирає інший населений пункт – Межиріч Корецький (нині Великі Межирічі). Краєзнавча література, має дві версії, як Ян Казимір Стецький став власником Межиріч. За однією, поданою Тадеушем Єжи Стецьким у книзі «З бору і степу», Ян Казимір придбав село в коронного мечника Франциска Фердинанда Любомирського 1773 р. За іншою, яку наводить в «Ілюстрованому путівнику по Волині» Мечислав Орлович, Стецький виграв Межиріч у пана Яблоновського під час гри в карти. Власне у новопридбаному селі староста Овруцький Ян Казимір Стецький створює власну резиденцію. Провівши осушення широких боліт навколо містечка, впорядкував ринок, заклав шпиталь для убогих і почав зводити палац. Для його будівництва з Європи було запрошено відомого архітектора італійського походження Доменіко Мерліні.

Межиріцький палац був розлогою двоповерховою віллою у стилі класицизму, яка складалася з трьох частин – головного палацу та двох двоповерхових бічних корпусів (флігелів), з’єднаних з основною спорудою галереями (коридорами). Дослідники відзначають гармонійну цілісність усього комплексу. По центру головного фасаду палацу містився високий шестиколонний псевдоризаліт (виступ) з чотирма колонами іонічного ордера. Ближче до будівлі він розширювався і вже містив 6 колон. На фронтоні красувався виліплений герб. На задньому фасаді з боку парку була простіша конструкція. У верхній частині – балкони. Палац був потинькований темно золотим кольором, а капітелі колон, обрамлення вікон, двері та багато інших декоративних елементів були білими. Палац накривав гладкий чотирискатний дах. Один із бічних корпусів використовувався для кухні, яка розташовувалася на першому поверсі. Тут же дві великі кімнати керівника маєтку та господарчі приміщення. На другому поверсі – покої музикантів і слуг. Інший флігель використовувався для проживання гостей. Розташування кімнат у палаці було анфіладним, тобто кімнати були між собою послідовно поєднані. Головний вхід виводив гостей до округлих сіней. Ліворуч – сходи на другий поверх. Праворуч – вхід до великої більярдної зали з глибокою шафою із вівтарем всередині. Коли її відкривали, зала ставала як домова каплиця. На першому поверсі ще була велика їдальня, житлові кімнати, які використовували для невеликих прийомів. А, от, другий поверх був розрахований саме для багатолюдних балів, які так любив власник маєтку Ян Казимір Стецький. Вікна великої бальної зали із місцем для оркестру виходили на парк. Щоб стіни не здавалися монотонними, архітектори постаралися їх урізноманітнити та прикрасити. Їх оздоблювали пілястри з корінфськими капітелями. У проміжках між ними – ліпнина з рослинним орнаментом, яка творила оправу дверям. На бічних стінах розташовувалися ніші, оздоблені кесонами (декоративними заглибленнями), призначеними для опалювальних печей. Верхня частина бальної зали була поділена на прямокутні фрагменти, покриті розписами. На карнизах – стилізовані ліри, що мали вказувати на музичне призначення зали. Тут також були виліплені маски і «роги достатку». В інших кімнатах другого поверху також було багато ліпнини, стіни прикрашав живопис авторства Юзефа Маньковського. Біля палацу був парк, який складався з кількох частин. В одній із них було аж 5–6 оранжерей, де вирощували квіти. Частина парку призначалася для вирощування овочів та фруктів. Фруктовий сад від решти парку відділяла липова алея. Поряд із палацом і флігелями у парку розташовувалися конюшні на сто коней і театр. Про вигляд останнього нічого невідомо. Польський історик Роман Афтанази пише, що театр міг уміщувати кількасот глядачів. Тут діяла як місцева аматорська трупа, так і виступали приїжджі артисти. Недалеко розташовувалася лазня, яка з одного боку мала один поверх, а з іншого – два. Тут же була окрема кімната з паркетом і меблями, де оглядач коней міг випити кави і чаю.

Після польського повстання 1831 р. маєток Стецьких був конфіскований царською владою та перетворений на школу для лісників та гмінних писарів. Після довгих років конфіскації він перебував у занедбаному стані: був знищений театр, деякі господарські будівлі, пошкоджене оздоблення інтер'єру. Відновити палац до попереднього стану так і не вдавалося. Останнім власником Межиріча з родини Стецьких, став Юзеф, який був одружений із Марією Микульською. У вересні – жовтні 1939 р. після встановлення радянської влади на Західній Україні сім'ю Стецьких заарештували працівники НКВС. Після арешту власників палац Стецьких назавжди втратив роль шляхетської резиденції. Спершу тут розташовувалися радянські війська, але з початком Другої світової війни у ньому розміщувався німецький гарнізон. Після закінчення війни тут знаходилася сільськогосподарська школа. У 60-х роках ХХ ст. приміщення палацу було відпочинком під загальноосвітньою школою-інтернатом, яка діє й сьогодні.

Драматичним моментом в історії палацу стала пожежа, яка знищила його внутрішнє оздоблення, зокрема, фрески Юзефа Маньковського, що збереглися під час війни. Тому початкового вигляду інтер'єр не має. Портик зі сторони парку був перебудований, колони з коринфськими капітелями надмірно спрощені. Знищений ліпний герб Стецьких на фронтоні. Зміненим є навколо палацовий простір: ботанічний сад із декоративними деревами перетворений на фруктовий, центральна алея тепер оточена ялинами. Але все ж палац і досі існує, на відміну від чисельних волинських магнатських резиденцій, що цілком втрачені.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Бурченя В. Контрасти палацу [Стецьких] у Великих Межирічах [Корецького району Рівненської області] / В. Бурченя // Вісті Рівненщини. – 2019. – 27 груд. – С. 4–5.

Котис О. Палаци Волині: гармонійна класика Великих Межиріч [Електронний ресурс] / О. Котис // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/7857-palatsy-volyni-harmoniina-klasyka-velykykh-mezhyrich. – Назва з екрана.

Обарчук А. Стецькі-Олехновичі – власники Межиріча Корецького / А. Обарчук // Наукові записки : 190 р. від дня народження П. Куліша. – Рівне : Олег Зень, 2009. – Вип. 7. – С. 100–107.

 

Палац Ледуховських (ХІХ ст.)

с. Острожець, Дубенський район Рівненська область

Острожець відоме було з ХІV ст., але на підставі документів письмових та історичних актів відомо про містечко Острожець лише в першій половині ХVІ ст., а саме в 1528 році, коли місто Острожець отримало Магдебурзьке право, дане Сигізмундом, королем Речі Посполитої. Власниками села був рід Семашко. В XVI ст. містечком певний час володіла родина Малинських. У XVIII ст. містечко Острожець належало родині Олізарів. Останнім великим землевласником був рід Ледуховських. Саме появу палацу пов’язують з цією родиною. Першим представником цієї родини, що оселився в Острожці був Лукаш Ледуховській гербу Шалава. Герб Шалава має давньоукраїнське походження ще від часів Київських князів. Лукаш Ледуховській (1756–1844) із 1820 р. був дубенським маршалком. Його дружиною була Текля Стецька (1784–1863). У подружжя народилось п’ятеро дітей: Ромуальд, Емілія, Людвіка, Олімпія та Маріанна. Наступним власником Острожця став Ромуальд Ледуховській. Його дружиною була Леонтина Чацька, донька Михайла Чацького та Теклі Піліховської. В подружжя була єдина донька Марія, яка вийшла заміж за Владислава Ледуховського, представника іншої гілки роду Ледуховських.

У 1840-х рр. в Острожці Ромуальд Ледуховській розпочинає будівництво палацу в стилі класицизму. Проте є версія, що палац був до того часу, і Ромуальд його лише перебудував. Але остаточно це невідомо. Архітектором для зведення будівлі був обраний Генрик Марконі. Це був польський архітектор італійського походження, що від 1822 р. працював у Польщі та Україні. Палац в Острожці в основі мав форму прямокутника. Це була мурована будівля. Палац був покритий чотирисхилим дахом. На фасаді широкий портик, прикрашений шістьма іонічними колонами. Поверхня їх не була гладкою. Під портиком знаходилась тераса, на яку вели сходи. Кімнати були як для господарів, так і для гостей. Цікавим було приміщення вестибюля. Там стелю підтримували стовпи, верх яких був оформлений у вигляді голів із бородами. Посеред великого та просторого залу знаходився мурований камін, який був прикрашений візерунком, що був зроблений із тропічного дерева – палісандр. Також усі парадні двері в палаці були покриті палісандром або були зроблені із явора. Стелі та стіни прикрашені ліпниною у формі листків. В кімнатах були дорогі люстри та каміни. Біля основної будівлі палацу знаходилась будівля офіцини. Перед палацом був чудовий газон. Автором проєкту великого парку в Острожці був Валер’ян Кроненберг. В парковій зоні росли буки, липи, італійські тополі. Маєток займав на той час 1850 га.

В роки Першої світової війни певний час будівля палацу використовувалась військами австро-угорської армії для адміністративних цілей. Потім палац зазнав руйнувань. Були втрачені твори мистецтва. За свої політичні погляди Ромуальда Ледуховського, було заарештовано російською імперською владою та вислано до Воронежа. Палац в Острожці разом із маєтностями перейшов у спадок до його доньки Марії. У міжвоєнний час палац було відновлено, там проживав його останній власник, Август Ледуховській, син Марія Ледуховської. Август був неодружений. З приходом нової влади, яка була встановлена в селі у 1939 р. він був арештований та утримувався в Луцькій тюрмі. Офіційна його смерть датується 1939 р. Власне, так закінчилася лінія родини Ледуховських.

В роки Другої світової війн палац був частково зруйнований. Після війни будівлю палацу все ж відновили, до 1959 р. там знаходився районний комітет партії, нині розташований протитуберкульозний диспансер. Зберігся до наших часів і парк. На його території збереглися вікові різновидові породи дерев. Серед них є унікальне для нашого регіону дерево – бук червоний, яке в кліматичних умовах Острожця насіння не утворює і не розмножується.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Оліх А. Репресовані волинські поляки: Граф Август Ледуховський / А. Оліх // Волинський Монітор. – 2024. – 6 черв. – С. 10–11.

Тарасюк В. Психотерапія... історією / В. Тарасюк // Гомін [Млинів]. – 2013. – 14 листоп. – С. 4.

Яцечко-Блаженко Т. Палаци Волині: Острожець [Електронний ресурс] / Т. Яцечко-Блаженко // Хроніки Любарта : [сайт]. – Режим доступу: https://www.hroniky.com/news/view/17157-palatsy-volyni-ostrozhets. – Назва з екрана.

Церква святих апостолів Петра і Павла (1733) і дзвіниця (1848)

с. Великі Межирічі, Рівненський район Рівненська область

Церква святих апостолів Петра і Павла (Петропавлівська церква) – чинна дерев’яна церква, пам’ятка архітектури в селі Великі Межирічі на Рівненщині.

Дерев’яний, тризрубний, одноверхий храм з рівновисокими зрубами і прибудованою дзвіницею. Розпланувальне рішення складається з квадратного в плані центрального зрубу, а з також прямокутних бабинця та вівтарної частини. Нава має доволі високий надбудований восьмигранний барабан з віконними отворами на усіх восьми гранях, що створює сприятливе природне освітлення всередині храму. У внутрішньому просторі перехід від четверика до восьмерика здійснюється завдяки трикутним «вітрилам» у внутрішніх кутах. Головна баня має восьмигранну грушоподібну форму і завершується невеликою декоративною маківкою. Класицистичний мотив простежується у використанні шести трикутних фронтонів по зовнішньому периметру храму. Доволі великі віконні отвори мають півциркульне завершення з надвіконними сандриками та підвіконними карнизами. Використано також круглі вікна для освітлення центрального зрубу і абсиди. Зовнішні стінові поверхні опоряджено вертикальною шалівкою з нащільниками. Два нижніх яруси триярусної дзвіниці мають прямокутні плани, верхній ярус зі дзвонами на плані рівнобічного восьмигранника. Завершується дзвіниця восьмигранним наметовим верхом з трикутними фронтонами. Покрівля головної бані та шатра дзвіниці виконані з жерсті жовтого кольору (так званий «златосвєт»). Інші частини покрівлі храму з жерсті, фарбованої в темно-синій колір. Храм має два притвори: зі сторони головного входу та на південній стіні нави. До південної стіни абсиди прибудовано приміщення різниці. Колористична гама на момент обстеження (2016) – голубі стіни, білі та темно-сині деталі, жовта покрівля верхів, темно-синя покрівля дахів.

Джерела:

Текст та ілюстрація:

Дерев’яні церкви Рівненської області : архітектурна спадщина : іл. кат. / Нац ун-т вод. госп-ва та природокористування ; ред. П. А. Ричков. – Рівне : Дятлик М. С., 2017. – C. 68.

Див. також:

Великі Межирічі [Електронний ресурс] // Дерев’яні Церкви Західної України : [сайт]. – Режим доступу: http://decerkva.org.ua/riv/vel-mezhyrichi.html. – Назва з екрана.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (11–12 ст.)

с. Дорогобуж, Рівненський район Рівненська область

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Свято-Успенська церква) – унікальний витвір української архітектури ХІ–ХІІ ст. Вважається найдавнішою збереженою спорудою Рівненщини, що занесена до Реєстру пам'яток України національного значення.

Дорогобуж був одним з найдавніших міст і вперше був згаданий у літописі 1084 року після заволодіння містом князем Давидом Ігоровичем. В цей час у Дорогобужі мав би бути закладений монастир і зведена церква на місці сучасної. При дослідженнях в ХІХ столітті Орестом Фотинським, було виявлено у мурах ренесансної на вигляд Успенської церкви, фрагменти кладки із давньоруської плінфи. Відкриття підтвердили у 1980-х роках: виявилося, що великі ділянки плінфи другої половини ХІІ ст. збереглися в усіх стінах церкви, окрім північної. Тоді ж одну таку ділянку традиційно лишили нетинькованою для огляду відвідувачів. Дослідники припускають, що храм зруйнували монголи у 1241 році, але не дощенту. Тож при його відновленні у ХVІ ст. збережені рештки послужили основою нових стін. Це дає підстави зарахувати дорогобузьку церкву до давньоруських пам'яток. Будівлі монастиря з двох сторін були прибудовані до нової Успенської церкви. Після смерті Костянтина Острозького, Іллі Острозького (1539) Дорогобуж дістався Костянтину Василю Острозькому. З 1644–1834 рр. будівля перебувала у володінні базиліан, єзуїтів та греко-католиків. У 1786 р. греко-католики повністю перебудували стару церкву з помітним прагненням надати їй «латинських рис». Архітектурний вигляд побудови відзначався лаконізмом як в побудові об’ємних частин, так і в зовнішньому декорі. До початку ХІХ ст. при церкві ще функціонував монастир. Після заборони у Російській імперії чину василіан монастир був зачинений, а Успенська церква стала парафіяльною. В 1840 р. волинський єпархіальний архітектор Михаловський оглянувши церкву, яка вимагала ремонту (було пошкоджене перекриття), розробив проєкт перебудови церкви. Зокрема для усунення слідів УГКЦ. Гонтове покриття дахів 1875 р. замінили на бляшане. Залишки монастирських будівель 1908 р. розібрали, використавши будівельний матеріал для будівництва огорожі, ремонту церкви. У 1950 р. до фасаду церкви прибудували дерев'яну дзвіницю, але 1961 р. в ході хрущовської антирелігійної компанії церковну громаду зняли з обліку, а церкву перетворили на клуб.

В 1982 р. досліджуючи церкву були виявлені первісні елементи будівлі. За даними дослідженнями припущено, що первісна церква була одноапсидною чотиристовпною орієнтованою по осі захід-схід. На основі її фундаментів з частковим використанням стін збудували нову прямокутну однонавну церкву орієнтовану по осі північ-південь. Пізніше до неї добудували вівтарну частину, посилену двома контрфорсами. Проєкт реставрації передбачав експонування елементів первісного давньоруського храму, протрасування його фундаментів, будівництво окремої дзвіниці. Початок відновлення церкви прийшовся на передачу церкви віруючим, котрі провели реставрацію зі збереженням дерев'яної дзвіниці перед фасадом.

Під час археологічної експедиції у 1991 році під керівництвом археолога Богдана Прищепи у Дорогобужі розкопали житло ХІІ–ХІІІ століть. Однією із знахідок був меч ХІ (!)-го століття, який не має аналогів в Україні. Реставрація його тривала чотири роки. У березні 2021 року стародавня зброя повернулася у Рівненський обласний краєзнавчий музей.

Храм за розмірами вважається великим – 20,5 на 12 м, але однонавова будівля укріплена позаду потужними контрфорсами, все це надає масивності та якогось відчуття середньовічності та монолітності, навіть незважаючи на дивний колір – рожевий.

Тут зберігається копія однієї з найстаріших Богородичних ікон, ще із Дорогобузького монастиря княжих часів XII століття – одна з рідкісних пам’яток давнього українського малярства, волинської школи іконопису. Благодатна ікона Божої Матері – «Богородиця Одигітрія з Дорогобужа» написана на полотні, наклеєному на дерев’яну дошку. Мати Божа на ній зображена до пояса, з дитятком Ісусом на лівій руці.

Джерела:

Текст та ілюстрації:

Дорогобуж [Електронний ресурс] // Архітектурні та природні пам'ятки України: [сайт]. – Режим доступу: https://landmarks.in.ua/oblast/rivnenska/dorohobuzh. – Назва з екрана.

Свято-Успенська церква (Дорогобуж) [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія : [сайт]. – Режим доступу: https://salo.li/490a8f2. – Назва з екрана.

Успенська церква Українська [Електронний ресурс] // Українська церковна архітектура : [сайт]. – Режим доступу: https://parafia.org.ua/UCA/church/uspenska-tserkva-polotsko-smolenska-shkola/. – Назва з екрана.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці [Електронний ресурс] // Мандруй Рівненщиною : [сайт]. – Режим доступу: https://rivne.travel/locations/cerkva-uspinna-presvatoi-bogorodici. – Назва з екрана.