14 червня 2023 року виповнюється 30 років від часу заснування Дубенського історико-культурного заповідника. До заповідника належать унікальні пам’ятки історії та архітектури як-от: Дубенський замок, збудований у XV столітті; Луцька брама; Спасо-Преображенська церква; Синагога 16-17 століття; Свято-Юріївська церква; Монастир кармеліток; Костел бернардинів і його келії; Костел Яна Непомуки; Краєзнавчий музей; Свято-Іллінський собор та світські будівлі 18-19 століття у центральній частині міста.

Замок з’явився ще в Х столітті, але тоді він був лише укріпленням, яке зруйнували татари. На початку XV століття князь Федір Острозький знову взявся за будівництво укріплення, яке було не тільки захисним, а й придатним для проживання. Огороджений щільним дерев’яним частоколом, внутрішній двір замку забудували приміщеннями, в яких жили люди, тримали худобу і зберігали зерно. Однак через часті пожежі та збільшення кількості мешканців замку князь Острозький вирішив збудувати кам’яну фортецю, яка мала б більшу площу, високі стіни і могла б захистити людей від ворожих військ.

Вдале планування, продумана архітектура – дозволили комплексу уціліти до наших днів. Комплекс включає міст, проходячи через який потрапляєш до надбрамного корпусу. По обидва боки території знаходяться бастіони з вежами. Біля північної стіни розміщено палац князів Любомирських (XVIII ст.) та палац князів Острозьких (ХVI ст.).

Згідно з легендами, усі підземні приміщення замку Острозьких містили найцінніші речі. Проте нині це найстрашніші місця, в яких влаштували музей тортур. Через любов до азартних ігор Юзефа Любомирського у ХІХ ст. продає замковий комплекс військовому відомству. Нині його територія – історико-культурний заповідник.

Джерело: Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека

Література

Державний історико-культурний заповідник у місті Дубні. – Дубно, 2000. – 9 c.

Дещинський Л. Дубно : краєзнав. нарис / Л. Дещинський, П. Савчук. – Львів : Каменяр, 1973. – 46 с.

Дмитренко Т. Дубно. Погляд крізь віки / Т. Дмитренко. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2010. – 179 с. 

Дубенський форт : істор. нарис / П. Савчук. – Рiвне : Лiста, 2001. – 288 c.

Дубно, княжий мій граде : краєзн. нарис / Держ. іст.-культ. заповідник м. Дубна ; ред. П. Смолін. – Вид. 2-ге, доповн. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2005. – 51 с.

Скарби наші духовні : з колекції держ. історико-культурного заповідника м. Дубно. – Дубно, 2002. – 5 c.

3 червня 2023 року виповнюється 230 років від дня народження Антонія Мальчевського (1793–1826) – польського поета-романтика, представника «української школи» в польській літературі.

Народився Антоній Мальчевський 3 червня 1793 року у сім’ї Констанції з роду Блешинських та Яна Юзефа Мальчевського, генерал-лейтенанта. Місце народження дослідниками чітко не визначено. Це може бути Варшава, а може – і Княгинин Дубенського району, за декілька кілометрів від Кременця. Батько поета був власником маєтків у селах Волині – Княгинин і Ксаверівка.

Рід Мальчевських був знаним на Волині. Достеменно відомо, що дитинство його проходило в родовому маєтку Княгинин. Дітей виховували іноземці, тому не дивно, що Антоній в юності краще володів французькою мовою, ніж рідною. Після смерті матері у 1800 році його віддали на навчання до Кременця. Своєю блискучою освітою Мальчевський зобов’язаний Кременецькій (Волинській) гімназії. Цей навчальний заклад був утворений Тадеушем Чацьким. Про нього як про освічену людину відгукувався Тарас Шевченко. Саме у цьому закладі зародилася українська школа в польській літературі. Не закінчивши гімназію, у 1811 році Антоній вирішив піти до війська, аби взяти участь в Наполеонівській війні.

За переказами, у Венеції він познайомився з геніальним англійським поетом Джорджем Байроном, який став символом романтизму в Європі ХІХ століття. Мальчевський відчув поетичне натхнення та загорівся творчістю, написавши таку прекрасну річ, як «Марія», що стала першою польською романтичною поемою та першим українським твором у польській літературі. «Марія» була написана під впливом української народної творчості та мальовничої природи України, зокрема Наддніпрянщини, Волині, Поділля і Полісся. Мальчевський же перемістив дію поеми в Україну 1660 року. Вона отримала назву за ім’ям головної героїні – «Марія». Мальчевський писав літературний, а не історичний твір і був надто талановитим поетом.

1821 року, повернувшись в Україну, Мальчевський оселився у зруйнованому батьківському маєтку. Щоб урятувати рештки майна, займався орендою. У 1823-1824 роках він періодично живе у Львові, де марно намагається писати та друкувати свої літературні твори. Проте твори, написані  після «Марії», не збереглися.

Після кількамісячної роботи закінчує свій єдиний і останній великий поетичний твір і видає його за власний кошт у Варшаві під заголовком «Марія. Українська повість». Це було у 1825 році. Вихід поеми не приніс Антонію Мальчевському сподіваної популярності. Її зустріли байдуже, а реакція критиків і класиків була навіть певною мірою негативною: вони не зрозуміли її достоїнств. Автор не мав навіть засобів на оплату вартості друкування.

2 травня 1826 року Мальчевський у віці 33 роки помер у своєму помешканні у Варшаві на вулиці Електоральній у повному забутті та самотності.

Література

Антоній Мальчевський-поляк за походженням, українець по духу : матеріали міжнар. наук. 2-ї укр.-пол. конф. присвяч. 215 річниці з дня народж. класика польськ. л-ри, уродженця дубенської землі А. Мальчевського. – Дубно : [б. в.], 2008. – 40 с.

Життя - мов спалах блискавиці... = Zycie jest jak blysk blyskawicy... / упоряд. : Е. Шевчук, М. Цесельські, С. Соборук, М. Пшеничний, І. Гудима. – Рівне : [б. в.], [2018-?]. – 23 с.

1 червня 2023 року виповнюється  125 років від часу відкриття Любомльської єврейської Талмуд-тори (школи) (1898)

Любомль був значним єврейським містечком у північно-східній частині Холмщини і регіону, також в частині Люблінського округу, що видно із статистики 1550 року. У 1510 році в Любомлі єврейська община побудувала величну муровану синагогу. В 1560 році євреї міста дістали дозвіл на призначення рабина, завдяки якому вони дістали справді широкі релігійно-адміністративні повноваження. Тоді навчання своїх дітей кожна конфесія проводили окремо, а саме єврейські діти навчались при синагогах, католицькі при костелі і греко-католики при своїх храмах. Першими вчителями при них були рабин, ксьондз, священик. Про шкільне навчання єврейських дітей у м. Любомль вперше згадано в 1601 році.

У 1728 році під час необережного поводження з вогнем виникла одна з найбільших пожеж у Любомлі. Холмські гродські книги повідомляють, що тоді згоріла і єврейська школа. Єврейські дослідники відносять початок занепаду єврейського життя в Любомлі до 1760-х чи 1770-х років. Проте єврейське життя у Любомлі вирувало. Головного значення надавали навчанню Тори, у вузькому значенні Мойсеєве П’ятикнижжя, тобто базова частина юдейського канону Святого Письма, а також Талмуду, який містить коментарі до Тори, рабиничні дискусії, моральні вказівки та розповіді. У 1897 році у Любомлі було не менше як 17 хедерів – традиційних початкових релігійних шкіл для хлопців у віці до 13 років, у яких вчили гебрайської абетки, читання молитовника, Тори і Талмуду. Часто вони розташовувалися в будинку учителя (маламеда). На той час у місті проживало 4600 чоловік, із яких 3300 євреїв.

5 червня 1898 року в Любомлі була відкрита приватна чоловіча Талмуд-тора. Ця школа розміщувалась в громадському приміщенні і утримувалась на кошти із коробкового збору – 700 крб. Станом на 1915 рік у ній навчалось 50 хлопчиків. Вчителем був Шмая-Еліезер Вольфович Франкфурт, який мав звання вчителя початкових училищ. Отримував оклад 600 карбованців у рік. У 1898 році у Любомлі 17 єврейських вчителів давали освіту 370 учням, а 60 знали Талмуд-тору. У школі вивчали іврит і їдиш. На початок ХХ ст. серед єврейського населення вже переважали хасиди (представники релігійно-містичного руху, що виник на Поділлі у XVIІІ ст. і метою якого було відновлення релігійності юдеїв). Вивчення Тори, як згадує Натан Челет (Блюмен) до встановлення польської влади не було обов’язковим правом. Але батьки вважали за свій обов’язок навчати своїх дітей Тори Ізраїля. І той обов’язок був сильнішим багатьох законів. Коли дитина досягала віку трьох років, у домівці батьків наставала велика радість. Вона була пов’язана з відзначенням дня народження, і з першим днем, коли цей малий єврей брав на себе відповідальність за дотримання обов’язків у вивчені Тори. З того часу він вже не був дитиною подібною до інших дітей, а молодим кандидатам на великі діла.

Літератруа

Остапюк О. З історії Любомльської єврейської общини / О. Остапюк// Національні меншини Правобережної України. Історія і сучасність : матеріали наук.-краєзн. конф. у Новоград-Волинському : наук. зб. – Житомир, 1998. – С. 76–79.

Остапюк О. З історії синагоги м. Любомль : (до 500-річчя побудови) / О. Остапюк // Старий Луцьк : наук.-інформ. зб. ЛДІКЗ. – Луцьк, 2011. – Вип. 7. – С. 370–391.

27 травня 2023 року виповнилося 120 років від дня народження Віталія Сагайдаківського (1903–1998) – одного із найвідоміших пастирів Волині міжвоєнного періоду, митрофорного протоієрея, уродженця Рівненщини.

Сагайдаківський Віталій народився у с. Коростятин Рівненського повіту Волинської губернії. Дід і батько, а також його брати Вадим і Олександр були священиками. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі с. Симонів, Клеванській духовній школі Рівненського повіту. У 1923–1926 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії. У 1927 р. став священиком і розпочав душпастирську діяльність у с. Застав‘є Рівненського повіту. У 1929 р. призначений настоятелем парафії у с. Жабче Луцького повіту Волинського воєводства. Тут став свідком акції нищення польською владою місцевої православної церкви, яка мала великий резонанс у християнському світі. За оборону церкви В. Сагайдаківського і п‘ятеро селян було ув‘язнено в луцькій тюрмі звідки митрополит Польської Автокефальної Православної церкви Діонісій звільнив їх під заставу у 5 тис. злотих. Після закриття церкви богослужіння відбувалися на сільському цвинтарі. Під тиском влади В. Сагадаківський у 1931 р. покинув село і переїхав на Холмщину.

Завдяки активності священика у с. Городиславичі Томашівського повіту протягом року було відремонтовано церкву, проведено внутрішні реставраційні роботи. У 1934 р. на зборах православних священиків томашівського деканату о. Віталій Сагайдаківський запропонував текст звернення до польського уряду з приводу заборони українських шкіл на Холмщині та викладання релігії для православних дітей українською мовою. За невиконання священиком розпоряджень влади щодо святкування Великодніх свят у 1938 р. староста Томашівського повіту наказав йому залишити парафію у Городиславичах. Протягом наступних двох років служив у селах Бабичі Білгорайського та Бозок Холмського повітів. У 1940–1944 рр. о. Віталій Сагайдаківський опікується парафією у Бозку, інших селах Холмського повіту та у Яблочинському монастирі на Підляшші. На початку 1945 через Лемківщину та Австрію емігрував до Канади. У 1948–1956 рр. був настоятелем кількох українських православних парафій, а після 1966 р. перебував під юрисдикцією Канадської архієпархії Православної Церкви Америки. В 70-х р. 20 ст. Віталій Сагайдаківський відвідав Україну. Повернувшись у Канаду, він пише солідну книгу «Правди не втопити», в якій описує життя своїх предків, своєї родини, сім’ї, різню, винищення православних храмів, цілих українських сіл на Холмщині, детально описує будівництво храму в селі Городиславичі, де він служив Божу службу.

Помер і похований В. Сагайдаківський у м. Торонто.

Література

Енциклопедичний словник Холмщини / уклад. А. Салюк, А. Арцишевська. – Львів : Сполом, 2017. – 600 с.

7 травня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження Семена Лаховського (1898–1988) – волинського краєзнавця, першого директора Маневицького краєзнавчого музею.

Народився 7 травня 1898 року в с. Колодниця на Волині. Батько працював на Ковельській залізниці, мати – в сільському господарстві. Після закінчення початкової школи працював учнем слюсаря на залізничній станції Ковель. У 1914 році разом з рідними був евакуйований в м. Тіхвін Новгородської області, де також працював на залізниці. У 1918 році повернувся в рідне село Колодницю, і почав працювати робітником вугільного складу на станції Ковель. У 1939 році став працювати слюсарем-автоматником на залізничній станції Ковель. 

Після нападу нацистів працював зв'язківцем партизанського загону, передавав відомості про рух на залізниці, комунікації противника, налагодив зв'язки з підпільниками в околицях Ковеля. З 1943 по 1944 роки перебував у партизанському загоні, був призначений командиром господарського взводу, за виконання бойових завдань був представлений до урядової нагороди – медалі «За відвагу». У лютому 1944 року С. Лаховський був направлений в Маневицький район і до 1962 року працював завідуючим відділом соціального забезпечення Маневицького райвиконкому.

У середині 1960-х років почав займатись краєзнавчою роботою. Брав активну участь у створенні Маневицького краєзнавчого музею, який був відкритий у 1967 році. На громадських засадах довгі роки був його директором. За участю С. Лаховського було створено ряд музейних закладів на громадських засадах у Маневицькому районі, а також на батьківщині краєзнавця – у с. Колодниця Ковельського району. Помер Семен Лаховський у 1988 році.

Література

Вернидубов О. Семен Лаховський – краєзнавець, фундатор та директор Маневицького краєзнавчого музею / О. Вернидубов // Минуле і сучасне Волині та Полісся: історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина : матеріали ХІІІ Волин. іст.-краєзн. конф. смт. Маневичі – с. Кукли, 14 квіт. 2004 р. – Луцьк, 2004. – С. 122–123.

Нагорна О. Про себе і своїх колег / О. Нагорна // Волинський музей. Історія і сучасність : матеріали V Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 23-й річниці Незалежності України та 85-й річниці створення Волин. краєзн. музею, м. Луцьк, 16 трав. 2014 р. / упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – Вип. 5. – С. 124–133.

5 травня 2023 року виповнюється 430 років надання Меджибожу міського самоврядування на праві магдебурзькому. 

Початок дії магдебурзького права у Меджибожі визначається документами, які зберігаються у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Відповідно до них, самоврядні права були надані Меджибожу грамотою 5 травня 1593 р. володарем міста Адамом-Ієронімом Сенявським (*1576 – †1619).

Успадкувавши Меджибіж та належний до нього ключ маєтків від діда та батька, Адам-Ієронім Сенявський декларує, що містяни як теперішні, так і прийдешні на вічні часи робляться “вільними з невільних”, звільненими від “стародавніх повинностей, які терпіли від колишніх панів та їх урядників”. Громада повинна обрати з-поміж себе бургомістра, радника і присяжних – “і ніякий урядник не може втручатися в будь-яке судочинство та міську юрисдикцію, окрім випадків, які б стосувалися шкоди мені чи непорядку в обороні”. Наводиться розлогий перелік майнових та господарських прав громади, до якого входила навіть гарантія протекціонізму “користі міщан” порівняно з приїжджими купцями і крамарями (щось подібне до акції “Купуй меджибізьке” часів Ренесансу). Водночас, місту призначено два ярмарки на рік: на св. Петра (29 червня) та на св. Михайла Архангела (29 вересня), та щотижневі торги у понеділок і п’ятницю, участь у яких дозволялася також купцям і крамарям з інших міст. Разом з правами на міщан покладалися й обов’язки гатити ставки, справляти мости, а головне – підтримувати безпеку та обороноздатність Меджибожа: “Перекопи, кобилиці, вежі, паркани, брами повинні справляти завжди і держати свою варту на воротях, і щоб не було, як перед тим тяганини. Кожен міщанин, який тільки-но має дім, повинен мати в кожному домі рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль. Кожен має бути готовим виступити проти ворога з рушницею будь-коли, а я буду забезпечувати гарматами і гаківницями…” В подальшому міські привілеї були підтверджені приписками на полях документу та підписами: у 1703 р. Адамом-Миколою Сенявським, пізніше Марією-Софією Сенявською-Денгофф, у 1704 р. Августом Чарторийським, у 1783 р. Адамом Чарторийським. Останнє підтвердження, яке засвідчує “права і привілеї, які є у цій справі”, зроблено 1794 р. після анексії Поділля Російською імперією.

Ініціатива із запровадження міського самоврядування у приватновласницькому Меджибожі свідчить про прогресивність магдебурзького права – інструменту, завдяки якому міська громада могла вибудовувати свої взаємовідносини з центральною владою та регламентувати власне життя. 

Література

Зaпaденкo І. Міщанам, теперішнім і прийдешнім, на вічні часи... : до 425-річчя надання Меджибожу магдебурзького права / І. Западенко // Календар знаменних і пам'ятних дат Хмельниччини на 2018 рік. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2017. – С. 116–119.

Меджибіж // Легендарні села України = The renowned Ukrainian villages / Х. Й. Роглєв, Ю. Л. Бошицький, І. А. Голубаха, Г. Б. Мунін; пер. з укр. на англ. мову Г. О. Теличук. – Київ : Книга, 2009. – С. 44–47.

Якименко Н. Меджибізький замок на Хмельниччині / Н. Якименко // Краєзнавство в Україні: сучасний стан і перспективи : наук. зб. – Київ : Академія, 2003. – С. 166–169.