Новини

28 серпня 2025 року виповнюється 260 років від дня народження Тадеуша Чацького – польського культурно-освітнього діяча, одного із засновників Кременецької гімназії.

Тадеуш Чацький народився 28 серпня 1765 р. у містечку Порицьк Володимирського повіту на Волині (зараз – село Павлівка Володимирського району Волинського області). Був четвертою й наймолодшою дитиною у сім’ї Катажини і Фелікса Чацьких. Із дитинства Тадеуш мав добру пам’ять і любив читати. Здобувши ґрунтовну домашню освіту, він, не навчаючись у жодному університеті, лише завдяки наполегливій праці став одним із найосвіченіших людей своєї доби. Майже всі отримані від батька на особисті витрати гроші п’ятнадцятилітній юнак передав вчителю для сиріт і дітей незаможних мешканців Порицька. У шістнадцятирічному віці Тадеуш їде до Варшави. Весь вільний час юнак проводив в одній з найбільших у тогочасній Європі бібліотеці Залуських, досліджував історичну спадщину рідного краю, розшукував рідкісні книги і рукописи, поповнював, започатковану ще батьком, бібліотеку. Порицька книгозбірня налічувала понад 12 тис. томів, 4 тис. рукописів, 60 тис. різних документів.

У 1803 р. розпочався найбільш плідний період діяльності Т. Чацького. Із призначенням на посаду візитатора (інспектора) шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній, він організовує та відновлює школи в багатьох містах і містечках – Володимирі, Луцьку, Клевані, Дубровиці, Бердичеві, Житомирі, Вінниці, Барі, сприяє створенню фондів для підтримки навчальних закладів заможними людьми. Упродовж десяти років діяльності ним було засновано дві сотні шкіл та училищ. Але найвдалішим освітнім проєктом Тадеуша Чацького стало відкриття 1 жовтня 1805 року в Кременці Вищої Волинської гімназії, яку у 1819 році російська влада перейменувала у ліцей. Крім пожертв доброчинців, Чацький вклав у гімназію дві третини власного капіталу. До організації гімназії долучився також відомий польський філософ, правник, громадський діяч, автор польської конституції 3 травня 1791 року Гуго Колонтай, уродженець Південної Волині.

За короткий час Т. Чацькому вдалося створити зразковий навчально-виховний заклад, який сучасники назвали Волинськими Афінами. Гімназія була доступна для дітей усіх соціальних прошарків незалежно від національності та віросповідання. У закладі діяли наукові й учнівські товариства, літературний клуб, друкарня, астрономічна обсерваторія, метеорологічна станція, ботанічний сад. У гімназійних колекціях зберігалися живописні полотна великих майстрів – Рубенса, Рафаеля, Гвідо Рені, Леонардо да Вінчі. Особливою гордістю була бібліотека, основу якої складало зібрання книг короля Станіслава Августа Понятовського. Волинський ліцей проіснував до 1834 р. Приводом до його ліквідації російською владою стало Польське повстання 1830–1831 рр. Ліцей з усією навчальною базою перевели до Києва, де на його основі відкрили Київський університет Св. Володимира. Відтак, дітище Тадеуша Чацького припинило своє існування. Передчасна смерть Чацького 8 лютого 1813 р. залишила нездійсненними багато його планів і задумів. Виконуючи волю чоловіка, дружина поховала його в родинному склепі в рідному Порицьку. 

Тадеуш Чацький є автором кількох десятків праць. Головною його роботою став трактат «Про литовське і польське право», в основі якої лежав рукопис І Литовського статуту 1529 р. Т. Чацький створив монументальний твір, джерело корисних відомостей для істориків, правників, економістів і нумізматів.

Література

Даниляк П. Тадеуш Чацький та його роль у розвитку освіти на Правобережній Україні / П. Даниляк // Український історичний журнал. – 2009. – № 2. – С. 51–66.

Ткачук С. Педагогічні персоналії ХІХ століття в історії розвитку Кременеччини / С. Ткачук // Наукові записки. Серія: Історія / Терноп. держ. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. – Тернопіль, 2004. – Вип. 1. – С. 44–49.

Якель Р. Благородний Чацький [Електронний ресурс] / Р. Якель // Дзеркало тижня. – Київ, 2013 – 8 лют. – : [сайт]. – Режим доступу: https://zn.ua/ukr/HISTORY/blagorodniy-chackiy.html. – Назва з екрана.

23 серпня 2025 року виповнюється 165 років від дня народження Анатолія Антоновича Анципо-Чикунського – викладача історії та географії Рівненської гімназії (1888 р.), директора Рівненського реального училища (1909–1911 рр.).

Анатолій Антонович Анципо-Чикунський народився 23 серпня 1860 року в шляхетській родині у Могильовський губернії. Предки  А.  А.  Анципо-Чикунського належали до польсько-литовського роду і були католиками. Його дід Михайло (Міхал) Семеонович був визнаний у російському дворянстві Указом Сенату 1852 р. Відомо, що частина його дітей прийняла православ’я. Можливо це було пов’язано з репресіями після придушення польського Січневого повстання 1863 р. Так ім’я його батька Антона (Антонія) було внесено в родословну книгу дворян Могильовської губернії 1863 р. Мав братів Віктора і Володимира. У 1887 р. Анципо-Чикунський закінчив історико-філологічний факультет університету св.  Володимира в Києві і певний час працював вчителем історії та географії в Лубенському реальному училищі. У 1888 р. його перевели до Рівненського реального училища викладачем історії і географії. У 1894 р. до 50-річного ювілею гімназії в Києві була надрукована праця «Историческая записка о Ровенском реальном училище. 1832–1889», упорядником якої був А.  А.  Анципо-Чикунський. Книжка вийшла друком 1894 р., коли Анципо-Чикунський вже працював вчителем у Вінниці (з 1892 р.). З 1893 р. виконував обов’язки інспектора Вінницького реального училища. За спогадами учнів користувався цілковитою повагою. 5 серпня 1906 р. його знову переводять до Рівного, але вже на посаду директора Рівненського реального училища, а в 1907 р. призначають ще начальником Рівненської жіночої гімназії. 1911 p. Анципо-Чикунський отримує нове призначення на таку ж посаду в  Кам’янець-Подільську гімназію (1911–1922). Про цей період його життя відомо мало. Є свідчення, що під час Першої світової війни він разом з гімназією перебував в евакуації в Симбірську (1915–1916). Помер Анатолій Антонович Анципо-Чикунський 1922 р.

Література

Анципо-Чикунський А. А. Историческая записка о Ровенском реальном училище. 1832–1889 / Анципо-Чикунський А. А. – Київ, 1894. – 147 с.

Парфенюк В. Клеванська гімназія очима дослідника / В. Парфенюк // Білів і сусіди. Клеванські сторінки. Зорянські мемуари / В. Парфенюк. – Луцьк : Іванюк В. П., 2020. – С. 209–214.

Рівненська гімназія, 1839–1921 : історія, спогади, документи / Рівнен. обл. краєзн. музей ; упоряд.: В. Луц, О. Морозова. – Рівне : Дятлик М., 2014. – 340 с.

18 серпня 2025 року виповнюється 175 років від дня смерті Оноре де Бальзака – французького письменника та драматурга, який був відомим своїм перебуванням у селі Верхівня на Житомирщині, де жив у маєтку Ганських.

Оноре де Бальзак – французький письменник, драматург. Більшість романів і повістей Бальзака об’єднані спільним задумом і становлять багатотомну епопею «Людська комедія». У ній Бальзак створив широку реалістичну картину сучасного йому французького суспільства. Після видання роману «Шагренева шкіра» у 1831 р. до Оноре де Бальзака приходить слава. Його ім’я стає відомим далеко за межами Франції. Письменник одержує безліч листів від незнайомих людей, які гаряче відгукуються на його твори.

28 лютого 1832 р. Бальзак одержує палкий лист від графині Евеліни Ганської, яка мала маєток в селі Верхівня, що на Житомирщині. Цей лист схвилював його. Так почалося листування Бальзака і Ганської, що вилилося у багаторічний роман. Перша зустріч відбулася через рік. 32-річна полячка виявилася неймовірно гарною, і письменник закохався. Проте бути разом закохані не могли – Евеліна була заміжньою. В 1841 р. помирає її чоловік Вацлав Ганський, і лише 1847 р. француз уперше приїжджає до коханої. Він був у захопленні від маєтку і називав верхівнянський палац «Лувром». Евеліна підготувала для Оноре великий кабінет, створила в ньому робочу атмосферу. Незаможний письменник про таке не міг і мріяти – в Парижі він мешкав у маленькій незатишній мансарді і ледве зводив кінці з кінцями. Судячи з його відгуків у листах, йому дуже подобалося тут, в атмосфері розкоші й затишку, в оточенні дбайливих слуг. Живши у Верхівні кілька місяців письменник написав твори: "Мачуха", "Селяни", "Зворотний бік сучасної історії", "Дрібні буржуа", "Театр такий, яким він є", "Жіночий характер", "Петро І та Катерина", "Людська комедія". Окрім Верхівні, письменник кілька разів бував у Бердичеві та Києві. 2 лютого 1948 р. Бальзак виїхав до Парижу. Але в кінці вересня того ж року знову повертається у Верхівню, щоб одружитися з Евеліною, яка погодилася вийти заміж. За законом Російської імперії необхідно було чекати дозволу імператора на шлюб. Бальзак часто хворіє, що врешті важко підводиться з ліжка. Отримавши дозвіл на шлюб, 2 березня 1850 р. відбулося вінчання Оноре де Бальзак з Евеліною Ганською в костелі Святої Варвари м. Бердичів. На вінчанні були присутні дочка Евеліни – Анна, Густав Олізар та граф Жорж Мнішек. Подружжя вирушило до Парижу. Там мужньо п’ять тяжких місяців Евеліна Ганська доглядала за тяжко хворим Оноре де Бальзаком. Їй чоловік диктував останні свої листи, які Ганська записувала.

Помер Оноре де Бальзак 18 серпня 1850 року. Його удова за заповітом стала єдиною спадкоємицею. Але там не було статків, лише борги. Їй радили відмовитися від спадщини, проте жінка оголосила, що зобов’язана, як Евеліна де Бальзак усі борги чоловіка сплатити. А крім них, узяла на себе утримання матері Бальзака. Майже всі статки графині Ганської пішли в руки кредиторів. Чоловіка графиня пережила на 32 роки й зажадала, щоб її поховали біля нього в Парижі. Похований Оноре де Бальзак на кладовищі Пер-Лашез (м. Париж, Франція). Поруч з ним похована вся його верхівнянська родина: Евеліна, Анна, Жорж.

Література

Журавська Л. Г. Україна в життєвій і творчій долі Бальзака (до 220-річчя від дня народження Оноре де Бальзака) / Л. Г. Журавська // Житомиру – 1135 : наук. зб. «Велика Волинь» : праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині, Житомирської обласної організації НСКУ / упоряд. П. С. Скавронський. – Бердичів : Мельник М. В., 2019. – Вип. 59 : матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції «Житомиру – 1135», присвяченої 1135-річчю заснування міста Житомира та 575-річчю надання Магдебурзького права, м. Житомир, 27–28 верес. 2019 р. – С. 253–266.

Маєток Ганських [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/2382. – Назва з екрана.

Маєток Ганських у Верхівні [Електронний ресурс] // Літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака : [сайт]. – Режим доступу: https://balzac-museum.com/mayetok.html. – Назва з екрана.

18 липня 2025 року виповнюється 155 років від дня народження Костянтина Васильовича Харламповича – краєзнавця, українського дослідника історії церкви та освіти Волині

Народився Костянтин Харлампович 18 липня 1870 року у селі Рогачі Берестейському повіті Гродненської губернії (нині – Мілейчицький гмін Сем’ятицький повіт Підляське воєводство Республіка Польща) у сім’ї місцевого священника. Закінчив Литовську духовну семінарію в м. Вільно (нині м. Вільнюс). В 1894 р. закінчив Петербурзьку духовну академію. З 1895 р. викладач у Казанській духовній семінарії, а з 1900 – у Казанському університеті. В 1899 р. одержав звання магістра богослов’я, а 1914 – доктора церковної історії. З 1916 р. член-кореспондент Російської Академії Наук, а з 1919 – академік Української Академії Наук. У 1924 р. був арештований – як голова Музейної комісії вимагав, щоб реквізовані у церкви коштовності передавалися до музеїв, а пам’ятки історії охоронялися. У січні 1925 р. без суду засланий до Казахстану за «зберігання контрреволюційної літератури». Там продовжував наукову працю. Після звільнення 1928 р. переїхав в Україну, оселився у Ніжині. У 1929 р. був позбавлений звання дійсного члена Всеукраїнської Академії Наук. Однак продовжував наукову працю у структурах академії, зокрема в Історичній секції керованій Михайлом Грушевським, Комісії соціально-економічної історії та Педагогічній комісії ВУАН. З 1930 р. жив у Києві в далеких родичів, брав участь у створенні Комісії для досліджень з історії Близького Сходу та Візантії ВУАН. Заради заробітку коректував у Держвидаві журнали «Історик-марксист», «Економіст-марксист». Безоплатно комплектував бібліотеку Науково-дослідного інституту педагогіки, сподіваючись на посаду бібліотекаря. Помер у Києві 21 березня 1932 р. За справою 1924 реабілітований 2003 р.

Автор близько 250 праць з історії православної церкви, історії освіти та культури, краєзнавства. Автор праць з історії української Церкви та духовного шкільництва XVI–XVII ст., зокрема «Западнорусские православные школы XVII века» (1898), «Западно-русские церковные братства и их просветительная деятельность в конце XVI и XVII ст.» (1899), велика джерельно-дослідницька праця «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» (І т., 1914), «Polski wplyw na szkolnictwo ruskie w 16 і 17 st.» (1924), «Нарис з історії грецької колонії 17–18 ст. в Ніжині» (ЗІФВ ВУ АН, XXIV, 1929) та ін. Був співробітником журналів «Киевская старина», «Волынские Епархиальные Ведомости» та «Україна».

Література

Біднов В. К. В. Харлампович (1870–1932) : нарис / В. К. Біднов. – Варшава : Синодальна, 1933. – 18 с.

Каран Д. Б. Листи К. В. Харламповича до М. С. Грушевського / Д. Б. Каран // Київська старовина. – 2001. – № 6. – C. 122–144.

Морозов О. С. Справа академіка Костянтина Харламповича : до 130-річчя від дня народження історика / О. С. Морозов // Греки в Ніжині : зб. ст. та матеріалів. Вип. 2. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2001. – С. 82–134. – (Серія «Ніжинська старовина»)

Юркова О. В. Харлампович Костянтин Васильович [Електронний ресурс] / О. В. Юркова // Інститут історії України НАН України : [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/bwtdxs. – Назва з екрана.

13 липня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Василя Юстимовича Мохнюка – українського громадсько-політичного діяча, посла польського Сейму.

Народився Василь Юстимович Мохнюк 13 липня 1895 року у м. Любомль Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. В 1904–1910 роках навчався у місцевому сільському двокласному училищі. Після закінчення навчального закладу працював на посаді обліковця в одному із приватних банків м. Смоленськ. У 1915 р. був призваний на військову службу, яку відбував у м. Новий Петергоф поблизу м. Санкт-Петербург. Згодом переведений у штабну канцелярію. До кінця Першої світової війни Василь Мохнюк перебував на Ризькому фронті. У 1917 р. повернувся на Волинь, у м. Житомир, де брав участь у формуванні українських військових частин. У період Української революції воював проти більшовиків та поляків. У 1919 р. в районі міст Броди-Радивилів потрапив у польський полон, перебував у таборах для військовополонених у місто Домб’є, Ланьцут. Повернувшись з ув’язнення у м. Любомль, Василь Мохнюк поринув у громадсько-політичне життя. У 1922 р. його обрано до складу повітового відділу сеймика Любомльського повіту. 22 лютого 1924 р. Василь Мохнюк увійшов до складу посольського клубу Української соціал-демократичної партії. В грудні того ж року відмовився підтримати рішення колег увійти до комуністичної фракції, деякий час був позафракційним. Працював в еміграційній та бюджетній сеймових комісіях, був автором 23 інтерпеляцій, один раз виступав з сеймової трибуни. Зокрема, у 1924–1925 рр. посол Василь Мохнюк підтримав звернення колег щодо боротьби з кризою в господарстві та економіці країни, матеріального забезпечення молоді на випадок безробіття, організації українського та іншого шкільництва, амністії політв’язнів тощо. На особливу увагу заслуговує його запит від 10 квітня 1924 р. до міністра земельних реформ, землеробства і державного майна з приводу відбирання землі у селян і розподілу її між осадниками в Любомльському повіті.

Паралельно з депутатською діяльністю молодий політик був активним і в громадському житті Любомля. Зокрема, підтримував місцевий аматорський драматичний гурток, організував створення в місті споживчого кооперативу «Самопоміч», сприяв проведенню кооперативних курсів тощо. За участі Василя Мохнюка та його дружини Афанасії в м. Любомль було засновано книжковий магазин «Наша культура», де можна було придбати україномовну літературу. Після розпуску сейму 28 листопада 1927 р. Василь Мохнюк склав свої повноваження посла. В наступному році він брав активну участь у передвиборнчій кампанії, представляючи партію «Сельроб» (правиця). У 1930 р. Василь Мохнюк був заарештований польською поліцією за підозрою у зв’язках з Комуністичною партією Західної України. В період досудового слідства перебував у в’язницях м. Ковель та м. Луцьк. 25 квітня 1931 року рішенням суду Василь Мохнюк був звільнений у зв’язку з відсутністю доказів. З початком Другої світової війни був включений у склад тимчасового комітету у м. Любомль, який мав урочисто зустрічати Червону Армію. Від часу встановлення радянської влади В. Мохнюк продовжував працювати в книгарні, а його дружина влаштувалася на вчительську роботу. 24 грудня 1939 р. Василь Мохнюк був заарештований Любомльським відділом НКВС за підозрою у зв’язках з ОУН. Покарання відбував у Ковельській в’язниці, згодом переведений в Луцьку тюрму. У квітні 1940 р. дружину та дітей арештованого було вислано в Казахстан. Ймовірно, 23–24 червня 1941 р. Василь Мохнюк був розстріляний органами НКВС в Луцькій тюрмі. Посмертно реабілітований у 1967 році.

Література

Власюк О. В. Представники Волині у польському парламенті першого скликання / О. В. Власюк // Слов’янський вісник : зб. наук. пр. / ред. С. С. Троян. – Рівне, 2012. – Вип. 14. – С. 20–25.

Дзей М. Доля Василя Мохнюка / М. Дзей // Реабілітовані історією : у 27 т. Волинська область / авт. тексту М. М. Кучерепа, В. В. Вісин, О. Ю. Ленартович та ін. – Луцьк, 2010. – Кн. 1. – С. 567–574.

Фініковський Ю. 125 років від дня народження В. Ю. Мохнюка (1895-1941) – громадсько-політичного діяча, посла польського Сейму / Ю. Фініковський // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль : Терно-граф, 2019. – С. 158–162.

17 червня 2025 року виповнюється 115 років від дня народження отця Серафима Кашуби (мирське ім’я Алоїз-Казимир) – церковного діяча римо-католицької церкви, який з 1939 до 1958 року був пастирем на Волині

Отець Серафим Кашуба народився у Львові в 1910 році. До Ордену Капуцинів вступив у 1928 році. Після новіціяту навчався в семінарії на філософсько-теологічному факультеті в Кракові. Ієрейські свячення отримав у 1933 році. Титул магістра філософії отримав на факультеті філософії Яґеллонського Університету в Кракові. Під час вибуху Другої світової війни був у Львові. На власне прохання восени 1940 року відправився на Волинь. Там на розлогому терені, позбавленому священників служив вірним своєю душпастирською послугою. Трагічні події Другої світової змушували отця капуцина неодноразово змінювати місце перебування. А коли радянські війська вигнали німецьких окупантів з Рівненщини, прийшло інше лихо. Навесні 1945 р. потягнулись нескінченні ешелони з новітніми «репатріантами» – примусовими переселенцями-поляками із західноукраїнських земель до Польщі. У одному з таких ешелонів їхав і Серафим Кашуба з родиною. Однак 11 серпня 1945 року раптово перервав поїздку. На станції «Здолбунів», узявши з собою лише потертий портфель і шкіряну сумку з літургійними атрибутами, отець Серафим непомітно зійшов з потяга і подався до Рівного. Він вважав, що потрібен тим, хто залишився. Невдовзі йому таки вдалося прописатися в Рівному та отримати дозвіл на працю в єпархії. Отець Серафим Кашуба став настоятелем Рівненського костелу Різдва Пресвятої Діви Марії і Антонія Падуанського – останнім настоятелем єдиного тоді відкритого католицького храму в Рівному. Відтоді й до 1958 року служив він не лише католицькій громаді міста, а й відправляв службу в костелах Корця, Острога, Здолбунова, Сарн, Дубна, Луцька, в маленьких селах і селищах. Там, де не було храму, отець капуцин здійснював треби в домівках вірян.

Серафим Кашуба був свідком плюндрування Рівненського костелу, на його очах виносили з храму дорогі серцю прихожан реліквії, здирали хрести з веж. З квітня 1958 року отець Серафим став і безробітним, і безхатьком. За вказівкою влади його прописку в Рівному анулювали і в жодній іншій місцевості потому його прописати не хотіли. Громади парафіян у Корці, Самборі, білоруському Гродні намагались зареєструвати його священником, але влада не дозволила. Він перейшов на фактично нелегальне становище, продовжуючи свою душпастирську діяльність підпільно, відправляючи меси, здійснюючи таїнства хрещення, причастя, сповіді, готуючи до шлюбу в помешканнях вірян при імпровізованих вівтарях, переважно вночі. Перебиваючись випадковими підробітками, то кочегаром, то сторожем, то продавцем лікарських рослин, він не полишав спроб прописатись і офіційно влаштуватись священником. Однак прізвище отця Серафима було назавжди внесено до чорних списків радянської влади. Так, від оселі до оселі, майже 20 років поспіль він ніс слово Боже, нерідко пішки долаючи багато кілометрів, переховуючись, іноді знаходячи нічліг просто неба. З мандрівного капуцина не спускали очей «кагебісти», його постійно намагались змусити виїхати до Польщі. У березня 1966 року дорогою до Москви його арештовують. Суд звинуватив отця у бродяжництві та дармоїдстві й засудив до п’яти років заслання. Так отець Серафим опинився в Арикти – маленькому селищі під Цілиноградом у Казахстані. Там, на засланні, він починає писати свої спогади — «Strzępy» («Уривки»). У листопаді 1966 р. отця Серафима за станом здоров’я звільняють від заслання. Проте через місяць знову затримують і примусово доправляють у дім інвалідів і невиліковно хворих у глухому селі Мала Тимофієвка начебто для оздоровлення. Там, дізнавшись від директора закладу, що його, виявляється, засуджено до примусової ізоляції на 11 років, він вирішив утекти. Восьмого лютого 1967 р. отець Серафим пішов на прогулянку і до закладу не повернувся. Місцеві католички Катажина Лятікан та Францішка Яворська допомогли йому деякий час переховуватися.

Мандруючи знову по всьому Казахстану, Сибіру, він ніс слово Боже. Потім були вимушені відвідини Польщі (смерть сестри), знову Казахстан, Волинь… Останні роки життя отець Серафим провів у поїздках між Рівним і Львовом. Підірване за десятиліття поневірянь здоров’я давалося взнаки. 20 вересня 1977 р. отець Серафим помер. Похований у Львові на Янівському цвинтарі. Побоюючись великої релігійної маніфестації, влада обмежила час для поховальної церемонії. Не дозволили приїхати жодному з братів-капуцинів з Польщі, Казахстану, Сибіру. Однак, за спогадами очевидців, у похованні взяли участь понад триста осіб, серед них 12 священників.

Література

Вельмишановний Слуга Божий Серафим Кашуба : [сайт]. – Режим доступу: http://serafin.kap.org.ua/. – Назва з екрана.

Калько С. Під знаком Шестикрилого Янгола. Серафим Кашуба [Електронний ресурс]  / С. Калько // РівнеРетроРитм : [сайт]. – Режим доступу: https://retrorivne.com.ua/pid-znakom-shestikrilogo-jangola-serafim-kashuba/#google_vignette. – Назва з екрана.

Яноха А. Отець Серафим – Алоїз Кашуба (1910–1977) : із чину оо. капуцинів, місіонер Волині, Сибіру і Казахстану / А. Яноха ; з пол. пер. В. Криницька. – вид. 2-ге. – Острог : Волання з Волині, 2016. – 64 с.