Новини

На підставі закону від 24 червня 1804 р. Житомир був визначений губернським містом. У 30-х роках обговорювалося питання про перенесення центру губернії в одне з повітових міст (Новоград-Волинський, Луцьк, Дубно), але в 11 квітня 1840 р. імператор прийняв остаточне рішення: «у Волинській губернії [... ] залишити губернським містом місто Житомир». До 1804 року адміністративним центром Волинської губернії було місто Звягель (нині Новоград-Волинський). Житомиру офіційно надано статус губернського міста у 1804 році. На той час до складу Волинської губернії входило 12 повітів: Володимирський, Ковельський, Луцький, Рівненський, Новоград-Волинський, Кременецький, Старокостянтинівський, Заславський, Дубенський, Овруцький, Острозький та Житомирський. На теперішній час – це територія не тільки Житомирської області, а й частково Вінницької, Хмельницької, Волинської, Рівненської областей.

Житомир у цей час росте, з’являються нові вулиці і площі, забудовані кам'яними і цегельними будинками. На початку ХІХ сторіччя почали діяти просвітні і культурні заклади: чоловіча гімназія, чотирикласне повітове училище, пізніше – пансіон шляхетних дівиць, бібліотека, театр, на підмостках якого виступали видатні актори М. С. Щепкін, В. Н. Давидов, Г. Н. Федотова, композитор А. Г. Рубінштейн. Скасування кріпосного права, розвиток капіталістичних відносин сприяли перетворенню Житомира в промислово-торговий центр. У 1896 році була споруджена вузькоколійна залізниця Житомир – Бердичів, а під час першої світової війни широка колія зв'язала Житомир із Бердичевом і Коростенем.

Література

Голяченко О. С. Про географічний центр Житомирщини / О. С. Голяченко // Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції з нагоди 200-річчя утворення Волинської губернії, 200-річчя Волинської єпархії та 200-річчя найменування міста Звягеля Новоград-Волинським «Звягель древній і вічно молодий», 13-16 верес. 1995 р. – Новоград-Волинський, 1995. – С. 176–177.

Коваленко Л. А. Житомир : історичний нарис. – Житомир, 1951. –46 с.

Карліна О. Повітові міста Волинської губернії: особливості міського управління 1795–1861 рр. / О. Карліна // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітної історії : на пошану проф. С. С. Трояна. – Рівне : РДГУ, 2009. – Вип. 17. – С. 50–55.

Костриця М. Як Житомир став центром Волинської губернії / М. Костриця // Місто. – 2009. – № 49. – С. 9.

16 червня 1929 року в місті Луцьку урочисто відкрили Волинський музей. Сьогодні він носить назву Волинський краєзнавчий музей. Це найбільший і найдавніший із нині діючих музеїв області. До наповнення його фондів у міжвоєнний період долучилися, зокрема, Олександр Прусевич, Якуб Гоффман, Адам Войніч, Збігнєв Ревський, Казимір Пшемиський, Юліан Нєць, Йозеф Едвард Дуткевич, Тадеуш Сулімірський, Ян Фітцке.

У вересні 1928 року в Луцьку відбулась Рільничо-промислова виставка, в організації і проведенні якої активну участь брав Олександр Прусевич. На ній експонувались вироби 62 народних майстрів Волинського воєводства. Ця виставка стала основою для створення Волинського музею в Луцьку, а багато предметів з виставки – першими експонатами музею. За рішенням Товариства краєзнавців і охорони пам’яток минулого, під опікою якого знаходився музей, Олександра Миколайовича Прусевича було призначено керівником з одночасним виконанням обов’язків хранителя музею. Працюючи директором, О. Прусевич продовжує займатися улюбленою справою, вивчає пам’ятки з різних ділянок історії, етнографію, народно-побутову культуру. Як директор музею Прусевич організовує обліково-хранительську галузь музейної діяльності. З 1929 по 1931 роки Олександр Прусевич передав до музею понад 300 предметів археології, понад 20 предметів посуду (тарілки, чашки, чайники, блюдця) з Баранівки й Городниці; кільканадцять нумізматичних пам’яток; кахлі; предмети військового спорядження (куля, стремено); два фрагменти прикрас з поховання Адама Кисіля з Низкинич, які й досі зберігаються у фондах музею.

У роки Другої світової війни колекція музею зазнала значних втрат, однак уже 1944 року, одразу після вигнання нацистських загарбників з теренів Волинської області, музей відновив свою роботу як Волинський державний історико-краєзнавчий музей. 17 серпня 1985 року Волинський краєзнавчий музей було відкрито у новому приміщенні в центрі Луцька. Нині Волинський краєзнавчий музей має в своєму складі ще п’ять діючих музеїв. Це філія – Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, створений 1949 року, чотири відділи: Художній музей (1973 р.), Музей волинської ікони (1993 р.) і Музей історії Луцького братства (2011 р.) у Луцьку, та меморіальний музей В’ячеслава Липинського у с. Затурці Локачинського району. Створюється Музей етнографії та народних промислів Волині у Луцьку.

На сьогодні у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається понад 165 тисяч експонатів основного фонду, які репрезентують природу, історію, етнографію, мистецтво волинського краю. Музей має багату колекцію природничо-наукових матеріалів, колекції геологічних мінералів, рослин, тварин. Історія Волині з найдавніших часів і до сьогодні представлена унікальними пам’ятками археологічної збірки, нумізматичної колекції, етнографічними матеріалами, писемними документами, зразками сакрального мистецтва (іконопису, сніцарства, металопластики, ковальства, шитва).

Література

Волинський краєзнавчий музей : путівник. – Львів, 1988.

Ковальчук Є. Волинський краєзнавчий музей – скарбниця історико-культурної спадщини Волинського краю : до 80-річчя з часу заснування / Є. Ковальчук. – Луцьк : Медіа, 2009. – 28 с.

Котис О. Волинський краєзнавчий музей / О. Котис // На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 17–21.

22 травня 2024 року виповнюється 145 років з дня народження Симона Васильовича Петлюри – державного і політичного діяча, публіциста, організатора українських збройних сил, головного Отамана військ Української Народної Республіки, який під час Української революції 1917–1921 рр. перебував у Кам’янці-Подільському, Рівному, Проскурові, Старокостянтинові.

Народився Симон Петлюра 22 травня 1879 році в передмісті Полтави. Батько його – Василь Павлович Петлюра, займався візницькою справою. Мати – Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків. Зі студентських років Симон Петлюра брав активну участь в українському суспільно-політичному житті. В червні 1917 року після формування першого уряду УНР, С. Петлюра очолив військове відомство і всю енергію спрямував на створення українських збройних сил. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка щодо принципів формування українського війська, подав у відставку і вийшов з уряду. Це була чи не перша політична відставка в українській політиці у ХХ ст. У травні 1919 року очолив Директорію УНР. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах керував збройною боротьбою проти російських більшовицьких і білогвардійських військ. Для Волині це були найважчі часи, які завершилися польською окупацією, у 1920–1921 роках – більшовицькою, а потім знову польською. Загальною обороною Волині керував Олександр Осецький. У той час як поляки захоплювали Волинь, більшовики повели наступ на Проскурів, Шепетівку, Рівне й Крем'янець, розбили й полонили частину 19-ї дивізії Української армії. В кінці травня 1919 року майже 15 тисяч війська УНР (разом із господарсько-технічним складом) були на Волині в районі міст Дубно-Броди. 2 червня штаб Української армії опинився в «котлі», бо в деяких місцях більшовики та поляки наблизились на 10 км. Уряд Директорії, уникаючи полону, переїжджав зі станції на станцію. Допомога прийшла від волинської групи юнаків-добровольців, які поповнили військо. 5 червня 1919 року за наказом Симона Петлюри відбувся успішний наступ проти більшовиків у напрямку Старокостянтинова-Проскурова-Кам'янця. Вдалося відвоювати частину території, створивши можливість злуки армії УНР з Українською галицькою армією. В липні здійснили спільний похід на Київ, окупований червоними. Столицю звільнили 30 серпня 1919 року. Після Варшавського договору, польські та українські війська виступили спільно проти більшовиків. Однак на початку серпня 1920 року ворог зумів захопити Луцьк, Ковель, Володимир і вийти на Західний Буг. Облога Варшави закінчилася поразкою. 18 жовтня польське командування почало вимагати припинення від української армії бойових дій проти Червоної армії. У листопаді 1920 року залишки українських військ і державного апарату УНР під натиском більшовицької армії, яка переважала, змушені були відійти на територію Польщі.

Енергія та наполегливість Симона Петлюри визначили його безперечний авторитет, як лідера українського національного руху й після поразки Української революції 1917–1921 років. Слово «петлюрівщина» на довгий час стало вживатися на означення боротьби за незалежну Україну.

Література

Гжеляк Ч. Політична та військова зумовленість польсько-українського союзу 1920 року. Пілсудський – Петлюра / Ч. Гжеляк // Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918–1920 : наук. конф. в Луцьку 14-15 листоп. 2008 р. / під ред. Т. Кшонстка. – Варшава, 2010. – С. 19–36.

Директорія в Рівному [Електронний ресурс] : [відео] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/1515. – Назва з екрану.

Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну / С. Литвин. – Київ : Смолоскип, 2018. – 680 с.

7 травня 2024 року виповнюється 180 років від дня народження Яна Марека Антонія Ґіжицького – польського історика, дослідника історії церкви на Волині та історії шкільництва і чернечих орденів у Литві, Білорусі, Польщі і Україні (псевдоніми: Волиняк, Марек Ґоздава, Кристин Мазовєцкі, Смора, Теофілополітанус).

Народився Ян Ґіжицький 7 травня 1844 року в с. Михнівка Старокостянтинівського повіту Волинської губернії (нині Хмельницький район Хмельницька область) у відомій на Волині польській поміщицькій родині. Дитячі роки провів у батьківському помісті в с. Богданівці. Навчався в Чорноострівській повітовій дворянській школі, Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Завершив гімназичну освіту в м. Рівному Волинської губернії. Далі Ґіжицький вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. Проте згодом перевівся на філологічний факультет Дерптського (Тартуського) університету, який успішно закінчив у 1870 році зі ступенем кандидата слов'янської філології. Після навчання працював вчителем в освітніх закладах Тарту, Мітави, згодом вихователем у сім'ї магнатів Чарторийських. Водночас Ґіжицький активно опрацьовував матеріали Вільнюського та Львівського архівів давніх актів. З 1895 року переїхав до Кракова, де вчителював, підробляв у різних установах, часто публікувався у часописах. До 1918 року Ґіжицький майже щоліта відвідував рідні місця на Старокостянтинівщині (села Сковородки, Круглики, Новоселицю, Михнівку, Богданівці та ін.), розшуковував на Волині приватні архіви і використовував їх оригінальні документи у своїх працях. На початку ХХ ст. Ян Ґіжицький, став більш відомим сучасникам під прізвищем Волиняк, сформувався як авторитетний вчений-українознавець. Останні роки життя він провів у злиднях й хворобах. Помер 25 червня 1925 року. Похований у Кракові.

Ян Ґіжицький є одним із відомих польських дослідників, зокрема, Південно-Східної Волині другої половини XIX – початку ХХ ст., але мало поміченою особою в українській історіографії. Йому належить понад 10 ґрунтовних книг і близько сотні публікацій у польській науковій періодиці. Серед різноманітних наукових інтересів Ґіжицького в галузі дослідження Волині варто визначити три головних напрями: історія католицької і уніатської конфесій, історія освіти та загальна історія краю, його міст і сіл. Зокрема, як історик проримської християнської церкви Ґіжицький головну увагу звертав на вивчення процесу становлення, діяльності та еволюції на Волині католицьких і уніатських орденів, роль їх монастирів, костьолів (костелів), шкіл, друкарень. Праці Яна Ґіжицького були покликані боронити на початку XX ст. католицьку конфесію на Волині від наступу православ'я, вони містять досить насичений фактичний матеріал, в тому числі й по Старокостянтинівщині, що є цінним надбанням для дослідників історії Волині ХІV–XIX cт. Також Ян Ґіжицький вивчав систему польської освіти на Волині, її нищення російським самодержавством у зв'язку з польськими повстаннями 1830–1831 і 1863–1864 років. Найбільш вартісним дослідженням Яна Ґіжицького стала його фундаментальна книга «Опис найважливіших місцевостей в Старокостянтинівському повіті на Волині», яку видано на кошти волинських меценатів 1910 року в Кракові. В цій книзі, що займає майже 800 сторінок тексту та ілюстрацій, подана історія Старокостянтинова, містечок і сіл, змальовані пам'ятки природи, життя і побут населення, його культура. В основу написання книги автор поклав маловідомі тоді джерела й архівні документи, взяті з Краківського, Варшавського, Львівського та монастирських і приватних поміщицьких архівів Волині, здобутки польської історіографії ХVIII – поч. XX ст. З-під його пера світ побачив книги видані польською мовою, як «Список уніатських монастирів Василіанів у Волинському воєводстві» (1905), «Тринітари на Волині, Поділлі і Україні» (1909), «З минулого кармелітів у Литві і Русі» (1918) та інші.

Література

Баженов Л. В. Історія Волині й Поділля в дослідженнях польських науковців-україністів ХХ – початку ХХІ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: іст. науки. – Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2015. – Т. 15. – С. 252–265.

Ґіжицький Ян Марек : дослідники Великої Волині [Електронний ресурс] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/51 (дата звернення 30.04.2024). – Назва з екрана.

Сегеда С. Науковий доробок Яна Марека Ґіжицького як автора першого монографічного дослідження історії Гощі / С. Сегеда // Гоща і округа : іст.-культурозн. студії / Нац. спілка краєзнав. України, Рівнен. обл. орг. – Житомир : Бук-Друк, 2023. – С. 97–110.

Стасюк І. А. Ґіжицький Ян-Марек / І. А. Стасюк // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2007 . – Т. 7. – С. 48.

1 травня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження Івана Мусійовича Маєвського – лікаря, українського письменника, автора історичної повісті «Черепки:  історична повість до 900 річчя Острога».

Народився Іван Маєвський 1 травня 1924 року у с. Собківці Волочиського району Хмельницької області в селянській сім’ї. У 1933 році його батька, голову колгоспу, який рятував односельців від голодомору, репресували. Під час Другої світової війни жив на окупованій німцями території, двічі його вивозили до Німеччини, але дорогою він утікав. За третім разом, у 1943 року, потрапив у німецький концтабір для військовополонених у м. Ковелі Волинської області, врятувався втечею. З цього часу розпочав активну партизанську діяльність у загоні А. З. Одухи. Після розформування партизанського загону у червні 1944 року був направлений на роботу у внутрішні війська на Тернопільщину. У 1945 році його засудили на 7 років. Після звільнення закінчив середню школу та вступив до Львівського медичного інституту, після закінчення якого у 1958 році отримав направлення на роботу в м. Острог.

В Острозі упродовж 40 років працював лікарем, був заступником головного лікаря, головним лікарем, брав активну участь у житті міста. Керував літературним об’єднанням, був членом «Просвіти», незмінним учасником конференцій, долучався до випуску бюлетенів науково-краєзнавчого товариства «Спадщина» імені Князів Острозьких. Роботу в медицині поєднував із літературою. Написав п’ять повістей: «Хрещаті дороги», «Шкіпер», «Зимовий кальвін», «Нездужала». Єдина повість, яка була опублікована за життя Маєвського «Черепки: історична повість до 900-річчя Острога». Ця повість присвячена подіям другої половини ХVІ ст. на теренах історичної Волині. В той час напади на острозьку фортецю були частими. Згадується про напад численної татарської орди на Острог в 1578 року, коли в замку відбувалося весілля княжни Катерини, доньки князя Василя-Костянтина Острозького. В книзі висвітлено, що князь Острозький з повагою відносився до інших релігій, хоч був поборником і захисником православ’я. Повість написана на фоні історичного антуражу. Ще одне оповідання «Стефка» було опубліковано в журналі «Жовтень» у 1966 р. У творчому доробку Івана Мусійовича понад сотня оповідань, новел і роман-дилогія «Савли». За радянських часів збірка «Дуб-нелинь» була в тематичних планах двічі, але книги так і не надрукували. Помер Іван Маєвський 28 вересня 2000 р. в Острозі. Тут похований. Після його смерті завдяки старанням вдови, Раїси Федорівни Маєвської, у світ вийшла більша частина доробку письменника.

Література

«Його покликання було письменництво»: до 100-річчя від дня народження Івана Маєвського – українського письменника, лікаря (1924–2000) : віртуальна виставка [Електронний ресурс] // Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека : [сайт]. – Режим доступу: http://libr.rv.ua/sections/items/18002 (дата звернення 30.04.2024). – Назва з екрана.

4 квітня 2024 року виповнюється 240 років від дня народження Зоріана Доленги-Ходаковського (Адам Чарноцький) – польського та українського фольклориста, етнографа, археолога.

Народився Адам Чарноцький 4 квітня 1784 року в селі Гайна, неподалік містечка Несвіж Новогрудського повіту Новогрудського воєводства Речі Посполитої, (нині Мінська обл., Білорусь) в шляхетській родині Якуба Чарноцького. В 1800 році закінчив Слуцьке повітове училище. У 1812 році під іменем Зоріана Любранського брав участь в наполеонівських походах у складі французької армії. Згодом звільнився з військової служби і, щоб не бути відданим уряду Олександра І, 1814 року поселився в Україні. Відтоді назавжди змінив своє справжнє ім’я – Зоріан Доленга-Ходаковський. Саме під цим псевдонімом він увійшов в історію слов’янознавства. Того ж року переїхав до Кременця. Там чотири роки працював у бібліотеці Вищої Волинської гімназіх та у приватній бібліотеці Тадеуша Чацького. Впродовж 1816–1817 років наполегливо і невтомно збирав усну народну творчість, музично-пісенний фольклор Галичини та Волині. У 1817 році на короткий час вибрався з Кременця до Польщі, а на початку 1818 року відвідав Перемишль, де вивчав архітектуру міста, мандрував навколишніми українськими селами Надсяння, збирав фольклорний музично-пісенний матеріал.

Зоріан Доленга-Ходаковський один із засновників української фольклористики. В 1814–1819 рр. подорожував по Україні, а також Півдні Білорусі та Польщі, збирав і записував народні пісні, казки, повір’я, загадки, обряди, звичаї, намагаючись знайти відповідь на питання щодо етногенезу слов’ян (слов’янської спільності та прабатьківщини слов’ян) і давньої слов’янської історії та культури. Видав працю «Про слов’янство перед християнством». Описав багато городищ і курганів у Галичині, на Волині й Поділлі. На матеріалах розкопок прагнув розробити теорію про єдність праслов’янської культури. Із збірника Зоріана Ходаковського користувалися Микола Максимович, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк. В їхніх виданнях записи пісень були опубліковані лише частково. Більшість зібраного матеріалу, зберігалися в рукописах та копіях. Із записів збирача нині відомі лише три збірки — два писані латиною, один — російським правописом початку XIX століття.

29 листопада 1825 року на 41 році життя раптово померає Зоріан Доленга-Ходаковський.

Література

Зоріанъ Доленга-Ходаковській // Папинъ А. Н. История русской этнографии / Папинъ А. Н. – С.-Петербургъ : Типографія М. М. Стасюлевича, 1891. – Т. 3 : Этнографія малорусская. – С. 38–87.

Ошуркевич О. Ф. Зоріан Доленга-Ходаковський і Волинь / О. Ф. Ошуркевич // Минуле і сучасне Волині : іст. постаті краю : тези доповідей та повідомлень V Волин. іст.-краєзн. конф., 11-13 жовт. 1991 р. / Луцький держ. пед. ін-т ім. Л. Українки, Волин. обл. т-во краєзн. – Луцьк, 1991. – С. 57–58.