Новини

5 березня 2025 року виповнюється 85 років Катинській трагедії, де загинуло десятки острожан – військовослужбовців.

5 березня 1940 р. Політбюро Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) прийняло рішення про фізичне знищення десятків тисяч громадян Польщі, переважно офіцерів Війська Польського, що перебували в таборах НКВС для військовополонених та інтернованих. На виконання цього рішення, згідно обнародуваних на сьогодні архівних документів, в квітні–травні 1940 р. було розстріляно 21857 польських громадян, з них 4421 – в Катинському лісі під Смоленськом. Від цієї місцевості і отримав свою назву цей жахливий злочин ХХ ст., у якого є й острозький вимір, адже тоді загинули десятки острожан – військовослужбовці, серед яких переважали мобілізовані інтелігенти-офіцери резерву, державні чиновники і посадовці місцевого самоврядування, службовці поліції, лісової охорони, землевласники. 

Cеред жертв Катині – останній польський бургомістр Острога Станіслав-Людвік Жураковський (1886–1940). З табору військовополонених та інтернованих у Козельську він встиг надіслати родині в Острозі чотири листи, які через 40 років видав у Лондоні окремою книгою син розстріляного бургомістра Станіслав. Цю книгу вже в наші дні перевидано в Бібліотеці «Волання з Волині» при острозькому костелі. А старожилам Острога глава міста запам’ятався перш за все придбанням і розподілом серед бідних городян безрогих молочних кіз. 

Величезною втратою для археології та музейництва стала загибель в Катині мобілізованого молодшого офіцера Війська Польського Яна Фітцке (1909–1940) – завідувача Музею Волинського товариства приятелів наук в Луцьку, талановитого археолога, наукова спадщина якого досліджується і в наші дні. Напередодні війни Ян Фітцке упорядковував колекції занедбаного на той час музею в Острозі, накреслив плани його наукової і просвітницької роботи, що почали втілюватися в життя. 

Жертвами Катинського злочину були не лише етнічні поляки, а й інші громадяни розгромленої у вересні 1939 р. багатонаціональної Польської держави. Довгі роки залишалася невідомою доля острожанина – сенатора Речі Посполитої від українського населення Волині Інокентія Гловацького. І в наші дні він з вдячністю згадується в єврейських виданнях – у 1919 р. молодий урядовець Української Народної Республіки іменем її Директорії і Головного отамана з ризиком для власного життя перешкодив початку єврейського погрому в Острозі, що назрівав серед окремих деморалізованих військових підрозділів УНР. Як з’ясувалося вже на поч. ХХІ ст., могилою сенатора став Биківнянський ліс під Києвом. Ім’я Інокентія Гловацького зустрічаємо на меморіальній дошці загиблим в Другу Світову війну польським парламентаріям на будівлі Сенату у Варшаві.

Микола Манько – старший науковий співробітник історико-художнього відділу ДІКЗ м. Острога.

Література

Манько М. Катинська трагедія. Острозький вимір / М. Манько // Замкова гора [Острог]. – 2019. – 1 берез. – С. 6.

Давидюк Р. Страта «в особливому порядку» колишніх уенерівців: розстрільний список 1940 р. / Р. Давидюк // Український історичний журнал. – 2023. – № 1. – C. 121–142.

3 березня 2025 року виповнюється 100 років від дня народження Едварда Красінського – польського художника, уродженця міста Луцька

Народився Едвард Красінський 3 березня 1925 року в м. Луцьк (Волинська область). Навчався в українській гімназії. У 1939 р. родина Красінських, рятуючись від радянської окупації, виїжджає з Луцька до Польщі. З 1940–1942 роках він вивчає дизайн у Краківській школі прикладного мистецтва. У 1945–1948 роках навчається у Краківській Академії мистецтв у знаних польських художників В. Яроцького, В. Вейса, Д. Мегоффера. Деякий час ще мешкає у Кракові, а з 1954 року переїздить до Варшави.

Вперше Красінський як майстер просторових форм був відкритий 1964 р. на пленерах в Осеках. Тут він створив образ, який поет Юліан Пшибош окреслив як такий, що відкриває нову епоху в мистецтві, і назвав його «повітряна скульптура». З того часу Едвард Красінський представляє Польщу на всіх світових виставках авангардного мистецтва. Від 1970 року на його виставках з’являється блакитна лінія. Ця смужка шириною 19 мм стає неодмінним атрибутом Красінського. Художник запевняв, що мав до неї велику довіру, до її незмінного існування і пов’язував її появу з Луцьком, з дитячими спогадами про забудову тихого провінційного містечка, де, як йому пригадувалось, був синій декор на будинках і храмах. Стрічка кріпилась на висоті 1,3 м всюди: на стінах галерей, де художник виставляв свої роботи, в майстерні, безпосередньо на об’єктах виставки. У 1993 році в м. Легіонів (Польща) був організований міжнародний симпозіум «Навколо творів і особи Едварда Красінського». Подібна мистецька акція відбулась і в Україні у березні 1995 року, коли всесвітньо відомий художник побажав зустріти своє 70-ліття у місті свого дитинства. Тоді до Луцька разом з Красінським прибули з Парижа його дружина Ханна Пташковська, мистецтвознавець, дослідник його творчості та донька Павліна, працівниця французького телебачення. Ювіляра супроводжувала делегація, до складу якої входили представники польського телебачення, преси, фахівці з Центру сучасного мистецтва у Варшаві, науковці з багатьох провідних музеїв і галерей країни. До них долучилися українські митці і музейники зі Львова і Луцька. На мистецьких читаннях вони познайомили усіх присутніх з ретроспективою творчості метра польського модернізму. У Художньому музеї в Луцьку було розгорнуто ювілейну виставку з промовистою назвою «Нарешті у Луцьку», яка спеціально готувалась і була навіяна спогадами художника про дитинство, про його дім в Україні. Усі компоненти виставки, а також стіни галереї були позначені блакитною стрічкою, що виявляла своїм ритмом протяжність простору, його безкінечність. «Тепер я можу спокійно померти», – сказав художник, коли виставка у Луцьку відбулась. Він прожив ще 9 років, продовжуючи працювати і виставлятись: в Угорщині, 1997; Швеції, 2000; Словенії, 2000, 2003.

Помер Едвард Красінський 6 квітня 2004 року у Варшаві (Польща). Твори митця ще за його життя були закуплені до колекцій Національного центру імені Жоржа Помпіду в Парижі, Національних музеїв у Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Музею Мистецтв у Лодзі, Національної галереї у Празі. Україні Е. Красінський подарував об’єкти своєї виставки «Нарешті у Луцьку» для Волинського краєзнавчого музею.

Література

Денис О. Повернення художника, або ностальгія / О. Денис // Нар. трибуна [Луцьк]. – 1995. – 28 лют.

Корецька К. Едвард Красінський в пошуках втраченого міста / К. Корецька // Нар. трибуна [Луцьк]. – 1995. – 14 берез.

Котис О. Едвард Красінський. Нарешті в Луцьку / О. Котис // Котис О. На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 109–113.

4 лютого 2025 року виповнюється 115 років від дня народження Сидора Зиновійовича Розмірського – волинського художника-аматора.

Сидір Зиновійович Розмірський народився 4 лютого 1910 року на невеликому хуторі обабіч села Студині Рожищенського району Волинської області. Читання і українське письмо опанував самотужки. Виховання отримав у патріархальній селянській родині Ликерії та Зиновія. Вступивши на шлях самоосвіти, Сидір наполегливо штудіював мистецьку класику, копіював твори відомих майстрів, робив перші творчі спроби малярства. Через скрутне матеріальне становище родини змушений був поїхати на заробітки. В 1936 р. Сидір Розмірський прибув до Парагваю. З часом, в пошуках кращої праці він переїздить до Аргентини. В Буенос-Айресі працює художником-аматором. Пізніше його зараховують у штат художньої майстерні. Копії із популярних взірців, афіші, портрети з фотографій, пейзажі, натюрморти на замовлення, стали своєрідною школою для вдосконалення майстерності. Головним критерієм творчих пошуків Сидора Розмірського був реалізм. Інсайтне мистецтво, примітивізм, як один із модерністичних напрямків, були тоді на піку популярності в мистецтві Західної Європи. Красивий, статний, з галантними манерами, він був гордістю української діаспори в Аргентині. В творах художника цікаво поєдналися прийоми професійної школи із рефлексіями традицій українського народного мистецтва, міського фольклору, латиноамериканських барв та стилізації новітніх напрямків.

Творча спадщина Сидора Розмірського, яку він створив у Буенос-Айресі, була яскравою і багаточисельною. Накопичена впродовж сорока літ емігрантського життя, вона стала для автора величезним скарбом. У 1960-х роках, досягнувши пенсійного віку, він пристав на пропозицію Радянського Союзу повернутися в Україну. Але за законодавством твори мистецтва повинні були залишитися в Аргентині. Після довгих випробувань картини художника прибувають на батьківщину. Винаймаючи помешкання у м. Луцьк Сидор Розмірський працює художником-оформлювачем на електроапаратному заводі та одночасно готується до першої персональної виставки. У 1976 р. така важлива для нього подія відбулася. Вся виставкова зала Художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР була сповнена достоту незвичайними експонатами: олійне малярство, акварель, композиції гуашшю, начерки – все сяяло яскравістю барв, сонячним промінням, захоплювало екзотичністю птаства, незвичайністю пейзажів, цікавими портретами та жанровими композиціями. У 1976 р. працівники Будинку народної творчості видрукували у Волинській обласній друкарні каталог окремих творів під назвою «Персональна виставка робіт С. З. Розмірського». Художник довго очікував на візит представника Волинського краєзнавчого музею, щоб передати колекцію до державної інституції, однак безрезультатно. Розчарований, пригнічений, він пакує доробок у картонні ящики і транспортує до помешкання сестри в Студинях. Там, на горищі невеликого будинку, «цінний вантаж із Буенос-Айресу» перебував аж до середини 2000-х років. І хоча Сидір Розмірський продовжував малювати в Луцьку, навіть, брав участь у міських виставках самодіяльного мистецтва, проте – це вже не була творчість у повному розумінні даного поняття, а радше – «мистецтвом вихідного дня».

Помер Сидор Розмірський у 1987 р. Твори художника зберігаються у його рідних, у приватному зібранні та колекції Волинського краєзнавчого музею.

Література

Навроцька З. 110 років від дня народження С. З. Розмірського (1910–1987) – волинського художника-аматора / З. Навроцька // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада ; Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Тернопіль : Терно-граф, 2019. – С. 51–55.

Українське мистецтво у Буенос-Айресі та поза ним | Сидір Розмірський [Електронний ресурс] : [відео] // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/2102. – Назва з екрана.

3 лютого 2025 року виповнюється 125 років від дня народження Ольги Дмитрівни Яновської – української художниці, уродженки міста Острога.

Ольга Дмитрівна Яновська народилася 3 лютого 1900 року в місті Острозі Волинської губернії у сім’ї службовця Дмитра Гавриловича Яновського. У 1902 році після смерті матері Олю виховувала її бабуся Ольга Петрівна Сумневич. Батько працював тоді на залізничних станціях, часто по службі переїжджав з міста в місто. За ним мандрували Оля з бабусею, але де б вони не жили, щоліта Ольгу привозили до Острога до сестри батька – Марії Гаврилівни. Початкову освіту Ольга здобула в жіночому училищі в м. Білосток (Польща), а потім – Київській жіночій гімназії. Навчаючись у Києві, Ольга жила у свого дядька, відомого лікаря Теофіла Гавриловича Яновського. Закінчивши в 1916 р. жіночу гімназію, Ольга деякий час навчалась в Київському художньому училищі Івана Федоровича Селезньова. Не закінчивши навчання вступає на економічний та юридичний факультет Вищих жіночих курсів. У 1917 р. виходить заміж за Якова Тарнавського, нащадка відомих поміщиків-меценатів. Разом переїздять в Одесу. Розлучившись, Яков під час революції виїздить за кордон, а вона лишається в Одесі. Після довгих поневірянь у 1922 р. Ольга Дмитрівна опиняється у Москві. У 1923 р. відвідавши студію І. Машкова, Ольга Яновська вирішує вчитися малюванню саме в його художній студії, що існувала при школі братів Шор. Невдовзі студія Машкова була перетворена на вищі курси при Асоціації художників революції (АХР). У 1929 р. Ольга Дмитрівна стає членом АХР, а в 1930 р. членом Московського товариства художників. З цього часу її твори експонуються на всіх виставках товариства у Москві та за кордоном. Працюючи в Асоціації художників революції, Ольга Дмитрівна знайомиться з відомим живописцем Г. Г. Ряжським і згодом стає його дружиною. Після війни Ольга Яновська відновлює зв’язки з Острогом. Щороку, майже на все літо вона приїжджала в рідне місто у гостинний будинок своєї племінниці Нелі Лисяної, а також часто приймала своїх родичів у себе в Москві. З початку 1980-х років О. Д. Яновська найбільше працювала у жанрі архітектурного пейзажу, який виконувала фломастерами та олівцями. Чимало графічних робіт присвятила художниця своєму рідному місту: «Замок князів Острозьких», «Подвір’я Острозького музею», «Кругла башта XVI ст.», «Башти Свято-Троїцького монастиря в с. Межирічі». По собі Ольга Дмитрівна залишила багату творчу спадщину, її картини зберігаються в Трет’яковській картинній галереї, Львові, Острозі. Більше 70-ти своїх робіт в 1992 р. Ольга Дмитрівна подарувала Острозькому краєзнавчому музею.

2 жовтня 1997 р. Ольга Дмитрівна померла, маючи 98 років. Згідно із заповітом художниці, її прах був привезений до Острога.

Література

Бендюк М. Маловідомі сторінки з життя художниці Ольги Дмитрівни Яновської / М. Бендюк // Наукові записки. Вип. 8 : 140 років від дня народження Ф. Штейнгеля / гол. ред. О. С. Булига. – Рівне : О. Зень, 2010. – С. 91–95.

Бондарчук Я. В. Ольга Яновська – художниці з Острога [Електронний ресурс] / Я. В. Бондарчук // Подорожі Україною : [сайт]. – Режим доступу: https://trip.org.ua/postati/olga-yanovska-khudozhnitsya-z-ostroga.html. – Назва з екрана.

Цимбалюк Є. Художниця, яка намалювала чекання / Є. Цимбалюк // Погорина. – 2010. – Вип. 12/13. – С. 363–265.

1 лютого 2025 року виповнюється 85 років від дня народження Василя Івановича Якубовського – історика, археолога, кандидата історичних наук, організатора і дослідника Болохівської землі.

Василь Іванович Якубовський народився 1 лютого 1940 р. у селищі Мельниця-Подільска, що на Тернопільщині. Середню освіту здобув у с. Мельниця-Подільська. З 1959 по 1962 рр. проходив службу в лавах радянської армії. У 1962 р. вступив до Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка) на історико-філологічний факультет. Василь Іванович був учасником численних археологічних експедицій під керівництвом відомого археолога І. С. Винокура. Отримавши диплом молодий спеціаліст із дружиною переїжджають до м. Хмельницький, де обіймає посаду старшого наукового співробітника і завідувача відділу історії дорадянського часу обласного краєзнавчого музею. З 1968 р. активно проводить обстеження об’єктів та пам’яток археології у Білогірському, Городоцькому, Деражнянському, Старосинявському, Хмельницькому та інших районах краю. З 1968 по 1972 рр. Якубовський організовує систематичні дослідження на території болохівського укріпленого центру поблизу с. Городище на Деражнянщині. Знаменним виявився сезон 1970 року, коли ним було відкрито унікальний речовий скарб у кількості 206 предметів: комплекс срібних, позолочених і золотих прикрас ХІІ–ХІІІ століть, який належав феодальній родині із династії чернігівських Ольговичів, а деякі із них досі не мають аналогів в Україні. Дослідники пов’язують цей комплекс з літописним м. Бозьким, яке входило до складу Болохівської землі. У 1984 р. захистив дисертацію на тему «Давньоруські пам’ятки ХІІ – ХІІІ ст. верхів’їв рік Південного Бугу і Случа», здобувши науковий ступінь кандидата історичних наук. В цьому ж році В. І. Якубовський повертається до Кам’янця-Подільського, де працює старшим викладачем новоствореної кафедри історії України, згодом на посаді доцента, а з 2005 року – професор кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Свою трудову діяльність Василь Якубовський закінчив в 2016 році.

За його участі та під його керівництвом систематично організовувалися педагогічні й археологічні практики студентів, упродовж 17 літніх сезонів здійснювались археологічні експедиції на території городища літописного м. Губин у Старокостянтинівській громаді Хмельницької області. Загалом знахідки налічують вісім скарбів і понад чотири тисячі індивідуальних предметів, які поповнили фонди Хмельницького бласного та Старокостянтинівського краєзнавчих музеїв. Нині науковий доробок дослідника складає дев’ять наукових і методичних книг, 150 наукових статей і публікацій, 40 нарисів, у тому числі дві індивідуальні монографії та посібник-практикум.

Література

Семенчук С. Досліднику Болохівської землі Василю Якубовськогму - 80 / С. Семенчук // Подільські вісті [Хмельницький]. – 2020. – № 8. – С. 4.

Сусугурова С. Дослідник історії Хмельниччини [Василь Іванович Якубовський – історик, археолог, науковець, публіцист, професор кафедри історії України Кам’янець-Подільського державного університету ім. І. Огієнка] / С. Сусугурова // Життя Старокостянтинівщини. – 2020. – № 9/10. – С. 5.

Філінюк А. Г. До 75-річчя кандидата історичних наук, професора Василя Івановича Якубовського / А. Г. Філінюк // Освіта, наука і культура на Поділлі : зб. наук. пр. / Кам’янець-Поділ. нац. ун-т ім. І. Огієнка. – Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2015. – Т. 22. – С. 467–474.

24 січня 2025 року виповнюється 150 років від дня народження Павла Григоровича Постоєва – географа, краєзнавця, педагога.

Народився Постоєв Павло Григорович 24 січня 1875 року в с. Пекарі Смілянського району Чернігівської губернії (тепер Полтавська область) у родині службовця. Батько був управителем поміщицького маєтку. Після закінчення духовної семінарії Павло Григорович деякий час учителював у сільських школах, а згодом продовжив навчання у Харківському університеті. З 1912 р. свою подальшу долю П. Г. Постоєв пов’язує з Житомирщиною: спочатку працює викладачем історії, географії у Коростишівській учительській семінарії, а з 1914 р. – його призначають директором Житомирської вчительської семінарії. Як досвідченого педагога, вмілого організатора Павла Григоровича запрошують очолити губернський відділ народної освіти. Він бере участь у роботі комісії з створення мережі шкільної освіти в Україні. При активній участі П. Постоєва було проведено реформу старих шкіл, організовано єдині трудові школи як у Житомирі, так і на теренах всієї тодішньої Волинської губернії. З 1930 р. П. Г. Постоєв працює завідувачем кафедри економічної географії Житомирського ІНО. Особливим успіхом у студентів і вчителів користувалися лекції П. Г. Постоєва з краєзнавства. Він систематично здійснював навчальні екскурсії зі студентами у природу і на місцеве виробництво, постійно удосконалював методику їх проведення. У числі перших в Україні Павло Григорович опублікував підручник для українських початкових шкіл з географії «Рідний край». У 1925 р. у співавторстві з Ф. Федюченком вийшов також підручник «Початкова географія та елементи краєзнавства», що протягом багатьох років з успіхом використовувався в початкових школах України. Наступного року П. Г. Постоєв публікує краєзнавчий посібник для вчителів, присвячений географії Волинської округи, центром якої був Житомир. Творчий злет обдарованого педагога і краєзнавця, як і багатьох людей його покоління, обірвали сталінські репресії. 10 травня 1938 р. при Житомирському обласному управлінні НКВС П. Г. Постоєва і всіх інших учасників сфабрикованої організації було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу. Через місяць, 10 червня 1938 р. цей вирок було виконано. У 1956 р. дружина П. Г. Постоєва звернулась до Житомирського обласного прокурора із заявою про перегляд справи. 20 червня 1957 р. П. Г. Постоєва було реабілітовано.

Література

Костриця М. Внесок професора Павла Постоєва у розвиток географічного краєзнавства / М. Костриця // Історія української географії. – 2004. – Вип. 1. – С. 28–30.

Костриця М. Ю. Географ, краєзнавець, педагог / М. Ю. Костриця // Реабілітовані історією : у 7 кн. / голова ред. кол. І. М. Синявська ; ред. Л. А. Копійченко. – Житомир : Полісся, 2006. – Кн. 1 : Житоморська область. – С. 190–193.

Постоєв Павло Григорович [Електронний ресурс] : дослідники Великої Волині // Історична Волинь : [сайт]. – Режим доступу: https://www.istvolyn.info/index.php/post/86. – Назва з екрана.