Новини

Антоній Мальчевський – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі : 230 років від дня народження
Розділ: Визначні події
3 червня 2023 року виповнюється 230 років від дня народження Антонія Мальчевського (1793–1826) – польського поета-романтика, представника «української школи» в польській літературі.
Народився Антоній Мальчевський 3 червня 1793 року у сім’ї Констанції з роду Блешинських та Яна Юзефа Мальчевського, генерал-лейтенанта. Місце народження дослідниками чітко не визначено. Це може бути Варшава, а може – і Княгинин Дубенського району, за декілька кілометрів від Кременця. Батько поета був власником маєтків у селах Волині – Княгинин і Ксаверівка.
Рід Мальчевських був знаним на Волині. Достеменно відомо, що дитинство його проходило в родовому маєтку Княгинин. Дітей виховували іноземці, тому не дивно, що Антоній в юності краще володів французькою мовою, ніж рідною. Після смерті матері у 1800 році його віддали на навчання до Кременця. Своєю блискучою освітою Мальчевський зобов’язаний Кременецькій (Волинській) гімназії. Цей навчальний заклад був утворений Тадеушем Чацьким. Про нього як про освічену людину відгукувався Тарас Шевченко. Саме у цьому закладі зародилася українська школа в польській літературі. Не закінчивши гімназію, у 1811 році Антоній вирішив піти до війська, аби взяти участь в Наполеонівській війні.
За переказами, у Венеції він познайомився з геніальним англійським поетом Джорджем Байроном, який став символом романтизму в Європі ХІХ століття. Мальчевський відчув поетичне натхнення та загорівся творчістю, написавши таку прекрасну річ, як «Марія», що стала першою польською романтичною поемою та першим українським твором у польській літературі. «Марія» була написана під впливом української народної творчості та мальовничої природи України, зокрема Наддніпрянщини, Волині, Поділля і Полісся. Мальчевський же перемістив дію поеми в Україну 1660 року. Вона отримала назву за ім’ям головної героїні – «Марія». Мальчевський писав літературний, а не історичний твір і був надто талановитим поетом.
1821 року, повернувшись в Україну, Мальчевський оселився у зруйнованому батьківському маєтку. Щоб урятувати рештки майна, займався орендою. У 1823-1824 роках він періодично живе у Львові, де марно намагається писати та друкувати свої літературні твори. Проте твори, написані після «Марії», не збереглися.
Після кількамісячної роботи закінчує свій єдиний і останній великий поетичний твір і видає його за власний кошт у Варшаві під заголовком «Марія. Українська повість». Це було у 1825 році. Вихід поеми не приніс Антонію Мальчевському сподіваної популярності. Її зустріли байдуже, а реакція критиків і класиків була навіть певною мірою негативною: вони не зрозуміли її достоїнств. Автор не мав навіть засобів на оплату вартості друкування.
2 травня 1826 року Мальчевський у віці 33 роки помер у своєму помешканні у Варшаві на вулиці Електоральній у повному забутті та самотності.
Література
Антоній Мальчевський-поляк за походженням, українець по духу : матеріали міжнар. наук. 2-ї укр.-пол. конф. присвяч. 215 річниці з дня народж. класика польськ. л-ри, уродженця дубенської землі А. Мальчевського. – Дубно : [б. в.], 2008. – 40 с.
Життя - мов спалах блискавиці... = Zycie jest jak blysk blyskawicy... / упоряд. : Е. Шевчук, М. Цесельські, С. Соборук, М. Пшеничний, І. Гудима. – Рівне : [б. в.], [2018-?]. – 23 с.

125 років від часу відкриття Любомльської єврейської Талмуд-тори (школи)
Розділ: Визначні події
1 червня 2023 року виповнюється 125 років від часу відкриття Любомльської єврейської Талмуд-тори (школи) (1898)
Любомль був значним єврейським містечком у північно-східній частині Холмщини і регіону, також в частині Люблінського округу, що видно із статистики 1550 року. У 1510 році в Любомлі єврейська община побудувала величну муровану синагогу. В 1560 році євреї міста дістали дозвіл на призначення рабина, завдяки якому вони дістали справді широкі релігійно-адміністративні повноваження. Тоді навчання своїх дітей кожна конфесія проводили окремо, а саме єврейські діти навчались при синагогах, католицькі при костелі і греко-католики при своїх храмах. Першими вчителями при них були рабин, ксьондз, священик. Про шкільне навчання єврейських дітей у м. Любомль вперше згадано в 1601 році.
У 1728 році під час необережного поводження з вогнем виникла одна з найбільших пожеж у Любомлі. Холмські гродські книги повідомляють, що тоді згоріла і єврейська школа. Єврейські дослідники відносять початок занепаду єврейського життя в Любомлі до 1760-х чи 1770-х років. Проте єврейське життя у Любомлі вирувало. Головного значення надавали навчанню Тори, у вузькому значенні Мойсеєве П’ятикнижжя, тобто базова частина юдейського канону Святого Письма, а також Талмуду, який містить коментарі до Тори, рабиничні дискусії, моральні вказівки та розповіді. У 1897 році у Любомлі було не менше як 17 хедерів – традиційних початкових релігійних шкіл для хлопців у віці до 13 років, у яких вчили гебрайської абетки, читання молитовника, Тори і Талмуду. Часто вони розташовувалися в будинку учителя (маламеда). На той час у місті проживало 4600 чоловік, із яких 3300 євреїв.
5 червня 1898 року в Любомлі була відкрита приватна чоловіча Талмуд-тора. Ця школа розміщувалась в громадському приміщенні і утримувалась на кошти із коробкового збору – 700 крб. Станом на 1915 рік у ній навчалось 50 хлопчиків. Вчителем був Шмая-Еліезер Вольфович Франкфурт, який мав звання вчителя початкових училищ. Отримував оклад 600 карбованців у рік. У 1898 році у Любомлі 17 єврейських вчителів давали освіту 370 учням, а 60 знали Талмуд-тору. У школі вивчали іврит і їдиш. На початок ХХ ст. серед єврейського населення вже переважали хасиди (представники релігійно-містичного руху, що виник на Поділлі у XVIІІ ст. і метою якого було відновлення релігійності юдеїв). Вивчення Тори, як згадує Натан Челет (Блюмен) до встановлення польської влади не було обов’язковим правом. Але батьки вважали за свій обов’язок навчати своїх дітей Тори Ізраїля. І той обов’язок був сильнішим багатьох законів. Коли дитина досягала віку трьох років, у домівці батьків наставала велика радість. Вона була пов’язана з відзначенням дня народження, і з першим днем, коли цей малий єврей брав на себе відповідальність за дотримання обов’язків у вивчені Тори. З того часу він вже не був дитиною подібною до інших дітей, а молодим кандидатам на великі діла.
Літератруа
Остапюк О. З історії Любомльської єврейської общини / О. Остапюк// Національні меншини Правобережної України. Історія і сучасність : матеріали наук.-краєзн. конф. у Новоград-Волинському : наук. зб. – Житомир, 1998. – С. 76–79.
Остапюк О. З історії синагоги м. Любомль : (до 500-річчя побудови) / О. Остапюк // Старий Луцьк : наук.-інформ. зб. ЛДІКЗ. – Луцьк, 2011. – Вип. 7. – С. 370–391.

Сагайдаківський Віталій – один із найвідоміших пастирів Волині міжвоєнного періоду, митрофорний протоієрей : 120 років від дня народження
Розділ: Визначні події
27 травня 2023 року виповнилося 120 років від дня народження Віталія Сагайдаківського (1903–1998) – одного із найвідоміших пастирів Волині міжвоєнного періоду, митрофорного протоієрея, уродженця Рівненщини.
Сагайдаківський Віталій народився у с. Коростятин Рівненського повіту Волинської губернії. Дід і батько, а також його брати Вадим і Олександр були священиками. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі с. Симонів, Клеванській духовній школі Рівненського повіту. У 1923–1926 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії. У 1927 р. став священиком і розпочав душпастирську діяльність у с. Застав‘є Рівненського повіту. У 1929 р. призначений настоятелем парафії у с. Жабче Луцького повіту Волинського воєводства. Тут став свідком акції нищення польською владою місцевої православної церкви, яка мала великий резонанс у християнському світі. За оборону церкви В. Сагайдаківського і п‘ятеро селян було ув‘язнено в луцькій тюрмі звідки митрополит Польської Автокефальної Православної церкви Діонісій звільнив їх під заставу у 5 тис. злотих. Після закриття церкви богослужіння відбувалися на сільському цвинтарі. Під тиском влади В. Сагадаківський у 1931 р. покинув село і переїхав на Холмщину.
Завдяки активності священика у с. Городиславичі Томашівського повіту протягом року було відремонтовано церкву, проведено внутрішні реставраційні роботи. У 1934 р. на зборах православних священиків томашівського деканату о. Віталій Сагайдаківський запропонував текст звернення до польського уряду з приводу заборони українських шкіл на Холмщині та викладання релігії для православних дітей українською мовою. За невиконання священиком розпоряджень влади щодо святкування Великодніх свят у 1938 р. староста Томашівського повіту наказав йому залишити парафію у Городиславичах. Протягом наступних двох років служив у селах Бабичі Білгорайського та Бозок Холмського повітів. У 1940–1944 рр. о. Віталій Сагайдаківський опікується парафією у Бозку, інших селах Холмського повіту та у Яблочинському монастирі на Підляшші. На початку 1945 через Лемківщину та Австрію емігрував до Канади. У 1948–1956 рр. був настоятелем кількох українських православних парафій, а після 1966 р. перебував під юрисдикцією Канадської архієпархії Православної Церкви Америки. В 70-х р. 20 ст. Віталій Сагайдаківський відвідав Україну. Повернувшись у Канаду, він пише солідну книгу «Правди не втопити», в якій описує життя своїх предків, своєї родини, сім’ї, різню, винищення православних храмів, цілих українських сіл на Холмщині, детально описує будівництво храму в селі Городиславичі, де він служив Божу службу.
Помер і похований В. Сагайдаківський у м. Торонто.
Література
Енциклопедичний словник Холмщини / уклад. А. Салюк, А. Арцишевська. – Львів : Сполом, 2017. – 600 с.

Семен Лаховський – волинський краєзнавець, перший директор Маневицького краєзнавчого музею : 125 років від дня народження
Розділ: Визначні події
7 травня 2023 року виповнюється 125 років від дня народження Семена Лаховського (1898–1988) – волинського краєзнавця, першого директора Маневицького краєзнавчого музею.
Народився 7 травня 1898 року в с. Колодниця на Волині. Батько працював на Ковельській залізниці, мати – в сільському господарстві. Після закінчення початкової школи працював учнем слюсаря на залізничній станції Ковель. У 1914 році разом з рідними був евакуйований в м. Тіхвін Новгородської області, де також працював на залізниці. У 1918 році повернувся в рідне село Колодницю, і почав працювати робітником вугільного складу на станції Ковель. У 1939 році став працювати слюсарем-автоматником на залізничній станції Ковель.
Після нападу нацистів працював зв'язківцем партизанського загону, передавав відомості про рух на залізниці, комунікації противника, налагодив зв'язки з підпільниками в околицях Ковеля. З 1943 по 1944 роки перебував у партизанському загоні, був призначений командиром господарського взводу, за виконання бойових завдань був представлений до урядової нагороди – медалі «За відвагу». У лютому 1944 року С. Лаховський був направлений в Маневицький район і до 1962 року працював завідуючим відділом соціального забезпечення Маневицького райвиконкому.
У середині 1960-х років почав займатись краєзнавчою роботою. Брав активну участь у створенні Маневицького краєзнавчого музею, який був відкритий у 1967 році. На громадських засадах довгі роки був його директором. За участю С. Лаховського було створено ряд музейних закладів на громадських засадах у Маневицькому районі, а також на батьківщині краєзнавця – у с. Колодниця Ковельського району. Помер Семен Лаховський у 1988 році.
Література
Вернидубов О. Семен Лаховський – краєзнавець, фундатор та директор Маневицького краєзнавчого музею / О. Вернидубов // Минуле і сучасне Волині та Полісся: історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина : матеріали ХІІІ Волин. іст.-краєзн. конф. смт. Маневичі – с. Кукли, 14 квіт. 2004 р. – Луцьк, 2004. – С. 122–123.
Нагорна О. Про себе і своїх колег / О. Нагорна // Волинський музей. Історія і сучасність : матеріали V Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 23-й річниці Незалежності України та 85-й річниці створення Волин. краєзн. музею, м. Луцьк, 16 трав. 2014 р. / упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – Вип. 5. – С. 124–133.

430 років з часу надання Меджибожу Магдебурзького права
Розділ: Визначні події
5 травня 2023 року виповнюється 430 років надання Меджибожу міського самоврядування на праві магдебурзькому.
Початок дії магдебурзького права у Меджибожі визначається документами, які зберігаються у фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Відповідно до них, самоврядні права були надані Меджибожу грамотою 5 травня 1593 р. володарем міста Адамом-Ієронімом Сенявським (*1576 – †1619).
Успадкувавши Меджибіж та належний до нього ключ маєтків від діда та батька, Адам-Ієронім Сенявський декларує, що містяни як теперішні, так і прийдешні на вічні часи робляться “вільними з невільних”, звільненими від “стародавніх повинностей, які терпіли від колишніх панів та їх урядників”. Громада повинна обрати з-поміж себе бургомістра, радника і присяжних – “і ніякий урядник не може втручатися в будь-яке судочинство та міську юрисдикцію, окрім випадків, які б стосувалися шкоди мені чи непорядку в обороні”. Наводиться розлогий перелік майнових та господарських прав громади, до якого входила навіть гарантія протекціонізму “користі міщан” порівняно з приїжджими купцями і крамарями (щось подібне до акції “Купуй меджибізьке” часів Ренесансу). Водночас, місту призначено два ярмарки на рік: на св. Петра (29 червня) та на св. Михайла Архангела (29 вересня), та щотижневі торги у понеділок і п’ятницю, участь у яких дозволялася також купцям і крамарям з інших міст. Разом з правами на міщан покладалися й обов’язки гатити ставки, справляти мости, а головне – підтримувати безпеку та обороноздатність Меджибожа: “Перекопи, кобилиці, вежі, паркани, брами повинні справляти завжди і держати свою варту на воротях, і щоб не було, як перед тим тяганини. Кожен міщанин, який тільки-но має дім, повинен мати в кожному домі рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль. Кожен має бути готовим виступити проти ворога з рушницею будь-коли, а я буду забезпечувати гарматами і гаківницями…” В подальшому міські привілеї були підтверджені приписками на полях документу та підписами: у 1703 р. Адамом-Миколою Сенявським, пізніше Марією-Софією Сенявською-Денгофф, у 1704 р. Августом Чарторийським, у 1783 р. Адамом Чарторийським. Останнє підтвердження, яке засвідчує “права і привілеї, які є у цій справі”, зроблено 1794 р. після анексії Поділля Російською імперією.
Ініціатива із запровадження міського самоврядування у приватновласницькому Меджибожі свідчить про прогресивність магдебурзького права – інструменту, завдяки якому міська громада могла вибудовувати свої взаємовідносини з центральною владою та регламентувати власне життя.
Література
Зaпaденкo І. Міщанам, теперішнім і прийдешнім, на вічні часи... : до 425-річчя надання Меджибожу магдебурзького права / І. Западенко // Календар знаменних і пам'ятних дат Хмельниччини на 2018 рік. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2017. – С. 116–119.
Меджибіж // Легендарні села України = The renowned Ukrainian villages / Х. Й. Роглєв, Ю. Л. Бошицький, І. А. Голубаха, Г. Б. Мунін; пер. з укр. на англ. мову Г. О. Теличук. – Київ : Книга, 2009. – С. 44–47.
Якименко Н. Меджибізький замок на Хмельниччині / Н. Якименко // Краєзнавство в Україні: сучасний стан і перспективи : наук. зб. – Київ : Академія, 2003. – С. 166–169.

Олізар Густав Пилипович – видатний польсько-український поет, мемуарист, граф та громадянський діяч Правобережної України : 225 років від дня народження
Розділ: Визначні події
3 травня 2023 року виповнюється 225 років від дня народження Олізара Густава Пилиповича (3.05.1798 – 2.01.1865) – польський поет, мемуарист, граф, київський губернський маршалком дворянства.
Народився Г. Олізар 1798 року в м. Коростишеві Волинської губернії. Походив із древнього українсько-шляхетського роду, відомого ще з ХV століття, який спольщився в ХVІ ст. Навчався граф в Житомирській гімназії. 1808 р. батько віддав Густава до Кременецького ліцею. Але закінчити навчання хлопцю не судилось. Він їде до Італії з хворим батьком, де у 1814 р. одружується на придворній дамі сестри імператора графині Кароліні де Моло. 1816 р. дорогою додому з Італії батько помирає. Густав одержує у спадок Коростишівський маєток. Перший шлюб Густава виявився невдалим і подружжя розірвало стосунки. У цей період Густав особливо багато спілкується із творчою інтелігенцією, читає польську і західноєвропейську літературу, набуває першого літературного досвіду: перекладає твори французького поета A. B. Арно, пише поетичні, художньо-публіцистичні твори. Дружні стосунки складаються у нього із відомими польськими літераторами того періоду: генералом Крупинським та Алоїзом Фелінським. Близьки по духу були також А. Міцкевич, О. Грибоєдов, Оноре де Бальзак. Але заохочення до написання віршів Густав завдячує Алоїзу Фелінському.
Г. Олізар стає членом масонської ложі в Дубно, а в 1821 р. обирається Волинським губернським маршалком, але вибори підтверджені не були. Того ж року він був обраним Київським губернським маршалком і займав цю посаду до 1825 р.
Під час повстання декабристів граф допомагає повстанцям – за що майже рік відсиджує у Петропавлівській фортеці. Зазнав він арешту і за співчуття польським повстанцям 1831 року. Повернувшись із заслання, Густав Олізар починає активно дбати про Коростишів – зводить тут кілька нових будинків, прикрашає свій палац полотнами старовинних і сучасних художників, збирає бібліотеку, пише спогади і ліричні поезії. Саме його старанням у місті з’являється пансіонат «на водах» і розкішний парк – один із найкращих для свого часу. При Коростишівському костелі створює школу для селянських та міщанських дітей, учителем при якій служив його син Карл. Підсумком всього життя Г. Олізара стали його знамениті “Мемуари”, що побачили світ уже, на жаль, після смерті автора (Львів, 1892). Мемуари графа відтворюють історичні події кінця ХVIII – першої половини ХІХ століття, які відбувалися на Волині та Київщині, в Криму та європейських містах і містечках.
В 1863 р. Г. Олізар за станом здоров’я від’їздить до Дрездена, де ще в 1850 р. купує будинок, а 2 січня 1865 р. Г. Олізар помирає.
У травні 1999 р. на батьківщині видатного поляка в м. Коростишеві відкрито пам’ятник славетному земляку (скульптор В. Рожик). Сьогодні Густава Олізара вважають видатним польським поетом та громадським діячем Правобережної України. Можна з упевненістю сказати, що Г. Олізар – це видатний син польського та українського народів другої половини ХІХ століття.
Література
Єршов В. О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності : монографія / В. Єршов. – Житомир : Полісся, 2008. – 624 с.
Єршов В. О. Архів і бібліотека Г. Олізара / В. О. Єршов // Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції до 130-річчя Житомирської обласної наукової універсальної бібліотеки (23-25 травня 1996 р.) / Житомирське обласне управління культури ; Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ; Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідів Волині. – Житомир : Поліграфіка, 1996. – С. 41–43.
Єршов В. О. Користишів у кінці XVIII – поч. ХІХ століття. Діяльність Олізарів / В. О. Єршов // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези міжнар. наук. краєзн. конф., Житомир, Україна, 9–11 верес. 1993 р. – Житомир, 1993. – С. 84–86.
Михальчук Л. Графська родина Олізарів на Волині : відвідини забутого кладовища у Киселині Локачинського району / Л. Михальчук // Інтелектуальна еліта Волині. – Луцьк : Волинські старожитності, 2012. – С. 183–186.
Чернецький Є. Шляхта Користишівського маєтку [на Житомирщині] графів Олізарів (кінець XVIII – перша третина ХІХ ст.): історико-демографічний та генеалогічний аналіз / Є. Чернецький // Київська старовина. – 2010. – №2. – С. 3–9.